ГУ ХУА

ПОДРУЖНЯ ВІРНІСТЬ

ПОВІСТЬ

Розділ І

На одному з північних відрогів хребта Уліншань, що тягнеться зі сходу на захід через кілька районів Південного Китаю, височіє крутосхила гора Небесниця. Назвали її так, певно, тому, що її вершина стрімко зводиться в небо. Внизу, біля підніжжя Небесниці, притулилося невелике, дворів на вісімдесят, село Гусяча Обміль. Назва села пішла нібито ще з тих давніх часів, коли там протікала широка річка, береги якої вкривала буйна зелень. Влітку вода в річці майже не прогрівалась, але й узимку мороз не сковував її течії, тож під час осіннього та весняного перельотів тут збиралася сила-силенна водо­плавного птаства. А коли водну широчінь не бурунили ні човни, ні довжелезні плоти сплавного лісу, то в ній відбивалися прямовисне скелясте громаддя й дрібні сільські будівлі, а ще — безмежне блакитне небо з білими хмарками на ньому. І річка тоді здавалася ще величнішою і могутнішою, ніж сама велетенська гора.

Не скажу напевне, коли саме, за якої династії та річка облишила раптом тороване віками річище й лавиною, все змітаючи на своєму шляху, понесла буйні води навпростець, попід самою Небесницею. У Китаї це не така й дивина. Гора ж так і лишилася на своєму місці, де стояла не одне тисячоліття. Але для нас, сучасників, дивовижніше те, що перед всілякими стихіями, які упродовж віків звалювалися на нього, вціліло й маленьке сільце, затиснуте на невеличкому просторі поміж високою горою і повноводою річкою. Шалені вітри й затяжні дощі поволі руйнували глиняні огорожі довкола, та заповзятливі мешканці зводили кам’яні; трухлявіло від негоди дерево селянських хатин, але натомість мурувалися нові кам’яниці. І як не намагалася матінка-природа, як не силкувалася зітерти з землі те незначне людське поселення, та так нічого й не вдіяла з ним. А все, кажуть, тому, що Небесниця прикривала його своїми могутніми грудьми і від буревіїв, і від злив, і від інших напастей.

А коли річка понесла свої води іншим руслом, на розлогій долині, що розкинулась більш ніж на десяток лі¹ вгору і вниз від села, на місці, де ще недавно набиралися сили багатотисячні зграї диких гусей, лишилося величезне розсипище гальки. Скарб ніби й не аж який, але нехтувати його все ж не слід. Безперечно, дісталося воно нам ще від часів великого заледеніння. На схилах Небесниці тоді, певно, шумів праліс, а біля підніжжя буяло розмаїття трав і квітів. Далекі предки сучасного птаства та диких звірів з’являться тут значно пізніше. І саме на їхніх очах творилася подальша історія країни, яка не обмежується відомими оповідями про міфічного Паньгу, що розділив космічний хаос на небо та землю, про трьох славетних імператорів та п’ятьох царів, які заснували нашу державу. Не кажучи вже про легендарну богиню Нюйва, що залатала небо, про Цзіньвей, що хотіла засипати море, і про Юя, що зупинив води під час великого потопу.

——
¹ Л і— міра довжини, приблизно 0,5 км.

Але прославилася Гусяча Обміль не багатющими покладами гальки, накопиченими ще в доісторичні часи, а арками на честь доброчесних удів, які до смерті зберігали подружню вірність: з білого ціянського мармуру у вигляді високої стіни, обабіч якої височіли по дві колони з поперечиною вгорі, ніби своєрідні брами. На білому тлі поміж колон вирізьблювали титул чоловіка чеснотливої жінки, її прізвище, дати народження і смерті, рік зведення арки, звання чи посаду чоловіка. Всього під горою височіло п’ятнадцять арок, кроків за тридцять-п’ятдесят одна від одної, встановлених за часів династії Тан, Сун, Юань, Мін та Цін². З-поміж п’ятнадцяти арок дві чи не найславетніші, бо на одній із них вирізьблено власноручний напис засновника Сунської імперії Тай-цзу, а на другій — цінського імператора Юн-чжена. Земля довкола арок вимощена камінням, стінки прикрашені мозаїкою, а з боків зеленіють по кілька кущів вовчих ягід, наче почесна варта. Мешканці здавна називали цю місцину під горою «Алеєю чеснотливиць», неабияк пишалися нею, влаштовували тут молебні.

——
² Китайські династії: Тан (618—906), Сун (960—1279), Юань (1280—1367), Мін (1368—1644), Цін (1644—1911).

Подейкують, ніби цінський імператор Цянь-лун, мандруючи південним Китаєм, побував і біля Небесниці. Вражений побаченим, він написав: «Усім цивільним та військовим спішуватися з коней у цьому місці». Місцеві правителі одразу ж викарбували ці слова на мармуровій стелі, а стелу поставили перед входом до алеї. Слава про незвичайний пам’ятник розійшлася по всій країні, тож відтоді в перші дні Нового року та наприкінці грудня, а також першого й п’ятнадцятого числа кожного місяця, в березні ж на поминки сюди з’їжджалися батьки і з довколишніх, і з віддалених місць з незаміжніми чи неповнолітніми доньками; палили біля арок курильні свічки, поминальні паперові гроші, вклякали на коліна, клали доземні поклони й розчулено переповідали історії про доброчесних удів. Над «Алеєю чеснотливиць» слався запашний дим, кружляв попіл від спалених паперових грошей. А довкола стояла скорботна тиша...

І ось так за своє понад тисячолітнє існування алея перетворилась на своєрідну історичну реліквію; тому й збереглася неторкнутою аж до початку тисяча дев’ятсот п’ятдесят восьмого року. А коли по країні розгорнувся названий опісля «великим стрибком» рух за викорінення забобонів і на зміну давнім переказам стали приходити нові, дійшла черга й до реліквії. Всі п’ятнадцять біломармурових арок зруйнували і натомість звели кілька доменних печей, які вивергали в повітря снопи полум’я і клубовища диму, аби рішуче переплавити залізяччя у великі зливки й одним махом сягнути цілковитого добробуту.

Старіші люди ще й зараз, тобто наприкінці весни вісімдесят третього року, згадують ті п’ятнадцять біломармурових арок і скрушно зітхають. Що­правда, молодь дивиться на це дещо інакше: «Авжеж, шкода, що знищено п’ятна­дцять біломармурових арок на «Алеї чеснотливиць». Але заразом зітерлися з людської пам’яті й сумовиті оповіді про п’ятнадцять доброчесних вдів. А якби все збереглося, то сьогодні можна б показати ту дивину по телебаченню, і вона, можливо, прославилася б так само, як, скажімо, єгипетські піраміди та сфінкси, висячі сади Семіраміди, Колізей у Римі, Акрополь у Греції, буддійська ступа в Індонезії чи храми Ангкор у Камбоджі. І тоді б наша Небесниця і Гусяча Обміль стали б місцем прощі як для своїх, так і для закордонних туристів, та ще істориків і поборників жіночих прав. І таким чином пливла б валюта для держави, пожвавилася б місцева економіка...»

Знайшлися й такі, що радили реставрувати пам’ятник коштом місцевого населення або державної позики. Але спершу слід би розчистити від уламків та сміття захаращену алею, де донедавна стриміли саморобні домни. Де валяється і той білий мармур від арок, бо виявився непридатним для виплавки сталі. Уламки плит та колон серед густих бур’янів необхідно лише повикопувати із землі. Світ, воістину, кругом пішов, все закрутилося, завертілося, і навіть час ніби полинув швидше...

Ця оповідь — про двох жінок, доля яких пов’язана з пам’ятником подружньої вірності, що стояв колись під горою Небесницею. Одна з них, юна вдова, жила в останні роки правління династії Цін і не зуміла зберегти духовної вірності чоловікові; друга — вже сучасна молода жінка, хоч і не зберегла вірності, але була досить послідовною у своїх прагненнях.

Сюжетно ці дві оповіді не пов’язані, але мають чимало спільного, такого, що може неабияк зацікавити як істориків та борців за жіночі права, так і читачів, спонукати до глибоких роздумів про жіночу долю.

Розділ ІI

Тисяча дев’ятсот вісімдесят третій рік.

Сталося так, що слава про Гусячу Обміль розкотилася по всій окрузі. Сільський народний комітет організував «Компанію по збуту гальки». Її використовували для доріг, для споруд і господарських будівель, огорож довкола садиб і городів ще здавна. А коли розгорнувся рух за «чотири модернізації» і в повітах, районах та по всій області розпочалося велике будівництво, Гусяча Обміль одразу стала невичерпним джерелом будівельного матеріалу. Величезні машини возили його на міські будови, де гальку використовували для багатоповерхових споруд, для підмурівків, різних стінових блоків та панелей, для гребель, мостів і шляхів, для залізничних насипів...

Створеною на акціонерних засадах компанією підрядився керувати колишній учитель, нині голова сільського народного комітету Сяо Ханьчу, відомий тим, що любив читати старовинні книги. Компанія створила три бригади вантажників. Машина гальки з навантаженням коштувала п’ять юанів, з причепом — ще три юані. Всі розрахунки провадилися через компанію. Вантажники отримували за машину по три юані. З прибутків Сяо Ханьчу та його компаньйони сплачували податок державі; певну суму відраховували сільському комітетові та на адміністративні витрати, на культурно-побутові потреби та соціальне страхування, на утримання апарату компанії, транспорт та інше.

Компанія проіснувала трохи більше року, а в селі казали, що Сяо Ханьчу встиг стати «мільйонером». Певно ж, що дехто схвально прицмокував язиком, але вистачало й заздрісників, у яких аж очі лізли на лоба. А деякі доброзичливі водії радили Сяо Ханьчу міцніше замикати на ніч двері та не вештатись допізна. А Сяо Ханьчу лише сміявся на те.

Машин, що возили гальку, дедалі більшало, тож і в корчмі «Нічний аромат» край дороги під горою торгівля процвітала. Перед трактиром зеленів просторий майдан, за яким жебонів невеличкий струмок; обабіч тяглися смуги зеленого бамбука. Тож утворилася чарівна місцина, де можна було оглянути машину, долити води в радіатор та й самому помитись.

Молодицю, що хазяйнувала в трактирі, звали Гуйхуа. Їй було років ­три­дцять, але відвідувачі звали її сестрицею Гуйхуа, вони симпатизували їй, бо огрядним здавалася тендітною і стрункою, а худим, навпаки, повненькою. Кругловида й білозуба, вона носила щільні плаття, тож груди випиналися, як у дівчини, привертаючи погляди молодих водіїв. Біля трактиру машини гальмували й сигналили, водії висовувалися з кабіни і поглядом шукали привабливу постать сестриці Гуйхуа. А дехто, рвучко загальмувавши, кричав від ­воріт:

— Сестрице Гуйхуа! Агов, сестрице Гуйхуа! Стрічай гостя!

— Ой, а я думаю, хто це! Ще й з машини не виліз, а вже горлає.

— Чайком пригостиш, сестрице?

— Але ж у мене є і солодке вино, щойно із жбана наточене. І арахіс смажений.

— Ха-ха, солодке вино — то пустощі. Ха-ха...

— Є і горілка кількох сортів. Далі сьогодні їдеш?

— Можна б і не їхати, якби знав, що сестриця нагодує, напоїть та ще й за простій заплатить.

— То чого ж стовбичиш, коли навіть солодкого вина не хочеш? Геть ­­з-перед моїх очей!

— Тоді бувай! Боюся тільки, аби часом не випурхнув твій скарб з-під плаття...

— Ах ти ж безсоромнику! Зараз ти в мене схопиш, що й про машину забудеш, і з кручі загримиш...

— Коли шановного У немає вдома, ти завжди лаєшся. Навіть пожартувати не можна. Усі ж знають, як ти поміняла молодого на «достойного».

Водій натискав на газ, з вихлопної труби виривався клуб сизого смердючого диму — і машина зривалася з місця. Сестриця Гуйхуа застигала біля воріт, широко розплющеними очима ніби дивилася вслід машині, а на душі ставало так тоскно, що хотілось і плакати, і кричати.

Старе прислів’я каже: коли жартують, правди не кажуть, а як скажуть, всю душу вивернуть. Чоловік Гуйхуа, «шановний У», як його називали, був місцевим, служив у повітовій транспортній компанії водієм-інструктором. Непоказний, низенький, на півголови нижчий за дружину, але старший на цілих двадцять років, майже ровесник її батьків, які загинули в роки «великих битв “культурної революції”».

П’ятнадцятирічна Гуйхуа залишилася сиротою. Ходила по вулицях, збирала ганчір’я, доглядала чужих дітей, працювала в пральні, на цукровому та вапновому заводах, на цегельні, на заводі хімдобрив була сезонницею. Словом, перебивалась чим могла, аби не вмерти з голоду та не обдертися до нитки. Сирітська доля кидала її то туди, то сюди, жорстоке життя топтало, мов якогось покидька.

У тисяча дев’ятсот сімдесят четвертому році, коли в країні розпочалася критика Лінь Бяо та Конфуція, їй виповнився двадцять один рік, а вона, без даху над головою, все ходила худющою обірванкою. Сусіди змилувались і познайомили її з У, водієм-інструктором повітової транспортної компанії. Він був одинаком, тільки старший за неї. Не подобався він їй, але помила голову, вдяглася більш-менш пристойно, та так і не пішла на зустріч. А люди все вмовляли. Щоправда, вже казали, що в У є помічник, стажер Че Ганьцзи, майже її ровесник, теж одинак. Одружаться — господинею стане. Вона знову помила голову, вдяглася в чисте, пішла до транспортної контори і вклонилася йому.

Цього разу все обійшлося. Нежонаті водії, що жили на обклеєному дацзибао, транспарантами, плакатами та лозунгами подвір’ї, саме поприходили з роботи. Дехто почав гомоніти з нею. Впросили побути з ними, а тоді завели до вільної кімнати, принесли запашного чаю, арахісу, цукерок, вмовляючи її на «терміновий шлюб».

Від усього того паморочилася голова, і вона ніяк не могла спекатися їх. Проте молодий стажер виявився кремезним приємним хлопцем... І тоді всі холостяки заворушилися, як комашня. Покрикуючи один на одного, занесли до порожньої кімнати стіл, стільці, ліжко, постіль. Метнулися до крамниці, набрали червоного паперу, почали малювати поздоровчі написи. Потім склалися, накупили цукерок, цигарок, вина, розставили на столі посуд. Поспішали так, що навіть реєстрацію шлюбу відклали на ­потім.

На цьому справді бучному весіллі лунали сміх, жарти, ляскали хлопавки. Дим від цигарок плив коромислом. У тому шумі та гаморі дівчина сиділа, соромливо опустивши голову, не наважуючись глянути на нареченого і гостей. А коли зовсім очамріла, її вштовхнули в нововмебльовану кімнату, сповнену пахощів. І щойно Гуйхуа переступила поріг, як світло погасло, а в дверях за нею клацнув замок. Чиїсь руки підхопили її, поклали на ліжко, роздягли, і невдовзі вона стала жінкою.

Вона не усвідомлювала, лише відчувала, ніби тіло вкрилося брудом, ніби велика колода чи камінь качалася по ній усю ніч... Коли надворі почало сіріти і вона прийшла до тями, то побачила, що біля неї лежить не молодий хлопець, а худий, смаглявий, низькорослий У, старший за неї на двадцять років! Вона обурено закричала, заплакала, хотіла бігти звідси, тікати, та двері були замкнені, а вікна заґратовані товстими прутами. Та й куди тікати сироті без рідні, без знайомих, де вона прихилиться... Помреш — і то ніхто не зронить сльози. Її обдурили, поглумились над нею, як після цього у вічі людям дивитись?

Три дні нічого не їла, не пила і не підводилася з ліжка. А чоловік виявив неабияке терпіння. Не відходив від неї, вмовляв, заспокоював. І навіть слізно благав, просив прощення, присягався все життя дбати про неї, запевняв, що матиме і харчі, і одяг, що слухатиме її, робитиме все, що скаже, перепише їй дві тисячі юанів зі своєї ощадної книжки, віддасть і продуктові картки на п’ятсот фунтів... А вона лютилася, смертельно ненавидячи цю людину! Зціпивши зуби, як навіжена, дряпала його. А він терпляче все зносив. Вона стомилася і ніби трохи відійшла. Така її доля, а від долі, як кажуть, не втечеш. Недаремно співається у весільній пісні: «Вийдеш заміж за півня — його слухатимеш, ­ви­йдеш за собаку — за ним бігтимеш, вийдеш за ворота — на спині носитимеш...»

Які безглузді часи, таке й весілля. Гуйхуа скорилась. А напарник її чоловіка, Че Ганьцзи, її лженаречений, після цього «громадського доручення» три роки не потикався до свого старшого товариша.

І справді, Гуйхуа вже не турбувалася ні про харч, ні про одяг. Жила в теплі і в добрі, їла досхочу, обличчя в неї зарум’янилось, волосся стало причесаним, груди налилися, і вся вона ніби оновилася. Люди вже казали, що сестриця Гуйхуа лише по двадцяти роках вилюдніла, розквітла, виразнішими стали її чорні брови та проникливішими очі. І кожен, хто зустрічав її, дивом дивувався, не міг одвести від неї погляду. До чоловіка Гуйхуа ставилася тепер шанобливо й турботливо. Єдина прикрість, що низенький, та ще худий, а про вікову різницю і казати годі — для родинного життя неабияка завада. Гуйхуа, на жаль, не мала дітей. Та кому викажеш своє горе?..

А шановний У, бачачи, що дружина стала спокійнішою, гарнішою, вже й пишався, що він її і поїльник і годувальник. Але повного щастя не було: десь у глибині чаїлися ревнощі й тривога. Дійшло навіть до несподіваних перевірок, після яких нерідко вдавався до стусанів. І чим гарнішала дружина, тим дужче точили душу ревнощі.

Шановний У вмів ладнати з транспортним начальством, завжди тримав машину в порядку, мав авторитет і повагу в товаришів, тож, хоча Гуйхуа і прожила з ним у холостяцькому гуртожитку понад шість років, жодного разу не виникало ні сварок, ні сутичок. Непомітно настала весна вісімдесят другого року. Ідучи якось через рідні місця, шановний У почув від селян, що в Гусячій Обмілі збираються торгувати будматеріалами — так надумала місцева компанія.

Він одразу ж прикинув, що це непоганий вихід із становища, в якому опинилися він і Гуйхуа. Скориставшися службовим становищем, він потай від товаришів влаштував три щедрі почастунки й купив на гірському схилі при дорозі шість соток пустирища, де з дармового каміння вимурував крамничку. Накрив шифером, долівку залив бетоном, вікна заґратував, на стелю настелив запашні соснові дошки. І його напарник, Че Ганьцзи, допомагав, наче близький родич, не шкодуючи ні сил, ні поту.

Коли будівництво завершилось, У виклопотав для дружини патент, за яким вона могла три роки торгувати без ніяких податків. Потім з напарником привезли на двох машинах цигарок, вина, цукерок, олії, солі, оцту, соєвого соусу та іншого повсякденного краму. І ось так на Гусячій Обмілі з’явився перший харчовий заклад — і крамничка, і трактир.

Першого ж дня шановний У накрив п’ять столів і запросив найліпших приятелів із транспортної компанії, а також місцеве начальство. Під вибухи петард і п’яні вигуки любитель старовинних книг Сяо Ханьчу написав на вивісці: «Трактир “Нічний аромат”».

Розділ III

Роки Гуан-сюй³ часів Цінської династії. Та ж гора Небесниця і та ж Гусяча Обміль.

Біля сільської крамниці над дорогою край села кількома купками зеленіють дерева. А в затінку під ними пістрявіє всіма барвами галька. Нею ж ­укрита й дорога, й стежки, що розбігаються від неї. Галька купами лежить по краях грядок, з неї ж і огорожі довкола садиб. Змішана з цементом, вона йде на підмурівки, на стіни й стоїть сотні років, не боячись ні дощу, ні вітру, ні морозів, ні снігу. І вогню не боїться, навіть як гасом поллєш; і куля її не бере, лише біла віспина лишається там, де вона влучила. Та оскільки і розмір, і форма, і колір у гальки різний, то на дорогах і мурах утворюються химерні візерунки, що часом аж очі вбирають. Коли хтось чужий опиняється в цих краях, то не надивується, що галька така міцна і на все придатна. Справді, куди не глянь, вона скрізь. Без неї не обійдешся.

————
³ Гуан-сюй — назва правління імператора Де-цзуна (1875—1908).

У Гусячій Обмілі близько восьми десятків родин, переважно з прізвищем Сяо або У — інших прізвищ у селі обмаль. Проте село спрадавна відоме «Алеєю чеснотливиць», її п’ятнадцятьма арками, що їх звели роди Сяо та У.

Місцеві жителі споконвіку дотримуються давніх звичаїв: дітям не слід гасати «Алеєю чеснотливиць», дівчаткам не слід бігати там босоніж, вагітним жінкам не годиться прогулюватись там, а п’яничкам бешкетувати, носіям гною не слід перетинати алею; годі й пускати туди худобину.

«Алею чеснотливиць» доглядають призначені храмом люди, на кошт того ж храму провадиться й необхідний ремонт; плюндрування пам’ятників, зневажливе ставлення до них вважалося неабияким злочином, і винуватцеві виносили свій вирок старійшини обох родів. Найлегшою покарою могли бути штраф, цілорічне купування курива або підмітання вулиць, найтяжчою — скликання людей на молитву в храм, конфіскація майна, носіння ганебного ковпака, ходіння вулицями під удари гонга, побиття канчуками, звернення до повітового, окружного чи провінційного начальства з клопотанням засудити до страти, коли засудженого з каменем на шиї штовхали в ­ставок.

Подейкували, ніби дев’ять біломармурових арок належали родові Сяо, а шість — У. Це спричинилося до таємної боротьби між обома родами, до вишукування способів, аби обставити суперників. І ці чвари упродовж віків не раз переростали в бійки, судові тяганини й інше. І ось тепер, судячи з того, скільки арок звів кожен рід, видно, що рід Сяо переважив.

Але ж із тих шести арок, що належать родові У, дві відзначені імператорськими автографами! До того ж найдавніша арка, споруджена в перші роки царювання танського імператора, що правив під девізом Кай-юань⁴, теж належав родові У. Крім цього, овдовіла наймолодшою, двадцяти двох років, і зберігала вірність чоловікові до глибокої старості також представниця роду У.

————
⁴ Кай-юань— один з періодів (713—741 рр.) правління династії Тан.

Явне і приховане суперництво родів Сяо та У тепер точилося за те, чия представниця стане шістнадцятою, хто муруватиме ще одну біломармурову арку.

Щоб добитися такої честі, обидва роди ладні були на все. Але, схоже, рід Сяо більше прагнув досягти цієї мети. У старійшини роду Сяо була дев’ятнадцятирічна невістка, яка могла стати черговою чеснотливицею. Прізвище дівчини було Ян, звали Цінюй, взяли її у дев’ять років з убогої родини. Її майбутньому чоловікові натоді виповнилося лише три роки, тож поки що вона мусила доглядати його. У п’ятнадцять років вона стала розуміти, що чоловік існує не для того, аби доглядати його, тож шарілася і бентежилася, коли бачила чужих чоловіків; та й щомісяця нездужала.

Дівчина росла й гарнішала, мов запашна квітка. Залюбки дослухалася до розмов дорослих, які часом не дуже обачливо висловлювались, крадькома припадала до вікна, аби почути, які пісні співають на вулиці та про що розмовляють люди. Що ж до «чоловічка», то його такі речі не хвилювали. Спали вони вкупі, і вночі він міг покласти на неї руку чи ногу, а то й надзюрити в постіль. Вона плекала надію, що «чоловічок» колись виросте, стане високим і дужим, збагне все, що знають дорослі чоловіки й жінки. А що саме, про це юна Цінюй лише здогадувалась, бо не раз чула натяки в розмовах дорослих, у їхніх пережартах, і здогадувалась, що те взнаєш, коли станеш дорослим.

«Сповнилося вісімнадцять, а чоловік ще маля. Серед ночі в ліжку може калюжу зробити, або ж грудь починає шукати, бачте, поссати заманулось. А я ж тобі не мати, а дружина!»

«Дружина вже доросла, а чоловік ще дитина, у мене груди тремтять, а він тільки й годен плакати! Ти до нього горнешся, а він тільки дряпається. Ти його гладиш, а він тебе стусає! Хочеш, аби він чинив, як мужчина, а він упаде й сопе на подушці...»

Весняними та літніми місячними вечорами за огорожею навпроти її вікна хтось частенько наспівував пісні. Цінюй слухала їх, і в неї то завмирало серце, то раптом брала злість, і вона ще міцніше пригортала до себе «чоловічка», який міцно спав. Вона боялася спросоння побігти на той звабний голос і зганьбити себе. А «чоловічок» усе ж свій. Виросте й стане таким же міцним та дужим, як інші. Цінюй ніколи не дорікне йому ні за нехтування, ні за байдужість. Цінюй віддасть йому всю ніжність дівочого серця. Цінюй зуміє догодити своєму чоловікові.

У щасливих людей обличчя радісні, а в бідняків доля нещасна. Цінюй ледь дочекалася, коли «чоловічкові» виповнилося тринадцять; їй уже було дев’ятнадцять.

«Чоловічок» подобався їй дедалі більше. Вранці і ввечері тепер вона клала всілякі жертовні дарунки перед зображенням богині милосердя, палила курива, била ревні поклони, просила матінку-заступницю, аби чоловік її ріс дужий та здоровий, а вона скоріше завагітніла. Проте її тринадцятирічний чоловік ще не перехворів на кір. От перехворіє, тоді, вважай, усе гаразд. І як на те, в кінці року, тільки похолодало, «чоловічок» почав кашляти, піднялася температура, пропав апетит.

Батьки спочатку гадали, що хлопчак застудився. Нічого, вип’є гарячого чаю з імбирем та подвійну порцію ліків, пропотіє добряче — і покращає. Син випив гарячого чаю з імбирем, випив ліків, а нежить не проходила, та й жар не спадав. Потім хлопець зомлів. Цінюй помацала його шию і помітила, що вона червона. Аж тепер старий Сяо та його дружина здогадалися, що в ­їх­нього Баобея кір! У хаті зчинився переполох. Спершу чоловіка загорнули в простирадло і разом з Цінюй замкнули в їхній спальні. Вікно запнули, щоб не пробилися ні вітер, ні світло. Потім послали паланкін по лікаря та знахарку, звеліли купити ріг сайгака... Проте ні лікар, ні знахарка так і не зарадили нічим.

У будинку Сяо-четвертого оплакати небіжчика зібралася вся рідня. Проте найбільше тужила та побивалася Цінюй. Оскільки небіжчик був малолітній, то бучного похорону не робили. Після шістдесяти трьох днів посту й поминальних церемоній, дівчина зняла жалобу. І тоді Сяо-четвертий запросив до себе її батька, убогого службовця з глухого гірського села. Вони сиділи в залі й гомоніли про те, щоб дівчина підписала обітницю про довічну вірність чоловікові. Батько, звісно, міг забрати доньку додому й віддати заміж удруге. Але міг залишити в родині Сяо, щоб вона звікувала вдовою, зберігаючи ­подружню вірність. Добре, що батько заздалегідь переговорив з донькою і пояснив, що на неї чекає удома: мати вже залишила цей світ, а в нього купа малечі на руках. І всю ту дрібноту треба годувати і вдягати, захистити від голоду й холоду. А залишиться в свекра, то не знатиме ні горя, ні злиднів, матиме і теплий одяг, і ситий харч. А там, гляди, стане доброчесною жінкою, на її честь спорудять пам’ятну арку, і добра слава про неї залишиться навіки...

Цінюй уже досягла того віку, коли трохи розумієш всю складність життя. В батьківській оселі на неї чекають голод, холод, безвилазні злидні. Батькові слова спонукали її вибрати останнє. Вона стала на коліна перед домашнім вівтарем, де стояли таблички з іменами предків, і при рідному батькові, свекрові та свекрусі зробила дев’ять поклонів і підписала обітницю, що довіку буде вірною покійному чоловікові:

«Невістка родини Сяо, дівоче прізвище Ян, дев’ятнадцяти років овдовівши, дає обітницю бути до скону відданою чоловікові, щоб і їй на «Алеї чеснотливиць» поставили біломармурову арку».

Новина миттю облетіла Гусячу Обміль і викликала загальне схвалення. А старійшина роду Сяо на довершення урочистої церемонії з усіма дорослими відвідав храм предків, запалив там запахущу смолу перед їхніми табличками й червону свічку. Молитва й пожертва предкам приносить заступництво їхнім нащадкам. До всього, Сяо-четвертий обдарував служителів храму срібними монетами. Ті порадилися і купили довжелезну гірлянду хлопавок, влаштували феєрверк перед входом до храму, надавши події виняткової врочистості. Опісля Сяо-четвертий запросив на учту чималий гурт далеких і близьких родичів. Після цього всього повага до роду Сяо в селі Гусяча Обміль і довкола Небесниці відчутно зросла, а до роду У спала. Дехто з роду У почав розпускати злісні чутки й застерігати:

— Постривайте! Ще потече наша річка старим річищем!

— Ти лише бачив, а я розмовляв з нею, коли вона бавилася зі своїм малолітнім чоловічком біля криниці. Очі в неї жваві, блискучі, вуста ніжні, рожеві, груди високі. Словом, молоденька кроличка, щоб плодити хлопчиків та дівчаток, не менше десятка...

— Дев’ятнадцять років — якраз той вік, коли сняться чарівні сни! Ой, не витримає вона...

— А щоб вам... А давайте підемо до садиби Сяо місячної ночі, станемо під вікном і заспіваємо! Не витримає і вискочить з вікна. Ото буде ­чу­дасія!

— Заспіваємо? Та у старого Сяо такий собацюра, що може й відкусити дещо... Чого доброго, ще той Сяо влаштує засідку; отоді достеменно чудасія буде.

Наші предки застерігали: «Не шукай скарбу там, де його немає». Яким би високим не було небо, а людські серця своїм благородством бувають вищі за нього. Якими б крутими не були гори, та людська вдача може бути крутішою. В роді У, безперечно, знайдеться хтось, здатний на підлоту, і тоді може розігратися комедія, яка стане лихом для декого.

Розділ IV

«Компанія по збуту гальки» процвітала. Клієнтів у трактирі «Нічний аромат» щодень більшало.

Що й казати, чимало водіїв та експедиторів охоче завертали в сільський трактир, де за якихось два юані можна мати двісті грамів гаолянової горілки та тарілку смаженого арахісу, посидіти спокійно, розслабитися, помилуватися гарненькою привітною господинею.

Бувають, звісно, й такі, що хильнуть зайвини, а потім верзуть казна-що. Дехто з них підходив до стойки і пробував залицятися до господині, але та хапала плетену мухобійку і глузливо одбивалася від нахаби. Могла й так уперіщити, що й слід лишався, але зла на неї ніхто не тримав. Нічого, що вона молода, але вести господарство, ладнати з людьми вміла незгірше за досвідчених господинь. Підвищуєш голос, і вона відповідає тим же, жартуєш, і вона відповідає жартом. Ніколи не покаже відвідувачеві, що гнівається на нього. І з часом водії ставилися до неї все приязніше.

— Сестрице Гуйхуа, якщо на цьому світі робитимеш людям стільки добра, то на тому світі я тебе виглядатиму щовечора. Не так, як твій шановний У. Сам ні на що не здатен, а ще й тебе кривдить.

— Отакої! Може, й на коліна станеш, за поли хапатимеш, ноги обніматимеш, якщо я тобі така люба?

— Сестрице Гуйхуа, будь людиною, дай іще двісті грамів і порцію підсмаженої квасолі!

— Нема чого! Тобі далі їхати, а дорога в горах, сам знаєш. З такими поворотами і над такими урвищами, що недовго й до лиха.

— Ти що, сестрице, так дбаєш про мене?

— Я дбаю про машину. Та й на твій похорон, якщо загримиш, державі доведеться витрачатись.

— О боже, яка ж ти жорстока, яка бездушна жінка!

— Годі тобі, годі, ніколи мені з тобою теревені правити. Підживився, і — щасливої дороги.

Одні від’їжджали, інші прибували, і Гуйхуа привітно кожного зустріне й проведе, нікого не виділяючи й нікого не ображаючи. Серед водіїв, звичайно, бував і Че Ганьцзи, якого навчив шоферуванню шановний У. То був високий кремезний парубійко, ровесник Гуйхуа, неодружений і досі. До Гуйхуа він ставився шанобливо, називав «матінкою» і ніколи не допускав глузів чи грубощів з нею, як то, бувало, інші. Коли в трактирі бувало людно, він міг мовчки взяти тацю і обслужити когось чи попорати іншу роботу. Часом, коли відвідувачі надто засиджувались, шановний У та сестриця Гуйхуа могли йти спати, полишивши все на нього. Спав він у такі дні у верхній кімнаті, де для нього поставили ліжко.

Усі ці роки Гуйхуа ставилася до Че Ганьцзи як до рідного брата. Коли в того, бувало, одяг порветься чи забрудниться, вона його і залатає, і зацерує, і випере. А зварить щось смачне, неодмінно і йому залишить. Парубок подобався Гуйхуа, хоч колись і спричинився до її заміжжя. Певно, тому й досі соромився глянути «матінці» в вічі, червонів, ніяковів перед нею. Тож коли часом залишалися удвох, ні про які жарти, усмішки й гадки не було. А про випивку й казати годі. Саме за це шановний У поважав свого вихованця. Че Ганьцзи, значно молодший за наставника, віддячував йому тим же. Шановний У вірив своєму вихованцеві і не вбачав у його поведінці нічого підозрілого. Гуйхуа кілька разів при чоловікові розтлумачувала парубкові, що юнаки мусять женитися, а дівчата — виходити заміж. І той не заперечував.

— Ганьцзи, ти ж цілісінькі дні в дорозі, скрізь їздиш. Невже не набачив собі дівчини? Але нічого, ми з чоловіком таки одружимо тебе.

— Та ж він, як побачить дівчину, одразу хнюпить голову, а сам шаріється, мов помідор. Соромиться, мов та затворниця, що вперше на люди вийшла!

— Ганьцзи, не вірю я, що ти дожив до тридцяти років і не дружив з дівчатами... А сором’язкості позбутися неважко, аби бажання. Тесть із тещею не люблять, коли жених несмілий. Їм подобаються такі, що постоять за себе, мають власну думку, заповзятливі, енергійні. І водночас привітні, лагідні...

На ті «матінчині» настанови Че Ганьцзи лише мовчки хитав головою. Інколи позирав то на свого наставника, то на «матінку», густо червонів, потім нагинав шию і насилу вичавлював:

— В цьому ділі я... Я покладаюся тільки на вас...

— От і гаразд, нарешті дочекалися твоєї згоди! — засміялася Гуйхуа і ­ба­дьо­ро запитала: — А як ти сам щодо одруження? Якого віку хочеш наречену? Високу, вродливу, освічену? Якої вдачі, з якої родини? Для життя, Ганьцзи, все це неабияк важить! Того й гляди, аби в чомусь не схибити. Особливо треба зважати на її родину. Добре б, якби сім’я не велика, щоб не брати зайвого тягаря на плечі.

І шановний У не бажав стояти осторонь:

— Поки що не знаю напевне, кого порадити, але хочу, щоб тобі велося добре...

Водив машину Че Ганьцзи неабияк, а от у розмові, як то кажуть, його двигун давав перебої, іскра кудись дівалася.

— Хоча б сказав, які тобі до вподоби... Так, для прикладу. Чи не знаєш? — напосідала на зніченого парубка Гуйхуа, удавано гніваючись і співчуваючи водночас.

— Для прикладу?.. — Че Ганьцзи нерішуче поглянув на свого вчителя, потім на його дружину, а тоді мовив: — Ви тільки не ображайтеся, але мені... мені хотілося б таку... як матінка Гуйхуа...

От тобі й на! Від несподіванки у шановного У очі на лоба полізли, а в душі ворухнулася підозра. Гуйхуа ж, яка так завзято взялася за сватання, раптом почервоніла, в неї збився подих. Вона так обпекла поглядом парубка, що той знітився, збагнувши раптом, що бовкнув зайве і нашкодив сам собі. Зрозумів і те, що відтепер стосунки їхні не лишаться колишніми. Виходить, ще одну біду накликав на свою голову.

Аби гідно вийти з лоскотливого становища, шановний У зробив вигляд, ніби балачки давно йому набридли; він голосно позіхнув і солодко потягнувся.

— Годі вже нам, Ганьцзи, теревені правити! У людських довбешках стільки дурниць, що їх і до ранку не переслухаєш... Тож ходімо спати, бо зранку в дорогу. Он треба ще триста машин гальки вивезти, а часу — трохи більше місяця...

Гуйхуа першою підхопилася з місця. Хоч і кортіло, не наважувалася глянути на чоловіка, бо той, певно, почав би докоряти, мовляв, бачиш, до чого довела твоя легковажність. Навіть Че Ганьцзи, простому, чесному хлопцеві, забила памороки. Тож, мовляв, оскільки жінка гожа, то треба пильнувати її, не спускати з ока.

Щоразу в такі хвилини Гуйхуа охоплювало відчуття глибокої скорботи й незаслуженої образи. Та як не гірко, а мусиш мовчати. Тебе лають, звинувачують у всіх гріхах, а то й стусають, а ти у відповідь мусиш лише всміхатися. От і того вечора не встигла вона на ліжко вкластися, як він уже штурхонув її. А сама й плакати не сміла, бо над ними спав Че Ганьцзи. І той, хто б’є, і той, кого б’ють, мають озиратися на людей, що вони скажуть. Негоже, щоб чужий чув сімейну сварку.

Після того випадку усі троє наче змовились і ніколи не торкалися небезпечної теми одруження Че Ганьцзи. Бо тема та, наче стиснуте повітря в балонах: найменша похибка — і може статися вибух. Шановного У не полишала думка: а чи не позирає дружина на інших чоловіків, чи не зраджує його.

Якось він прийшов із роботи пізно й виявив, що дружина сидить з головою сільського комітету Сяо Ханьчу,— п’ють вино й весело розмовляють; її білі груди мало не вискакували з викотів халата. Він насупився: он воно що. Хоч Сяо Ханьчу й за сорок, та чоловік він ще міцний, наче буйвол. Такий будь-якій молодиці сподобається! Без жодного слова, хоч на душі й кипіло, він підсів до них і випив з ними чарку-другу. А коли Сяо Ханьчу пішов, не став ні митися, ні вечеряти, а замкнув двері, згріб Гуйхуа і, мов курча, поволік до спальні. Лютий, як диявол, учинив їй допит:

— Ну, розповідай! Розповідай своєму чоловікові!

— Що розповідати? Ти...

Гуйхуа перехопило подих, обличчя жалібно скривилося.

— На коліна! Я кому, шлюхо, сказав— на коліна!

— А що я зробила? За віщо мені на коліна ставати?

Знесамовитілий У збив Гуйхуа з ніг, тоді схопив за комір і рвучко поставив на коліна.

— Кажи, коли ти злигалася з цим Сяо?

— Матінко рідна! За віщо ж така напасть? Та я ж тобі, шановний У, все життя вірна, щоб мене грім побив, щоб блискавка спалила! Матінко рідна...

— Не признаєшся? Чого я тебе завжди вчив?

— Не кричати, не спокушати чужих чоловіків, не задивлятися...

— А ти, користаючись тим, що я при машині й завжди в дорозі, з чужим чоловіком п’єш вино, любенько вуркочеш... Вино зводить розпусників, а ти не признаєшся! Та я повидираю твої безсоромні очі, поперебиваю ноги!

— О боже праведний! За які гріхи мене караєш? За віщо мучиш мене безневинну? Несила більше терпіти ці штурхани, ці ляпаси. Дозволь підвестися. Дозволь... Ось зараз я роздягнуся, і тоді дивися, чи грішна я...

Ні великі кулаки шановного У, ні набридлі ганебні оглядини не виявили ніяких доказів. Чоловік трохи заспокоївся. Аж тепер збагнув, що даремно напався на дружину. Обійняв Гуйхуа дужою рукою, а та навіть в обіймах скаржилася крізь сльози:

— Ти... ти мені ніколи не віриш... Несправедливо звинувачуєш... Підозрюєш... Влаштовуєш бійки, перевірки, а потім по всій Гусячій Обмілі ­не­слава йде; а люди сміються, глузують, шкірять зуби... А Сяо Ханьчу, може, приходив з добрими новинами; казав, що видобування гальки має розширюватись. Тож і прибутки наші побільшають...

Шановний У довго не випускав дружину з обіймів. Гуйхуа знала, що саме так чоловік намагається спокутувати свою провину.

І ще одне позначалося на їхніх стосунках. Про це вони не говорили, хоч і добре відчували: вікова різниця, аж на двадцять років! Хоча шановний У був запальним, нестриманим, злим на вигляд і вкрай дужим, на їхньому спільному житті це не дуже позначалося. Щойно він починав злитись, як Гуйхуа вдарялася в сльози. Він, бувало, лише дорікне їй:

— Не соромно тобі плакати? Скавучиш, як голодне цуценя!

Вона крізь сльози дорікала:

— Аби тебе любили та догоджали тобі, а як іншому з тобою, тобі байдуже... Мені вже тридцять років, майже сім з тобою прожила, а жодного разу по-справжньому не... не відчула щастя з тобою.

Шановний У теж мав що сказати на те, але мовчав, ніби в горлі застрягло щось. Якщо в дружини немає бахура, то звідки їй знати про подружнє щастя? І чи по-справжньому, чи не по-справжньому... Жінки — народ легковажний, для них багато важить, чи догодив ти їй, чи ні. Всілякі підозри, здогади все дужче опосідали шановного У.

«Яка чорна невдячність! Прийшла до мене боса, гола, голодна. Чому ж тоді я влаштовував її? А тепер, коли має трактир, має зарібок, носить нейлонові плаття, джинсові штани і красується за прилавком, як пава мальована, раптом їй чоловік не підходить».

Після цієї сутички шановний У умисне ламав свій графік. Раніше, бувало, виїжджав рано-вранці і повертався пізно ввечері. А тепер серед білого дня міг заскочить додому, оглянути кімнати, пройтися подвір’ям — чи немає нічого підозрілого. Тоді сідав у машину і їхав далі. Якось кілька днів не потикався додому, не подавав про себе ні чутки, ні звістки. А тоді нагрянув серед ночі, загупав у двері, вихором увірвався в хату і так налякав Гуйхуа, що ту аж трусило. З остраху не могла збагнути, що то за вибрики. Проте відчувала, що це не просто так.

— Лягай, ледащо! Роздягайся! — міг загорлати, вимахуючи кулаками. Так починалася «перевірка наскоком». Гуйхуа слухняно і вже вкотре доводила свою доброчесність. Після цього чоловік пригортав її, або починав верзти таке, чого й сам не розумів. Гуйхуа тим часом трусило, як у лихоманці, а в голові крутилося одне: «Господи, коли вже цьому настане край?»

Розділ V

Хоча про садибу старого Сяо не скажеш, що то обійстя багате й ­заможне, в Гусячій Обмілі він був одним із наймаєтніших мешканців. ­Подвір’я обносив високий мур із аркою над в’їзною брамою, на подвір’ї мінилися зеленню зарості бананів та пір’їстої спаржі. Сама садиба ділилася на три частини. В першій будівлі розміщалися передпокій з кухнею, коморою і кімнатами для служниць обабіч; в другій, у глибині невеликого дворика, жили господар з дружиною. Тут був зал із кабінетом, чайна кімната, а у флігелях — помешкання для дорослих синів та невісток. Вимощені каменем вузенькі стежки з’єднували перші два будинки, флігелі й вели на задній двір, до жіночої половини. То був найтихіший куточок. Від будівель першого двору його відділяли квітник та садок. Сюди виходили двері семи кімнат третього будинку, де жили неповнолітні діти. За цією будівлею височіла огорожа, утикана іржавими залізними шпичаками. За муром розкинувся дикий ліс; і він належав Сяо-четвертому. Від квітника на задвірку видніла висока гора Небесниця, вершина якої, мов мечем, розтинала навпіл блакитне небо.

Після згоди Цінюй довіку зберігати подружню вірність Сяо-четвертий дав їй читати «Житія праведниць», «Дівочий канон», «Дівоче чотирикнижжя» та ще деякі книжки. І водночас дозволив перебратися з бокового флігеля в окрему кімнату на південно-західному кутку заднього двору. Їжу їй тричі на день сюди приноситиме служниця. Виходити з двору їй заборонялось. Вона мала провадити там тихе, сумирне життя. Навіть застерегли, щоб простирадла, ковдри, навіть завіски й штори на вікнах були сині чи білі. Рожеву, червону, зелену та іншу барвисту матерію тримати й носити заборонялось. Ясно, що, окрім жінок та дітвори, тут нікого не побачиш. Вдень разом з п’ятою тіткою та третьою невісткою вона мала вишивати персиковий цвіт, шити одяг та полотняні капці, тіпати коноплі, прясти, словом, робити те, що й інші жінки.

Найперше Цінюй вирішила забинтувати собі груди. Коли ще був живий «чоловічок», вона не соромилась, навпаки, пишалася тим, що вони в неї високі й пишні. Вечорами, коли лягали спати, «чоловічок» тягся до них, а то й припадав ротом, і обоє весело сміялися. Ще не розумів, що до чого, тому й не соромився, і якось за обідом несподівано заявив:

— Мамо, у неї такі великі груди, а молока в них немає.

Хто пирснув сміхом, хто лайнувся нишком, а Цінюй, якій пішов дев’ятнадцятий рік, не знала, куди подітись від сорому... Зараз «чоловічка» вже немає, а в Цінюй, хоч і дала обітницю, груди такі ж високі. І це впадає людям у вічі, вони вже й плещуть язиками. Та й, зрештою, кому вони тепер потрібні. Адже вони призначалися для малят. Хоча Цінюй і бинтувала груди тонкою тканиною з шовкового плаття, та одразу ж відчула, що важко стало дихати й боляче до сліз. А якщо не бинтувати? Нікому не сподобається, хто їй поспівчуває?

Друге, з чим зіткнулася Цінюй після обітниці, це пости і моління. Вона попросила свекра й свекруху поставити порцелянову статуетку богині заступниці Гуаньінь. Ті півдня ходили майже щасливі, а тоді похвалили за ревність і принесли статуетку. Богиня виявилася гарною, зовсім не старою на вигляд. На прикрашеному перлинами головному уборі зображення феніксів, сама богиня висока, повнява, у довгій білій спідниці, в руці її — священний прах, вона босоніж стоїть на лотосовому троні. А ще — підведені брови, підфарбовані вуста, напудрене обличчя і підрум’янені щоки. Зроблено все майстерно, так що небожителька вийшла чудова.

Цінюй, звісно ж, дізналася, що Гуаньінь, ставши богинею і небожителькою тисячу років тому, перебинтувала собі груди, а вісімсот років тому зреклася людських утіх, тобто семи почуттів і шести пристрастей... Цінюй відвела богині найпочесніше місце на туалетному столику, а біля лотосового трону прилаштувала підсвічник та дві курильниці. Біля столика постелила солом’яну циновку, щоб не так твердо було стояти на колінах і молитися. Запопавши вічно юну і гарну богиню, Цінюй ніби завела собі подружку. Тепер вона звірятиме їй свої думки й турботи, та буде їй і наставницею, і порадницею.

А ще більше раділи свекор і свекруха, бо ж невістка вирішила поститися. На думку свекра та свекрухи, до людських бідувань спричинялися надуживання вина, м’яса та ще прагнення втіх. То ж якщо молода дівчина дала обітницю довічної вірності покійному чоловікові і почне ласувати курятиною, качатиною чи навіть рибою, то невдовзі розквітне, як квітка, що до неї звідусюд летять бджоли й метелики. А тоді недовго й до гріха.

Що ж до самого Сяо-четвертого, старійшини роду, то він трохи терпиміше дивився на це, бо й сам був ласий до жіночок, а на старість ще й узяв молоду наложницю. В його шістдесят два роки наложниця подарувала йому дочку, а ще через три роки — й сина. За ці людські радощі його, звісно, не осудиш, бо ж недарма кажуть, що не мати сина, продовжувача роду,— найстрашніша неповага до предків.

Кажуть, чоловічий вік — шістдесят літ. Але Сяо і після шістдесяти жінки хвалять за любовне вміння, бо грамотний він, знає всілякі тонкощі. А набрався тієї премудрості з книжечки, придбаної колись у місті за грубі грошики. Чолов’яга, який запропонував її, назвав себе мало не академіком і під великим секретом признався, нібито це — копія книжки, яка зберігається лише в імператорському палаці. І якщо дізнаються про неї, то вигублять до ноги всю родину того, в кого її знайдуть. Чолов’яга схопив срібло і миттю зник. Сяо-четвертий натоді ще був молодим і не особливо зважав на почуте, проте собі мовив: «У імператора в палацах, певно, сотні наложниць з усієї Піднебесної йому на втіху. А я простий чоловік, живу в глушині, дрібний як горошина. Але в своєму селі людина шанована, то чому б і мені не прикластися до імператорських таємниць». Відтоді й беруть початок усі його незвичайні здібності.

Третім бажанням Цінюй було вмовити свекра та свекруху, щоб дістали їй гарненьке цуценя. По-перше, шугатиме мишей, по-друге, буде поряд жива душа. Та й двері стерегтиме. Невістчине прохання припало старим до душі, тож вони охоче виконали його.

Цуценя було жовтеньке, з білою цяткою на лобі та лиснючою шерстю; Цінюй назвала його Барсиком. І таке було гарненьке, що мимоволі замилуєшся! Очі великі, чорні, мордочка маленька і на ній кілька довгих шерстин. Вуха гострі, стовбурчаться. Хвостик стримить угору гачком.

Дівчина відчула себе веселіше, адже окрім читання канонів, у яких вихвалявся Будда, вона доглядала за Барсиком, купала його, розчісувала, ніжно пригортала, зігрівала.

Увечері Цінюй умивалася, полоскала ноги, молилася, кланялася Будді й лягала. А Барсик лише клав передні лапи на постіль, а до неї не ліз. Що ж, як знаєш, Барсику. А хочеш подружитися зі мною, охороняти мене? Який ти розумний! Дивлюсь на тебе і згадую «чоловічка». Сьогодні його вже немає, тепер тільки ти в мене. Ти вмієш говорити? А слухати? А сміятись? Не вмієш. Дурненький, нічого ти не вмієш. Тоді я вчитиму тебе. Говорити, слухати, сміятись. Навчишся? От і добре. Я цілі дні розмовлятиму з тобою. Казатиму про все-все, що думаю, що заманеться. Може, й дурницю яку втну, верзтиму казна-що, але ти не побіжиш до свекра чи свекрухи й не передаси... А ще я буду тобі співати! У гірському селі, де я народилася, селяни, коли вирушають у гори по дрова чи в поле рис висаджувати, завжди співають. І як співають, не наслухаєшся! У жіночих піснях нарікання на долю, а чоловічі послухаєш, аж вуха в’януть, і сама од тих пісень аж пашиш. Ось так, Барсику. Таких пісень я тебе не вчитиму, гаразд? Не вчитиму тебе й плакати, згода? Плачуть тільки нещасні й ті, кого лихо спіткало. А ми з тобою, Барсику, плакати не будемо.

Цінюй говорила й говорила, а з очей капотіли сльози. Поки непомітно заснула. Барсик, наче розуміючи, тихенько опустив лапки на підлогу і сів. Старий будинок, старі стіни, скрізь повно мишей. Ночами гризли то тут, то там. А відколи з’явився Барсик, миші й не потикалися сюди.

Розділ VI

З адміністративного районного відділу в Гусячу Обміль голові сількому Сяо Ханьчу зателефонували:

— Голова Сяо? Ваша «Компанія по збуту гальки» чималі прибутки має? Кажуть, щодня сто машин вивозите? Невдовзі, певне, найбагатшими в ­ра­йоні станете!

— Ми справно сплачуємо державний податок і всі відрахування. А це, певно, хтось із заздрісників наговорив вам усякої всячини?

— Хе-хе. Приходив, скаржився, але зовсім на інше... У вас там є трактир «Нічний аромат»? І хазяйку трактиру звати Гуйхуа?

— Так. То це на неї скаржаться чи вона на когось?

— Вона на свого чоловіка. Вже три заяви надіслала. Розлучення­ ­ви­магає.

— Розлучення? Чого б це? Досі ж ніби слухалася чоловіка, хоч він і старий, а вона молода...

— От і хочу просити тебе, як голову сількому, помирити їх... Гуйхуа каже, нібито чоловік її б’є, лає, знущається, влаштовує всілякі перевірки. І ще — ніби він хворий і ніякий не чоловік. Тобто не може... хи-хи-хи...

— Вам там смішки й аби зіпхнути...

— Сяо, ми не можемо з доброго дива розлучати людей. А ви проведіть відповідну роботу. Якщо чоловік справді б’є її, то його слід засудити. А якщо хворий, то лікувати. Зрештою, перевірте, чи вона має підстави. Якщо так, то треба вживати заходів!

— А що таке підстави? Щось я не чув у селі такого слова.

— Не чув? Ти як той гомінданівський «реорганізаціоніст» двадцятих-тридцятих років. Або ні, як сільський дід чи баба... Це ж термін, а його, сам знаєш, нелегко пояснити. Та жіночка, що вимагає розлучення, мусить знати: чоловік — не одяг, аби його міняти коли заманеться. Сім’ю треба всіляко оберігати. Бо сім’я — це клітина суспільного організму. Якщо вона функціонує не так, громадськість повинна вплинути на неї. Хіба що помре котрийсь, а так нізащо не допускати розлучення. У нас не буржуазне суспільство. Поки людство не побудує соціалізм з високим рівнем культури, держава та сім’я не повинні відмерти. На сучасному етапі розлучення слід звести до мінімуму. Питання сім’ї не мусить стати соціальною проблемою. Зростання розлучень свідчить лише про занепад суспільної моралі, здорових традицій у нашій стародавній цивілізованій країні...

Сяо Ханьчу поклав трубку і обхопив голову. Подібні докази, певно, наводили й самій Гуйхуа. І казали про сім’ю як клітину суспільного організму, і про підстави, і про соціальні проблеми... Сяо Ханьчу вистачає і свого клопоту. І так бігаєш з ранку до вечора, хоч розірвись. А тепер ще ця халепа.

Звістка, що Гуйхуа вимагає розлучення, миттю облетіла село й глибоко обурила сільське жіноцтво. Селом уже ходили плітки, ніби Гуйхуа випиває з головою Сяо Ханьчу, заграє з ним, ніби вона шукає для Че Ганьцзи наречену і навіть запропонувала себе. І ось, після тривалого перемивання кісточок, значущих переморгувань та перешептів жінки дійшли висновку, що трактир «Нічний аромат» — найбрудніша, найганебніша місцина в селі, а його господиня — баламутка, що вмисне збиває чоловіків з пуття. Дехто, щоправда, не без заздрості докидав, що Гуйхуа гарна, вправна хазяйка й таке інше. А потім і собі лили бруд як на Гуйхуа, так і на її заклад.

— Добрий кінь знає одного господаря, порядна жінка знає одного чоловіка. Якщо вже несила терпіти, якщо вже чоловік не годен, то подавай заяву до суду, нехай розлучать.

— Та за старшим чоловіком дружині не життя, а рай! Шановному У лише трішки за п’ятдесят, то невже такий старий, що й на це не здатен?

— Прийшла бозна-звідки, і якби не шановний У, то хіба б мала такий дім і трактир?

— Шановний У он які здоровенні машини водить, а на дружину, видно, снаги бракує!

— Певно, ця повійниця за два роки призібрала грошей і тепер, коли чоловік набрид, їй забаглося свіжини!

— Та колись би таку давно одвели до храму і на три доби посадили б під ганебний ковпак!

— Не знаю, як колись, а зовсім недавно скликали б сходку й розчухрали б, а потім двоє дружинників ще поповодили б по селу...

Гай-гай, дивишся на людей і диву даєшся. Губи в деяких жінок, ніби брудні ганчірки, а роти — як відра з помиями. Здавалося б, слабка стать, гнеться під чоловічими кулаками, не сміє і слова мовити, коли їх дурять ­що­кроку, і раптом — стільки зловтіхи!

Голова сількому Сяо Ханьчу, хоч і про нього плескали язиками, спробував помирити Гуйхуа з чоловіком. Якось опівдні, коли в трактирі мало відвідувачів, зайшов туди, замовив келих кисленької наливки, щоб втамувати спрагу, присів біля прилавка й почав:

— То що тут у вас сталося? З райвідділу дзвонили, ніби ти скаргу подала?

Гуйхуа глянула на нього. То, виходить, з району вже повідомили сюди? Голова Сяо, між іншим, колись вчителював, вчив дітей, тож вирішить по правді. Вийшла з-за стойки й підійшла до нього, закасала рукав і показала синці на білій повній руці.

— Це з учорашнього вечора... Удень я, як і всі люди. А ввечері гірша за худобину...

Очі її враз почервоніли, вона понурила голову й схлипнула.

— Щовечора б’ється? Та куди ж це годиться! Ні, так не можна! — Сяо Ханьчу насупився і вмовк.

— Коли він удома... Шкода, Сяо, що ти не жінка... Я б зараз показала тобі синці по всьому тілі... Заявив, що не чіпатиме лише обличчя та шиї... Щоб торгувати могла...

Вражений Сяо Ханьчу ще раз глянув на руки Гуйхуа. Як не палив його гнів, але міг висловити Гуйхуа лише співчуття: не треба, мовляв, показувати, я і так уявляю... Якщо чоловік часом і поб’є дружину, але слідів не лишає, йому за це ніхто не дорікне. А коли й дорікне, то повз вуха пропустить.

Сяо Ханьчу сумно зітхнув:

— То твій У справді хворий?

Сестриця Гуйхуа глянула крізь сльози і хитнула головою.

— Це вже гірше... На думку районного відділу, він не має знущатися. Будемо пробирати його за це. А по-друге, його слід лікувати, шукати потрібні ліки, вдаватися до народної медицини... З району пояснили, що розлучення ­не можна вирішувати абияк. Треба глибше з’ясовувати причини, ­громад­ськість має сприяти зміцненню сім’ї.

— Скрізь про це говорять. Проте в нашому краї чоловіки ніколи не мали жінок за людей... Бійки, постійні сварки, сльози, знущання... Громадськості цього треба? Ви, керівники, нічого не хочете знати. Бо певні, що кар’єра забезпечена, що багатітимете...

Сяо Ханьчу вражено глянув на неї. Не сподівався, що Гуйхуа, рідко коли балакуча і всміхнена, може говорити таке. Гуйхуа ніби полонила його.

— Якби ти знав, Сяо, скільки за ці роки в мене накопичилося кривди, а вилити своє горе, виплакатись, пожалітися нікому. Ти ж знаєш, я не легковажна, я жінка чесна й порядна... Хіба хтось із моїх предків провинився, що тепер мушу нести покуту за нього...

У Сяо Ханьчу аж морозом сипнуло по шкірі. Сьорбнув із келиха і спитав співчутливо:

— Несила далі терпіти?

— Терпіла стільки, що вже терпець урвався...

На очах її вже не було сліз. Вона стояла, понуривши голову й опустивши руки, немов бананове дерево листя після приморозку.

Сяо Ханьчу спересердя аж ударив кулаком по коліну. Допив келих, підвівся й глибоко зітхнув. У нього самого і дім, і сім’я, тож добре знає, якими складними та заплутаними іноді бувають родинні стосунки. Вирішив продовжити розмову іншим разом, а поки побачитися з шановним У.