ПЕРЛИНИ СВІТОВОЇ ПОЕЗІЇ В ПЕРЕКЛАДАХ ДМИТРА ПАВЛИЧКА З АВАРСЬКОЇ ПОЕЗІЇ РАСУЛ ГАМЗАТОВ (1923– 2003) РІДНА МОВА Приснилося мені, що помираю, В бою поранений, і кров моя Горить, і я, знесилений до краю, Вже падаю побіля ручая. Біжить вода по кам’яному схилу, Біжать по руслу струмені ясні; Востаннє обнімаю землю милу, Немов кажу: «Прощай, прости мені!..» Чия земля, не знаю. Надовкола Не чути звуку жодного. Вгорі Орли літають, сарна срібночола Пробігла й заховалась в чагарі. Так я вмирав, один самотиною, А поруч — ані друга, ні рідні. Ніхто не нахилявся наді мною, Щоб мертві очі затулить мені. В ту мить почув я голоси з-над скелі, Говірку про сади та врожаї; Там гомоніли косарі веселі Про недокошені поля свої. Йшла бесіда про сіножать шовкову, Про дощ і спеку літньої пори; Почув я кришталеву рідну мову, Аварську мову я почув згори. Аварська мова чиста, досконала! І сльози бризнули з очей моїх, І зникли люті рани від кинджала, І я свою загибель переміг! Душе моя, до всього будь готова, Прийми мою невтишену журу: Як має вмерти завтра моя мова, То хай же я сьогодні вже помру! Нащо мені вершини Дагестану, Мойого краю пишнота й могуть, Якщо в моїх дітей мою кохану, Мою аварську мову відберуть?! Нащо мені ці білосніжні кряжі, Якщо сюди прийдуть чужі пісні, І загудуть, неначе війська вражі, По всій моїй аварській стороні?! Не ремствую, листа на Асамблею ООН я не пишу, і не кажу, Щоб говорило мовою моєю Все людство; ні, я так не согрішу. Та в школах наших, чей, обов’язково Та мова має жить, як день новий. Аварському народу рідне слово Пасує, наче пояс бойовий. Тією мовою біля колиски Співали нам аварські матері, Та мова, наче зброї переблиски, Мов клич повстання о нічній порі. Невже тепер, вернувшись із походу, Як чужаки ми будем річ вести?! Як так, то я аварського народу Поет останній без життя й мети! Чужою мовою не створиш чуда, Бо ти не відаєш її зачать; Чужою мовою пісні Махмуда1, Що кров’ю писані, не зазвучать! О Магомете! Я люблю всю землю, Країну нашу я люблю, та все ж Аварський край інакше я приємлю, Маленький він — моя любов без меж! Ці гори, де я ріс, вбирався в силу, Інакше я люблю, вони — в мені. Не знаю, де помру, але могилу Я хочу мати в рідній стороні. Можливо, хтось у будень, а чи в свято, Йдучи повз неї, спиниться на мить, І скаже по-аварськи: «Тут Гамзатов, Расул Гамзатов, наш поет, лежить!» 1Йдеться про аварського поета Махмуда із Кахаб-Росо (1873—1919), головним мотивом творчості якого була жага свободи.