Український читач-книголюб, мабуть, належить до найбільш заспраглої на переклади літературної нації в Європі. А й справді, ще років із десять тому про таку кількість перекладів, які виходять у нас щороку, годі було й мріяти. Звісно, ми ще далекі від бажаного (і в кількісному і, що часом особливо прикро, в якісному плані), та вже сьогодні читаємо українською те, із чим раніше мусили знайомитися лише в російських, польських чи ще якихось іншомовних перекладах. Та й прошарок читачів, які, наприклад, вільно читають англійською, у нас теж дедалі більший.
Михайло Якубович, сходознавець, перекладач
На тлі цього беззаперечного позитиву є й чимало білих плям. Коли йдеться про сучасну арабську літературу, особливо сучасну, яка в ХХ столітті відкрила чимало нових обріїв (у тому числі мала й свого нобелівського лауреата Наджіба Махфуза), то на українському книжковому ринку її практично немає. І тому кожен новий переклад — це фактично ще одне вікно у великий арабський світ.
Заради справедливості, втім, варто зазначити, що й іншими мовами доробок сучасних арабських письменників перекладається далеко не так часто, як того хотілося самим авторам; певною мірою це пов’язано і з типовим постколоніальним підходом, коли Арабський Світ розглядають як щось із «третього», максимум «другого» світу, де все «цікаве» може бути зведене до історії чи, в кращому разі, екзотики.
Арабська література, проте,— явище настільки ж багатоманітне, як і весь Арабський Світ. І та добірка перекладів, яку сьогодні тримає в руках український читач,— це, можна сказати, «зріз» окремої, унікальної та надзвичайно багатої в культурному плані літературної традиції, сформованої в Султанаті Оман.
Про сам Оман (чи, точніше, «Уман») нашому читачеві відомо куди менше, ніж про Об’єднані Арабські Емірати, Єгипет, Саудівську Аравію чи інші країни регіону; так, останнім часом Султанат, особливо його столиця Маскат, стає ще одним туристичним напрямом, але в культурному плані це досі «закрита країна».
Сучасний Оман розпочинає свою історію із 70‐их років минулого століття, коли до влади прийшов султан Кабус бен Саїд. Успішно модернізувавши державу за західним зразком (передусім реформи стосувалися інфраструктури, освіти, медицини, армії), султан Кабус і досі керує державою, тримаючи свій курс у досить непростих політичних умовах Близького Сходу.
Про це рідко пишуть у підручниках, але ще в XVIII–XIX століттях Султанат Оман володів не лише південним сходом Аравії, а ще й великою частиною африканського узбережжя й островом Занзібар, фактично тримаючи владу над усією західною частиною Індійського океану.
Більш давній період був не менш славним — Оман протистояв і сусіднім персам, і португальським колонізаторам, а до того — централізованій владі Арабського Халіфату, який ні за Омейядів, ні за Аббасидів так і не міг закріпитись у цьому віддаленому регіоні, надійно захищеному горами, пустелями й морями. Саме тому у «внутрішньому Омані» життєвий лад не змінювався століттями, будучи захищеним від сторонніх впливів.
Усе це зумовило своєрідність оманської культури, яка вкупі з особливим напрямом ісламу — ібадизмом (не сунізмом, і не шиїзмом) була дещо ізольованою від процесів, що відбувалися в інших частинах арабського світу; оманці наче трималися осторонь, берегли свою традицію, і навіть зараз, попри хороші стосунки із сунітськими й шиїтськими сусідами, балансують між різними конфліктними групами.
Оманська література, з якою, думаю, вперше знайомиться абсолютна більшість читачів, — явище також дуже цікаве. По-перше, тут набагато слабше відчутна та колоніальна травма, яку можна віднайти в літературних традиціях інших арабських країн, а, по-друге, сам стиль, яким послуговуються оманські літератори, зберіг дуже багато рис класичного арабського слова.
Твори, представлені у вибірці для перекладу,— це доробок сучасних авторів, які заслужили визнання як в Омані, так і в інших арабських країнах. Це і п’єси, і поезія, і мемуари, і критичні статті, і невеликі культурні нариси. Тут можна знайти й такий сильний класичний стиль, як у Абдалли аль-Халілі, і навіть відвертий постмодернізм, як у Саїда ас-Сакляуві.
Знайшлося місце і для самокритичного гумору, як у Мазена Хабіба, і п’єс із тонкими політичними натяками, як у Бахра аль-Хамадані (не так давно його «Джахдуля» ставили в театрі Університету ім. Султана Кабуса в Маскаті). Є дещо й з історії Оману, зокрема міжнародних стосунків і навіть релігійного відродження.
Теми, які домінують у «художніх» текстах, також вирізняються цікавістю. Це дві значимі тропи, навколо яких розгортаються сюжети — порожнечі («фараг»), а також повернення («ауда»). Близькосхідний ландшафт, як пустельний, так і гірський, історично спонукав до рефлексій над умовністю й примарністю обріїв, поєднуючи в собі дві суперечливі інтенції — ідею відкриття нового, жагу до подорожі, руху, з іншого — прив’язку до родини, племені, місцевості… І так народжувалася ідея «повернення»–відновлення чогось забутого, рідного, втраченого в широкому просторі буття.
Оманська поезія особливо цінна (бо араби — передусім нація поетична), чимось нагадує зразки поезії доісламської, з її культом честі, гідності, шляхетності, формування образу себе перед іншими.
«Поетичністю» відзначаються й прозові твори — особливо хочеться відзначити Сейфа ар-Рахабі з його «Щоденником із німецького села», де той викладав свої думки про новий для нього ландшафт, культуру, тип відносин… Відчувається якийсь «екзистенційний надрив», загострене відчуття дійсності, спроба поглянути на речі в якійсь новій конфігурації, далекій від типової, звичної, буденної.
Фатіма аш-Шіді, оманська поетеса, пише у своїх «Історичних просторах»: «Коли ти страждаєш від звичайних простих речей, то це не можна назвати «розлукою»: адже весь історичний біль не проймає твоє тіло до кісток, до глибини душі; історичні кінці не втамовують відчуття розлуки». У цих словах, як і багатьох інших, переплітається і східний містицизм, і еротизм, і спроба подолати самого себе.
Загалом для багатьох текстів, які презентуються українському читачеві, притаманний «наліт» песимізму, або, можливо, фаталізму, скепсису, відчуття неминучості, загостреного трагізму, суперечностей між бажаним і дійсним, загалом — невдоволеність, сублімована й конвертована в поетичні рядки. Пояснити це можна, звісно, з одного боку, пошуком власної ідентичності, з іншого — змінами в культурній ситуації, контрастами між Сходом і Заходом, намаганнями відчути «твердий» світоглядний ґрунт під ногами.
Як бачимо з біографій більшості авторів, це переважно люди не лише із доброю оманською, а й західною освітою, життєвий обрій яких лежить далеко за межами батьківщини. І тому речі, про які вони пишуть,— це далеко не завжди суто «культурний контент», пов’язаний з Оманом, це, певною мірою, «глобальний текст», який звертається до нашого особистого досвіду, хай би ким ми були й де б жили.
Утім переклади самі скажуть усе за себе від імені оригіналу, який я намагався передати такими словами, щоб наш читач бачив іншу культурну логіку, й водночас не стикатися із «чужорідністю», міг вчитатися в текст як свій, той, що на своєму обрії. Практично для всіх текстів це, крім того, ще й перший досвід перекладу взагалі, адже досі вони жодною іншою мовою не перекладалися.
Значної традиції художніх перекладів з арабської в нас, на жаль, допоки не склалося, тому в дечому доводилося виявляти й новаторство (особливо у перекладі поезії, а це завжди надскладна річ, особливо що стосується «класичних» розмірів). Однак оманська література все ж почала говорити й українською, і, сподіваюся, ці слова знайдуть теплий відгук у читачів.
Михайло ЯКУБОВИЧ,
сходознавець, перекладач,
Національний університет «Острозька академія»
