Про перекладача: Олег Миколайович Гончаренко, 5 серпня 1959 року народження. Проживає у місті Мелітополь. Поет, прозаїк, публіцист. Член Національної спілки письменників України з 1993 року. Автор понад двадцяти книг перекладів. Лауреат обласної премії ім. М. Андросова за 1989 рік. Лауреат міжнародної премії ім. Богдана-Нестора Лепкого за 2005 рік. Лауреат премії фонду Воляників-Швабінських при Фундації Українського Вільного Університету в Нью-Йорку за 2007 рік.
МІХАЙ ЕМІНЕСКУ
З румунської переклав Олег ГончаренкоНАДІЯ
Коли вже й молитва жагуча не діє
супроти нудьги та лихої зажури,
яким же полегшенням серцю (на диво!)
стає там людська непогасна надія:
і хмари нараз розганяє, як буря!
Тоді мандрівник, заблукалий в пітьмі,
знов бачить вогонь, що рве чорну завісу,
й, забувши свій страх в тій безмежній тюрмі
і маючи боже добро на умі,
таки виривається з темного лісу.
Надія! Вона, наче промінь з небес,
нам знов проявляє дороги і броди.
Судьби вказівний, мудро сяючий перст
всім бачиться вчасно, щоб кожен воскрес,
отримавши спокій душі в нагороду.
Тому, хто в неволі посивів давно,
цей світ проклинаючи, втративши сили,
вона хоча б з місяцем влине в вікно,
віщуючи скруті кінець все одно
і волю… хоч в бездні могили.
Або захворіє маленьке дитя –
тоді вигоряє тривогою мати:
здається їй, що витікає життя
з кровинки її, і нема вороття
до щастя, й нема чого ждати.
Та син посміхнеться вві сні, і уже
знов жінка готова повірити в чудо –
у те, що Господь її рід береже.
Прислухайтесь – тихо співає невже?
Тож «завтра» щасливе ще буде!
Коли страхітливий гуде ураган,
ревуть океану розбурхані води,
наказу «Вмирати!» не дасть капітан:
вдивляються люди у даль крізь туман –
чекають закінчення злої негоди.
І люди звичайні, вмираючи тихо,
немов забувають тривоги щоденні
в надії на те, що закінчилось лихо,
й за спиною вже небезпека не диха –
на те, що проснуться в Едемі.
Тому, коли вже і молитва не діє
супроти нудьги і лихої печалі,
забувши свої покаяння недільні,
ми боремось: нас надихає надія,
яка розганяє і хмари, як буря!
А БУЛА Б У МЕНЕ КВІТКА…
А була б у мене квітка,
з тих, що мають всім привітно
у весінньому степу –
осявають ніч сліпу,
посміхаються до неба,
й більш нічого їм не треба!
Про любов шумить трава…
Зовсім зайві там слова.
От була б у мене квітка –
доня золотого літа,
з тих, що вітерець колише, –
за ясні сніги біліша,
або синя, як моря,
чи багряна, як зоря.
Хай би про любов вві сні
нагадала б і мені…
Іще мав би я кохану,
як та квітка, бездоганну
та безгрішну, як дитина,
й ніжну, як травнева днина.
Я би пісню їй достойну –
весняну веселу дойну
вічно би співав либонь…
Й говорив би про любов.
ПРЕКРАСНА, ЯК ДЕНЬ, ЩО МИНА…
Лягли на озерну блакить
сумні небеса відпочить,
і сонця веселого промінь
прорізав млу вишніх огромів.
Лісок, що на схилі гори,
й собі зазирнув у вири.
І лине гранітна гора
крізь височі, мудра й стара.
На древній вершині її
я мислі плекаю свої.
Дивлюся щасливо на схід:
там сонце залишило слід.
Дивлюся на захід сумний –
пітьму там ніхто не спинив.
А потім зіходжу в долину,
лягаю у трави і лину
душею кудись у віки,
крізь вітер, крізь плюскіт ріки…
В душі моїй – спокій і згода:
мене обіймає природа –
це небо над піками гір
і квітів прекрасний узір.
Дивлюсь, як іскриться ріка,
така нетривка і тремка.
Я чую нових дивовиж вість.
Над безкраєм пурхає свіжість.
І лебідь в безмежжя нове
у сині високій пливе.
Я бачу метеликів зграю,
що мед у суцвіттях збирають.
Далися би крила мені –
збирав би нектари рясні
також би метеликом я,
де все кольорами сія.
Я б жив у прекрасній лілеї:
давно я закоханий в неї.
Мене вона манить одна –
прекрасна, як день, що мина!
ХОРІЯ
Знов Трансільванія печальна і похмура.
Холодний місяць на холодні мури
ще ронить срібло із-за хмари звідкись:
йому на землю соромно дивитись.
На скелі Хорія завмер у далині –
немов летить на кам’янім коні.
Карпати в млу гайдуцького огрому
вихлюпують гучні розкати грому.
«Я – істина страшна! – говорить грім. –
Я весь – душа! А і нічого крім…»
І вторить йому скеля величава:
«Він – цього краю музика і слава!
Допоки час іще летить в краю старому,
я – постамент і я – основа грому!»
Нарешті місяць проявляється з-за хмари –
розвіює над Хорією чари,
і він над світом постає у всій красі.
Вітають гайдука орли усі:
він Богом видається гордим птицям –
сміливим, дивовижним, яснолицим,
який з Олімпу, крізь віки й літа,
у зло всесвітнє блискавки мета.
СОНЕТИ
1.
Знов листопад шурхоче падолистом.
Дощу, в колишнім жовтні, гаснуть кроки.
А я листи старі читаю... Болі, роки –
життя моє (!) мов осяває даль імлисту.
Не жду гостей: морока зайва – гості.
Коли позаду більше половини
міст, місць, мостів, підмостків і помостів,
краще – самому, і – біля каміна.
Поволі плавлю думку тугоплавку.
Пітьма довкруж пригнічено сивіє.
Знов бачу сон я про одну весінню мавку...
Враз двері скрикують. Вона (!) – завія-мрія,
крилами шалі (сарі ?..), гасить лампу,
й пелюстки-пальці пестять мені вії.
2
Минуло півжиття (майнуло, мов пропало!)...
Та не забути зустрічі з тобою:
вогнистим поглядом, холодною рукою
стрічала ти мене біля причалу.
Вернися ж, не примарою, до мене,
моя, моєї пам’яті царівно.
Преславну, богову, а не «убого-слівну»,
ти лірі пісню дай благословенну.
Без тебе миру у душі не буде:
вогонь даруєш серцю і чолу,
даруєш серцю і чолу остуду –
ти, моя зоре! Крізь тривку імлу,
приносиш Істину, в світ блуду і облуди,
мені – тому, що тужить по теплу.
3
Коли вже не сприйма розмаю розум,
лишається мелодія-молитва:
«Літаєш де, моя лелітко літа?
Явись, хоч тінню музики, з морозу!
Цей страх ніяк із себе я не вимну –
з ним знов і знов, і знов стаю на прю я.
Де ти, моя відрадо-повітруле,
така жива, така земна і... зимна?!
Сміливіше спускайся нижче... нижче!
Схилися, як колись, як жду давно я!
У нас немає, поки що, вини ще
ні перед літом, ні перед весною.
Ця осінь і ця ніч – єдино-наші ніші
в злім передзим’ї... Мила, будь зі мною!»
Далі читайте паперову версію часопису.
