Дні української культури у Щецині

     Дмитро Дроздовський, Київ — Щецин — Київ

 

Наприкінці травня у Щецині (Західнопоморське воєводство Польщі) проходили Дні української культури. Для українців Щецин, мабуть, стереотипно уявляється невідомою щетиною на втомленому обличчі історії, віддаленим германізованим містечком Стеттін на півночі Польщі, належним більше до балтійського регіону, ніж до «польськості». Як у цьому незвіданому світі може бути представлена українська культура?

Традиційно склалися добрі стосунки між Україною та Краковом (якщо говорити про наукову співпрацю, то передовсім згадується славетний Яґеллонський університет), Варшавою, Любліном, Познанню. Але те, що протягом тижня відбувалося у Щецині, всупереч усьому абсурду, в якому існує для Заходу теперішня Україна, засвідчило, що українська культура може бути чи не єдиною потужною стихією, яка залишає за нашою державою природне право перебувати в колі європейської співдружності. Українська культура може заряджати, вона стильна й модерна, навіть якщо тримає зв'язок із фольклором. Український етностиль може бути цікавим для Європи.

У сусідній із нами державі існує Об’єднання українців у Польщі, яке, зокрема, має Щецинське відділення. В далекому польсько-балтійському Щецині на вулиці Міцкевича, 45 існує своєрідний Український Дім, який багато років працює над реалізацією проектів, які б об’єднували наші культури, які б доводили, наскільки самобутня і яскрава українська культура, тобто українська ідентичність. Початки організованого культурного життя в Західному Помор’ї заклало Українське суспільно-культурне товариство, створене в 1956 році. 1990 року його замінило Об’єднання українців у Польщі, яке проводить культурницькі заходи в українському середовищі, аби зберегти українську самоідентифікацію в діаспорі. Але робить це настільки потужно, що жодний захід не залишається без польської уваги.   

Очолює Щецинське відділення Іван Сирник, подвижник, яких нині вкрай мало. Цей чоловік має в собі щось із часів Куліша, Драгоманова й Антоновича. В Осередку української культури Щецина функціонують пункт навчання української мови, дитячі й молодіжні художні колективи. Під час канікул Осередок влаштовує дитячі й молодіжні літні табори, запрошуючи дітей із України.

На жаль, про щецинський Осередок української культури в самій Україні відомо вкрай мало. «Українська домівка» Щецина не має належної фінансової підтримки з боку України. Так, цьогорічні Дні української культури вдалося реалізувати за підтримки Воєводства Західнопоморського, Міністерства адміністрації й цифризації, меценатів міста Щецина, маршалків Воєводства Західнопоморського, керівництва Замку князів Поморських у Щецині. Але, на жаль, у цьому списку могли б бути й українські міністерства. Бо навіть у період скрути не можна забувати про те, що в скрутну хвилину саме культура залишається тим фундаментом, на якому утверджується нація. І було несподівано приємно побачити на відкритті Днів української культури велику кількість урядовців Щецина, які із захопленням спостерігали за грою українських митців. Також захід підтримав Генеральний консул України у Ґданську доктор економіки Мирон Янків.

Цього року на Дні культури приїхав музичний гурт «Козацькі забави» з Києва, який просто «стинав дахи» у щецинської публіки. Сила голосу, неймовірний талант, іронічність, театральність — усе це підкорило мешканців міста, які готові були стоячи плескати, аби гурт співав ще і ще. Приїхало тріо бандуристок «Вівчаренки», гурт «Намисто» (обидва з Франківщини), квартет «Ренесанс», в якому беруть участь студенти Львівської музичної академії. А один із учасників — зовсім юний музикант Максим Кравченко — показав себе як композитор, подарувавши Щецину свою композицію «Арія», поряд із виконанням класики Скорика чи Лисенка.

Замок князів Поморських у Щецині перетворився на галицько-волинське мистецьке князівство, прикрашене килимами, рушниками, ґерданами… Відвідувачі могли придбати різнокольорові пацьорки, вишиванки, речі з глини або й прилучитися до магії українського ткацтва.

У Щецині існує добра пам'ять про Україну, утривалена в часі. На славістичному факультеті Щецинського університету викладають українську філологію, зокрема до цього причетний Андрій Вонторський, дослідник поезії О. Ольжича (його монографія «Я камінь з Божої пращі» на основі дисертації постає переконливим і цікавим дослідженням), активний діяч Об’єднання українців у Польщі, секретар управи відділу. Правда, нині україністика в Щецинському університеті перебуває у важкому стані, існує ризик, що наступного набору на цей напрям просто не відбудеться за браком охочих вивчати українську філологію. Певно, до цього докладається й теперішній імідж України в Польщі, брак фінансової підтримки з боку України. Якщо україністика у Щецині зупиниться, то на мапі світового українства не стане потужної артерії, яка прокладала шлях до України. На жаль, навчання відбувається в такий спосіб, що студенти україністики навіть на третьому році бакалаврату ще не мали можливості побувати в Україні. Отже, в молоді немає достатньої мотивації для вивчення української мови та літератури. Чи можна в наш час вивчати англістику чи полоністику «з відривом» від автентичного регіону?

Ще в 1957 році до Щецина приїздила Ліна Костенко. Тоді в мистецькому клубі Українського суспільно-культурного товариства (на алеї П’ястув, 1) поетка мала зустріч із читачами, яких за свідченнями очевидців було більше 120 осіб. Організаторами того заходу були нині покійний Мирослав Трухан (його не стало лише торік) та Степан Заброварний (нині мешкає в Перемишлі й має за 80 літ). Того вечора, сходячи зі сцени, Ліна Костенко підійшла до одного столика в клубі й сказала: «Я відчуваю, що тут сидять українці». І це було справді так. Кожне слово поетки було свіжим повітрям. З тих, хто був тоді, восени 1957 року, за тим столиком, — і пані Ольга Ласка. Про цю людину можна писати окремі статті для енциклопедій українознавства. Все життя вона була вчителем україністики в Польщі, зв’язківцем між двома народами. В часи, коли книжки (справжні, ті, що пробуджували думку й дух) були розкішшю, за ними полювали і їх забороняли, пані Ольга прагнула дістати якомога більше таких видань, аби якомога більше людей їх прочитало. 2011 року про чоловіка пані Ольги — Петра Лахтюка (Пантелеймона Бондарчука) — написав монографію Віктор Ідзьо. Петро Лахтюк, активіст ОУН-УПА, відіграв величезну роль у заснуванні й популяризації кобзарського мистецтва в повоєнній Польщі. Перша кобза, яка випадково з’явилася тут, потрапила до його рук завдяки пані Олі. Коли Петро Лахтюк помер, то його видатну кобзу було освячено. Сьогодні це експонат у щецинській «Українській домівці».

З 2008 року в українському Осередку Щецина діє Відкритий Університет «На межі культур», у рамках якого проходять зустрічі з істориками, літераторами, культурологами, представниками гуманітарних наук (наприклад, у рамках цього проекту брав участь Юрій Андрухович). До цієї справи причетний і вже згадуваний доктор філології Андрій Вонторський. За сприяння Відкритого Університету в рамках Днів української культури проходила ІІІ Міжнародна науково-практична конференція «Стан і потреби українського шкільництва в Польщі», організатор якої — Марко Сирник, головний редактор фахового філологічно-педагогічного польського видання «Рідна мова». Цього року учасники конференції представляли Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, Київський міський педагогічний університет імені Б. Грінченка, Волинський національний університет імені Лесі Українки. Науковий захід був розрахований переважно на викладачів української мови та літератури, а також і на студентів україністики в Щецинському університеті.

 «Запорукою збереження та плекання української ідентичності, розвитку української самобутньої культури та мови є подальше вдосконалення шкільництва. Учительська праця є важкою, невдячною та не завжди гідно оціненою, але надзвичайно важливою й відповідальною», — зазначив у привітальному слові професор, Генеральний консул України в Ґданську М. Янків. На конференції М. Сирник порушив і кілька надзвичайно гострих освітніх питань, які мають знайти розв’язання в Польському Сеймі, а для цього потрібно мати ініціативу від Міністерства освіти Польщі. Скажімо, й досі в Польщі не розв’язано проблеми стосовно можливості вивчати українську мову на рівні з польською для національних меншин, негромадян Польщі. Також було запропоновано підготувати звернення до Міністерства національної освіти Польщі, й зокрема пані міністра Кристини Шумілас, аби ініціювати створення центру на кшталт інституту підвищення кваліфікації для вчителів, які викладають мови національних меншин.

З 2009 року у Щецині з ініціативи щецинського відділу ОУП створено Раду національних меншин, до якої входять організації національних меншин на території Щецина. Важливо, що наразі очолюють цю інституцію саме українці — Іван Сирник. Українська ідентичність стала частиною польської, зокрема після «Вісли», коли величезна кількість українців опинилася розкиданою на польських теренах. Певний час українці жили в закритому світі, не підпускаючи нікого до себе. Тоді, в шістдесяті, радянська влада, боячись можливих небезпек, вирішила створити реєстр усіх українців, дозволивши вивчати українську мову. Та часто викладачами української мови були люди, які не знали цієї мови, а лише були поставлені здійснювати ідеологічний контроль над громадою. Це наклало  певний негативний відбиток на ставлення до таких курсів з боку самих українців. А сьогодні ті українці, які мають «карту поляка», не вельми активно прагнуть долучатися до життя української громади, підтримуючи свій з’вяок із Батьківщиною.

Тиждень української культури пройшов на «красивому» високому рівні. Часом здавалося, що ти потрапив у якусь казкову Україну. Бо в Україні немає такої «високовольтної» українськості на одному квадратному метрі, як це мало місце у Щецині, де щодня грали українську музику й показували витвори української культури, де лунала українська мова, об’єднуючи всіх. 2013 року можна сподіватися на нові Дні культури України, і залишається вірити, що українська держава докладеться, аби допомогти тій маленькій когорті подвижників, які вже майже двадцять років несуть на своїх плечах щецинську Україну.