Про авторку: Мерседес Карлон Санчес (Mercedes Carlón Sánchez) — сучасна іспанська письменниця. Одружившись 1958 р. із німцем, взяла, як це вимагалося відповідно до закону, прізвище чоловіка Нойшефер (Neuschäfer). Хоча й живе в Німеччині, проте залишається іспанкою і часто буває на Батьківщині.

Почала вивчати філологію в Університеті свого рідного міста Ов’єдо, закінчивши курс сучасних мов у Мадриді (1957 р.)

Пише публіцистичні статті та студії з літературної критики, які публікуються в Іспанії та Німеччині. Читає лекції в обох країнах.

Викладала іспанську мову в Університеті землі Гессен, але залишила цю роботу, щоби навчати дітей численних іспанських емігрантів, які за часів диктатури Франко працювали в Німеччині. Аби надати цим дітям можливість читати хороші книжки рідною мовою, вона пише свої перші дитячі книжки. Понад 20 із них були опубліковані в Іспанії, а також перекладені й видані в інших країнах, вони здобули численні відзнаки та літературні премії.

«Розтрощений хідник» — найбільш автобіографічний та визнаний роман письменниці — книжка для дорослих. Це сповідь про сприйняття громадянської війни і довколишнього світу очима й почуттями маленької дівчинки. Автор створила в цій чудовій книзі справжнє диво: хоча оповідь ведеться від імені маленької дівчинки, в ній немає ані краплі тривіальності. Це дивовижно» — так відгукнувся на роман, який друкується у «Всесвіті», президент Асоціації іспаністів України Олександр Пронкевич.

---

Мерседес Нойшафер-Карлон (Іспанія—Німеччина)

РОЗТРОЩЕНИЙ ХІДНИК[1]

спогади про початок

Роман

З іспанської переклала Ірина Бонацька

У редакції Олександра Дубини

  
Журнальний варіант
 
 
ЗАМИСЛІТЬСЯ НАД ЦИМ!
 

Я пережила оточення і облогу Ов’єдо, мого рідного міста. Без води, без світла, майже без їжі. З безжалісними обстрілами й бомбардуваннями.

Я пережила це, не знаючи, чому і для чого, вважаючи навіть, що війна — це частина життя. До того ж я майже не знала мирних часів.

 

Я пережила також відчай і жах повоєнних років. З острахом за життя мого батька. Він був республіканцем, тож його було покарано. Він ніколи більше не зміг викладати в університеті, а це було його справжнє покликання.

 

Але ні, я не можу надто нарікати: іншим дітям було значно, значно гірше — вони втратили своїх батьків, вони потерпали від холоду й голоду, деякі вмерли від сухот через нестачу харчів.

 

Хто добрі? Хто погані? —запитувала я тоді сама в себе.

Я чула про кривду та жорстокість з обох боків. І також знала про добрих людей. Так само з обох боків.

Війна, сама по собі, — це щось абсурдне, жахливе. Тим більше громадянська війна.

 

Коли я почала писати «Розтрощений хідник», моєю метою не було описання нашої нещасливої війни. Я хотіла розповісти про перші думки та почуття дитини. Як вона сприймає та відчуває світ. Про її страхи та тривоги, які вона ще не може висловити. Але дуже швидко в життя моєї героїні, Елени, приходить війна – а до того революція в Астурії —і ця війна посідає дуже важливе місце в її житті.

 

Отож усе, про що розповідається в романі, не спричинене якимись упередженнями або попереднім досвідом. Все описано так, як Елена це прожила та відчула, коли вона ще не вміла ані судити про подібні речі, ані думати, що все могло б бути інакше.

 

Ця оповідь також дає можливість глибше осмислити реалії тогочасного іспанського суспільства. Можна побачити, що було втрачено, що, на щастя, змінилося, що ще залишається… І, можливо, зрозуміти, що саме може призвести до того, що ні в якому разі не має повторитися. 

Якщо війна сама по собі —це щось жахливе, то громадянська війна —ще страшніша.

 

Замисліться над цим, прошу, замисліться.

 

 

 

 

 

Чому саме такі мої перші спогади?

Чому моє перше єство увібрало ці,

саме ці, а не інші вражіння?

Пізніші вбирала вже не я сама.

Їх вбирали разом зі мною, вже як частина мене,

мої перші спогади.

 

 

 

 

 

 

ЧАСТИНА ПЕРША

 

ПЕРШІ ПРОБЛЕМИ

 

Я могла би розпочати цю історію з багатьох епізодів.

Це історія дитинства, яке було моїм. Це історія Елени, якою я вже не є, але спогади якої є часткою мене. Я могла б прикрасити ці спогади, пояснити їх, доповнити з огляду на сьогодення. Я не робитиму цього. Хочу, щоб вони залишилися чистими, якими залишилися в моїй пам’яті, тобто такими, щоб відображали події так, як Елена їх сприйняла й пережила, коли ще не вміла міркувати й робити припущення, що все, імовірно, могло б бути інакше. В той же час я відчувала, так сильно, як відчувають діти, і це залишається в них усередині, бо вони ще не можуть передавати свої почуття. Я хочу написати про час без слів.

Я могла б розпочати цю історію з багатьох окремих епізодів; але над усіма іншими зараз домінує перший чіткий спомин про нову домівку…

 

Нова домівка

 

Елені мало виповнитися чотири роки, коли її родина  переїхала в нову домівку. Все там було світліше, ніж у старому будинку. Не було того темного коридору з годинником, що стояв на підлозі; коли вона була зовсім маленькою, він наганяв на неї стільки жаху. Годинник здавався їй якимсь спокійним, задумливим чудовиськом. Тік-так, тік-так… він немов очікував на неї. В новому будинку були гвинтові сходи, вони були залиті світлом з вітражів і вели з холу до спалень; сад, тераса і плаский дах. Вихід до тераси був із зали на першому поверсі, але та тераса не була придатна ні для чого. Там був газон, на якому лежали великі плитки, а отже по ньому неможливо було кататися на триколісному велосипеді. Хіба що стрибати з плитки на плитку, підігнувши ногу. Великий плаский дах над будинком, навпаки, прекрасно слугував для катання на велосипеді, на роликах і навіть для гри в квача. Бо сад був іще неприбраний, повний грязюки і дуже негарний.

В дім приходили якісь люди, і це було стомливо, бо вони всі хотіли бачити також і дітей. Гості майже завжди розмовляли про квадратні метри зали і про особливе світло, яке випромінювалося з-за свічада. Це, мабуть, були важливі речі, якщо майже всі про це говорили. Але Елена не розуміла, чому.

Коли їй дозволили гуляти в саду, вона з’ясувала, що в сусідньому будиночку є двоє хлопчиків. Один був набагато старший за неї, другий зовсім трішечки. Вони грали з собакою, який погрожуючи загавкав, коли Елен а наблизилась до огорожі.

Елена повернулася додому і дивилася на них з вікна з неясним занепокоєнням. Їй дуже хотілося б грати з ними, але дротяна сітка розділяла садочки, та навіть і без неї вона б не наважилася.

Так пройшов якийсь час, Елена дивилася на хлопців, а ті не звертали на неї жодної уваги. Аж ось м’яч упав у її садочку. Тоді вони вперше поглянули на неї з певною цікавістю.

— Кинеш нам його? – попросили вони.

Елені здалося, що це велика честь – взяти їхнього м’яча, і величезна відповідальність – перекинути його через огорожу. Вона спробувала це зробити, зі своєю ще зовсім маленькою силонькою, але м’яч стукнувся об сітку нагорі і знову впав з її сторони. З другої спроби їй це вдалося.

— Спасибі! – сказали хлопчики. І продовжили грати. Але невдовзі припинили гру і звернулися до неї.

— А ну, лови, —сказав старший, кидаючи їй м’яча.

І так вони почали грати через огорожу. Елена вже намагалася спіймати м’яча в повітрі, а коли пропускала, бігла шукати його, щоб якнайшвидше повернути. Вона повністю віддавалася грі, була в захваті, хоча й боялася зробити щось не так.

Сусіди, зі свого боку, відчували свою перевагу і впевненість у своїх силах. Особливо старший: перед кидком проводив м’яч під ногою, ловив його однією рукою… Елена була в захопленні. Хлопчики насолоджувались цим її захопленням.

Через якийсь час до них підійшла сеньйора. Волосся мала кучеряве, як у негритяночки, але обличчя біле-біле. Це була мама хлопчиків. Вона запитала в Елени, як її звати, скільки має рочків і вирішила, що Карлос, молодший, буде її другом.

Потім прийшла також мама Елени, і дві пані ще продовжували розмовляти, коли тітка Ліна покликала Елену вечеряти.

Починаючи з того дня, маленькі дверцята між садочками завжди були відчинені, й діти постійно переходили з одного садочка до іншого.

Життя Елени проходило, здавалося б, щасливо та спокійно. Вона багато гралася в садочку, коли була гарна погода, або на закритій терасі, якщо дощило.

До того ж вона дуже затоваришувала з Карлосом, своїм сусідом, і, взявшись за ручки, вони переходили з одного садочка до іншого. Саме тоді одна з тіток Карлітоса почала казати, що вони наречені, і, кажучи це, сміялася, як кролик, що не подобалося Елені.

Ми насправді наречені? – запитувала вона себе. Не знала, чи вірити в це. Бо вже відчувала, що для того, щоб мати нареченого, треба бути трохи старшою за чотири рочки і, головне, між ними мало б статися ще щось. Але вони чудово проводили час разом, і Елена була дуже задоволена, що в неї є цей друг, її перший друг, вона ж бо так цього хотіла.

Єдине, дуже дратували надокучливі кликання, завжди о тій самій порі: «Обідати!», «Вечеряти!», і треба було кидати гру.

Коли кликали вечеряти, то було найгірше, бо означало, що ти більше не вийдеш до наступного дня. А треба йти вечеряти, хоча їсти не хочеться, купатися – кожен день те саме! – і в ліжко, хоча не хочеться спати…

 

Аромат шоколаду

 

Але одного дня щось трапилося. Щось незвичне. Елена була з братом в садочку, вони обідали на терасі. День був чудовий, і попри жовтень на календарі, в цій частині саду, захищеній від вітру та сонячній, було прекрасно. Саме тут татко посадив апельсинове деревце, бо в цьому куточку було майже завжди тепло.

Раптом пролунали якісь дивні звуки, раніше вони їх ніколи не чули. Їм сказали, що це постріли.

— Швиденько до хати! – стривожено закричала тітка Ліна, яка була з ними. І, покинувши їжу, вони зайшли до будинку через двері, ті самі, що з’єднували терасу із залою.

Щось нове, хвилююче, висіло у повітрі. Все відбувалося не так, як зазвичай. Поспіхом на них натягнули теплі светри, і через дверцята між садочками всі пішли до підвалу сусіднього будинку. Мама несла загорнутого в ковдру маленького братика, який народився кілька місяців тому.

Підвал у будинку Карлітоса не був звичайним підвалом. То була маленька шоколадна фабрика! Стояли великі мішки цукру і какао, було повно шоколаду та величезна купа лушпиння.

Крім сім’ї Карлоса, були тут деякі сусіди з інших будинків, бо тільки цей мав підвал.

Діти дуже тішилися, що опинилися в такій неочікуваній ситуації і в такому незвичному місці. Вони одразу почали гратися на купі з лушпинням, яке до того ж приємно пахло шоколадом: закидали себе ним, стрибали та занурювались. Також вони пробували піднятися на вершину купи, але нікому це не вдалося.

Коли втомилися від лушпиння, гралися у схованки між мішків та верстатів.

Ззовні й надалі лунали постріли. Деякі просто напроти будинку.

Дорослі мало займалися дітьми. Вони позатуляли віконця підвалу мішками й розмовляли всі разом.

Ввечері покоївки принесли з будинку матраци та розклали їх на підлозі.

І там, покладені разом, дітлахи позасинали. Це відрізнялося від щоденного ритуалу і дуже сподобалося Елені. Несподівано укладання спати втратило присмак тривоги, яка виникала, коли вона залишалася сама в темряві ночі.

Процес прокидання, однак, був не таким приємним. Було вогко і важко дихалося. Трішки шоколаду з твердим хлібом роздали на сніданок. Все було сухим. Запах і смак шоколаду ставали неприємними.

Елені дуже хотілося піднятися вже в будинок, вийти в садочок, але стрілянина не вщухала.

Так минув ще один день і ще одна ніч.

Наступного ранку перестали лунати постріли. Навколо будинку не чутно було ніякого шуму. Тільки тиша. Тоді один чоловік трішки відсунув мішка від одного з віконець. Він розповів, що там люди з гвинтівками, вони розмовляють між собою і показують на будинок. І потім, що двоє з них, пригнувшись і з осторогою, заходять у садочок.

Що вони робитимуть? Дорослі були занепокоєні. Діти вже не гралися, їм також трішки передалося це занепокоєння.

Комусь треба вийти, казали старші. Але кому?

— Я вийду, пані. Я тут більше не витримую. – То була Тріні, покоївка Еленіної сім’ї. Гарна дівчина з шахтарського краю.

Мама придумала прив’язати білого фартуха до ручки мітли.

 

—Це прапор миру, —пояснили дітям. — Так вони можуть одразу зрозуміти, що у Тріні немає войовничих намірів.

Дівчина спочатку висунула прапор. Потім вийшла сама.

У підвалі усі мовчали, очікуючи. Тільки хтось сказав:

– Щоб нічого з нею не трапилося, Боже мій!

Час минав. Очікування ставало надто довгим.

Раптом двері відчинилися. Там знову була Тріні. Вона поверталася збуджена:

— Це шахтарі. Пара з них з мого містечка. Вони думали, що ми стрілятимемо з будинку, і вже приготували динаміт, розклали навкруги, щоб його підірвати. Та я їм сказала, цим «здурілим», що в підвалі тільки кілька панів, покоївки та багато дітей.

І додала:

—Ви можете виходити; але вони сказали по одному і з піднятими руками.

Так вони й виходили. Найменші на руках у дорослих. Елену ніс її тато, і вона трішки перелякалася, бо так тато не міг підняти руки. Але потім з’ясувалося, що нести дитину також зараховується… Із темряви підвалу вони вийшли на полуденне сонце, що сліпило. Це було дивне відчуття. Обабіч дверей стояли чорні від вугілля чоловіки, неголені і з гвинтівками. Елену здивувало, що вони не виглядали злими, а деякі усміхалися і пестили дітей. Один навіть плакав, коли їх побачив:

– Що б ми могли накоїти! – казав він.

Родина Елени повернулась до свого будинку, але там вони провели лише кілька годин. Одразу ж пішли до іншого будинку поблизу.

Ця хата не буда особняком, і люди, які там жили, були не такими, як вони. Елені це вже було знайоме. Все було біднішим, ніж у її будинку. Елена ще не могла визначити, що це бідність. Просто їй не подобалося.

Матуся ставилася до цих людей приязно і з вдячністю.

Елена ж ні, бо не хотіла там бути. Їй не подобався запах і вся атмосфера будинку.

– Ходімо, Еленіта, побачимося з бабусею, сказала їй хазяйка.

Елені довелося піднятися на верхній поверх. Там лежала в ліжку дуже стара беззуба жінка. Прямо як відьма.

Стара посміхалася:

 

– Поцілуй мене, красунечко. Яка ж чудова дівчинка!

Стара справила на Елену сильне враження. Їй тоді здавалося, що старість – це від народження: одні народжуються маленькими, інші старими. Як оце одні білявими, а інші чорнявими. І вона не хотіла жити в хаті, де перебуває стара.

Але вони залишилися ще на кілька днів.

Одного разу на маленькій кухні вона почула, як матуся сказала:

– Ну, я думаю, що ми могли б уже піти.

Але хазяйка відповіла:

– Ні, ні. Залишайтеся ще на пару днів. Краще іти напевне.

– Дуже Вам дякую, пані, – сказала мама.

Елена розлютилася на цю жінку, яка хотіла утримати їх у своєму маленькому бідному будиночку, із старою, і де пахло так, як їй не подобалося.

Через декілька років Елена довідалася, що сталося в ті дні: Алонсо, робітник, який жив по сусідству, прийшов, щоб запропонувати їм свій дім. Він не хотів, щоби з ними трапилось якесь лихо через те, що вони живуть в особняку. А в його хаті вони були б у безпеці.

І тому сім’я Елени провела в будинку Алонсо ті дні революції.

 

 

Далі читайте паперову версію журналу.