З БАШКИРСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

МІФТАХЕТДІН АКМУЛЛА

(1831–1895)

    НЕВІДОМО

Душі — гості наших тіл,

Скільки часу їм дано? — Невідомо.

Щастя, кажеш, твій уділ,

Де ж поділося воно? — Невідомо.

Скільки часу в тебе є,

Рік, чи, може, два-три дні? — Невідомо.

Вгору йде життя твоє,

Чи стоїть на рівнині? — Невідомо.

Скільки матимеш зерна

З цих врожаїв та політь? — Невідомо.

А чи скромниця-жона

Вірна мужеві, скажіть? — Невідомо.

Чи, збіднівши, ти колись

Не підеш у жебраки? — Невідомо.

Чом так швидко, подивись,

Молоді біжать роки? — Невідомо.

Чи ростиме статок твій,

Чи безслідно пропаде? — Невідомо.

Прийде слава й супокій,

Чи ніколи не прийде? — Невідомо.

Кожен хоче жить, як хан,

Та чи справді того треба? — Невідомо.

Навіть, якщо ти — титан,

Чи досягнеш сонця й неба? — Невідомо.

    НАШ СВІТ

Багатоликий світ, але жага у всіх одна:
Нажитися і випити своє життя до дна,
Ми, як лисиці, нипаєм, шукаємо пожитку,
Вдень ми не знаєм радості, вночі немає сна.

 

О світе, ти обдурюєш усіх і вся навкруг,
І до собачих пристрастей ти зводиш людський дух,
Ми живемо пригноблені облудою й неправдою,
Не годні розірвати враз брехливості ланцюг.

Порада зла — живи, корись, терпи лож і страму —
Ні, істину ти бережи, несхитну і пряму —
Якщо покривить батько твій душею, ти не ухиляйся,
А в очі дивлячись отцеві, всю правду ти скажи йому!

 

КНИГУ БУТТЯ КРИВАВОГО ЧИТАЮ

Книгу буття читаю, бачу горе,
Темнющих бід я відкриваю море.

І тоне в морі, де клекоче кров,
Моя печаль, надія і любов.

Літопис вічності пишу сьогодні,
А вічність кличе у свої безодні.

Куди не гляну, — всюди вороння
Сидить і жде згасання мого дня.

І мозок мій горить в кромішній млі,
У черепі, як золото в землі.

ЗЕМЛЯ

Земля — начало всіх начал, вона
В безсмертя обертає смерть зерна,
Все змінює, а в змінах безкінечних
Відновлюється сила жизняна.

Ти бачив землю взимку й навесні,
Картини різні — радісні й сумні,
Один за одним так проходять наші
То нещасливі, то щасливі дні.

 

    ВОГОНЬ

І ніч біля вогню, як день стає,
Вогонь спалити може все, що є,
Але, спаливши все, він сам зникає,
Бо спалює дотла життя своє.

 

    ВОДА

Чи там спекотні дні, чи холоди,
Вона людей приваблює завжди
І тишею, і буйністю, і плеском,
І сяйвом, що дають його льоди.

 

    ЯК СУМНО!

Немає єдності здавен в землі моїй,
Який же це народ живе, мов сам не свій,
Але чи був колись посеред нас мислитель,
Що обертав народ в могуття спільних дій?

Та ні! Ми з давніх пір живем, немов сліпі,
Хоч знемагаємо в бездумній боротьбі,
Не видно нам мети, літаємо, як мухи,
Навзаєм вороги, кати самі собі.

Далеко не летить крива й слаба стріла,
Не має сил вона пробити панцир зла.
Не збудеш піснею оспалу й темну душу,
Якщо немає в ній ні світла, ні тепла.

Як болю в ній нема, ти не поет, затям!
Де надиху нема, не буде й мислі там.
Як сумно, коли ти з кресала виб’єш іскру,
А совість не спахне над згубленим життям!