Рендал Колінз: «Вперше я виклав аналіз прийдешнього розпаду СРСР 1980 року»
Розмова з класиком сучасної соціальної та політичної філософії
Рендал Колінз – професор соціології Пенсильванського університету. Здобув престижну освіту в Гарварді. Докторський ступінь отримав у Берклі (Каліфорнія) (1964—1969). Після цього почав викладати в Каліфорнійському університеті Лос-Анджелеса. Рендал Колінз стажувався у «Вищій нормальній школі» (Париж), Віденському університеті, Лундському університеті (Швеція), в Кембриджі та кількох німецьких академічних центрах. На початку 1970-х років разом із П. Бурдьє та Е. Ґоулднером заснував журнал «Теорія та суспільство». Серед його основних праць варто назвати такі: «Соціологія конфлікту: у напрямку до пояснювальної науки» (1975), «Суспільство дипломів: історична соціологія освіти та стратифікації» (1979), «Соціологія із середини століття» (1981), «Соціологічний інсайт» (1982), «Веберівська соціологічна теорія» (1986) (у цій праці автор теоретично передбачив розпад Радянського Союзу на підставі дедуктивного висновку із загальної геополітичної теорії), «Теоретична соціологія» (1988), «Соціологія філософій: ґлобальна теорія інтелектуального обміну» (1998), «Макроісторія: есе із соціології довготривалих історичних процесів» (1999) тощо. Також варто відмітити його детективний роман «Випадок із кільцем філософів» (1979), де Шерлок Голмс зустрічається з Бертраном Раселом та іншими філософами для порятунку Західної цивілізації. Не можна не відзначити надзвичайної продуктивності професора Колінза, його ґрунтовного історико-соціологічного кругозору; власним прикладом він підтверджує одну зі своїх головних тез щодо творчості будь-якого мислителя й інтелектуала. Переконатися в цьому можна, ознайомившись із блоґом Колінза «Соціологічне око» [2], який реґулярно поповнюється новими думками, ідеями та міркуваннями знаного вченого.
Світлана Матвієнко: Професоре Колінз, які моменти Вашого дитинства Ви пам’ятаєте yfqкраще? І як Ваші батьки вплинули на ваше майбутнє?
Рендал Колінз: Мій батько був дипломатом і наприкінці Другої світової війни отримав посаду у Берліні. Одним із моїх ранніх спогадів, ще коли я був дитиною, є розбомблений Берлін 1946 року. Мати розповідала, що там були місця в парку, де ми не могли гратися через те, що там зберігалися боєприпаси. Чіткий спогад – це група російських солдат, які просили дозволу зайти до саду нашого будинку (в американській зоні), щоб викопати тіло віку.
С. М.: Чи могли б Ви розповісти читачам про Ваші студентські роки в Гарварді та досвід перебування в університеті Берклі шістдесятих років? Наскільки мені відомо, багато видатних професорів університету визнали Ваш професійний рівень і були високої думки про Вас. Чи був хтось, кого Ви хотіли наслідувати?
Р. К.: Упродовж 1959–1963 рр. у Гарварді найбільше враження як учителі справляли психологи, зокрема Джером Брюнер і Берес Фредерик Скінер, соціальний теоретик Талкот Парсонс. Я спочатку був студентом-психологом, але також відвідував лекції Парсонса, що дуже вражали на предмет соціологій релігії Еміля Дюркгайма та Макса Вебера. У Берклі я відійшов від парсонсівського функціоналізму, але підтримав його акценти щодо емоційного, колективного ресурсу соціальної солідарності та соціального символізму. 1964—1968 роки були періодом мобілізації студентського політичного руху. Спочатку рух був зорієнтований на ненасильницьку тактику руху за громадянські права / расову інтеґрацію; за кілька років угруповання руху стали більш войовничими, дехто пристав до маоїзму й навіть намагався вдаватися до партизанських методів боротьби. Я залучився на початкових етапах руху (в ненасильницькій фазі) і належав до числа марксистів. Суперечність між Марксом і Парсонсом була розв’язана, принаймні для мене, через інтерпретацію Вебера як теоретика конфлікту зі складнішою, багатовимірною теорією конфлікту (класові, статусні та владні конфлікти). У той же час серед найвпливовіших соціологів Берклі були мікросоціологи Герберт Блумер (лідер символічного інтеракціонізму) та Ірвінг Ґофман. Від них я перейняв акценти мікроінтеракції як базису макросоціологічних структур. Врешті-решт я дійшов висновку, що Дюркгаймова теорія (особливо теорія релігійних ритуалів) є гарним підґрунтям для теорії мікроінтеракції і що поєднання дюркгаймівської, ґофманівської і символічної інтеракції на мікрорівні допомагає пояснити виміри конфлікту на веберівському макрорівні.
С. М.: Ви також випробовували себе як письменник. У новелі «Випадок філософського кола» (1978) Ви писали про зустріч Бертрана Расела з Шерлоком Голмсом із приводу спасіння Західної цивілізації. Чому Ви написали про філософів? Ви справді вважаєте, що філософи можуть зробити це? І що Ви думаєте про це зараз?
Р. К.: «Випадок філософського кола» (1979) був написаний нашвидку як побічний проект, коли я працював над «Соціологією філософій». Я уклав парі з друзями, що зможу написати детективну новелу за три тижні. Формулою було зімітувати книжку про Шерлока Голмса, в яких детектив зустрічає реальних історичних персон. Майже кожен персонаж у книзі реальний, але сюжет, звичайно, вигаданий – і пов’язаний з інтересом до окультизму та психоделічних наркотиків, які з’явилися на початку XX століття і в шістдесятих.
С. М.: У книзі «Соціологія філософій: ґлобальна теорія інтелектуального обміну» (1998) Ви стверджуєте, що творча робота мислителя випливає з його колишніх мережевих взаємодій. Чи вірите Ви у відлюдькуватого генія?
Р. К.: Практично немає винятків, коли б ізольовані індивіди ставали відомими своєю працею у філософській та науковій царинах. З аналізу мережі видно також, що відомі артисти та музиканти тісно залучені до мереж. Я ладен стверджувати, що творчість постає через засвоєння смислу навколишнього культурного поля і через емоційний заряд власної позиції у конкурентних мережах; отже, повністю ізольований відлюдник не міг би створити твір, який ми розглядали би як геніальний. Образ, або міфологію відлюдькуватого генія було вигадано в XIX столітті романтичними мислителями з ідеологічних причин, що я й пояснюю в останньому розділі «Ритуальних ланцюжків взаємодії».
С. М.: Чи були якісь політичні моменти, що впливали на Вашу роботу і життя після Ваших наукових досліджень різноманітних геополітичних проблем?
Р. К.: Як я говорив у відповіді на перше запитання, я почав набувати обізнаності в геополітиці з раннього віку. Оскільки мій батько був дипломатом, ми жили в різних куточках земної кулі; ми перебували в Посольстві США у Москві впродовж сталінського періоду, але коли вибухнула Корейська війна, пізніше, у 1960-му (in 1960), ми були в Латинській Америці, коли тривало протистояння між комуністичним громадянським рухом і американською антикомуністичною програмою розвитку. Я прилучився до антивоєнного руху в Берклі в 1960-х. Звідси моє зацікавлення гонкою ядерних озброєнь та її небезпекою. Вперше я виклав аналіз прийдешнього розпаду СРСР 1980 року, під час виборчих перегонів у США між Картером та Рейґаном; я мав намір спростувати заяви, задіювані кампанією Рейґана, буцімто США відстає у гонці ядерних озброєнь з СРСР. Я довів протилежне, що це на СРСР чатує загроза розпаду.
С. М.: Ви передбачили і проаналізували розпад СРСР. Що Ви можете сказати в цьому контексті про Україну на світовій геополітичній мапі?
Р. К.: Україна має складне внутрішнє становище, з великими силами навколо неї. Вона може приєднатися до НАТО чи Європейського Союзу і таким чином стане маленькою частиною великої федерації, але це покладе лінію фронту дедалі більшої ворожості Росії. Як альтернатива, вона може встановлювати дружні зв’язки з Росією, що означає зникнення української національної ідентичності. Можливо, Україні краще діяти як буферна держава , зберігаючи незалежність від обох сторін. Це інколи є перевагою, як ми можемо бачити у випадку зі Швейцарією.
Михайло Мінаков: Поширеною є думка, що лишень у кількох культур / цивілізацій існує філософія як їхня невіддільна частина. Ті, хто підтримує цю думку, наводять приклади греків, німців тощо. В Україні є два протилежні табори: ті, хто каже, що Україна дала Григорія Сковороду і Памфіла Юркевича, а тому ми належимо до числа «благословенних філософією» культур; інші наполягають на тому, що філософія повинна бути процесом, а не несподіваним вибухом, хоча б спричиненим кількома не пов’язаними між собою мислителями, – таким чином, українська культура ніколи не мала філософії як невіддільної частини. Яка Ваша думка з приводу цього поділу філософських / нефілософських культур? Якщо Ви не згодні з цим, які у Вас підстави?
Р. К.: Що було джерелом великого впливу грецької та німецької філософської культур? Відповідь на це питання — не тільки у змісті їхніх культур, а й у соціальних інститутах культурного виробництва. Стародавні греки винайшли те, що ми тепер називаємо вищою освітою: це покоління учнів Сократа, який створив школи не для дітей, щоби вчити елементарній грамотності, а для дорослих, для розвитку знань на високому рівні. Вчителі для дітей ніколи не мали великого престижу, але вчителі молоді, позаяк вони розширюють поняття вищого знання, можуть стати героями культури. Крім того, німці розробили нову інституційну базу: дослідницький університет, вільно «відрізаний» від релігійного контролю, де професори мали змогу зробити свою кар’єру на основі нових досліджень (це університети, винайдені Фіхте, Гумбольдтом і Геґелем). Усі з нас і в інших частинах світу є спадкоємцями грецьких та німецьких винаходів — не стільки тому, що ми дотримуємося грецьких чи німецьких ідей, скільки тому, що ми прийняли їхні інститути і методи виробництва знання.
Чи триває культура, де філософія є невіддільною частиною? У світовій історії я не бачу жодних випадків такої тяглості впродовж тривалого часу. Німецька філософія від Канта до Вітґенштайна і Гайдеґера була важливою, але в той же історичний час німецькі університети також розробили сучасні дисципліни мовознавства, історії, хімії, математики. Грецька культура була не лише філософською, а стосувалася й інших галузей; школи риторики тривалий час були важливішими, ніж філософські школи, а пізніше філософія і риторика випередили зростання нових релігійних шкіл. Наприкінці XX і XXI століть філософія живе і далі, але як спеціалізована дисципліна. Багато досягнень в інтелектуальному житті відбуваються в царинах, що поза межами філософії, які колись відгалузилися від неї. До того ж, надалі формуються зв’язки між філософією і цими іншими галузями (наведу тільки два приклади: обмін між філософією і соціологією чи філософією і теорією літератури).
С. М.: Що би Ви хотіли побажати нашим читачам?
Р. К.: Моя порада для інтелектуалів – дотримуватися інтернаціональної орієнтації. В межах історичного часу важливі інтелектуальні мережі були, як правило, інтернаціональними: китайські мислителі прибули до середньовічної Індії й започаткували новий рід у Китаї; пізніше те саме сталося з японськими мислителями, які тимчасово перебували в Китаї й повернулися розвивати свою творчість до Японії. Взаємообміни такого роду між ісламським світом і європейським християнським світом у середні віки мали важливе значення. У XIX та ранньому XX століттях важливі мережі взаємодій існували між Німеччиною, Францією та Англією, а пізніше простяглися до Атлантики. Структуралістський рух у Франції в середині XX століття був розвинутий завдяки міґрації російських формалістів, за посередництва Празького лінґвістичного гуртка. Цей рух у різних напрямах, долаючи національні кордони, був важливим у минулому й залишатиметься таким у майбутньому.
Розмову підтримували Світлана Матвієнко, Михайло Мінаков
ЛІТЕРАТУРА
1. Collins R. Conflict Sociology: Toward an Explanatory Science. – New York: Academic Press, 1975 (Italian edition, 1981; Japanese edition 1991. Partial translations in Romanian, Korean, and Chinese. 2009: Conflict Sociology: A Sociological Classic Updated. Abridged and updated by Stephen K. Sanderson. Boulder CO: Paradigm Publishers).
2. http://sociological-eye.blogspot.com/
3. Collins R. The Sociology of Philosophies: A Global Theory of Intellectual Change. – Cambridge: Harvard University Press, 1998. (Russian edition 2002. Chinese edition 2004. Spanish edition 2005. Italian and Iranian editions forthcoming).
4. Collins R. Interaction Ritual Chains. – Princeton University Press, 2004. (Spanish translation 2009).
5. Collins R. Violence: A Micro-Sociological Theory. – Princeton University Press, 2008.
6. Collins R. The Case of the Philosophers Ring. – New York: Crown Publishers, 1979. (British edition, London: Harvester Press, 1980; reissued, Ostara Publications, 2009; Spanish edition, Madrid: Valdemar Ediciones, 2008).
7. Collins R. The Credential Society: An Historical Sociology of Education and Stratification. – New York: Academic Press, 1979. (Japanese edition 1984; Spanish edition 1989; Italian edition 1994; Chinese edition 1999; Portuguese edition 2001; partial translation in Serbo-Croatian).
8. Collins R. Sociology since Mid-century: Essays in Theory Cumulation. – New York, Academic Press, 1981. (Italian edition 1993).
9. Collins R. Sociological Insight: An Introduction to Non-obvious Sociology. – New York: Oxford University Press, 1982. (Japanese edition 1991. Second edition 1992. Russian edition 2004. Spanish edition (Buenos Aires) 2009).
10. Collins R. Weberian Sociological Theory. – Cambridge and New York: Cambridge University Press, 1986.
11. Collins R. Theoretical Sociology. – San Diego: Harcourt, Brace, Jovanovich, 1988. (Italian edition 1992; India edition 1996).
12. Collins R. Macro-History: Essays in Sociology of the Long Run. – Stanford: Stanford University Press, 1999.
Світлана Матвієнко – аспірантка кафедри політології факультету соціальних наук та соціальних технологій Національного університету «Києво-Могилянська академія»; програмний координатор Української школи політичних студій Лабораторії законодавчих ініціатив.
Михайло Мінаков – доктор філософських наук, доцент кафедри філософії та релігієзнавства Національного університету «Києво-Могилянська академія»; президент Фонду якісної політики. Дослідницькі інтереси: соціальна філософія, сучасна епістемологія, політична епістемологія, філософія історії.
