Бернарду Карвалью (Бразилія)
СУЧИЙ СИН
Роман
З португальської переклала Галина Верба
1. Санкт-Петербург. Напередодні святкування трьохсотліття заснування міста
(квітень 2003 року)
— Я не в змозі мати дітей. Минуло двадцять років, і тепер я можу говорити про це відверто і не пояснювати чому. Я довго чекала на жінок мого покоління, допоки вони досягнуть віку, коли і вони вже не зможуть мати дітей.
— Тоді про кого ти хотіла клопотати?
Дві жінки сидять у кав’ярні на вулиці Рубінштейна. Вони не бачились майже сорок років. Колись вони вчились в одній школі. Вони все ще не можуть оговтатись від несподіваної зустрічі, хоча в школі не дуже приятелювали.
Десь по обіді Юлія Степанова скористалась нагодою – у неї саме була консультація в лікаря – щоб пройтися знову базаром у Кузнецькому провулку — згадалось дитинство, коли мати брала її з собою на базар і вони купували там овочі та сметану. Відтоді, як вона отримала результати аналізів, вона виконала все, що було давно заплановано. Їй більше не треба йти на роботу. Зараз вона не впізнала майже нічого в цій частині міста, бо бувала тут дуже рідко. Пройшло двадцять років з того часу, коли вона востаннє ходила на прийом до лікаря Журавльова. Зараз їй треба вирішити, чи знову повторити курс лікування і пройти через усе те ще раз. Світ довкола неї весь час змінювався – щось будували, йшли останні впорядковувальні роботи. Плакат, що висів на будинку в стилі модерн, проголошував: «Місто відроджується». Будинок був уособленням типової фантасмагорії початку ХХ століття, тим тлом, на якому раз у раз виринали її дитячі жахи. Зараз на вулицях стало більше міліції: це через терористичні акти, головним чином після кривавої трагедії на Дубровці в Москві в жовтні минулого року.
Вона вийшла з базару з двома пакетами в руках – в одному був сир, а в іншому фрукти, пройшла вперед десь три квартали, до вулиці Раз'єжджої й зупинилась перед входом до похмурого будинку з облупленою штукатуркою, незважаючи на те, що йшли приготування до святкування ювілею міста. У неї в голові все ще лунали слова лікаря: «Двадцять років тому ми прийняли радикальне рішення, зважаючи на ваш вік, дітей ви мати не могли, це був би великий ризик. І протягом цих двадцяти років ви вели нормальне життя. Але зараз виникли нові проблеми, які ви самі бачите? Я не даватиму вам надії, але ви самі маєте вирішити, як бути далі». Коли Юлія почула цей вирок, вона вперше відчула, що не може просто так померти, не врятувавши хоча б одне життя.
Вона прочитала напис на вивісці поруч з пошарпаними дверима: Комітет солдатських матерів м. Санкт-Петербурга. Піднялася сходами. У напівтемному коридорі відлунював гул. Матері з синами скупчилися в кінці коридору, біля дверей, а дві жінки – одна низенька, а друга, навпаки, висока – приймали людей, які вишикувалися в чергу. Всього було десь душ із 15. Вони вислуховували кожну історію, що їм розповідали, запитували, коли щось було незрозумілим, і переглядали документи. Юлія підійшла до низенької жінки, але, не встигла вона промовити й слова, як її зупинив докірливий голос жінки, обличчя якої вона не змогла розгледіти серед інших у темряві коридору. Здавалось, що всі говорять одночасно:
— Куди ви без черги! Як усі! Ви тут не одна, в якої щось трапилось чи хтось загинув!
Знітившись, вона пішла у хвіст черги, так, ніби її піймали на гарячому. Невже смерть уже зробила свою помітку на її обличчі? Вона ще не могла змиритися з невідворотністю близької смерті. Їй було страшно, що хтось здогадається, що смерть уже причаїлась у її тілі. Черга повільно просувалася. Врешті низенька жінка підійшла до неї і запитала:
— Що сталося з вашим сином?
Вона вже чула цю фразу разів п’ять, поки чекала в коридорі й розмовляла з сестрами по нещастю. Не присідаючи, вона простояла дві години перед тим, як зайти в кімнату з високими вікнами з брудним закопченим склом. Двоє хлопців, які стояли перед нею, ще не встигли вийти, як вона вже зайшла в кімнату за вказівкою високої жінки, яка показала їй, куди треба йти, і нетерпляче підштовхувала:
— Ваша черга.
Юлія зайшла й тихо причинила за собою двері. Обидва хлопці з виразом жаху на обличчі слухали, як енергійна огрядна білява жінка у пістрявому светрі й чорних трикотажних штанях намагалась пояснити їм, якими правами користуються солдати. Юлія сіла на лаву, що стояла в глибині кімнати під стіною, де висіли дипломи міжнародних гуманітарних організацій, якими нагороджені «Солдатські матері». Вона почекала, доки жінка завершить розмову з тими двома юнаками. Раптом голос та обличчя огрядної білявої жінки привернули її увагу. Юлія її впізнала. Це ж Марина Бондарева, її колишня однокласниця. Однак та настільки була захоплена розмовою, що навіть не помітила, коли Юлія увійшла до кімнати. І лише після того, як вона вручила кожному з хлопців по брошурі, вперше підвела очі й помітила, що на лаві в глибині кімнати під розвішаними дипломами сидить бліда жінка з темним довгим волоссям і мовчки чекає. Ще не впізнавши її, вона голосно запитала:
— Ви щодо свого сина? Ви принесли документи?
Це питання переслідувало її з того моменту, як вона переступила поріг цього будинку. Тут усі були матерями. Проте цього разу Юлія не наважилась відповідати; вона піднялась і підійшла до маленького підвіконня.
— Марино? – невпевнено промовила і, доки її колишня однокласниця все ще не оговталась від несподіванки й мовчала, вона продовжила:
— Це я, Юлія Степанова. Пам’ятаєш мене?
Від несподіванки Марина широко відкрила очі, і тут ніби все раптово прояснилося. Два солдати, які схилились над брошурами, що їх вони щойно отримали і де було коротко викладено все те, що їм розповіла огрядна жінка, перестали читати. Здавалось, що вони вже не відчували себе приреченими, як тоді, коли лише переступили поріг, уже не справляли враження застиглих в очікуванні фігур. Було таке відчуття, ніби ніколи не буде ні майбутнього, ні тривог, ні страху. На якусь мить здалося, що з усіма буде все гаразд і не треба буде нічого робити, щоб завадити ймовірному розвитку подій. Це була ніби передишка, і всі з полегшенням зітхнули. Марина тихенько повторила про себе ім’я своєї однокласниці, чи то щоб переконатись, чи щоб згадати. А тоді різко кинулася до неї, посунувши своїм тілом стіл, і обняла жінку. Цього разу ті два солдати витріщились і майже перелякало дивилися на збудженість жінки, яка до того поводилась із витримкою генерала, який пояснює командуванню російського війська можливу стратегію ведення війни.
— Юлія Степанова! Що сталося? Щось із сином? Господи боже мій! – промовила вона, ледь стримуючи емоції, що переповнювали її.
У неї на очах забриніли сльози, так, ніби це питання стосувалось її самої. В ту хвилину Юлія зрозуміла, що скільки б вона не намагалась, їй не вдасться зрозуміти, що саме об’єднує тих жінок. Таке враження, ніби вони всі трохи поїхали розумом. Вони займались порятунком синів. Порятунок — це те, що давало їм силу жити. Доки живі матері, синів не мають убивати.
— Пробач, – вела далі Марина, витираючи піт зворотним боком руки і не чекаючи, поки її знайома відповість. — Просто у мене зараз складний етап у житті.
— Я не хотіла тебе перебивати.
— Ні-ні, все добре. Річ не в цім. Може, ти почекаєш кілька хвилин, поки я поясню цим хлопцям усе, що вони мають робити? У тебе є час? Може, кудись піти випити чашечку чаю?
— Звісно, є.
Коли вони виходили, черга в коридорі була такою ж довгою, як і до того. Нові лише обличчя матерів та синів. Черга ніколи не зменшувалась. Та сама кількість людей зібралась на зміну тим, які пішли. Марина попросила одну з жінок – ту, що була вищою на зріст, щоб вона приймала і за неї, поки вона вийде, десь на годину.
— Ніяк цього не збагну, – казала вона Юлії, коли вони вже вийшли. Відтоді, як почалась війна, ми приймаємо більше сотні відвідувачів на день.
Двоє міліціонерів проходили вздовж будинку. Один із них звернувся до Марини:
— Доброго ранку, дорога вчителько!
Проте вона не звернула на нього уваги.
— Вони тут для того, щоб залякувати солдат, які приходять до нас за порадою. Якось вони спробували відібрати паспорт в одного хлопця, який вийшов на вулицю покурити, поки чекав своєї черги. Тепер страх перед тероризмом дозволяє їм робити все, що заманеться, — сказала вона, і раптом змінила тему, глянувши на довгу чергу матерів. – Це часом не твоя мати впізнала Анну Ахматову біля воріт в’язниці?
— То була моя бабуся, – поправила її Юлія. — Коли заарештували мого батька, в 51 році, моя бабуся зустріла Ахматову серед жінок, які чекали новин про своїх близьких – чоловіків, дітей – по той бік в’язниці «Хрести». Вона впізнала її і підійшла, бо вона читала і захоплювалась її поезією, коли була ще дівчиною, а оскільки Ахматова замовкла і більше не писала, то вона попросила її знов писати, написати про жінок, про матерів, які чекали своїх чоловіків та дітей біля стін в’язниці під назвою «Хрести». Коли Анна Ахматова дізналась про смерть мого дядька в одному з концтаборів, вона відшукала мою бабусю і прочитала їй вірш. Бабуся казала, що він був присвячений йому і що Ахматова не могла його записати, а тому лише переповіла його вголос. Вона не могла передати бабусі написаного тексту, бо не хотіла наражати на небезпеку життя свого сина і тому вирішила просто продекламувати його їй. Вона попросила бабусю вивчити його напам'ять. Сталося це незадовго до того, як сина Анни Ахматової звільнили, а мого дядька — ні, він помер у таборі. Бабуся розповідала, що не могла не приходити знову і знову до тюрми, навіть коли вже дізналась про смерть дядька. Вона дуже добре пам’ятала, як заохочувала Ахматову до написання поезії там, біля дверей в’язниці.
— Як цікаво. Це одна з небагатьох історій, яку я запам’ятала зі школи. Коли я проходжу Арсенальною й бачу руки в’язнів, просунуті між ґратами із шматками тканини, щоб дати знак родичам, які стоять там внизу, на своєму, лише їм відомому коді, я завше згадую твою бабусю.
— Моя бабуся – жінка з синіми губами. Пам’ятаєш цей вірш? Вона з пам’яті почала декламувати: «Я провела 17 років в тюремних чергах в Ленінграді. /Одного разу хтось упізнав мене./ І тоді жінка з синіми губами, що стояла позаду мене, позвала мене – /я ж, звісно, ніколи не чула, щоб мене хтось тут кликав по імені/ – я вийшла із заціпеніння, у якому ми всі тоді перебували, /а жінка зашепотіла мені на вухо (там усі говорили тільки пошепки):/ «Ви можете описати це?»/ І я відповіла: «Так. Зможу»./ Тоді щось, що чимось нагадувало посмішку, промайнуло по тому, що колись було обличчям. Вуста посиніли від морозу.
По дорозі до кав’ярні Марина пояснила, як так сталося, що вона опинилася в Комітеті солдатських матерів: усе через сина-новобранця, якого відправили до Чечні більше двох років тому. В той час у них не було грошей, щоб дати хабара, який би гарантував їхньому синові вступ до вузу. Якби його зарахували на навчання, він би був звільнений від обов’язкової військової служби.
— Та ж Павло – молодий і впертий. Він не захотів вступати на інший факультет. Він зміг би сам вступити на математичний факультет або, наприклад, на якусь інженерну спеціальність. Або ж на філологічний, але лише на ті рідкісні мови, які нікого не цікавлять, на словенську чи португальську, але він хотів вступити лише на англійську, як і всі інші, а в нас не було грошей, щоб заплатити. У мене тоді саме помер чоловік. Нічого не залишилося з грошей. Я могла б дістати гроші, попросити в кредит, але Павло вважав аморальним платити за вступ, тим більше, що він мав гарні оцінки і заслуговував бути зарахованим. У наш час таких проблем ще не було.
— Тоді були інші проблеми.
— Він також відмовився від того, щоб його комісували за станом здоров’я.
Поза стінами університету в Павла не було ніяких зачіпок, щоб його не призвали до війська і не відправили на війну. Понад чотири місяці мати нічого від нього не чула, і врешті Марина пішла за допомогою до «Солдатських матерів», а ще через шість місяців, доклавши багато зусиль та звернувшись до військової прокуратури, врешті-решт дізналась, що її сина викрали чеченські бойовики і що його вважали загиблим. Вона вирушила до Ґрозного, знайшла, де саме тримали її сина, сама вела з викрадачами перемовини про викуп і, нарешті, сама привезла його в Санкт-Петербург.
— Я не єдина, хто це зробив, і не перша. У мене і сміливості вистачило лише тому, що до мене так само вчинили інші матері. А ще тому, що якби я цього не зробила, то мені ні для кого було б ще щось робити.
Юлія чула історії про матерів, які рятували своїх синів, захоплених у полон на війні, проте вони здавались їй дуже далекими від неї. Вона не знала, що сказати. Кавказ вона пам’ятала хіба що як літній відпочинок, пам’ятала обсерваторію в горах, коли їздила туди разом з матір’ю, яка працювала в Пулковській обсерваторії, і, можливо, тому, що вона була там єдиною дитиною серед місцевих науковців, її там пестили. Кавказ залишився в спогадах, як казковий пейзаж, що геть не асоціювався ні з війною, ні з жахіттями, які постійно відбувалися на вулицях її міста, серед похмурих будинків початку ХХ століття, і дитиною жахали її у снах. Проте спогади згасали з кожною почутою фразою своєї однокласниці. Її життя здавалося таким нікчемним порівняно з життям цієї жінки, яка врятувала свого сина від бойовиків у Чечні. У неї немає дітей, і вона все ще – хоча зараз мова йде і про незначний відтинок часу – не врятувала жодного життя.
Коли вони зайшли в кафе на вулиці Рубінштейна, настала черга Юлії розповісти про себе, та в її житті не було ніяких визначних подій. П’ять років тому вона розлучилася з чоловіком, з яким познайомилась ще в університеті. Вона отримала фах біолога, але вже четвертий рік як працює в агенції з нерухомості, відповідає на телефонні дзвінки і складає звіти з дев’ятої до п’ятої. Вона жила так, як складалися обставини. Ніколи не думала, що може стати блискучим ученим. Спеціальність обрала, бо цього хотіла її мати. В глибині душі вона завжди хотіла стати поетесою. Вона посміхнулась – не смішно. З її слів, мати для неї була великим тягарем у житті. Офіціант наблизився ще до того, як Юлія вперше захотіла розкрити свою таємницю, хай навіть знайомій свого дитинства, яку вона не бачила майже сорок років і з якою в неї не було ніяких близьких стосунків. Вона хотіла розказати їй про те, як два тижні тому їй повідомили, що їй лишилось жити зовсім недовго, лічені дні. Їй більше нікому було розповісти про це.
— Я смертельно голодна. Сьогодні в роті не було і ріски, – сказала Марина офіціанту, поки читала меню. Вона замовила чай і сандвіч. Юлія ж попросила принести їй тільки склянку води. Коли офіціант пішов, обидві жінки мовчки дивилися одна на одну і посміхались. Вони все ще не могли оговтатись від несподіваної зустрічі. І так, ніби за інерцією цієї паузи, Марина нарешті запитала, з чого почалася ця історія:
— Якщо в тебе немає дітей, то задля кого ти прийшла?
— Я мешкаю в комунальній квартирі, поруч живе подружжя, у них троє дітей. Найстаршого сина, того, що спав у кімнаті поруч з моєю, разом із середнім у січні відправили до Іркутська. Вася виріс на моїх очах. Він грався в поліцейського і злодія з дітлахами нашого кварталу. Я пам’ятаю, так, ніби це було вчора, як я, повернувшись з роботи, побачила його під сходами, де він заховався. Він дав мені знак, щоб я мовчала, щоб ніхто не здогадався, де саме він ховався, а насправді вже давно, кілька годин гра закінчилась і діти розійшлися до домівках. До того дня я ніколи не звертала на нього особливої уваги. А він завше сидів заховавшись, коли решта дітей розходилися. Про нього просто забували. Він мені подобався. Гадаю, що і він мені симпатизував. Ми з ним довго розмовляли. З часом він став більш замкненим, інтровертованим, виходив з кімнати тільки тоді, коли йшов до школи. А останні роки проводив увесь час за комп’ютером. До того дня, коли прийшла міліція і забрала його. Здається, він зламав сайт, що належав якійсь державній агенції.
Марина посміхнулась – то була посмішка втоми:
— Ті, хто зламують урядові сайти, такі самі, як і ті, що намагаються паралізувати нашу роботу, урядові служби. Вони атакують наш сайт, і він виходить з ладу. У тих, хто це робить, немає ніякого сумління. Анонімність дозволяє їм діяти, незважаючи ні на що, не дотримуючись ніяких принципів.
Юлія продовжує так, ніби нічого не чула.
— Вася провів один рік у виправній колонії. Мати провідувала його і говорила, що з ним усе добре. Його випустили на волю раніше. А коли він повернувся додому, саме розпочалась призивна кампанія, і його призвали до війська. У них навіть не було часу, щоб дістати медичну довідку. Не встигли оговтатись, як хлопець уже прямував до Іркутська. Минулого місяця мати їздила туди. Її не було днів десять, а коли повернулась, то ми вже більше не розмовляли з нею на кухні так, як раніше. Тиждень тому вона постукала до мене і розповіла, що була в Іркутську, їздила до сина, він у військовому госпіталі.
— Якщо він у госпіталі, то це вже півсправи.
Офіціант приніс воду і чай. Скориставшись тим, що він саме ставив усе це на стіл, Юлія витримала паузу. Вона більше не могла приховати своє обурення. Тож, коли офіціант відійшов, вона знову повернулась до розмови:
— Річ не в тім. Васю сильно побили. У нього зламані два ребра і передпліччя. Два дні він був у комі. Все тіло в синцях. Ще тиждень тому була загроза внутрішньої кровотечі. Він не хоче повертатися в частину, щоб знову стати жертвою абсурдних звичаїв дідівщини.
— Ніхто не хоче повертатися. Ми можемо допомогти йому лишитись у госпіталі (це простіше, якщо він уже там перебуває), і негайно звернутись до військової прокуратури, попросити, щоб його перевели до іншої частини.
— Мати боїться звертатись до Комітету солдатських матерів. Думає, що це може зашкодити. Вона боїться переслідування. Думає, що її сина можуть убити. Вася сказав їй, що якщо він повернеться до казарми, то живим звідти не вийде, а мати боїться, що він може зважитися на самогубство, аби не повертатись назад у частину.
Офіціант приніс сандвіч. Марина нишком витерла сльозу, так, щоб її знайома цього не помітила, і зразу ж узяла себе в руки. Захопившись власною розповіддю, Юлія не помітила, яке враження справили на Марину її останні слова.
— Скажи його матері, що хлопцеві не обов’язково повертатись у свою частину, якщо він цього не хоче. Ми завтра ж можемо зв’язатися з прокуратурою і добитись, щоб його перевели в інше місце,– сказала Марина.
Між жінками знову запанувала тиша. Марина випила чай і розгорнула сандвіч. Вона не могла подивитися в очі своїй знайомій, і Юлія зрештою, помітила певний дискомфорт.
— Пробач, що я так різко все виклала.
— Ні. Ти тут ні до чого. Я звикла. Це дуже делікатні справи. Не переймайся. Річ у мені, це я припустилась помилки. А сьогодні я дізналася страшну новину.
Юлія мовчить. Потім бере склянку і відпиває ковток. Марина продовжує, не дивлячись на неї.
— Десять днів тому загинув 19-річний юнак. У горах на південь від Грозного. А шість місяців тому Бог давав мені шанс врятувати його, – вона дістала із сумки аркуш паперу і простягла його Юлії. – А я втратила такий шанс. Я лишила його наодинці з його проблемами. Я не мала лишати його самого. Тільки сьогодні його мати повідомила мені про нього. Вона поїхала в Ростов, щоб упізнати тіло свого сина.
Юлія розгортає аркуш паперу і читає серед дзвінкої тиші: «Я пишу, як божевільний, що не може зупинитись. Ходжу і наспівую ту дурненьку пісеньку. Може, для того, щоб не чути всього того галасу світу, а тільки говорити, говорити голосніше, ніж увесь цей світ. Я пишу, щоб ти, можливо, таки повернувся, щоб здивувати це місто. Це найбільш штучне з усіх міст. Протягом трьох століть йому тричі намагались дати назву, та все даремно. По одному імені на століття. Побудували 300 мостів, по одному на рік, але жоден нікуди не веде, ніхто і ніколи звідси не вийде».
— Це про Петербург, – каже Марина. – Це лист-освідчення в коханні.
2. Роком раніше, в таборі біженців у Інгушетії
Далі читайте паперову версію журналу.
