Кілька думок про «вірменський» «Всесвіт»
Нарешті допрацювала (так, саме допрацювала) «вірменський» номер «Всесвіту». Тепер не полишаю надії на найближчу зустріч із організаторами/ідеологами цього проекту: шеф-редактором О.Микитенком, головним редактором Ю.Микитенком, координатором проекту спеціального номера, заступником головного редактора Д.Дроздовським і відповідальним секретарем Ніною Харчук. Адже із самого початку вони були приречені на численні випробування насамперед організаційно-комунікаційного характеру.
Хоч без одного тисячний номер «Всесвіту» має багатий досвід, традиції, володіє випробуваним кадровим потенціалом (редакторів, перекладачів, блискучих знавців світової літератури), їх, як у кожному подібному виданні, безліч.
А поки що – пропоную не рецензію, а скоріше відгук, рефлексії з приводу цієї справді знакової в українсько-вірменському культурно-літературному діалозі події.
Як людині, фахово пов’язаній з вивченням міжлітературних взаємин, у першу чергу літератур народів Закавказзя, особливостями їх рецепції в українському літературному процесі і яка упродовж тривалого часу читала університетський курс «Літератури народів СРСР» (тепер «Літератури зарубіжного Сходу»), мені було конче цікаво простежити за характером українсько-вірменського діалогу на новому етапі, його наповненістю, учасниками діалогу, їхньою творчістю, врешті над тим, який резонанс отримає / може здобути це видання в Україні.
Не замикаюся при цьому виключно на літературному процесі, оскільки представлений у «вірменському» «Всесвіті» матеріал однаково важливий для істориків («Історія Хотинської війни» Г.Каменаци), культурологів («Хачкар – лише візерунок на камені?», «Становлення Єревана як культурної столиці Вірменії і нації», публікації Р.Ангаладяна, Д.Мурадяна), кіно- й музикознавців (матеріали про С.Параджанова, Ф.Мкртчяна, Р.Мамуляна), не кажучи вже про творців літературного процесу. При цьому не раз повертаюся до уроків «Хроніки-2000», приуроченої австрійській, грузинській літературам, випусків різних і багато чим відмінних задумом.
На такому тлі «вірменський» «Всесвіт» привертає увагу багатьма концептуальними рішеннями, власне вони, як мені видається, зробили цей компактний випуск містким, наповненим різним з погляду жанрового, тематичного, поетикального матеріалом, що достойно представляє розвій сучасної вірменської літератури, вводить поняття «всевірменської», яке, як я розумію, дозволяє чи не вперше в українській рецепції вірменської літератури сприйняти її – материкову і діаспорну – як єдине ціле, з особливостями, відмінністю у розвитку двох «рукавів» національної літератури. Це той шлях, яким ідуть і українські літературознавці. Це означає, що вірменський матеріал спрацює в українській науці, матиме своє практичне й теоретичне використання.
Не беруся аналізувати окремі матеріали у першу чергу українських вірменистів (наприклад, М.Нестерчука, блискучого перекладача Г.Нарекаці та інших вірменських поетів): про вірменську поезію в Україні можна говорити й до П.Грабовського, так само, як давно «просяться в тему» і М.Драгоманов, і А.Кримський, і О.Грен, який на сторінках київської «России и Азии» надрукував багато вірменських авторів. Проте думку М.Нестерчука про цей номер «Всесвіту» як прорив у пострадянському літературному просторі України приймаю без будь-яких заперечень.
Продумано структурований «вірменський» випуск заповнив представленими перекладами лакуну, яка утворилася в українсько-вірменському духовному просторі більше, ніж за три десятиріччя. З часів «Севанського світанку», «Сузір’я», антологій вірменської поезії та прози на літературній карті Вірменії з’явилися два, а то й три нові покоління письменників (в українській літературі – вісімдесятники, дев’яностики, письменники рубежу ХХ–ХХІ ст.), яких в Україні не знали. (Інтернетні подачі «Дружби народів» та інших російських літературно-художніх журналів, що презентували перекладну літературу, неспроможні компенсувати відсутність якісних художніх перекладів, здатних представити розмаїту картину сучасної вірменської літератури).
«Всесвіт» зробив це уперше і на найвищому рівні. Думаю, крок цей достойно поцінують вірмени, які шанують своє слово і щиро зацікавлені в тому, аби його почули інші. Тисячолітня історія вірменського перекладу переконує в цьому.
Привертає увагу іще один хід, зроблений цим випуском журналу. Він реалізує всесвітівську концепцію світової літератури, за якою кожна національна як відкрита художня система має свій голос, традиції і здатна до пізнання й збагачення досвідом інших. Для часопису, який упродовж майже дев’яти десятиліть сміливо пропонує читачеві найкраще, найновіше із європейських, американської літератур, неприйнятні будь-які прояви європоцентризму, як, до речі, й сходоцентризму. Погляд на Схід, проявлений крізь призму вірменської літератури, репрезентованої журналом, чи не найточніше переданий словами Д.Мурадяна: «Що найцікавіше у вірменах, … то це те, що вони за всіх обставин залишаються вірменами, але без особливих зусиль можуть стати і громадянами світу». Це спостереження поглиблює Р.Ангаладян: «Вірмени дивовижним чином поєднують і розвивають досвід Сходу, позаяк тіло народу перебуває на Сході, а духовні й інтелектуальні устремління звернені на Захід». Організатори й виконавці проекту доклали максимум зусиль до того, щоб навіть багаторазово перекладені в Україні вірменські письменники постали в усій повноті свого таланту, новаторських пошуків, зорієнтованості на світовий літературний процес. Уже те, що «вірменський» випуск «Всесвіту» відкрив українському читачеві та й фахівцям-сходознавцям по суті нового/іншого Є.Чаренца (це дуже нагадує мені відкриття широкій аудиторії читачів нового/іншого П.Тичини), заслуговує, аби говорити про високу місію видання, його функціональність, врешті робити висновки про абсолютно нові підходи/методи пропаганди іншого (вірменського), з одного боку, й нешаблонність роботи, прагнення зацікавити читача, прилучити до справжніх шедеврів художньої літератури, з другого. Це стосується й подачі «Історії Хотинської війни» і «Європи на колесах» Д.Мурадяна, який, продовжуючи кращі традиції вірменського подорожнього нарису, очима Європи відкриває світові нову/іншу, справжню Вірменію.
За такими продумано, зі смаком відібраними матеріалами/авторами проглядається не лише титанічна робота колективу «Всесвіту», але й вірменської сторони. Я пригадую, з яким захопленням розповідав Д.Дроздовський в університеті про міжнародний форум перекладачів, проведений у Вірменії, зустрічі з вірменськими вченими-компаративістами, літературознавцями, перекладачами. Його захоплення, що не заступає собою об’єктивності фахового викладу, відчутне і в підготовці «заставок»/передслів про вірменських авторів, з якими «Всесвіт» знайомить українського читача. Тут усе підпорядковане найвищій меті – відкрити постать письменника, вченого, режисера чи актора (як-от: Ф.Мкртчяна чи С.Параджанова) у знаковій роботі. У зв’язку з цим великий інтерес викликає, наприклад, презентація не лише поезії, а й наукового доробку Г.Едояна – літературознавця й культуролога, захопленого стародавнім Сходом. Думається, що напрацьоване вченим викличе в Україні не менший інтерес, ніж свого часу представлене Седою Амірян чи Л.Мкртчяном.
«Вірменський» випуск «Всесвіту», приурочений конкретним подіям – Єреванові, Всесвітній столиці книги 2012 і 500-річчю вірменського книгодрукування, не раз повертає й до вирішення низки проблем, пов’язаних із розвитком художнього перекладу. Фактом є те, що обидві сторони – українська і вірменська – поступово фізично втрачають перекладачів, які працювали з оригіналами (я знаю це не з розмов). Конче важливо скористатися досвідом, уроками перекладацької майстерності (практичними, лекційними, як свого часу Л.Мкртчяна у Києві чи В.Коптілова в Єревані) активно діючих перекладачів. Підготовка їх, започаткована у середині 60-х рр. Київським та Єреванським університетами, за відсутності фінансової підтримки по суті згорнулася. Час, очевидно, і «Всесвітові», й вірменській стороні порушити це питання на державному рівні: переклад із перекладу – англо- чи російськомовного – не вихід із ситуації.
Робота над «вірменським» випуском показала: за відсутності знавців мов, з яких робляться переклади, адекватний переклад можливий при співпраці досвідченого перекладача та фахово виконаного підрядника (переклади Д.Дроздовського, О.Тереха, Н.Савчук та ін.). У зв’язку з цим треба віддати належне запрошеним до підготовки випуску представникам Мінкультури та Спілки письменників Вірменії, залученій когорті українських перекладачів, які разом із перекладачами з оригіналу – О.Божком, М.Нестерчуком, А.Месропяном – зуміли передати засобами української мови розмаїття індивідуальностей, поетичних голосів країни Наїрі.
У
виробленій колективом
«Всесвіту» моделі репрезентації національних літератур (у
даному разі
вірменської) реалізується ідея «включеності» традицій у
світову літературу,
місця національних літератур у суперечливих глобалізаційних процесах не
по
лінії протиставлень, розломів, а взаємопізнання/збагачення як важливого
фактора
і факту літературного розвитку, «максимуму розмаїття у межах
мінімального
простору» (М.Кундера). Добре було б, аби
«вірменський» випуск «Всесвіту», що
символізував
якісно новий рівень, характер міжкультурного діалогу, став стимулом до
розвитку
його і в інших напрямах.
