Панегірик як діагноз сучасної хвороби?
(Віршована історія Османської держави з поеми Агмеді «Іскендернаме» (поч. 15 ст.).Зразки з віршованої історії Османської держави, включеної до складу поеми «Іскендернаме» Агмеді. Повна назва: «Дестан-і теваріх-і мулюк-і ал-і Осман» («Епічна поема з історії володарів династії Османа»). Кримський називав твір Агмеді несмачним і, мабуть, тому не перекладав. Утім, кепкування Кримського та брак перекладу залишили інтригу, яку пропонований переклад пропонує зняти.
Увазі пропонуються переклади 172 бейти з 334, що складають названу історію. Вибірка не перекладача. Ці бейти були включені до одного зі списків хронік османської історії Мегмеда Мевляни Нешрі, що була частиною його універсальної історії «Джиган-нюма» (опис світу). Ця копія зроблена 1561 р. Вона зберігається у Стамбульському археологічному музеї. Видана Унатом-Койменом 1949 р. Вибірка цікава тим, що засвідчує тривалу популярність твору Агмеді, зокрема як авторитетного в очах тогочасної османської публіки свідчення минулого. Насправді твір Агмеді належав жанрові повчання і мав виразну програму. Йшлося про те, щоби після розпаду Османської держави внаслідок поразки від Тимура сформулювати для патрона принца Сюлеймана Челебі, який боровся зі своїми братами за відновлення імперії та верховну владу, ідеали правильної політики. Їх Агмеді бачив у дотриманні приписів ісламу та наслідуванні прикладу перших султанів. Тому твір є прямим свідченням про уявлення османських інтелектуалів про ідеальних османських правителів. Що ці віршовані вставки були зроблені в останні роки правління Сюлеймана Пишного (1520–1566), і отже відбивали їхню триваючу актуальність, подають автентичну картину османського образу священної війни, що на той час прямо стосувалася України. Отож за цими рядками можна з перших рук дізнатися про ставлення османців та кримців до набігів за невільниками, що, незважаючи на різні фантазії з приводу стримуючого впливу української дружини Сюлеймана Пишного Хуррем-Султан, пустошили слов’янські території України.
Художні якості цієї поезії не залишають сумніву у справедливості компліменту А. Кримського. Це силабічні вірші. Рими не раз підібрані на одне й те саме слово. Однак це один із перших поетичних творів, створених османсько-турецькою мовою, що приходила на зміну перській. Багато перських та арабських слів. Багато коротких слів, тому трудність для перекладу і дотримання метрики. Тому метрика в перекладі не завжди витримана. Чимало рядків потребують цезури посередині. Та це все одно краще, ніж переписати вірші прозою, тим більше для видання літопису Нешрі, для якого ці переклади й було зроблено.
Не в останню чергу інтерес до пропонованої поезії може викликати й відродження жанру панегірика в українському дискурсі. Він проявив себе в творах, присвячених особі президента Януковича і Вєра Ніколаєва «Прикоснись к судьбе», Володимир Чередниченко «Національна ідея» (2010), Віталій Спажук «Під знаком Факторіала» (2011), Ганна Герман «Залізний господар» (2006), «Партия Регионов: Прошлое... Настоящее... Будущее...» (2011). Наведення паралельного літературного прикладу добре ілюструє належність цього різновиду творчості Євразійському степу та Близькому Сходу – що корисно, аби переконатися у живучості відповідних культурних традицій, ідентифікувати їх і, зрештою, оцінити їхню важливість на противагу руху убік Європи, зрозуміло, якщо в українського суспільства є бажання рухатися туди.
Агмеді
Іскендернаме
(Епічна поема з історії володарів династії Османа)
З османотурецької переклав
Олександр Галенко
Про Чингісхана
Був Чингісхан поганцем безсердечним,
Та створив він держави взірець безперечний,
Його турботою вночі і вдень була держава –
Вождівства й мудрості шляхетна справа.
Був з нього кровожера, злодій і тиран,
Негідний зрадник і підступний інтриган.
Тоді на світі ні слуги, ні мудреця не уціліло,
Кого б монгольські шаблі не забили.
Усе святе вони на нице обертали,
Байдуже перла, як пилюку, у повітря підкидали.
І перед Істинним, не відаючи страху і покори,
Вони забили люду океан і всюди несли горе.
Студентів, шейхів, відприсків самого Пророка –
Мечі за місяць повбивали без розбору – от як!
Куди б їх не занесло – усе геть плюндрували,
Багато різних шкод народу завдавали.
Вони безмежних утисків накоїли народу
Не уціліло від вогню ні міста, ні городу
Надибавши на місто – вогнем його палили,
А як всередину вдирались – підряд усе трощили.
Спочатку Самарканд піддався плюндруванню,
А потім і Хорезм спіткало руйнування.
Затим вони пішли й удерлись до Іраку,
Усе там обідрали і нагнали страху.
А зрештою й Багдад спіткала тая доля –
Його теж здобули ці носії сваволі.
Про Ертогрула, батька Османа Бея, засновника держави
І молодець, і богатир, і мудрий муж поважний,
Він був сильніший від усіх, могутній та відважний.
Він безмежно понищив країну, скарбів і майна нагарбав,
Цей пристанок зблуду й невіри його полк погромив-розтоптав.
Ертогрул тоді скоїв бойовищ чимало,
Тож звичайно ім’я його в світі лунало.
Тій стороні це Ертогрул Шаг влаштував,
Щоб звідти всіх невірних рік місячний зігнав.
Його щоденним хлібом були лиш перемоги,
Тож він подався з Коньї до власного порога.
Тоді пішло багато людей за Ертогрулом,
Отак складалась справа, довірена Тогрулу.
Отим приходькам серця він гартував,
А всі оті місцини він мечем забирав.
Про Османа (1300–1326)
Ертогрул в інше місце з цього світу пішов,
Та на місце його Осман Газій зійшов.
З Османа ж вийшов газій, великий у віках –
Він до мети усюди знаходив певний шлях.
Іменитець отой захопив Біледжюк.
Іне-Ґьоль, Кьопрю-Гісар теж прибрав він до рук.
Навсібіч без упину він воїнів слав,
І невдовзі багато країв загарбав.
Попаливши й розбивши повсюди кяфірів,
Цей герой розточив світ ісламської віри.
Про Орхана (1326–1360)
Той помер, його місце посів син Орхан,
Як присудили мужі благородні: «Орхан».
Відколи Всевишній поставив на царство Орхана,
Той прихистком-підпорою став для люду іслама.
При ньому звеличилось місце райськеє віри,
Піднеслися у небо храми вічнії віри.
Рядив свій суд Орхан з розважливітю даром,
Тож не тужили люди за кодексом Омара.
Він спорудити наказав мечеті та міграби,
Оздобивши оселю правовір’я всім на звабу.
...
Найпершим з-поміж лицарів славетних був Орхан,
В очах сучасників він виглядав, мов справжній Наріман.
Його рукою пущена стріла вдрузки трощила долю,
Дракон, уздрівши його спис, уже тремтів від болю.
Його килидж самої смерті образ був живий,
І уяви, який на ньому панцир був міцний.
Коли із булавою у руці він нападав – цей славоіменитець,
То настрашився б Сам – іранський славний витязь.
Він милість правовірному давав, а кафірові – зло;
З його руки по тисячі нещасть на кафірів зійшло.
У правовірних його ліки рани гоїли, мов сонце,
Та для невір’я його ліки були смертю конче.
Через його набіги Лази-серби потонули у ламентах,
Від землетрусу згинув край Угорця в лічені моменти.
Недовірок – що ворог, набіг – відказ один.
Відтак газу священну звуть теж набіг-акин.
Вони на бій з кафіром завзято вирушали,
Та порожнів ворожий край, лиш там вони ступали.
Де б не знаходивсь слід поганської облуди,
Його єдинобожжя символ заступав, покінчивши із брудом.
З тих пір газу священним обов’язком вважали.
Принаймні найгіднішим в ній участь дозволяли.
Куди б не довелося Орхану військо слать,
Воно палило кафірів, трощило їхню рать,
В полон хапали газії жінок і малюків,
На меч пускали решту – старих та юнаків.
Хто б чим не заробляв на хліб, йшов просто до Орхана,
І там він досягав багатства і пошани,
Стікалися йому з усіх боків срібла і злата груди,
Вродливі отроки й челядки – лагідні, ясногруді.
Тоді юрми невірних схилили свої шиї назначеній долі,
Коліна підклонили до землі проводирі їх кволі.
Тож Орханова зграя в малий проміжок часу
Обернулась з голоти у велителів часу.
Сам Істинний поміч Орхану послав,
Коли той від невірних Брусу забрав.
Він там випалив церкви, монастирі,
Благодайні мечеті звів на тім пустирі,
Дотепер в тих оселях пробуває добро,
Благом повняться стіни, поріг, усе їхнє нутро.
Він позбавив Ізнік його болю та втоми,
І здобув, як спитався про дозвіл Всевишнього в тому.
А здобувши, він знищив весь зблуд в тому місті,
В мусульман є тепер і земля, і вода того місця.
Як багато, поглянь, пригорнув він земель до великого царства ісламу.
Скільки вчених людей уступило, поглянь, крізь його високую браму.
...
Був Орхан щирій вірі щировідданим вірним.
Тому люд знання відчув потяг до нього безмірний,
Зусібіч до нього понайшли люди мудрі,
Розтлумачили віри й закону премудрість.
Так прибився до нього Сінан, отакий неборак,
Бідував він, як раб, пан в якого жебрак.
Примовляючи “Бідність людей до невір’я доводить”,
На шляху до багатства він Орханові правив поводдя.
За знання він дістав ранг паші в нагороду.
Так здобув він собі славу-ранг, хліб-добробут.
Подарунками він перевершити зміг би навіть щедрого Тая Хатема
І геройством зрівнятися зміг би з самим легендарним Рустемом
Сюлейман Паша, син Орхана (помер 1359 р.)
Сюлейман Паша йменням старший був в нього син,
Він взірець проводирства на цілий світ був один,
Уділив йому Бог і шляхетність, і доблесть,
Він був мудрим політиком, управляв військом добре.
Знаменитий чеснотами він був своїми,
Зокрема, його милість ще славна й понині.
У священній війні цей юнак випромінював стільки завзяття,
Що по смерті його став джигад взірцевим для вірних заняттям.
Сюлейман, мов в везіра Асафа, мав розум прегострий,
І красою своєю у битві зміцняв правовірних і лави, і настрій.
З ісламських чеснот він пізнав одну лиш війну священну,
До Істинного він подався шляхом щирого самозречення
Мов лев, страшний, разючий як шамшир –
Ворогов’яз та військо-розбивай – такий був богатир.
Посилав свого сина Орхан в нічний час –
Най священним походом займеться на час!
Хто за військом піде, той напевно добудеться слави,
Адже він завоює багаті міста, відбере в недовірків держави.
Все, що в кафіра знайде, хай зруйнує без жалю!
Родинні доми їх усіх нехай безжально попалить!
Хто не прийде на заклик прийняти іслам, хай він знищить!
Най він полки мусульманські веде назустріч звитязі найвищій!
За наказом Тенгрі та напученням тата,
Отже, рушило військо на край супостата.
Там за віру святу він без ліку газійських набігів задіяв,
Ось оцим заслужив він прозиватись відтоді газієм.
Переможним для нього був кожний похід,
Загарбав він багато країн, фортець, міст.
В тих краях він такого невірним дав чосу,
Від якого в Європі франк задрижав і свого брижив носа.
І куди б іменитець отой не заходив,
Завойовував він і хапав ті краї і народи.
Він дістав все, чого б тільки не побажав.
Отак справжнім султаном він став.
Кожне місто данину й податки йому віддавало.
І щороку багато хараджу від кафірських князів прибувало.
Де знаходив він церкву – враз руйнував.
Навіть дзвонів церковних мотузки він рвав.
Увірвавшись кудись, заганяв він невір’я в підпілля,
“Нема іншого бога, є лиш Аллаг” він високо підніс над довкіллям.
Розвалявши багато церков, він пишні мечеті позводив.
Так пропало двовір’я – Одному поклонінням світ він оздобив.
Скільки раз він убивством невірних карав!
Скільки люду невірного він обідрав!
Йому здались фортеці – Візе, Мігал-Кара,
А далі також Бучі, та навіть Іпсала.
У краях тих недовірків війська стали кволі,
Паства невірна схилила свої голівоньки долі.
Лише рік сплинув, як це засвідчив місячний наш календар,
Над містами й полями лунало урочисте “Аллагу акбар!”
Ще донедавна в тих краях Ісусу ревно поклонялись,
А тепер Мугаммадовим словом вони уквітчались.
Мурад Худаведіґяр (1360–1389)
Нагадав тут Тенгрі про відстрочку Орхану.
Отже, той перехожим в садах вічності канув.
Років тридцять чотири він гідно корону й престол обіймав,
До трояндами вкритих садків парадизу він сходами щастя ступав.
Його місце посів Мурад Ґазій, душою пречистий,
Що хотів лиш за прощення людства молитись.
Падішаг він був мудрий і досконалий,
Інтуїції дар мав, був лідер удалий.
Скромносердний, та в нім благородне завзяття буяло.
Добрих статків собі не зажив, лише ран мав чимало.
Хоч бувало тривожно, та він випромінював щастя і радість.
Мов трояндовий цвіт посеред колючок, правовірних красою він вабив.
Хоч чужинець до нього прийде, а хоч сіромаха –
Будь-коли його милості тим не забракло.
Також він ворогів тримав емірською могутньою рукою.
А скільки наробив! Але й копієчки не лишив за душою.
Назбирав він ворожих стільки голів,
Що судились йому небеса, як він жив на землі.
До високого його порогу прийшов теж Халіл Чандарі –
Чоловік цей від злиднів чимало добрих людей уберіг.
Таких вчених людей дуже мало знайдеться у цілому людстві –
Неперевершений розум його виблискував в кожній науці.
Він з болем довідався про вигнання та злидні Халіля,
І підніс Він високу посаду тому, явивши велительську милість.
Врешті-решт Він призначив Халіля везіром усього добра.
Насправді ж подібне везірство було вільного гідне царя.
Навіть шагові личить отак справами відать в державі –
Нехай ім’я його не зітреться ніколи на скрижалях великої слави.
Падішагу самому талант отакий теж би в житті знадобився,
Аби царський запас землі-злота у нього повік не ізвівся.
В шага мусить буявіти райський достаток,
Щоби царик заїжджий чувся злиднем до п’яток.
Коли Ґазій Мурад на престолі посів,
Він собою корону і трон прикрасив.
Він дав зарік завжди воювати за віру,
Щоб належну відплату оддати кафірам.
Величезну потугу він мав, міць і силу,
Він був справжній герой, молодий здоровило!
Про його богатирство по світі гучна ходила луна,
Це на походи за віру він вичерпав сили до дна.
Але ж ворогом клятим спочатку стали йому браття рідні,
От тоді й довелося йому прикінчити їх справи негідні.
Всім їм кару заслужену меч його слушно справив,
Та й Всевишній Мурада без ласки в біді не зоставив.
Тож спочатку султан молодий простягнувся до Рума рукою,
Заподіяв Кайсарії різних він шкод, позбавивши місто покою.
Далі з боєм забрав він ключі від фортечних воріт Енґюрійє,
І потужним ударом скрутив в Султан-Оюку мешканцям шиї.
Війна Мурада І з бейліком Караман (1387 р.)
Виходить, єднацтво із нами зірвав підступний лихий Караманець.
Як дозволить Пан Бог, я на порох зітру землю усю Караманську.
Ось пішов Караманець проти нашого Хана війною,
Та земля обернулась в його оці площиною тісною.
Звідусіль допомоги і помочі він собі зажадав.
Його власний прихисток, йому ніби Спасителем став.
Богатир тоді кожний, що пробував між татарами,
В його військо прийшов, став йому побратимом-товаришем.
І племена Варсак і Тургуд, і туркмени, і греки сирійські
Присягнули навіки йому в бойовім пробувать товаристві,
Як почув Мурад Ґазій про це поголоску:
«Що ж, – промовив, – ану розігріюся трошки».
Не схотів ні від кого він брати підмогу –
Це Спаситель за вірність дав йому перемогу.
Він із ворогом в битві зійшовся, нищівного удару завдав –
Немов жертву свою справжній лев, він караманців задрав.
Від лоскоту гострих клинків в караманців захрускали шиї,
І видіння судного дня постали в очах лиходіїв.
Для мечів, що при нас, отих вражих туркменів рубання
Просто хліба насущного стало тоді зароблянням.
Від султана побіз із ганьбою шаг Карамана,
Відійшли переможцю сонце й місяць разом з небесами.
Вороги покидали усе – свою зброю, табір і здобич,
Врятували лиш душу оті, що вчасно розбіглись навсібіч.
Достеменно неясно, що не вийшло тоді в Караманця,
Але ясно одне, що пішли шкереберть справи в того поганця.
Не зчислити ватагів його, яких в битві було забито,
Не зчислити полеглих у землю – його хоробрих джигітів.
Про битву османців із сербами на Косовому полі (1389)
Над кривавим бойовищем буйний вітер дмухнув.
Правовірних оцю перемогу пам’ятати він надихнув.
Куди б погляд не кинуть – всюди голови вражі лежали.
Де б не хтілось ступити – бездиханні тіла заважали,
Усе поле тіла з головами вкрили у кілька шарів.
По кривавих ковзаючи трупах, кінь заледве не падав і брів.
Потонули в крові і земля, і каміння.
Червоніли на щоках сухі сльози рубіном.
Від поразки у битві ті серби стали цілком слабаками.
Тож повтікали недовірки звідти з пониклими головами.
Най Ґазію Мураду тут прозвучить оця похвала урочиста,
Адже дуже він набожний був, а також був вірний пречистий.
Збудував він соборну мечеть, мавзолей, а також заснував імарет.
Чи ж такому тривожитись варто, що його колись смерть забере?
Він зробив на цім світі прийдешності місце,
Уживались там гарно приватне і мирське.
Він за свого життя ще привів свій народ до добра і гаразду
І по смерті знову низходять його милості світу на заздрість.
Відколи він прибрав Румелі у свої царські руки,
Навернулись тамтешні князі на його отроків.
Він був ґазієм, і на священній війні під кінець
Він страждальця правдивого прийняв вінець.
Якби мить, що з душі йде до серця про милість прохання,
Проминала так швидко, як вдавалось йому нове завоювання!
Та нічого не вдієш, коли в колеса долі є справа такою,
Що людині назавжди не бути живою.
Про Баєзіда Блискавичного (1389–1402)
Коли муку прийняв оцей ґазій-шагід,
Його місце посів син Султан Баєзід.
Як його дід і батько, він був справедливий,
Свої справи вершив він досконало й щасливо.
Славнозвісний отой людей вчених любив,
Він повагою й милістю їх оточив.
Своїх отроків він у турботі тримав,
Про затворників віри теж гідно подбав.
Ще до нього прийшов Шейх Ефенді, бідака,
Він призначив того люду буть повожатим.
Ще султан Шагріяр доручив тому шейху чимало важливих посад,
Щоби квітли й раділи світ і країна, фортеця, село, місто й посад.
Узяв Сівас, а також Токат в землях Рума,
Захопив потім Джанік, прийшов до Самсуна.
Коли з успіхом він покінчив із здобуттям того міста,
То назад повернув і пішов у бік своєї столиці.
Алашар він зайняв, далі взяв Сарухан,
Загарбав ще Айдин, Ментеше, Ґерміян.
Кастамону теж швиденько піддався йому.
Ось так справа державна давалась йому!
Позаяк Караман тоді теж його став володінням,
То і Конья престольна та Ларенде опинились у його країні.
В тій місцині не лишилось міста чи краю –
Шагріяр все загарбав – від краю до краю.
Прибула й оселилась тоді радість в столиці –
У державі завів Він справедливість і рівність.
Як одержав народ справедливість жадану,
Поголівно трудився він на благо султана.
Не залишилось жодного місця по цілому Румі,
Де б закони не правили справедливі й розумні.
...
З часом зробився він явним аскетом,
День і ніч віддававсь він лише пієтету,
Не торкався рукою він келеха-хмілю,
Не слухав арфи, сопілки чи пісень веселих.
Про Сюлеймана Челебі (1403–1411)
Залишив Шагріяр оцей світ в час руїни,
Вщент розорені й спалені були міста й села у країні.
Його син, шаг-заде Сюлейман, тоді сів на батькове місце.
Він такий був ясний, немов день, що для цього не треба і свідчень.
Він у краї своєму віднині нехай суд вершить скорий і правий,
Як для цього йому Анушіреван та Омар приклад правлять.
Поряд з величчю в нього є мудрість, що всім очевидна,
Поряд з щедрістю його скарби Індустану є дрантя якесь жалюгідне.
Як особа печатку персневу до полум’я свічки підносить,
Так обличчя Хатемської щедрості він усім нужденним підносить.
Не знайти в світі другої красної вдачі такої!
Не настане кінця доброчинності його святої!
Як почув сам Юпітер чеснотам його компліменти,
Його серце й душа обернулись в любові до нього клієнтів.
Як побачило Сонце підкову його бойового румака,
То сказало із заздрістю: “Як би мені стати прахом!”
Справжній воєначальник, молодий і удатний,
Та спокусі забрати майно він був непіддатний.
Поряд з величчю його є власність земельна,
Вони майже як два крила журавельні.
Забажав він земель, то поки не сталось війни,
Схід і Захід най йому піддадуться вони!
Той добродій похвальний має щедрості дар!
Що за добрий юнак – щиросердя владар!
Була вільна у нього душа від усякої пихи,
А красу не спотворило лютості лихо.
Не нашкодить ніщо похвалам його цнотам
Та ще й я оповів би про нього, що де там!
Та хто знайдеться, щоб неосяжне пізнати,
Чи доскональне тлумачення дати?
Так багато у світі є мороку й світла –
Най би неміч в державу його не ввійшла!
Най не забракне нікому у світі його покровительства тіні,
Нехай шириться в світі його титул високий і сильний.
Нехай осінь ніколи не прийде до життя його пишного саду,
Нехай іншого світ не допустить нікого на його посаду.
Щоб історію вам оповісти, ми обрали манеру живу,
Щоби чулій людині все ясно було би, немов наяву.
