«Міні-романи» Шандора Мараї

Декілька слів від перекладача

Гучна всесвітня слава прийшла до угорського письменника Шандора Мараї (1900–1989) посмертно. За життя він тішився лишень відомістю в себе на батьківщині, і то в далекі вже 1930-ті – на початку 1940-х. Пізніше комуністична влада зробила все, аби в Угорщині не лишилося й спогаду про політичного емігранта. А в Америці, коли вже дуже літній письменник, втративши всіх близьких людей, у стані тяжкої депресії наклав на себе руки, жодну із його 47 книжок ще так і не було перекладено англійською.

Ці переклади почали масово з’являтися за кілька років потому, і нині Мараї впевнено ввійшов до канону європейської літератури ХХ століття, а його книжки різними мовами можна придбати в кожній книгарні континенту. На жаль, прихід письменника в Україну сильно затримався з огляду на відомі обставини нашого книжкового ринку, і лише торік «Всесвіт» надрукував у моєму перекладі найвідоміший роман Мараї «Свічки догоріли» (ч. 9–10, 2011). Цей прекрасний взірець психологічної прози (більше знаний під назвою німецького, а потім англійського покладу – «Жарини») ось уже понад десять років входить до переліку світових бестселерів.

У доробку письменника є не лише романи, спогади й політичні памфлети. Значне місце тут посідає мала проза. Подані нижче оповідання взято з книжки «Магія», яка вийшла (майже одночасно з романом «Свічки догоріли») 1941 року, отже, вже після початку Другої світової війни, участь у якій по боці гітлерівського Райху закінчилася для «версальської» Угорщини крахом. Ще раніше письменник сам читав їх у своїй щотижневій передачі на угорському радіо (й тому обсяг кожного з оповідань приблизно відповідає годині читання вголос).

Стиль Мараї, який неможливо з чимось сплутати, виразно позначився й тут. Адже найчастіше оповідання виявляється таким-собі «міні-романом», що охоплює простір багатьох років і вкрай насичений різними подіями (про які часом згадано одним-двома влучними штрихами). Герої цих «міні-романів» (часом реальні історичні постаті, частіше – вигадані сучасники письменника) незрідка змушені діяти в «межових» ситуаціях, коли з особливою силою постає питання про вагу й сенс людського життя, про призначення людини, про обов’язок, що над нею тяжіє.

…На світанку перед стратою французький революціонер Дантон, який сам послав багатьох на гільйотину, судомно намагається збагнути: для чого він прожив свої тридцять п’ять років на землі («Пояснення»). Успішний угорський підприємець Келемен прагне зрозуміти: за що й навіщо йому було подаровано зайві двадцять років життя, коли він суто випадково, усупереч власному бажанню не сів у літак, який розбився і згорів («Подарунок»).

Часом у тісному просторі «міні-роману» перед нами проходить усе життя «маленьких», нічим не примітних людей. Письменник стверджує: можна чутися щасливим і після неймовірно тривалих і тяжких випробувань («Ворожба»). Можна повернутися з нового будинку з вигодами до старої кам’яниці з протягами й кахляними печами, коли того від людини вимагають її спогади («Помилка»).

Часом він ставить перед героями й читачами психологічну загадку, що так і залишається нерозгаданою (чи, точніше, розгаданою в зовсім іншій площині - «Ілона»). Часом неймовірно влучно описує поведінку багатьох цілком благополучних людей, які сподівалися на кількаденний відпочинок, але яких доля несподівано поставила на межу виживання («Сніг»).

І скрізь у Мараї людським життям керує незрозумілий збіг незбагненних обставин, якому людина не може протидіяти… Як, власне, це надто часто буває і в реальному житті реальних людей.

     Максим Стріха

---

 

Шандор Мараї  

Оповідання 

З англійської переклав Максим Стріха

 

Пояснення

 

На світанку п’ятого квітня Жорж Жак Дантон[1], засуджений до смерті, насилу випростався в тюремній камері Люксембурзького палацу, підійшов до дверей і тюремникові, який почув стукіт, сказав, що ще раз хотів би побачили Камілла[2], поета, – ще перед тим, як їх разом повезуть до ешафоту.

Тюремник слухав його шанобливо й нерадо. Приречений, розкошланий і велетенський, він стояв під склепінням камери, і його могутнє тіло заповнювало увесь надто тісний для нього простір. Тюремник подав знак очима й рукою і важким кроком пішов темним коридором, поминаючи двері до інших камер.

Тієї ночі в тюрмі Люксембурзького палацу мало хто спав. Засуджені, які щоденно чекали, що на світанку по них теж приїде рипучий повіз і в тьмяному світлі в’язничного подвір’я посланець Фуке[3] назве і їхні імена, упродовж тих трьох днів і ночей, які Дантон провів у в’язниці, відчували постійний страх. Навіть ті, які зрозуміли, що Каміллові Демулену, Філіппо й Лакруа[4] теж випала доля їхніх колишніх жертв, що вони разом з ними чекають у липких норах тюрми на виконання вироку, – навіть ті, готові до всього, з подивом і недовірою думали холодної, як це буває ранньої весни, ночі, що людина, яка своїм голосом, що його парижани порівнювали з левиним риком, розбудила революцію, вранці піде на місце страти і за кілька годин впаде ця зухвала й незграбна голова, в якій ідеали й криваві пристрасті революції поєдналися в страшну цілісність.   

– Дантон вранці умре! – шепотіли в камерах, і ця звістка була певним чином страшніша від усього, що вони пережили в ті роки, страшніша від їхньої власної долі. Того сонячного ранку мала впасти остання розумна голова революції, й у Парижі зостанеться лишень цнотливий Хижак, Непідкупний, холодний і зухвалий дух гільйотини Робесп’єр[5], – і зі смертю Розуму замість лагідного світла права й моралі все остаточно спопелить криваве полум’я диктатури. Це відчували тої ночі в’язні, але це ж саме відчували і їхні тюремники, і кожен у Парижі, незалежно від того, спав він, чи ні.

Тюремник повернувся через кілька хвилин і повідомив, що Камілл плаче і, напівнепритомний, без кінця цілує портрет своєї дружини[6]. І перед світанком, без дозволу начальства немає жодної змоги організувати побачення засуджених.

Дантон неуважно вислухав ці суворі й грубуваті пояснення; навіть не відповівши, він повернувся й незграбно сів при столі, на дошках якого було видряпано імена й ініціали тих, які пішли звідси на смерть.

Тепер, коли вже світало, він розумів, що ближчає хвилина, коли він муситиме з’явитися перед юрбою, яка криками вимагатиме його голови, точнісінько так само, як славила його лишень кілька днів тому; але надія і сумнів раптом поєдналися в його душі в дивній гармонії і він згадував про своїх суддів і ворогів так, начебто все те відбулося давно, дуже давно, з іншою людиною, в іншому житті. Зіперся ліктями на стіл і всміхався. Перед північчю він ще боявся, страх стискав його велике тіло на ліжнику, набитому гнилою соломою, а його чоло зрошував смертний піт; але з першим лагідним променем світанку, який пробився крізь залізні ґрати його вікна, до нього повернулися спокій і віра в себе. Власне, хотів би ще тільки поговорити з Каміллом.

М Камілл – поет… М думав він, одночасно втішений і здивований цим відкриттям. Камілл – поет, а його дружина, в сукні, стилізованій згідно з новою модою під грецьку, притискаючи до грудей немовля, ходить десь тут під в’язницею, без сліз, у нападі безумства, чекає на свого приреченого на смерть чоловіка й сама готується до своєї останньої дороги.

– Так, Камілл поет, – думав Жорж Жак Дантон, – і, може, він зміг би мені пояснити… Він відчував, що гостро потребує якогось поета. Хотів його про дещо запитати. Тепер, в його останні години, він, революціонер, хотів би, аби до нього покликали поета, як інший у таку хвилину волів би покликати священика; хотів би висповідатися, або принаймні запитати Камілла… але ні, це питання тяжко ввібрати в слова. Гриз собі пальці, морщив чоло і часом злегка форкав.

Близько півночі, коли його тіло обсипав холодний піт, він раптом почув це Запитання; сів на сіннику й почав прислухатися. В коридорі горіла оливна лампа, десь кричала якась жінка.

– Я – Дантон, – думав і в темряві доторкнувся до свого чола – і ця ось голова за кілька годин упаде. Але в цьому разі…

Не мав відваги вимовити це запитання. Однак цим невимовленим запитанням сповнилася тюремна камера, сповнилася в’язниця, де тієї хвилини тисячі людей, змучених браком надії й страхом смерті, перекидалися з боку на бік на липких ліжниках; запитання вирвалося крізь заґратовані вікна, й ним наповнився цілий світ.

Може, вранці, дорогою, коли повіз везтиме нас на місце страти, зможу запитати Камілла, – думав тепер; всміхався, згадуючи ім’я молодшого на рік друга, уявляючи його тонке обличчя, сповнені розпачу і водночас віри очі й шляхетне чоло; і не розумів, як цей делікатний і життєрадісний хлопець, який лишень на якусь хвилю замислювався, пишучи смертний вирок, і водночас годинами ладен був вчитуватися в якийсь рядок поезії, міг бути колись спраглим крові редактором «Старого кордельєра», який у статтях і промовах домагався голів тисяч людей.   

Камілл не писав віршів, лишень захоплювався чужою поезією; Камілл був журналістом, але цієї години Дантон відчував, що все те, що люди роблять, нічого про них не говорить; ні, Камілл насправді був поетом, – подумав розчулено, – в ньому було щось поетичне… Усміхнувся. А він, Дантон, ким був він? Це запитання ятрило його від півночі.

Обхопив голову руками й намагався на нього відповісти. Може, Камілл це знає. Або десь живе якась жінка, одна з багатьох, котрих він любив, і вона це знає. Подумав про свою матір, селянку, яка проводжала його, тримаючи за руку, колись дуже давно серед полів Шампані. Подумав про герцога Орлеанського[7], про пиятики, чув жіночі голоси, які вночі щось шепотіли до нього. – Ким я був? – думав тепер. І напівголосно промовив:

– Навіщо все те було?

Раптом перестав це розуміти. Він гадав, що був адвокатом і революціонером; але ж це зовсім неважливо, так не можна окреслити людської суті. В Парижі живе багато адвокатів, а останнім часом кожен з них зробився революціонером…

Це запитання – з болісною й тривожною силою, і з невідступністю й гостротою, ніби хтось уночі вигукував його під вікном, – це запитання дедалі голосніше кричало до нього.

Тепер він пригадував. Згадувалася йому осіння Шампань; потім убога найнята комірчина в Парижі, потім прокурені зали кав’ярень і кабаре, потім салони палаців вельмож, потім той день, коли юрма раптом рушила до Бастилії[8], а він, Дантон, обтяжений боргами адвокатик, виявився на чолі походу й кричав на все горло. Того всього він не планував, не пригадував моменту тверезого рішення, не ухвалював, що слід робити саме так, що саме так має бути... Але певного дня саме він став міністром юстиції, іншого дня саме він запропонував створити революційний трибунал, потім саме він наказав винищувати аристократів… Наказав їх винищувати? Вже не пам’ятав… Так, щось сталося тієї ночі, Люсіль співала, а він поклав голову їй на коліна… Що вона співала? Зараз чув цю мелодію. Голос Люсіль…Потім поїхав до Бельгії. Потім призначив Фуке. Потім поїхав на провінцію і, коли повернувся, зустрівся лицем у лице з адвокатом з Аррасу, Робесп’єром, другом і товаришем у боротьбі, який кількома роками раніше виявився таким чулим і так боявся крові, що відмовився від суддівської посади, бо не був на силі засудити на смерть якогось бандита…

А зараз він має померти.

Тер скроні. Всього цього він не ладен був зрозуміти.

Зараз саме час, щоб зрозуміти – думав розгублено, – бо за годину буде вже пізно.

Озирнув поглядом своє велике незграбне тіло й похитав головою. Це тіло доля теж дала без мети, без пояснення; тіло було завелике, і він завжди відчував його трохи як тягар. Коли заходив кудись, де зібралися люди, то завжди привертав до себе всі погляди, і мусив поводитися по-інакшому – голосніше, мудріше чи зухваліше, – аніж того хотів би. Люди бігли за ним по вулиці. «Дантон!» – вигукували – «Велетень!» За годину знову кричатимуть, коли бігтимуть за повозом. І над цим запитанням ламав собі голову, ту саму голову, що за годину лежатиме в набитій стружкою скрині поруч із головою Камілла; над єдиним запитанням, яке насправді того варте, хоч люди про нього часто забувають.

Але тепер йому не спадала на думку жодна вартісна відповідь.

Думав про те, що йому тридцять п’ять років і він усе пережив, – і водночас увесь час відчував, наче чогось не розуміє. Поміж досягнень і звершень, промов і захватів він наче повинен був би зважати на щось інше… йшлося про Народ, про Закон, про Свободу… але коли зала вибухала захватом, коли спрямовані на нього погляди променилися радістю, він розгублено відчував, що забув про щось, чогось не добачив, не про те, не про те йшлося, не про Бастилію й Права людини, навіть не про Робесп’єра… Дивився в склепіння стелі й не розумів. Думав про життя, про ті тридцять п’ять років, які провів на землі і впродовж яких постійно відчував, що кожен день є тільки приготуванням до чогось… і все, що сталося, було лишень прологом, несміливою й неважливою спробою… і так минав час, і спливало життя, і стільки всього відбулося! Але це все не було справжнім.

Тепер прийшов час для пояснення, – думав, оглядаючи власні долоні.

Якась надмірність була в усьому цьому, – подумав. – Навіть у моєму тілі. І в душі. Чогось мав більше, аніж інші…

Пригадував своє життя, бачив обличчя й краєвиди, і все це збуджувало почуття й було варте того, аби людина таке пережила. Але не розумів: що життя хотіло ним, Жоржем Жаком Дантоном, сказати? Сказати цим великим тілом, цією майже потворною головою, цією вдачею, в котрій так само всього йому було вділено надміру… Яку це все мало мету?

Приплющив очі й раптом почув відповідь: щастя. Метою життя було щастя. Все, що робив, думав, казав, кликало до нього щастя; але він спізнав тільки захват, піднесення, біль; все, що він відчував, було чи то надто гаряче, чи то надто холодне, все було інакше, аніж мусило бути, аби він чувся щасливим.

Все мало якийсь сенс – подумав зараз, і його обличчя майже скривилося від нав’язливої думки. – Мало хто прожив тридцять п’ять років, як я… Бачив усе… Гільйотинував короля… Був божеством для Франції… А тепер не розумію.

І раптом його скував жахливий острах. У чому було щастя? В Правах людини? Чи ж то гільйотина приводить до щастя? Чи поцілунок жінки, чи хвилі забуття? Усе це було вужчим, гарячковішим і надмірнішим, інакшим, аніж у тому, чийого імені він не знав, чийого смаку й запаху шукав тридцять п’ять років.

Так він сидів і думав, засмучений.

Близько сьомої по нього прийшли вартові з багнетами й вивели його на тюремне подвір’я. Камілл уже був там серед інших, але був такий чужий!

– Ні, він теж не знає, – подумав Дантон.

Камілл дивився в небо, наче шукав там чогось, але склистий погляд очей виказував, що він уже не розуміє цієї земної картини.

Почулися крики, потім забряжчали ланцюги й зарипів повіз; вартові вишикували в’язнів, наче тут готувалася якась урочистість. Дантон простежив за поглядом Камілла і, поки його руки кували в ланцюги, підніс погляд у небо. Небо було захмарене, сіре, і тільки далеко, дуже далеко визирав з-за хмар маленький клаптик блакиті.

– Піде дощ! – подумав.

  І тієї миті відчув, що все, що було, бачить ясніше, і всього, що ще могло б відбутися, може зректися, бо ще раз бачить блакитне небо над Парижем, над подвір’ям тюрми, над ешафотом, над хмарами; ще раз його бачить і тепер розуміє те, чого досі не знав, чого навіть Камілл не може знати, що є поясненням усього, чого досі не розумів.

Розтулив спухлі губи, аби прокричати на цілий світ своє пояснення. Але тут почали бити барабани й офіцер прочитав список засуджених до страти. Дантон мовчав, дивився в землю й усміхався.

 

 

Далі читайте паперову версію журналу.