Катерина Стойкова-Клемер: «Щоб писати поезію, треба схопити повітря навколо метелика»
Що може означати втрата рідного мовного середовища для поета? Поет може замовчати надовго чи назавжди. Болгарсько-американська поетка Катерина Стойкова-Клемер пережила саме такий досвід: емігрувавши з Болгарії до США в депресивні 1990-ті, вона перестала писати поезію. Перерва тривала понад десять років. І потім несподівано для себе письменниця повернулася до письма, щоправда, вже двома мовами: англійською та болгарською. Сьогодні Катерина Стойкова-Клемер ділиться своїм розумінням феномену лінгвістичного відчуження поета в еміграції та досвідом перекодування останньої в своєму ментальному світі таким чином, щоб життя в новій країні стало ярмарком нових можливостей, а не втратою коріння й самого себе. Після десятиліття мовчання письменниця створила поетичну групу Poezia, відкрила власне видавництво, опублікувала чотири збірки, здобула престижну літературну премію ім. Пенчо Петкова Славейкова на історичній батьківщині – у Болгарії. Сьогодні її філігранно точну й чуттєву поезію знають і в США, і в Болгарії. В місті Лексинґтон штату Кентуккі, де живе пані Катерина, її голос знає багато людей завдяки культурологічній радіопрограмі, яку вона має на місцевій станції. Катерина Стойкова-Клемер розповіла Всесвіту історію власного літературного відродження в еміграції.
— Ви описуєте секрет написання поезії так: «зловіть повітря навколо метелика». Але в буквальному сенсі — це поза межею можливого. Яку філософію ви закладаєте в це «полюванням за повітрям»?
— Метелик має фізичні контури, а повітря – ні. Отож якщо ви спіймаєте метелика, то у ваших руках опиниться лише його маленьке тільце. Але якщо ви вловите повітря навколо нього, то матимете необмежені можливості для вибору форм, масштабів та способів самовираження. Одним із найважливіших правил для мене не лише в поезії, а й у житті, є не брати більше, ніж ти потребуєш: не треба забирати у свого читача занадто багато часу, займати надмір місця на сторінці своїм віршем, віднімати забагато чорнила у друкарського верстата. Щоб заслужити довіру читача, до нього потрібно ставитися з повагою.
— Катерино, ви пишете двома мовами: рідною болгарською та англійською. Чим відрізняється писання цими мовами для вас на рівні лінгвістичних структур, слововжитку, способу поетичного мислення? Є якісь відмінні почуття при цьому?
— Болгарською мовою я писала від восьми років до 24, тобто доти, доки не емігрувала до США. Тоді я раптом припинила писати взагалі. Переконана, що ця поетична посуха в моєму житті була зумовлена втратою мовного середовища. Після одинадцятирічного життя в Америці я знову ж таки несподівано почала писати поезію англійською мовою. До свого повернення в літературу я поставилася відповідально і обережно. Впродовж трьох років писала лише англійською. І лише після того, як відчула, що набула навичок та впевненості як англомовний автор, повернулася до писання болгарською. Нині маю збірку двома мовами. Є речі, які краще висловити тією чи іншою мовою, не в кожній мові є саме ті слова, які я шукаю. І не всі слова, що позначають те саме в різних мовах, є ідентичними.
Імпульс є різним, але насолода від писання та сама: чи то болгарською мовою, чи англійською. Писати поезію англійською – це просто чудово, адже можна обігрувати розбивку на рядки. Якщо розбити між різними рядками певні словосполучення, то виникає подвійний смисл, неоднозначність. Дієслова в болгарській мові не мають подібних властивостей множити смисли за рахунок зміни позицій у тексті поезії. Натомість болгарські слова створені для музики, для звучання, адже в них багато голосних. Американська аудиторія має чути поезію, написану болгарською. Але я помітила, що люди швидко починають нудьгувати. Вони часто кажуть, що поезія болгарською занадто довга для сприйняття на слух.
Опишу одну ситуацію, що трапилася зі мною. Якось ми з чоловіком розмовляли про Владіміра Набокова, про те, як він залишив Росію, вивчив англійську мову й почав цією мовою писати свої твори. І я мимохіть зауважила, що теж хотіла б спробувати це зробити: поїхати до невідомої мені країни, вивчити з нуля нову мову та почати писати нею поезію. І я не одразу усвідомила, що зробила те саме в своєму житті. Це був поворотний момент: я збагнула тоді, що англійська для мене вже не є іноземною мовою.
— Дехто вважає англомовну поезію інтелектуальною за своєю суттю, а слов’янську, на противагу цій традиції, – чуттєвою. Інтелект і чуття в поезії. Як ви особисте сприймаєте цю біполярність?
— Я в цілому погоджуюся з тим, що сучасна американська поезія переважно більш інтелектуальна, а східноєвропейська – більш емоційна. І я вважаю, що це не дихотомія, а те, між чим можна перекинути місток у рамках власної поезії. Як на мене, такі поети, як Чарльз Сімік та Йосип Бродський, якраз змогли це зробити. Я рекомендую учасникам наших семінарів читати й аналізувати роботи тих авторів, які пишуть у зовсім іншій манері, ніж вони самі. Це збагачує власний світогляд, картину світу. І після таких вправ поет може сам себе здивувати, написавши щось принципово нове. Обидва поети, яких я згадала, жили й працювали на перетині культур. Амальгама інтелектуального та сенсуального, чуттєво-емоційного була породжена самим їхнім життям. Далеко не в кожного воно складається таким чином, але вивчати інші мови, читати твори різних авторів – це доступно кожному.
— Які болгарські поети, письменники вплинули на вас найбільшою мірою?
— Я б назвала насамперед таких поетів: Константина Павлова, Бориса Хрістова, Георгія Борисова та Георгія Господинова. Вони вплинули на мене найбільше. Блага Дімітрова, Віктор Пасков та Дімітр Дімов – це прозаїки, яких я перечитую знову й знову. Також хотіла б згадати Атанаса Далчева та Свєтлозара Ігова, які не лише великі поети, а й чудові перекладачі поезії Гарсіа Лорки, Константіноса Кавафіса, Васко Попа та багатьох інших.
— Яким чином ваша подвійна ідентичність, перебування на перехресті таких різних культур – американської та болгарської – вплинули на ваш літературний стиль? “Sus-toss” (на мові корінного народу Північної Америки хопі – «хвороба, за якої людина відчуває, що різні частини її тіла живуть у різних місцях») – назва однієї з ваших поезій. Це метафора емігрантського досвіду в США?
— Переконана, що перехрестя потрібні для вирівнювання напряму руху. На цьому перехресті культур можна або розгубитися, або скористатися з нових можливостей. Після певної кількості років, проведених у США, я для себе вирішила, що треба докласти зусиль і віддати належне обом культурам, до яких належу. Наразі я в повній злагоді зі своїми ідентичностями. Але так було не завжди. Минуло чимало часу, перш ніж я до цього прийшла й збагнула, що еміграція не є неодмінно втратою чогось засадничого для тебе. Sus-toss – це глибоко інтимна поезія, де передано той стан, який я прожила. До речі, я відзначала для себе, що різні люди, які прочитали цю поезію, визнають: у той чи інший період життя вони теж це відчували. Ти можеш покинути певне місце фізично, але коли ти зможеш залишити його емоційно й чи зможеш, не знаєш. Це відкрите питання.
— Вважається, що література має творитися все ж таки на самоті, це мистецтво самітників та одинаків. Ви проводите семінари, воркшопи для літераторів «Втілення мрії» («Dream building»). Навіщо?
— Якщо писання – це річ приватна, то видавання написаного – публічна. Існує прірва між тим, що ти робиш на самоті, і тим, до чого ти приходиш, вислухавши думки інших людей щодо того, що зробив. Взаємодія з іншими письменниками потрібна насправді багатьом для того, щоб мати силу та мотивацію писати далі самому.
Перша зустріч нашої групи літераторів відбулася 8 лютого 2007 року. Я тоді тільки щойно повернулася до писання після тривалої перерви. І ніби вчилася з самого початку, як це треба робити. Також мені потрібно було збагнути, як це робити новою для мене мовою – англійською. Я почала шукати якісь організації письменників, але нічого не знайшла. Тоді я вирішила створити власну. Впродовж місяця розшукувала однодумців по всьому Лексингтону, розповсюджувала оголошення про перше засідання «Лексинґтонського поетичного клубу». Мене тоді багато що лякало: я не знала, чи взагалі хтось прийде, чи я зможу виступити переконливо; не знала, чого від мене сподіватимуться ті, хто все ж таки міг прийти. Більш того, на той момент англійською я написала лише один вірш. Але дуже хотіла писати далі й відчувала, що мені конче потрібно спілкуватися з іншими письменниками. На першу зустріч прийшли сім людей, для яких поезія була пріоритетом у житті. Під час нашої другої зустрічі ми вирішили назвати нашу поетичну групу Poezia, що в перекладі з болгарської значить «поезія». Наша група збільшувалася, приходили нові люди. І ось ми відсвяткували п’ятиріччя нашої поетичної громади.
Від самого початку ми були відкритими до всіх, хто щиро відданий поезії, літературному писанню. Ми проводимо наші зустрічі у формі воркшопів, під час яких учасники отримують відгуки на свої твори від колег, рекомендації та, що найважливіше, справжню підтримку й заохочення. Я організувала ці зустрічі за прикладом тих зібрань письменників, на яких бувала ще в юності в Болгарії. Я б не стала тим, ким я є, якби тоді, коли лише починала, не отримала б таку саму підтримку від деяких болгарських письменників та літературних критиків. І ось уже є люди тут, у Лексинґтоні, які вдячні нашій групі Poezia за те, що вона їх підтримала.
— Мистецьке життя на локальному та регіональному рівні в США, яке воно? Провінційне, активне, пасивне, сповнене проблем і браку грошей?
— Я б сказала, що мистецьке життя в Лексинґтоні, другому за величиною місті штату Кентуккі, як і по всьому штату, доволі насичене, активне. І я маю на увазі не лише поетів, письменників, а також і акторів, музикантів, художників. По-перше, разом ми сильніші. Кожному художнику потрібна аудиторія, перед якою він може презентувати свої твори. Ми тут один одного підтримуємо, відвідуємо заходи, присвячені результатам праці одне одного. Це допомагає кожному з нас відчути, що ми не самотні. По-друге, якщо хочеш отримувати, то мусиш давати. Це ще одне важливе правило. Художники, люди мистецтва дарують одне одному повагу, підтримку, дружбу, обмінюються думками про роботи колег. Але коли ти це робиш, то завжди сподіваєшся, що хтось робитиме те саме й щодо тебе. Це додає позитивної енергії нашому мистецькому середовищу. Тобто я це наше мистецьке життя оцінила доволі позитивно.
— Як сприймають вашу болгарсько-американську ідентичність колеги, оточення в Америці? Для них має значення те, що ви походите саме зі Східної Європи?
— Через мій акцент мене часто запитують: звідки ви? Я відповідаю: з Болгарії. Зазвичай людина, яка це запитує, відповідає: класно (англ. cool). І реакція була б така сама, якби я сказала: з Греції, Єгипту, Казахстану чи Фінляндії. Американцям цікаві люди, які приїжджають з інших місць на планеті. І в цій країні я ніколи не відчувала якоїсь дискримінації чи комплексів меншовартості через своє східноєвропейське походження. Іноді мене розпитують про економічну ситуацію в Східній Європі, але навряд чи людей тут аж надто сильно вона цікавить. Але тут досі багато людей думають, що я приїхала з Росії чи що Болгарія входила до Радянського Союзу. Мені знадобилося 15 років, щоб навчитися відповідати на такі «помилки» з посмішкою.
— Ваші дитинство та юність минули в комуністичній системі. Це вплинуло на ваше сприйняття Заходу, зокрема США? Погоджуєтеся, що люди зі Східної Європи, які пам’ятають добре ці часи, гостріше сприймають свободу?
— У дитинстві Західний світ не мав для мене жодного значення. Це було щось настільки недосяжне, що я ніколи не сподівалася й не прагнула дістатися цього світу. Коли впала Берлінська стіна, я вчилася ще у старшій школі. Тоді ми чули історії болгар, яким вдалося виїхати зі своєї країни й легально емігрувати до Західних країн, де для них відкрилися нечувані можливості. І вони за них вхопилися й досягли шаленого успіху. Я не впевнена, що сам факт мого народження та зростання в комуністичній країні дає мені гостріше сприйняття свободи. Але це точно робить мене відкритішою до різних можливостей, які дарує життя. Я їх дуже ціную. Народившись у комуністичному суспільстві, я насправді не усвідомлювала, що не маю ніяких свобод, тому що не було такого, щоб їх мала в якийсь момент життя, а потім у мене їх відняли. Пригадую, як уже в середині 1990-х ми не мали ніяких надій, не мали роботи, кар’єрних перспектив. Отож, коли я переїхала до США, я відкрила для себе те, що змінило моє життя. Я відчула, що в Америці мені ніхто не чинить перешкод. І ось тоді збагнула: з мене досить комунізму, посткомунізму. Почалося нове життя.
— Чому ви вирішили створити власне видавництво? У житті іммігранта зі Східної Європи в США може бути багато загальніших завдань: адаптуватися до американського життя, вирішити проблему житла тощо. На це йдуть роки.
— Я розповім, як це було. 2009 року одразу два видавці взяли до друку дві мої книги: один – у Болгарії, один у США. У процесі їхньої підготовки я отримала чимало порад щодо того, як це все треба робити. Я також могла поставити себе на місце видавця, уявити, як би я сама це робила. І через якийсь час я просто прийшла до того, що теж можу це робити – і на початку 2010 року Accents Publishing перетворилось на реальність. Ми хотіли видавати якісну, цікаву поезію швидко й ефективно. І ось ми маємо близько 20 фіналізованих проектів. І я можу вже констатувати, що ми досягли своїх перших успіхів.
— Як ви відбираєте авторів, чиї твори видаєте? Які ваші критерії, як видавця?
— Ідеальний автор видавництва Accents Publishing захоплений і відданий своїй творчості. Оприлюднення його творів за допомогою нашого видавництва може змінити його життя. За виданими в нас книгами стоять особистості, вони співпрацюють з нами як партнери, щоб донести свої твори до читачів.
Ми шукаємо твори, орієнтовані на конкретну аудиторію, але водночас відкриті для сприйняття якнайширшим колом читачів. Скажімо, збірка Беррі Джорджа, американського поета, який пише хайку, «Розбитий м’яч та інші міські хайку» зацікавила здебільшого середовище людей, які цікавляться японською культурою, зокрема поезією. Водночас ми бачили, як вона отримувала відгук і з-поміж ширшої аудиторії, людей, яким така книга потрапляє до рук випадково, але захоплює їх та, зрештою, відкриває їм щось нове.
Ми шукаємо щиру, одверту поезію, яка віддячує тобі за той час, який витратиш на її прочитання. Ми також шукаємо глибини як емоційної, так і змістової. Під останнім я маю на увазі таку якість літературного твору, яка гарантує поліфонічність його значень: практично щоразу, коли ти його читатимеш знову й знову, відкриватимеш для себе нові сенси.
Чи не найприємніше для мене було почути, що всі наші книги є цікавими, і при цьому вони всі дуже різні. Приміром, якщо ви прочитаєте поспіль вісім наших книг, то познайомитеся з вісьмома цілком самостійними творами чи збірками творів. Це не буде приблизно один і той самий тип літератури з незначними варіаціями. Наші автори володіють унікальними голосами, цілком упевненими й сформованими. Завдяки цьому вони залучають широкі й розмаїті аудиторії до читання книг, які виходять у видавництві.
Про авторку: Катерина Стойкова-Клемер виросла в місті Бургас (Болгарія). У 1995-му разом із родиною емігрувала до США, де впродовж десяти років працювала інженером. У листопаді 2009-го вона отримала ступінь магістра мистецтв Університету Спалдінг (Луїсвілл, штат Кентуккі). Поетеса пише свої твори двома мовами – болгарською та англійською. Її перша двомовна книжка, написана в США, «The Air around the Butterfly / Въздухът около пеперудата» (Fakel Express, 2009), отримала в 2010-му літературну нагороду імені Пенчо Петкова Славейкова в Болгарії. Вона є автором збірок «Найбільше» (The Most) (FinishingLine Press, 2010) та «Невидиме число» (Indivisible Number) (Fakel Express, 2011, Bulgarian only). Вона виступила редактором антології коротких поезій «Більші, ніж здаються» (Bigger Than They Appear: Anthology of Very Short Poems) (Accents Publishing, 2011). Остання збірка поезій Катерини Стойкової-Клемер «Барабан розуму» (The Porcupine of Mind, Broadstone Books) вийшла у травні 2012 року
Письменниця заснувала поетичну групу Poezia у Лексингтоні (штат Кентуккі). Вона є також ведучою культурологічної програми на місцевому WRFL, 88.1 FM. У січні 2010-го заснувала власне незалежне видавництво Accents Publishing.
Спілкувалася Жанна Безп’ятчук
