Від перекладача.

Лейла Себбар (19 листопада 1941, м. Афлу (Aflou)) – відома франко-маґрибська письменниця. У 1963 р. остаточно переїжджає до Парижа, де викладає та творить по сьогодні. Превалюючими темами творчості авторки (надзвичайно актуальними за нинішньої ситуації в Україні) є пошуки національної ідентичності, автохтонності, проблеми імміграції, заробітчанства, анатомія життя жінки крізь призму Ісламу. На чужорідній, іноді навіть ворожій землі екзилю, Л. Себбар простежує життя своїх анонімних персонажів на тлі апріорі непоєднуваних понять релігії та політики, колізій приватного життя і вигнанства.

Без сумніву, авторка є одним із найбільш авторитетних борців за віднайдення національної ідентичності у плеяді таких франкомовних письменників-автохтонів, як М.Азіз (Туніс), М.Бурбон, А.Джебар, М.Діб (Алжир), А.Креа, М.А.Лахбабі, М.Маммері, А.Меммі, Ж.Сенак, А.Сефруї (Марокко), М.Фераун, М.Гаддад, Д.Шрайбі, К.Ясін та інших. Талановитому перу Л. Себбар належить понад 200 праць, перекладених англійською, арабською, голландською, івритом, італійською, німецькою, норвезькою, українською: романи, новели, есе, сценарії, автобіографічні оповідання, серед яких не можемо не відзначити «Сповідь дурня» («La confession d’un fou», 2011), «Говори сину мій, говори з матір’ю» («Parle mon fils, parle à ta mère», 2005), «Зелений китаєць з Африки» («Le Chinois vert d’Afrique», 2002), тетралогію «Щоденники Шеразаде» («Les carnets de Shérazade», 1985).

Це село, звичайно, найнепомітніше з усіх сіл рівнини. Найбанальніше, чого ніколи не помітить жодна людина, бо воно не заслуговує на те, щоб у ньому зупинятися; село-вулиця; його перетинаєш, навіть не помітивши; проїжджаючи, не бачиш, що воно існує; в нього немає власної історії; його не існує в історії; жодних завойовницьких чи повстанських, ані визвольних війн не відбилося у свідомості тих, хто ніколи не був його мешканцем. Хоча це не моє рідне село, але саме про нього я думаю, коли мова заходить про рідні місця на шпальтах газет, на місцевих телеканалах, зазвичай надто балакучих і завжди неуважних стосовно подорожей невеликими, незначними містами та селами. Врешті-решт, їм варто було б припинити вічно поневірятися відомими місцями. На жодній географічній карті не зазначено це місце. Сумніваюся, що його можна віднайти навіть на військовій карті. Чесно кажучи, я й не дивилася. Я б однаково нічого не знайшла, як і у випадку з пошуками села Афлу на дорожній карті. Афлу – поселення на верховині, де я народилася. Воно асоціюється з ритуалами Улед-наїлів. Чи існують і досі ці жінки, які вибирають, так би мовити, проституцію, щоби зібрати посаг, єдиними власницями якого вони будуть на весіллі? Мені, на жаль, не вдалося їх зустріти, а от Ізабеллі Еберхардт пощастило їх побачити, коли вона була в Афлу. Одна з них сиділа на дуже гарних товстих вовняних килимах, червоних і чорних із геометричними візерунками. З Афлу в мене залишився лише один килим, червоний колір якого вже не червоний. І який я неодноразово підшивала з таким незадоволенням. Саме на килимі з Афлу вигнана на задвірки Франції Фатіма оплакувала втечу своєї доньки Даліли. Саме цей килим учителька французької Віолета принесла в маленький шкільний будиночок, такий холодний і сумний, в якому вона змушена була жити після так яскраво проведених днів в Алжирі. Чи побачить вона ще раз незнайомця, якого зустріла дорогою, що веде до заводу? Історія замовчує, а я не хочу уявляти більше, ніж уже сказано: вона поклала килим з Афлу на підлогу посередині великої кімнати над єдиним в усій школі класом. Саме з неї можна було побачити виноградники, які географи не забувають нанести на карту Афлу лише тому, що вони ростуть на горі Амур.

Я забула Афлу заради іншого села, про яке розповім детальніше. Кожного разу, коли я веду про нього мову, - дуже нечасто, правда, – я кажу, що воно лежить на рівнині, в семи кілометрах від міста Тлемсен. Можливо, передмістя старовинного міста походить саме з цього села. Хто мені це скаже? Напевно я дізнаюсь про це, коли мені напише хтось, народжений в одному з оцих будиночків, оскільки не маю жодного бажання туди їхати. Я не знаю, що станеться, коли дізнаюся те, чого не хочу знати. Може, покопирсатися в пам'яті? Але чого вона варта після стількох років? Вертаючи мене кожної ночі, в кожній книжці, навіть у цьому тексті, до села, якого більше не існує. Я це знаю, бо бачу його уві сні, а сни ніколи не брешуть, як оракул. З ночі у ніч я дізнаюся про все, що змінилося на вулиці, яка простягається від школи для дівчат до школи для місцевих хлопців, внизу села за площею, вкритою червоним піском, що від неї веде доріжка аж до самого яру. Я вже більше не бачу зеленої хвіртки перед будинком, де я брала молоко. Тут уже немає ані мене, ані моїх сестер; може, тому і зник будинок тієї жінки, що продавала молоко. Можливо, дружини, а може, матері араба-булочника. І чому вона ховається – та, яку мовою свого батька я називала тіткою? Вона садовила нас на дворі під фіговим деревом, біля своєї кімнати без вікон, куди, незважаючи на великі двері, заходила згинаючись. Звідти вона виносила тістечка, вкриті дрібнішим, аніж борошно, дуже білим цукром. Вона наливала нам чай, і ми розмовляли. Вона казала, що не треба їсти свинину, а якщо нас змушуватиме мати, то ми повинні вимовити фразу, яку повторювали одна за одною. Вона також казала, що для молитви треба піднести вказівний палець правої руки до неба. Перш ніж піти з глечиком, повним молока, ми розповідаємо коротенький віршик, якому нас навчила «тітонька», сміючись з нашого акценту «румі». Вулиця «тітоньки» спускається до вулиці вздовж маєтку, обсадженого кипарисами. Якщо не йти коротким шляхом, можна обійти навколо села, пройшовши повз трохи прочинені ворота з розвішаною на них білизною. Чути жінок, які голосно розмовляють у дворі. Хоча відтоді ворота майже не змінилися, але жінок там уже не було, і я не була впевнена, що йду до села тією окружною вулицею, яка проходить через арабський квартал аж до будівлі школи мого батька. А дерева, оливи? Вони росли по той бік дороги, оскільки починаючи від великого будинку з порталом, вулиця перетворилася на земляну дорогу. Опинившись біля школи в долині, я раптом відчула, що майже народилася тут, у цьому селі, в цій школі. Мені ніхто не відповідає. Я сама. Стадіон, оторочений придорожніми оливами, вже зник; зникла й веранда, й сад моєї матусі та батька, де росли спаржа та фруктові дерева. А школу збільшили, побудувавши нові класи. У кімнаті для дівчат зняли іржаву сітку від комах.

Чому географи зацікавилися цими колонізованими селами, подібними до інших, зі схожими на європейські будинками навколо площі а ля франсез, продовольчою лавкою, церквою, диспансером, мерією, школою для французів, зі своїм сільським передмістям, з арабським кварталом, відмежованим від європейського земляними дорогами та широкими площами, самотньою школою, до якої від арабських будинків ведуть земляні дороги?

А назва цьому селу Ежен-Етьєн Генная. Зараз просто Генная. Чомусь мені здається, що саме тут я і народилася. Народилася на землі мого батька, з мовою матері, серед голосів та сміху арабських жінок і книг.