ТЬЄ НІН. Квітки бавовнику

ТЬЄ НІН

КВІТКА БАВОВНИКУ

ПОВІСТЬ

З китайської переклала Надія Кірносова


Тутешні люди називають волокно бавовнику просто квітками.
Вони сіють квітки.
І зривають квітки.
І з землі підбирають.
І підрізають гілки.
Й пагінці доглядають.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Тут ростуть три сорти квіток: заморські, примітивні та бузкові.

Заморські квітки — з американського насіння, їхні великі коробочки мають по чотири стулки, волокно в них довге й зручне для прядіння. Примітивні квітки — з місцевого насіння, у їхніх коробочок по три стулки, волокно — коротке, тож його валяють і використовують для набивання ковдр. До появи заморських квіток з примітивних також пряли й ткали, тканина виходила цупкою, але й міцною. Тепер, коли з’явилися заморські квітки, примітивні вже й за справжні не вважаються, їх використовують лише на підсів. Однак усе-таки сіють... Виходить, як із тютюном: після появи іноземних сигарет тютюн для люльок все одно залишився.

Бузкові квітки насправді не бузкові, а жовті, як і тутешні глинисті ґрунти. Оскільки жовтий колір — природний, то полотно, зіткане з них, не фарбують і називають бурим полотном. З нього шиють як спідній одяг — бурі сорочки, бурі штани, так і верхній — бурі стьобанки. Бура стьобанка не боїться бруду: взимку вільні від роботи люди вдягають її й сідають під земляними стінами погрітися на сонечку, і якщо дивитися здалеку, то здається, що під стіною нікого немає; тільки зблизька раптом помічаєш, що на стіні є очі.

У травні, червні й липні квітки на полях ростуть упереміжку зі злаками, тож ви можете й не помітити, що тут є багато квіток. І тільки в серпні й вересні, коли злаки зберуть, укладуть у валки й відвезуть на тік, ви помічаєте, що тут — квіткове поле. Навіть господарі, які цілий рік вирощували квітки, ніби щойно усвідомлюють, що — ось вони, поряд. Квіткове поле — ніби море, а селища — острівці на ньому. Тоді листя бавовнику червоніє, волокно біліє, і все навколо стає сліпучо-білим. Жіночі руки виймають волокно з чашечок, одна за одною, і складають його в прив’язану на животі сумку. Сумка поступово випинається, й жінки, дивлячись на свої великі животи, кепкують одна з одної. Стає повно жінок з великими животами, серед яких є й заміжні, є й незаміжні. Заміжня, вказуючи на живіт іншої заміжньої, питає:

— Скільки місяців? І ти ще не їла фініків?!1

Незаміжні при цьому сором’язливо відвертаються.

Під час збирання квіток власники полів піднімаються на дахи й скликають жінок: «Збиральниці! Збиральниці!» На цьому збір завершується, жінки несуть їх на ваги й отримують за роботу гроші.


Міцзи та Баоцзюй

Міцзи, до того як вийти заміж, також ходила з жінками збирати квітки, і в ті часи у неї також був цей великий білосніжний живіт. Але потім вона перестала ходити збирати квітки, оскільки їй не подобалося, що робота важка, а платять за неї мало. У неї була можливість не ходити — вона виросла вродливою: великі блискучі очі, червоні губи, обличчя таке біле, що й світлої пудри не треба. Вона носила приталену коротку стьобанку й брюки-кльош, ще й крутила стегнами при ходьбі. У той час брюки-кльош були в моді, вони розширялися ледь не до півметра, на ширину цілого рулону. На одні бавовняні брюки йшло 4,5 метри тканини, при цьому вони щільно облягали сідниці. Такий фасон не кожний наважився б носити.

А брюки Міцзи розширялися найдужче, тож коли вона йшла по дорозі, то здавалося, ніби вона несе з собою вітер. Чоловіки й жінки в селі не могли відвести очей, у чоловіків тьохкало серце, а жінки заздрили. Однак вона більше не ходила збирати квітки. Коли приходив час у якійсь із родин збирати квітки і господар вилазив на дах скликати жінок до роботи, Міцзи все одно не виходила. Коли збиральниці квіток проходили повз земляний паркан двору Міцзи, вони підбивали молодих господарів покликати її, однак господарі цього не робили, оскільки знали причину, чому Міцзи не виходить.

Міцзи не сіяла квіток, не збирала квіток, але вдома все ж мала квітки. У чорному кутку на лежанці у внутрішній кімнаті вона тримала маленьку купку. Квітки ці були міцно зав’язані в вузлик з набивної тканини. Міцзи не хотіла, щоб люди побачили її квітки, бо вона усвідомлювала, що ті квітки змішані, й дісталися їй не звичайною працею, а набагато легше. Гострі стулки чашечок більше не кололи їй руки, бо вона хотіла, щоб чоловіки бачили її руки ніжними.

Міцзи жила вдвох із батьком. Її батька звали Баоцзюй, він продавав на розкладці цукерки й керосин, а ввечері розвозив «лотерею». Коли смеркалося, Баоцзюй викочував возика, по чотирьох кутках якого запалював ліхтарики. У возику розкладав крихкі фініки, драже, плоди глоду, арахіс, сигарети й починав голосно стукати в гонг. «Лотерейний» гонг називався цукерним2, його робили розміром завбільшки з піалу з дзвінкої міді. Він був навіть голоснішим, ніж великий гонг, однак порівняно зі сценічним маленьким гонгом здавався безголосим: дінь, дінь-дінь, дінь, дінь-дінь!

Ударом у гонг Баоцзюй відкривав ніч у Ста Хижах — так називалося їхнє село.

Постукавши в цукерний гонг, Баоцзюй починав декламувати скоромовку:


Тягніть щасливий номерок,

І виграйте землі шматок.


Виграйте всього й багато,

Хто ж від добра буде тікати?

...............

«Лотерейний» візочок щільно оточують люди в бурих стьобанках, вони кидають на нього мідяки й паперові мао, беруть бамбуковий «лотерейний барабан» Баоцзюя й трусять його, а потім тягнуть собі «лотерею». Коли її розгортають, то дивляться, чи написано в середині номерок і показують його Баоцзюю, а він роздає, що кому дісталося — сигарети, драже тощо. Сигарети — не міцні, «Подвійний клинок» чи «Великий малюк»; драже — різнокольорові: є червоні, жовті й зелені, у кожного кольору свій смак, є ще схожі на дзиґу з кількох кольорів і завбільшки з кокон шовкопряда.

Баоцзюй високий і худорлявий, голос у нього, як у гусака. Раніше він у селі співав місцевих обрядових пісень та виконував різні жіночі ролі в сценках; він міг брати високі ноти й довго тягнути кінцеві звуки. Найбільше йому вдавалася роль Цзюхун з «Переконання Цзюхун». Жадібний батько переконував її одружитися зі старим багатієм, однак Цзюхун не піддавалася на вмовляння батька, наводила йому свої аргументи й, співаючи, «тупала ніжкою»: «Цзюхун сіла на чільному місці, щоб батько уважно послухав свою доньку...», чітко доводила, чому такий шлюб не підходить, критикувала батькову жадібність. Актор, який грав батька, був нижчий за Баоцзюя, одягнений у довгий халат із косим коміром, пошитим з бурого полотна, низ якого волочився по землі. Оскільки він не носив вуса, то йому приклеювали їх із кількох пелюсток заморських квіток, вмочених у вино. Цзюхун розчісували й приклеювали локони з кипариса, однак костюм у неї був неналежний: спідниця й стьобанка — з пофарбованого в червоне білого полотна, а рукава були такими цупкими, що ними важко було розмахувати3. Однак Баоцзюй мав голос.

Слізні прохання й критика Цзюхун не розчулили батька, однак розчулили одну з дівчат із сусіднього села, й вона одружилася з Баоцзюєм, який не мав ні клаптика землі. Після одруження вони жили в злагоді, у них народилася Міцзи, однак після пологів дружина захворіла й померла. І сьогодні, коли люди чують крик Баоцзюя, їм здається, що вони слухають нарікання Цзюхун перед батьком.

За «лотерею» Баоцзюй отримував мідяки, паперові мао, а також квітки. Його квітки, як і ті, що в Міцзи, були отримані не своєю працею. Міцзи не дозволяла Баоцзюю приносити його квітки до внутрішніх кімнат, тож Баоцзюй з жалем висипав ці квітки на веранді біля водяного чана. Там було мокро, тож до продажу вони заважували більше, ніж слід.


Міцзи та Мінсі

Якість заморських квіток гарна, тому господарі їх більше поціновують. У найспекотніші дні, коли бракує води, господарі полишають поля зернових напризволяще і зрошують тільки квітки. Коли вода з криниць затікає в пересохлі борозенки, здається, що вони тільки просочуються нею, і потік води на цьому зупиняється. Однак насправді вода тече далі, затікає на квіткові поля, розтікається по рядках квіток, вони оживають, і їхнє листя стає схожим на розкриту долоню, а ще зелені коробочки пружно б’ють по литках поливальників.

Господар Мінсі саме дивиться за водою. Він лежить під квітковим листям і спить, а на його голих грудях переплітаються тіні від квіток. Однак Мінсі спить не по-справжньому — він стежить за водою, і коли вона наповнить рядок, він вистрибне з-під листя, змінить напрямок потоку й знову ляже. Він має справу з великим потоком, тож уважно стежить за процесом зрошення. Мінсі турбується про свої квіткові поля. Йому хочеться, щоб цього року квітки були кращими, ніж у минулі роки, хочеться, щоб швидше зібрали злаки. Тоді він зможе поставити курінь на квітковому полі, узяти з лежанки дружини новенькі ковдру з матрацом, скрутити їх і піти на квіткове поле доглядати квітки. Мінсі хочеться доглядати квітки, хоча це й означає розлуку з дружиною, з якою він щойно побрався. Однак дружина розуміє всю привабливість цих квіткових полів і розуміє, що цій справі не слід перешко­джати, тож і не перешкоджає, а готує для Мінсі свою нову ковдру. Цю ковдру подарували їй батьки, вона виткана складною технікою перебірки з бузкових та зелених ниток з заморських квіток.

Перед виходом Мінсі на поле дружина цілу ніч пестить його, ніби він іде в далеку військову кампанію, де зустрінеться з усілякими незгодами. Ті незгоди — це події в курені. Вона знає, що теперішня його ніжність — це вибачення наперед. Мінсі, натішившись із дружиною, повертається на інший бік, зітхає, ніби хоче сказати: ще мої предки доглядали за квітками, тож я не можу не піти; а як можна доглядати за ними, якщо не поставити куреня, не забрати ковдру з матрацом, не залишити тебе, не... ? Далі він не думає, ніби, якщо не думати, то й наступних за цим подій не буде.

Мінсі піде з ковдрою й матрацом у серпні, а повернеться додому аж у жовтні. Тоді дружина, дивлячись на цей зім’ятий за два місяці комплект, ­уявить події, що відбувалися на ньому. Хоча то й був страм, але вона візьметься за прання, випере їх начисто й залишить до наступного року.

Усі знають, що Міцзи ходить по куренях заробляти квітки. Це — не дивина. Цим займається не тільки Міцзи, і не тільки місцеві. Є й прийшлі: жінки з інших місць по троє-п’ятеро приходять до Ста Хиж, поселяються на заїжджому дворі, вранці там зникають, а вночі виходять.

Усі господарі квіткових полів мають на них такі напівзакопані в землю курені, схожі на погреби. Коли їх ставлять, то спочатку закопують у землю дерев’яні стовпи, потім на них зверху накладають каркас із стебел бамбука і вкривають його сухою травою, а з чотирьох боків обкладають соломою й присипають її землею. Всередині вистилають свіжою травою й циновками, на які вже кладуть матрац і ковдру. Здалеку такий курінь здається невеликим, але коли зайти всередину, то опинишся ніби в іншому світі: кілька осіб тут можуть сховатися від дощу, вітру й паморозі чи просто сісти для розмови, підібгавши ноги.

Господарі квіткових полів починають ставити курінь заздалегідь і не знімають його аж до перших заморозків, коли на всіх вулицях починають кричати, що час збирати квітки. Але й тоді вони відтягують час і не розбирають його. Вдасться відтягнути на один день — і то добре, на одну ніч — теж нічого. На таку, наприклад, у яку цукерний гонг Баоцзюя не дає спати.

Після того як Баоцзюй оголосить своїм гонгом про початок ночі в селищі, на полях з’являється звук свого цукерного гонгу. На ньому видзвонюють більше мелодій, ніж Баоцзюй, проте він ще більш безголосий, ніби не хоче розголошувати ті приватні справи, що відбуваються на квіткових полях. Цукерний гонг насторожить вас, приверне вашу увагу до цієї ночі; він також і потурбує вас, потурбує ваш нічний спокій. Він схвилює вас і змусить ваше серце калатати, поки чекатимете, щоб у курені вже не було так самотньо.

На полях торговців, які б’ють у гонг, називають «цукерними коромислами», хоча вони й носять свій крам не коромислом, а в плетеній корзині, яку вішають на руку й до ручки якої прив’язують ліхтарик-пухирець. У цій корзині розкладено той самий товар, що й у Баоцзюя на возику, але сигарети навіть кращі, ніж там: крім «Подвійного клинка» й «Великого малюка» є ще «Винна Брама» та «Біла гармата». Ці люди знають, що їхні сигарети та груші дуже потішать мешканців куренів.

Одне з «цукерних коромисел» щодня відвідує курінь Мінсі, й щодня там є Міцзи. «Коромисло» заходить, піднявши вхідну завісу. Та завіса — це трав’яний мат, вона товста й не пропускає звуків, якщо її не відкрити, то ніколи не здогадаєшся, що всередині щось відбувається. Коли «коромисло» піднімає мат Мінсі, то ліхтарик-пухирець заливає курінь червоним світлом. Мінсі починає лаятися з-під ковдри:

— От сучий син! Ні, щоб прийти раніше чи пізніше!

Куточком ковдри він щільно прикриває Міцзи. Але вона каже:

— Не потрібно мене прикривати. Нехай подивиться людина і розважиться! А ми з’їмо його груші, і квіток за це не дамо.

«Коромисло» піднімає куточок ковдри й переконується, що ці оголені плечі справді належать Міцзи, і каже:

— Їжте досхочу! Думаєте, я не зароблю собі на дві груші?

Він бере одну холодну грушу й, скориставшись ситуацією, закочує її в гаряче «кубельце» Міцзи та Мінсі. Мінсі каже:

— Не галасуйте! Чому груші такі холодні?

Міцзи відповідає йому на це:

— Нехай погаласує! Ризикнеш закинути сюди ще дві?

«Коромисло» справді кидає ще дві, тільки цього разу не закочує їх, а руками заносить під ковдру. І, скориставшись ситуацією, мацає ті дві гарячі груші, що аж пашать на грудях Міцзи. Вона не сердиться, тільки їсть і сміється. Зате Мінсі сердиться, підхоплюється й хапає «коромисло» за буру стьобанку. Міцзи каже:

— Ну досить, подаруй йому цього разу, нехай він дасть тобі пачку гарних сигарет.

Мінсі каже:

— Хіба пачка сигарет може покрити таку велику йому послугу?

Міцзи каже:

— Ну нехай він дасть тобі дві пачки.

Мінсі більше нічого не каже. Він — чесна людина, він розуміє, що дві пачки сигарет вартують аж кілограм квіток, а «коромислу» теж не легко ходити по вкритих памороззю квіткових полях, тож нехай так і буде. Хто ж знав, що Міцзи на це не погодиться і раптом вистрибне з-під ковдри, явивши своє напівоголене тіло, і спритно потягнеться до корзини. «Коромисло» каже на це:

— Ого, ви тільки подивіться! Це вже стає схожим на грабунок серед білого дня.

Міцзи каже:

— А тебе й слід пограбувати за те, що руки розпускаєш.

Говорячи, вона схопила дві пачки «Білої гармати» і проштовхнула їх під ковдру. «Коромисло» простягнув руки, щоб перехопити її, але Міцзи вже була на дні кубельця, а Мінсі швидко прикрив її ковдрою, тож вона зникла з-перед очей «коромисла». «Коромисло» думав так: ти відняла у мене дві пачки «Білої гармати», а я побачив твої цицьки. Вважай, ми квити! І хто тебе змушував голяка вистрибувати? У мене немає квіткових полів, немає куреня, куди мені до Мінсі. Хоч подивлюся, і то добре.

Мінсі, побачивши, що «коромисло» не вдається більше ні до яких дій, каже:

— Ну досить, уже пізно, а тобі ще слід обійти інших. У мене тут є кілька жмень примітивних квіток, візьми собі.

Мінсі простягає руку й дістає з-під даху куреня купку примітивних квіток, віддає їх «коромислу». Той зважує їх у руці, дивиться на колір і каже:

— Тепер примітивні квітки нікому не потрібні. Ще й засмічені сухим листям. Залиш їх своїй дружині на ковдру з матрацом.

Мінсі відповідає:

— Годі виламуватися! Я ніколи не повірю, що кілограм примітивних квіток не вартий трьох груш і двох пачок сигарет.

«Коромисло» більше не наполягає, бере квітки й кидає їх у корзину, потім каже, звертаючись до ковдри:

— Міцзи, я пішов, а ти не сумуй за мною. Завтра я ще прийду подивитися на тебе.

Мінсі каже:

— Ти ще тут?

Тільки тепер «коромисло» нахиляється, щоб пройти під трав’яним матом, і зникає в морозній ночі, повній зірок. Мінсі, накинувши одяг, виходить слідом. Він бачить, як ліхтарик «коромисла» пливе вздовж сухої борозни. Він дивиться далі, й бачить ще ліхтарики, що пливуть у далечині. Він згадує, як старі люди розказували про ліхтариків-бісів. Він прожив двадцять років, але не бачив, який вигляд мають такі ліхтарики. Однак старі люди розказували про них, ще й додавали, що ці бісики бігають саме по квіткових полях.

«Коромисло» стукав у свій цукерний гонг і співав «Зітхаю о п’ятій ранку».

Побачивши, що «коромисло» вже далеко, Мінсі повернувся в курінь. Міцзи ворушилася під ковдрою. Мінсі відкинув ковдру й сказав усередину: «Міцзи, вилазь, «коромисло» вже пішов». Міцзи не вилізла, а лише висунула свою білу руку й потягла до себе під ковдру Мінсі. Він спочатку просунув у «кубельце» ноги й, намацавши в темряві подушку, трохи посидів на ній, потім скинув стьобанку й зіслизнув усередину, на дно «кубельця». Тут Міцзи раптом знизу підперла головою його в живіт, аж йому зробилося смішно. Мінсі відсторонив її, вона ж з удаваною байдужістю потягнулася й сказала:

— А мене підняти тобі слабо?

Мінсі нічого не сказав, натомість підважив Міцзи головою. Міцно тримаючись за його шию, Міцзи сказала:

— Ще переломиш мене!

Обличчя Мінсі приклеїлось до тіла Міцзи, і він аж завмер від здивування: Чорт! Хто б міг подумати, що тіло в неї таке гладеньке! Чому я тільки зараз це помітив? І Мінсі сильніше відчув незграбність своїх рук, обличчя, тіла... Однак Міцзи покотилася в «кубельце» з цим незграбним тілом Мінсі...

Тільки коли їм зробилося холодно, вони зрозуміли, що вже довго лежать без ковдри. Мінсі зігнувся, щоб дістати ковдру й підіткнути її, але Міцзи сказала:

— Не турбуйся з підтиканням, я вже йтиму.

Мінсі спитав:

— Прямо зараз?

— Ти ж уже стомився, то спи.

— Ти що, мене за слабака маєш?

— Слабак, не слабак, а що, сам не чуєш своїх позіхань?

Мінсі замовк. Міцзи швиденько в темряві надягла свої ватяні штани й стьобанку, намацала своє взуття, й присівши перед Мінсі, сказала:

— Ти спи, а я пішла.

Мінсі навіть не поворухнувся, тільки сказав:

— Надворі під сухою травою є заморські квітки, візьми сама. Забирай усі й не ходи до інших. Ти чула?

Міцзи такнула у відповідь, дістала з-під даху куреня свою порожню торбинку, яку сама ж туди й заткнула, і, нахилившись, відсунула трав’яний мат. Мінсі чув, як вона піднімає суху траву й забирає квітки.

Міцзи запхнула всі заморські квітки, що були в Мінсі під сухою травою, собі в торбинку, зав’язала її і з полегшенням присіла на квіткову борозенку випустити сечу. Шелестіння сечі по сухому квітковому листю розбудило й злякало Мінсі, він зрозумів, що Міцзи ще не пішла, тож накинув стьобанку і, зігнувшись, вийшов з куреня, через два кроки опинившись перед Міцзи. Вона піднялася з борозенки й відвернулася підперізуючись, при цьому спитала:

— Навіщо ти встав?

Мінсі відповів:

— Ще раз хотів попередити тебе, тільки ти не сердься. Не йди по інших куренях, швидше повертайся додому.

— Хіба я не пообіцяла?

— Я не чув.

— То в тебе поганий слух.

Міцзи закинула за плече торбинку розміром з камінець, наповнену бавовником-сирцем. Вона відчула, що «квітки», залишені для неї Мінсі, й справді мають солідну вагу.

Міцзи роззирнулася навколо і побачила, що ліхтарик-пухирець «коромисла» знову вигулькнув з одного з куренів, а його гонг почав видзвонювати свій ритм. Вона переступила кілька борозенок і опинилася на сухому міжрядді. Мінсі стежив за силуетом Міцзи і розумів, що вона рухається зовсім не в напрямку селища. Вона пройшла в тому напрямку лише маленький відтинок, а потім повернулася й пішла навскоси назад. Мінсі подумав: вона не дотримала слова й пішла ще по куренях. Ну що ж, подивимось, чи залишу я тобі й завтра гарних квіток!

Назавтра, коли Міцзи прийшла, Мінсі запитав:

— Чому ти ніколи не дотримуєш слова? Ти ж казала, що повернешся до селища?

Міцзи відповіла:

— Я й повернулась.

— Годі тобі брехати! Ти пройшла тільки маленький відтинок, а потім навскоси повернулася. У скількох ти ще була?

— Хочеш послухати?

— Ні.

— Навіщо тоді питаєш?

— Маю спитати. Інакше як можу залишити тобі гарних квіток?

— І тобі не соромно згадувати ті кілька жмень заморських квіток? А ти не залишай їх мені, а візьми мене за дружину. Тоді мені вже не потрібні будуть твої квітки, ще й матимеш змогу бити мене досхочу.


Ґо

Ґо з батьком приїхали до Ста Хиж на ярмарок купувати квітки, оскільки батько Ґо тримає бавовняну крамничку. У цьому році Ґо виповнилося дванадцять, тож голова в нього вибрита, але на чолі залишене пасмо волосся4.

Квітковий ярмарок влаштовано на заїжджому дворі Маошена. Його основна будівля виходить фасадом прямо на вулицю, а за нею з трьох боків є ще складені з лимпачу менші будиночки, перед якими цілий рік напнуті навіси. Під кожним із них встановлено по два непофарбовані довгі столи. Постояльці й відвідувачі ярмарку тут їдять бобові паростки, загорнуті в млинці, і п’ють суп5. Продавці солоної віслючатини вправно розрізають її прямо під навісами й тут-таки продають. Є люди, які, придбавши м’ясо, складають його в позичену в Маошена мисочку, та ще й ідуть до нього по маринований часник. Маошен не тримає служків, він — сам собі й повар, і офіціант.

Фасад заїжджого двору Маошена вузький, зате задній дворик у ньому широкий — завбільшки в два му6 й оточений земляними стінами. У дворику цілий рік товчуться коні й корови, вони, та ще люди, труться об край паркану й натерли його до блиску. Тварини обгризли кору з кількох дерев айланту7, що ростуть біля стіни, але ті все одно скажено тягнуться вгору — тонкі й високі. Увечері тут багато людей, які чи то виводять, чи то заводять своїх коней, а вдень — тихо, і тільки в ярмаркові дні — галас. Квітковий ярмарок окуповує все. Власники бавовняних крамничок приїжджають з різних місць скуповувати квітки, а Маошену від того користь.

Батько Ґо роздивляється вервечку розкритих торбинок з квітками, торгується з продавцями. Він не поспішає купувати, чекає вигідного моменту. Такий момент настане, коли сонце буде на півдні: продавці квіток тоді всі поспішатимуть додому й відпускатимуть ціни.

Ґо допомагає батькові охороняти купку квіток. Поки що купили лише дві партії, тож купка ще маленька. Перед нею стримить стрижень кантора. Ґо сидить над купкою квіток і грається з гирками — піднімає гирку й кидає її в квітки. Коли гирка занурюється в купу квіток, Ґо слідом встромляє туди руку, щоб її знайти; знайшовши, знову піднімає й кидає всередину. Він щоразу кидає все з більшої висоти, а гирка щоразу занурюється все глибше.

Міцзи саме продає квітки. На ній коротка лілова стьобанка та чорні тонкі бавовняні штани, а на голові пов’язано білий махровий рушник. Міцзи не пов’язала строкатого рушника, щоб не виглядати селючкою. На обох кінцях її рушника є червоні написи. На одному кінці — ієрогліфами: «Достойній людині — благополуччя», а на іншому — англійською й дрібним шрифтом: «Good morning». Тут усі носять такі рушники, але ніхто не заглиблюється в зміст цих двох рядків. Однак люди вдають, що вивчають рушник Міцзи. А Міцзи знає, що вони дивляться не на рушник, а на неї.

Щоразу, коли Міцзи йде продавати квітки, Баоцзюй пропонує їй забрати й ті, що на веранді біля чану з водою. Однак Міцзи цього не робить. Вона піклується тільки про себе й про свої заощадження, а ті квітки, що на веранді, вона залишає Баоцзюю, — як платню батькові за те, що сидить у нього на шиї. Навіть коли цієї платні недостатньо і Міцзи доводиться виділяти ще, вона все одно відкладає собі про запас. Ходячи по куренях, вона думає про майбутнє, про те, що їй треба шукати чоловіка, народжувати йому дітей, вона не хоче прийти до нього в родину без нічого, захопивши тільки свій голодний рот.

Торбинка квіток у Баоцзюя маленька, він стоїть із нею аж у самому кінці рядів.

Батько Ґо пройшов повз Міцзи вже кілька разів, але не звернув уваги ні на її торбинку, ні на її рушник. Міцзи увіп’ялася в нього очима й думає: ти ба, вдає великого цабе, а сам лише бавовняний крамар. Знаю я твої замисли: ходиш мимо, щоб на мене подивитися.

Міцзи здалеку побачила, що батько Ґо учепився за квітки одного з господарів і збиває на них ціну. Міцзи вгадувала, що збиває люто. Однак урешті цей господар пішов за батьком Ґо з торбинкою квітів, щоб отримати свої гроші.

Не знати після якого разу, що батько Ґо проходив повз Міцзи, вона нарешті не витримала й сама покликала його. Вона сказала:

— Гей, я кричу-розриваюся «купуйте квітки», а ти тільки ходиш мимо! Не боїшся черевики до дірок стерти?

Батько Ґо зупинився й сказав:

— Від твоїх квіток мені зиску не буде.

Міцзи запитала:

— Кому зиску не буде?

— Мені, бо за що куплю їх, за те й продам.

Міцзи знов запитала:

— Хіба ж це не зиск?

Батько Ґо розсміявся й пішов далі. Міцзи відчула насмішку. Вона думала, як поводитиметься, коли цей чоловік знову підійде. Їй здавалося, що сонце котиться дуже повільно і день тягнеться дуже повільно.

Батько Ґо підійшов знову, цього разу Міцзи вже його не кликала, а навмисне відвернулася, й напис «Good morning» опинився в нього перед очима. Він звернув увагу на цей напис. У нього на голові теж був подібний рушник, проте він ніколи не звертав увагу, що на ньому є напис, однак тепер цей напис з’явився перед його очима. Він обмірковував, на що схожий цей рядок літер, і подумав, що на стоніжку. Справді, ніби стоніжка повзе.

Або схожий на змію.

Ні, все ж схожий на стоніжку.

Міцзи відчула, що покупець дивиться на її силует, рвучко обернулася й сказала:

— Ну що, находився, зголоднів, ходімо поїмо млинців і вип’ємо супу біля входу. За мій рахунок!

Батько Ґо почервонів, чи то від того, що нишком розглядався на її рушник, чи то від того, що Міцзи запросила його їсти млинці. Спочатку він планував зупинитися, планував бути уважнішим до Міцзи, однак після її слів він не одразу знайшовся, що сказати. Подумавши трохи, він запустив руку в торбинку Міцзи, щоб забрати квітки. Але Міцзи сказала:

— Гей-гей, не чіпай, не чіпай, не продається!

Батько Ґо розпрямився, вийняв назад руку і, не наважуючись прямо подивитися на Міцзи, сказав:

— Якщо не продається, навіщо виставлено? Якщо виставлене — можна дивитися.

Міцзи сказала:

— Кажу тобі — не продається, значить — не продається.

Батько Ґо спитав:

— Чи квітки в тебе і в інших — дві великі різниці?

Міцзи відповіла:

— Три різниці.

— Хоч і чотири різниці, я все одно можу подивитись.

Він поглянув на Міцзи; вона саме пильно дивилась на нього. Однак вона не сердилась, ніби її й не образили. Батько Ґо подумав: «Виявляється, ти вже давно дивишся на мене. Хочеш мені щось сказати? Я сказав “дві різниці” зовсім не в тому смислі, ти, очевидно, щось додумала з цими трьома й чотирма різницями, піймавши мене на слові. Квітки, однак, не працею тобі дісталися. Але я їх візьму». Батько Ґо знову зробив спробу забрати квітки, але Міцзи сказала:

— Нащо ще мацаєш?

Батько Ґо відсмикнув руку, поляскав по квітках і сказав:

— Я беру.

Міцзи відповіла:

— А в мене спитати, чи я продаю, чи ні? Що, я не можу не продавати?

Батько Ґо відповів:

— Я ж даю гарну ціну! Чому ж не продаєш?

— Хоч і жеребця золотого мені даси, — й не сподівайся, що забереш мої квітки.

Батько Ґо відповів:

— Щось ти ведеш все далі й далі від справи...

— Хочеш знати чому?

Батько Ґо не міг вгадати намірів Міцзи, тож проковтнув її слова як образу. Він подивився на Міцзи, однак, не побачивши нічого, зібрався йти.

Проте Міцзи, щойно він відійшов, покликала його:

— Повертайся.

Батько Ґо зупинився, сказав:

— Що ще?

— Чому не забираєш свої квітки?

— Ти ж сказала, що не продаєш? Чи в тебе сім п’ятниць на тиждень?

Міцзи сказала:

— Якщо не продаю, то навіщо б тут стояла? Аж ноги затерпли.

Батько Ґо сказав:

— Тоді неси сюди.

— Однак ціну ще не названо.

Батько Ґо підняв полу куртки й узяв Міцзи за руку, а коли їхні руки зустрілися, сказав:

— Це — до п’яти, а це — до десяти.

Річ у тім, що коли тут продають квітки чи худобу, то або домовляються на словах, або торгуються на мигах. Тож те, що Батько Ґо потягнув Міцзи за руку, не було чимось неприйнятним, однак він ще й затримав її руку в своїй. Міцзи подумала, що така ціна не маленька, однак сказала:

— Вважай, що даром тобі віддаю.

Батько Ґо сказав:

— Ще досі не несеш?

Міцзи запитала:

— А хто повинен нести?

— Ти повинна.

— А я не підніму.

Батько Ґо подивився на Міцзи, потім підняв її торбинку.

Усі продавці почали сміятися з такої торгівлі.

Батько Ґо пішов до своєї купи, несучи на плечі торбинку Міцзи. Приніс, поставив її на землю, поряд з іншими торбинками, й обтрусив свої штани. Міцзи йшла позаду, зачіпаючи торбинки інших своїми схожими на пісковий годинник холошами легких бавовняних штанів.

Батько Ґо поставив торбинку на землю й зачепив її великим крюком кантора, потім зважив, розкрив і викинув на свою купу квіток. Купа збільшилась. Батько Ґо дав Міцзи гроші, щоб вона порахувала, а Ґо в цей час підняв угору розпушені квітки і, вказуючи на них, сказав батькові:

— Та, дивись!

Міцзи знала, на що вказує Ґо батькові, тому, ляснувши його по руці, сказала:

— Нема чого там дивитись.

Батько Ґо навмання витягнув з купи жменю квіток і, посміхаючись, ­сказав:

— Змішані!

Міцзи сказала:

— Змішані? Чи це теж не квітки?! Давай я ще принесу тобі торбинку ­гарних.

Міцзи засунула в кишеню старі купюри й побігла шукати Баоцзюя, по дорозі думаючи про те, що його квітки не в належному стані: на купі сніжно-білих квіток господарів, вони, ніби навмисно, будуть присоромлювати її — заморські перемішані з примітивними, а ще й шматок бузкових, розміром з голову людини.

Баоцзюй ще не продав своїх квіток. Міцзи підхопила їх на плече й примусила батька Ґо їх зважити. Батько Ґо не міг їй протистояти, тож Міцзи, ніби вихор, викинула квітки Баоцзюя також на купу. Ґо знову вказав батькові на купу квіток, батько Ґо знову навмання витягнув жменю квіток і здивовано спитав:

— Чому це вони мокрі й усі в глині?

Цяо й Маленька Смердючка

Згодом Міцзи знайшла собі в цьому ж селищі одного вдівця й переїхала зі своїми заощадженнями зі східного кінця селища на західний. Вона більше не ходила по куренях, а всім серцем хотіла народити чоловікові дітей. Однак перші роки це не виходило. Чоловік казав їй, що це через те, що вона ходила по куренях, однак не бив її. Міцзи відповідала:

— Я щось не чула, щоб так казали! Я там нічого не втратила.

Через кілька років у неї все ж народилася донька, яку назвали Маленькою Смердючкою8. Дівчинка не вдалася в матір: у неї були маленькі носик і оченятка, і вона любила гратися з дівчатками, старшими від неї, любила слухати історії, які розповідали старші, а в десять років вона почала дружити з п’ятнадцятирічною Цяо.

У родини Цяо був великий двір, на якому скрізь росли фінікові дерева. Діти під тими деревами грали в лицарів чи в доньки-матері, стрибали в класики. Цяо не любила гратися, їй подобалося дивитись на дітей здалеку й міркувати про щось своє: наприклад, як бджоли завмирають на квітках фініка збираючи пилок, як горобці сваряться, як кури паруються тощо..., вона про все це думала. Одного разу в них захворіла курка, й батьки Цяо зарізали її, обскубли й розібрали, а Цяо нишком дивилася на клоаку курки. Вона думала: дивно, що і в півня, і в курки вони однакові, чому ж вони тоді діляться на півнів і курок? Це не схоже ні на людей, ні на собак, ні на корів, баранів, ослів, коней. Усіх цих тварин Цяо вже раніше обстежила.

Цяо любила думати, тому швидко росла. У неї дуже рано з’явилися груди, змінилися стегна, талія очевидно потоншала, ніби й справді від думання. Діти, які стрибали в класики й грали в лицарів, відчували, що Цяо гарна. Цяо також знала, що вигідно виділяється на тлі інших: її чорні очі під тонкими бровами завжди блищали, личко було рожеве, навіть зуби були помітно білими.

Маленька Смердючка тому хотіла дружити з Цяо, що сподівалася й сама стати такою ж гарною, коли виросте. Вона ламала голову над тим, чому її мати, Міцзи, не назвала її Цяо, а дала їй таке немилозвучне ім’я — Маленька Смердючка?

Усі знали, що Цяо любить думати. Одного разу, коли її батьки пішли на квіткові поля рвати бур’ян, Цяо, думаючи про щось своє, теж десь пішла, замкнувши двері. Діти, дивлячись з-за паркану на зачинені стулки дверей, питали: а де це Цяо? Де ж поділася Цяо? Проте ніхто не міг їм цього сказати. Маленька Смердючка могла, проте вона теж десь поділася.

А Цяо вже давно потягнула Маленьку Смердючку на східний кінець селища. Там нещодавно відкрилась недільна школа, тож щонеділі один іноземний пастор з Асамблеї Бога9 приїжджав з міста до Ста Хиж, долаючи велосипедом вісім лі10. Цього пастора звали Бедсон, і спочатку він проповідував дорослим, а потім почав навчати групу дітей різного віку, змушуючи їх вчити напам’ять крилаті вирази із Святого Письма. То були фрази з Нового Заповіту, надруковані на сріблястих картках розміром з пачку сигарет. З одного боку таких карток був напис, а з іншого — малюнок, на якому зображувалися чоловіки й жінки — іноземці, — у вільному й широкому одязі. Усі жінки були гарними, з білою шкірою, а в деяких були напівоголені груди. Бедсон задавав дітям вивчити напам’ять фразу вгорі картки, а в кого це виходило, той отримував нову. Тож діти називали недільну школу «вивченням карток».

Цяо теж ходила до недільної школи вивчати картки. Насправді, вона вчила напам’ять фразу на зворотному боці картки тільки заради картинки на титульній стороні. Вона не дуже замислювалася над тим, що означає фраза з Святого Письма «так бо Бог полюбив світ, що віддав йому Сина Свого Однородженого», і не вважала такою вже важливою думку про те, що «блаженні злиденні духом», вона тільки милувалася заморськими картинками на титульному боці. Повернувшись додому, вона ховала отриману заморську картинку під подушку й виймала її звідти тільки коли залишалася вдома вдвох з Маленькою Смердючкою. І тільки одного разу фраза на зворотному боці привернула увагу Цяо — у ній ішлося про те, що люди, які чинитимуть перелюб, потраплять до пекла. На титульній сторінці цієї картки зображувалися муки, які терплять у пеклі люди, що чинили перелюб: хтось смажиться на сковороді в олії, а когось розпилюють пилкою.

Маленька Смердючка також запам’ятала, що Бедсон, навчаючи, говорив про перелюб, тому, повертаючись із недільної школи, вона всю дорогу намагалася з’ясувати в Цяо, що таке перелюб. Але та чомусь тільки давала їй по потилиці при згадці про це, чим зовсім спантеличила її. Вдома Цяо спочатку привітно запросила Маленьку Смердючку на лежанку, але там затисла її в куток, на купу примітивних квіток, і сказала:

— А тепер кричи це слово хоч і на всю вулицю, все одно тебе ніхто не ­почує.

Маленька Смердючка здивувалася:

— Так воно ж на картці написано?

Цяо відповіла:

— Те, що на картці написано, теж не обов’язково всім можна слухати.

Маленька Смердючка наполягала:

— Так і Бедсон казав його, ще й змушував усіх напам’ять вчити!

Цяо не здавалася:

— Бедсону можна. Він же пастир.

Маленька Смердючка стояла на своєму:

— Якщо Бедсону можна казати, значить і нам можна. Перелюб, перелюб, перелюб!

Тоді Цяо сказала:

— Ну добре. Якщо ти ще раз це скажеш, подивимось, чи візьму я тебе наступного разу до школи.

Коли Маленька Смердючка почула, що Цяо може не взяти її до недільної школи, вона, випроставшись, сіла на купі квіток й швидко сказала:

— Цяо, я більше не буду.

Цяо сказала:

— Це вже краще. Ти хоч знаєш, що таке перелюб?

Маленька Смердючка сказала:

— Ну то скажи мені.

— Добре, я скажу тобі, але по секрету. Ти питаєш, що значить це слово? Це ... Спершу лягай ближче, тоді я тобі скажу.

Маленька Смердючка знову лягла в купу квіток і притислася до Цяо. Цяо сказала:

— Підстав ближче своє вухо.

Маленька Смердючка підставила вухо, і Цяо видихнула таке:

— Я розкрию тобі цей секрет, але ти нікому іншому не переповідай. Якщо я дізнаюся, що ти видала секрет, то защипаю тебе.

Маленька Смердючка сказала:

—Я нікому не скажу.

Тоді Цяо сказала:

— Слухай: перелюб — це парування.

Маленька Смердючка перепитала:

— У собак парування?

Цяо відповіла:

— Ні, не в собак.

— Тоді в курей?

— І не в курей.

— У корів?

— Ні.

— А в свиней?

— Також ні.

— Тоді в кіз, ослів, мулів?

— Ні, зовсім не в них. Ти краще не питай.

Маленька Смердючка сказала:

— Якщо не в них, то хто ж іще в світі може паруватися?

Цяо сказала:

— Ти все одно не відгадаєш, і не намагайся. Слухай: йдеться про людей!

Почувши, що йдеться про людей, Маленька Смердючка розгубилася:

— А що, і люди паруються?

Цяо відповіла:

— Звичайно. Чоловіки з жінками паруються. Не віриш, іди додому, спитай в матері.

— Вона мене битиме.

Цяо відповіла:

— Ну тоді не питай. Все одно йдеться не про твоїх батька й матір, а про ­інших.

Маленька Смердючка запитала:

— Про кого — інших?

Цяо сказала:

— Про коханців і коханок. Зрозуміла?


Цяо, Маленька Смердючка й Лаою

Лаою одягнений у білу тонку сорочку й бурі штани. Він стоїть за земляним парканом двору Цяо й вимірює поглядом фінікові дерева в дворі. Він бачить, що на багатьох плодах уже почервоніли «вічка», і згадує, що дорослі часто кажуть: «15 липня червоніють вічка, 15 серпня труси стовбур». Зараз саме липень, і в Лаою аж голова спітніла, а біла сорочка прилипла до тіла.

Лаою — двоюрідний брат Мінсі, остання дитина в родині. Мінсі за віком — ровесник батька Лаою, однак останній працює в місті директором школи, викладає літературу й географію, знає гами, вміє покласти слова на ноти: «пшеницю вже скосили, і боби зібрали...». Він товаришує з Бедсоном і наполягає, щоб віряни з пієтетом ставилися до Бога, а діти були старанними, сам, проте, релігію не сповідує. На прохання Бедсона він написав пісню для недільної школи:

Тіло танцює, співаю нових пісень,

Славлю красу Духа живого.

Він рису й дров11 дає на щодень,

Аби вчитися була змога.

Батько Лаою вчив його люб’язності: не дозволяв йому їсти куплені на ярмарку зацукровані фрукти та солоне віслюче м’ясо, не дозволяв йому купувати розрізані кавуни, і не дозволяв брити голову в вуличних перукарів-коромисел12, а брав його до перукарні в місто, де йому робили проділ. Одяг Лаою також носив набагато стриманіше, ніж інші, — груди не розхристані, холоші не підкочені, тим більше не оголені плечі. Лаою відчував себе дорослим, хоча йому й було лише 10 років.

Зазвичай Лаою боявся виходити на люди, боявся, що інші діти кидатимуть у нього грудками землі. Тож коли в нього не було інших справ, він сам-один ішов у квіткові поля на прогулянку. На прогулянці Лаою перевіряв стан квіток усього селища — вимірював висоту стебел саморобною «лінійкою», зробленою з розчахнутого навпіл стебла бамбука. Він бачив, що так робили люди з міського «Комітету з розвитку бавовництва»: вони вимірювали висоту стебла бавовнику і записували дані. Він не знав, навіщо так робити, але також вимірював і записував. У Комітеті з розвитку бавовництва було два японці, які носили західні костюми, схожі на такий, який був у Бедсона.

Одного разу, перевіряючи на прогулянці стан квіток, Лаою зустрів Маленьку Смердючку, і вона запитала в нього, навіщо він вимірює ще зелені стебла бавовнику. Лаою подивися на неї, однак ніяк не зауважив. Маленька Смердючка тоді сказала:

— Воно й видно, що ти тільки за іншими повторюєш. І що з того?

Лаою поклав папірця й «лінійку» до кишені й пішов собі. Але Маленька Смердючка сказала йому вслід:

— Ти ба який! Ніби й сам скоро замірником стане.

Але Лаою вже був далеко. Він ішов по самісінькій межі поля, засунувши обидві руки в кишені. Маленька Смердючка подумала, що він пихатий і трохи горбань.

Лаою не зауважував Маленьку Смердючку, бо йому не подобалося, що вона завжди приходить до Цяо. Лаою називав Цяо двоюрідною тіткою, хоча справжнього ступеня родинного зв’язку з нею він не знав, проте здогадувався, що той не близький. Адже чому тоді квітковим полям його родини кінця-краю не видно, і його брату Мінсі доводиться їх сторожувати, а квіткові поля родини Цяо завбільшки тільки з їхні ж два двори? Чому тоді в родині Лаою цілий рік їдять галушки з рисової січки, а в родині Цяо ще до приходу весни починають їсти овочеві фрикадельки? Однак Лаою подобалась Цяо, а якщо йому подобалась Цяо, то тим більше не подобалась Маленька Смердючка. Коли Цяо вела його до недільної школи, він соромився, однак йому не подобалося, що й Маленька Смердючка йде з Цяо.

Лаою дивився через паркан на фінікові дерева й слухав, чи є хтось у дворі. Тільки переконавшись, що нікого немає, він прочинив хвіртку. Він не робить так, як інші — хоч і хвіртка є, але навмисне перелізають через паркан. Він зайшов через хвіртку.

Увійшовши в двір, Лаою більше не дивиться на фініки, а дивиться на товстий шар квіток тóни13, що вкриває землю. Квітки тóни саме опали; вони схожі на маленькі зірочки, трохи більші за рисове зерня, мають пелюстки й високу серединку; запах у них змішаний — вони й трохи смердючі, й трохи пахучі. Серед усіх рутових найбільш смердючими є квітки айланту, як на ­подвір’ї в Маошена. Однак буває ще й цедрела14 запашна, й тóна їстівна. У родині Цяо вирощували тóну їстівну, що була не надто запашною. Весною мати Цяо приносила матері Лаою ніжні паростки тóни, і вони їх з’їли, хоч і не запашні. Деревина в тóни м’яка, тож вона росте швидше за всі рутові. Дерево на ­по­двір’ї Цяо переросло й будинок, і фінікові дерева й софору; його стовбур і гілки тяглися до неба, ніби запашні палички в храмах, запалені Небу. Мало хто міг вилізти на самісіньку верхівку цього дерева. А Маленька Смердючка могла.

Лаою присів навпочіпки під тóною, підібрав жменю квіток і почав пересипати їх з однієї руки в іншу — зірочки замиготіли. Він безперешкодно втягував носом приємний запах разом з неприємним, і йому подобався цей запах.

Коли Лаою перебирав квіти, Цяо стояла в нього за спиною. Коли вона заговорила, Лаою аж злякався від несподіванки.

Цяо сказала:

— Лаою, ти увесь спітнів. Ходи сюди, я тебе обітру.

Лаою висипав на землю квітки тóни і, повернувшись, подивився на Цяо. Вона теж була високою. Цяо підтягнула до себе Лаою, й почала витирати йому піт полою свого одягу. Лаою ледь-ледь діставав Цяо до грудей. Поки Цяо витирала йому піт, він відчув запах її поту. Він думав, що піт Цяо набагато запашніший від його поту. І він одразу ж забув про запах квіток тóни.

Витерши піт Лаою, Цяо опустила полу і зробила йому проділ. Лаою не хотів, щоб інші звертали увагу на його проділ, він не хотів чимось вирізнятися серед інших. Однак Цяо завжди розділяла йому волосся. Лаою знав, що Цяо не гидує ним, навпаки, завжди вмовляє його не зрівнювати волосся. Він уже кілька разів хотів його зрівняти, але завжди згадував слова Цяо і полишав цю ідею. Думав, хай залишається, якщо Цяо так подобається. Лаою знав, що Цяо — його двоюрідна тітка, однак не називав її так, а називав по імені.


Розділивши Лаою волосся на проділ, Цяо запитала його:

— Ти не ходив запам’ятовувати картинки?

Лаою відповів:

— Ні.

— Чому? Цього разу картинка була несхожа на інші.

— Чим не схожа?

— На ній намальовано пекло. Це — так страшно!

А Маленька Смердючка в цей час була в кімнаті. Вона знала, що Лаою недолюблює її, тож не наважувалася й дихати. Однак коли Цяо й Лаою почали говорити, вона вийшла з кімнати і встряла в розмову, допомагаючи Цяо розповісти про картинку:

— На картинці намальовано, як смажать і розпилюють людей, що займалися перелюбом.

Лаою скосив на Маленьку Смердючку очі й спитав:

— Займалися чим?

Маленька Смердючка повторила:

— Займалися перелюбом. Хто не ходив учити карток, навіть що таке перелюб не знає.

Цяо відштовхнула Маленьку Смердючку й сказала:

— Добре, добре, тебе ніхто за язик не тягне. Ми й так знаємо, що в тебе він за зубами не держиться.

Відштовхнувши Маленьку Смердючку подалі, Цяо сказала до Лаою:

— Ходімо, я покажу тобі картинку.

І Цяо повела Лаою в кімнату дивитись картинку, а Маленька Смердючка пішла за ними слідом. Цяо запропонувала Лаою залізти на лежанку, однак він відмовився. Тоді Цяо підхопила його за пахви, а Маленька Смердючка, скориставшись моментом, закинула його ноги на лежанку. Лаою сказав:

— Я би спочатку зняв черевики!

Лаою відмовився залазити на лежанку тому, що соромився своїх драних черевиків. Адже поки люди не залазять на лежанку, ніхто не звертає уваги на черевики один одного, але коли піднімають ногу, щоб залізти на лежанку, стає видно, в кого черевики гарні, а в кого погані. А в Лаою, хоча одяг завжди був чистий, носки черевиків — у дірках. Його мати казала, що в нього великий палець швидко росте, тож вони й протираються. А нових не нашиєшся. Коли Цяо й Маленька Смердючка підсадили Лаою на лежанку, вони закинули йому ноги, тож він скористався моментом і стягнув черевики, а потім закинув їх подалі.

Лаою нетерпілося подивитись нові картинки, які вивчила Цяо, тож вона витягла з-під подушки одну з них і дала йому. Він спочатку роздивився картинку на передньому боці, а потім перегорнув і почав читати вислів на звороті. Однак це йому не вдавалося, він навіть забув те слово, яке Маленька Смердючка щойно сказала в дворі. Тож він запитав його в Цяо, але вона наблизила до нього своє обличчя й пошепки сказала:

— Я скажу це тобі по секрету.

Вона відсунулася від Маленької Смердючки й потягла Лаою в куток лежанки, а там сказала йому на вухо те слово. Маленька Смердючка з цього боку лежанки відразу ж зарепетувала:

— Гей-гей! Ви подивіться-но, дівка з парубком шепочуться!

Цяо сказала їй:

— І що, як шепочуться?

Маленька Смердючка випалила:

— Дівка з парубком гуляли, через поруччя стрибали, поруччя було високе, і вони пом’яли боки!

Лаою сказав:

— А ти сама тільки й бігаєш за парубками, щоб пошепотітися.

Тоді Цяо сказала:

— Ну добре, досить сперечатися, давайте втрьох у щось пограємось. Смердючко, піди замкни двері.

Маленька Смердючка запитала:

— А чому я, а не він?

Цяо відповіла:

— Йому можна, а ти якщо не підеш, то тебе в гру не візьмемо.

Маленька Смердючка похапцем підвелася й сказала:

— Я вже йду!

І, не взуваючи черевиків, вона зістрибнула з лежанки, щоб замкнути двері.

——
1 Раніше в Китаї вважалося, що якщо під час вагітності їсти фініки — народиться хлопчик
2 Оскільки ним користувалися вуличні продавці солодощів для дітей.
3 Помахування рукавами — характерний жест жіночих персонажів у китайському театрі.
4 Традиційна дитяча зачіска в старому Китаї.
5 У Китаї прийнято суп пити після їжі.
6 Му — китайська міра площі, 1 му дорівнює 0,067 га.
7 Айлант — дерево порядку рутових сімейства сімарубових; швидкоросле, схоже на ясен; вважається символом довголіття в Китаї.
8 У Китаї існувала практика давати дітям неблагозвучні імена, вважалося, що таке ім’я відштовхне від дитини злі сили. Крім того, ім’я могли давати за обставинами народження, тоді ім’я дівчинки вказує на те, що при народженні вона справді мала неприємний запах.
9 Асамблея Бога — організація, утворена в США в 1914 р. частиною церков п’ятидесятників.
10 Лі— китайська міра відстані, 1 лі = 500 м.
11 Словосполученням «рис і дрова» замінили при перекладі християнських текстів вираз «хліб наш насущний».
12 У Китаї поч. ХХ ст. більшість перукарів часто не мали постійних місць для роботи, тож ходили по вулицях із усім своїм реманентом (який носили на коромислах) у пошуках заробітку.
13 Тóна — дерево порядку рутових сімейства мелієвих.
14 Цедрела– дерево порядку рутових сімейства мелієвих.

Далі читайте паперову версію журналу