Про перекладачку: Ірина Черниш — студентка Київського університету імені Бориса Грінченка (спеціальність «Філологія. Переклад»). Вивчає англійську та слов'янські мови. Улюблені письменники: Джейн Остін, Жан-Батист Мольєр, Іван Малкович.

---

Джейсон Гелмандолар (США)  

Зворотне падіння[i]  

З англійської переклала Ірина Черниш

< 1 >

«Татку, — каже вона. — Присягаюсь, я не можу згадати жодного слова зі своєї пісні». Їй 62. Вона сидить на краю фотеля, обперши гітару об ногу.

Її сорокасемирічний чоловік заходить у вітальню з кухні: «Що сталося, мамо?» За кількадесят років подружнього життя, ще відтоді, як у них народилася третя дитина, він називає її Мамою, а вона його — Татком.

«Я не можу згадати, як починається другий куплет!»

«А що ти взагалі хочеш заспівати?»

«Ти напевне ігноруєш мене! Я вже 20 хвилин намагаюсь зіграти ту саму пісню».

Джордж, її чоловік, потираючи сиву щетину, замислено каже: «Що ж, побачимо… Може, це «Я збираю квіти під дощем»?»

Вона посміхається і задоволено бренькає: «Гарна здогадка».

«Здається, другий куплет про те, як почався дощ… Щось про краплі на пелюстках».

«Точно! Як я могла забути!» — киває жінка.

Вона почала грати знову: прості акорди на старій дерев’яній гітарі — пісню, яку вона написала, коли була значно молодшою. Це  розповідь про двох закоханих, які гуляють у полі. А коли ринув теплий літній дощ, вони, замість того,щоб сховатися, збирали квіти і збагнули, що кохають одне одного.

«Татку?» —  промовила вона. Їй 64. «Зайдеш у ту комірку за дверима і…»

«Що таке, мамо?» —  миттєво питає він, піднявшись із крісла, готовий виконати будь-яке доручення: «В тебе є якесь прохання?»

Він помічає вираз її обличчя й опускається назад у крісло. Він ненавидить цей погляд, бо бачить його настільки часто, що той став його старим злим другом. Це зніяковіння, такий собі збентежений страх.

 

< 2 >

«Я забула, що хотіла». Вона похитує головою і вертається у своє крісло.

«Нічого. Потім згадаєш».

Вона втуплюється вперед. Їхні крісла стоять перед телевізором, який вона тепер рідко дивиться. Через кілька хвилин вона повертає голову і каже: «Який сенс щось робити, якщо я нічого не можу запам’ятати?»

«Лікарі запевнили, що хвороба не прогресує. Ти ж знаєш це».

«А що, як стане гірше? Що, як раптом я прокинусь одного дня і нічого не пам’ятатиму!»

Він тягнеться через столик між ними і ніжно гладить її руку: «Тоді я просто нагадаю тобі все».

Вона лагідно всміхається, і неприязний погляд зникає з її обличчя. Над телевізором висить колаж із фотографіями всієї родини: починаючи від її бабусі з дідусем і закінчуючи її власними онуками. Вона не зважає на телевізор, просто пильно вдивляється у фотографії, хоча вони й задалеко, щоб роздивитися. Через кілька хвилин вона обізвалась: «У мене ноги замерзли. Принесеш мені ковдру з комори за дверима?»

*

«Ти заправив машину? Я ж говорила тобі», —  питає вона. Їй 65 і водночас 48. «Якщо ми поїдемо кудись, я не хочу зупинятися на заправках».

Він зиркає на неї, киває головою і повертається до телевізора.

«Ти збираєшся відповідати мені?»

«Я навіть не знаю, про що ти говориш, Мам».

«Про бензин. Ти наповнив бак?»

Він зітхає і зменшує гучність телевізора, йде програма про прадавніх жителів Перу. Він завжди мріяв побачити руїни інків Мачу-Пікчу, але кілька років тому остаточно усвідомив, що ніколи цього не зробить. «Чому б це мені заправляти машину? Ми ніколи не їздимо далі, ніж у продуктовий магазин раз на тиждень».

 

< 3 >

Вона голосно сміється і хитає головою: «Який же ти іноді дурненький! А як же Великий Каньйон?»

«Великий Каньйон?»

«Ми від’їжджаємо вже завтра».

«Мам, ми були там понад 15 років тому. Невже ти не пам’ятаєш?»

Вона піднімає палець угору, щоб виправити його, але зупиняється. Її очі дивляться в нікуди, не фокусуючись ні на чому. Палець торкається нижньої губи. «Але, я ж…»

Він дивиться, як з її обличчя зникають емоції, всі докази мислення. Він думає про Великий Каньйон, який вони відвідали після його звільнення через інвалідність. У перший безробітній день він зняв практично всі їхні заощадження й купив будинок на колесах. Вони об’їздили на ньому майже всю країну, але першим був Великий Каньйон. Свою веселу подорож від одного океану до іншого вони назвали Великою Пригодою. Це був час, коли вони почувалися такими молодими.

Він збільшує гучність телевізора, і так, наче  робив це кожну хвилину кожного дня, намагається дихати рівно попри шалений стукіт серця.

«Я чула, в них є мули, і ми можемо з’їхати вниз у Каньйон», —  промовляє вона. — «Думаєш, це правда?»

Її рука лежить на столику між ними. Він кладе свою руку на її і стискає. В уяві він бачить, як її тіло хитається на мулі, що йде гірськими стежками і як сонце пустелі освітлює її рудувато-сіре волосся.

«Я впевнений у цьому», —  відповідає він.

*

Рука на плечі висмикує його зі сну. Він схоплюється в ліжку і дивиться на будильник. Близько четвертої ранку. «Що сталося, мам? У чому річ?»

«Я повинна сказати тобі дещо». Їй 67. Їй 31.

Він сідає і вмикає лампу.

«Вендел Тербер поцілував мене у губи сьогодні», —  говорить вона.

 

< 4 >

«Вендел Тербер?»

«Так. Ми обідали трохи пізніше, ніж завжди, і він поцілував мене». Вона опускає очі. «Він зробив це дуже несподівано, я й не очікувала».

Джордж пригадує цю розмову. Це було багато років тому, коли вона кілька місяців тяжко працювала на заводі, щоб заощадити гроші на їхній перший будинок. Зараз він мовчки дивиться на неї.

«У тому річ, Джордже, —  продовжує вона, —   що з нами щось не так останнім часом. Ти, здається, перестав цінувати мене».

«Ти помиляєшся. Я ціную тебе».

«Але поводишся ти — інакше».

 Тоді він не поводив себе інакше, з кількох причин: він просто звик до неї і сприймав як належне, навіть не усвідомлюючи цього. Під час тієї розмови вона відкрила йому очі.

«Деякий час я була закохана у Вендела Тербера, —  мовила вона. – Сьогодні він показав мені, що відчуває те саме до мене». Вона притискує ковдру міцніше до себе. «Я розповідаю це, тому що кохаю тебе. Просто хочу, щоб ти знав, що є чоловіки, які могли б цінувати мене так, як я на це заслуговую».

Це був вдалий випадок, яким вона скористалась. Він міг би дико розлютитися, назвати її повією, але не зробив цього. За роки їхнього подружнього життя вона досконало вивчила його і передбачила реакцію на поцілунок: замість того, щоб розлютитися, він обійняв її. Він змінився. І знову став уважний до неї.

А потім трапилося неймовірне. Чим більше він був люб’язний до неї й робив різні приємні дрібнички просто для того, щоб вона була щасливою, тим більше вона робила те саме у відповідь. Згодом це навіть стало змаганням на найбільш турботливого й люблячого партнера.

 Посміхаючись, він обіймає її міцніше: «Я змінюсь, —  каже він. —  Обіцяю».

 

 

Далі читайте паперову версію часопису.