Від перекладача
Ярослав Сейферт (1901–1986) – світлоносний поет, перший нобелівський лауреат у чеській літературі. Його творче життя було складним і неоднозначним. В юності він – один із фундаторів мистецької спілки «Деветсил», сповідує творчі принципи «поетизму».

Неодноразово змінює естетичну орієнтацію, як це, зокрема, виявилось у книжці «Соловей співає погано» (1926). У післямові до неї Ю. Фучик так окреслив світовідчуття поета того часу: «За ревищем джаз-бандів, у тіні Ейфельки, в кораловій затоці – скрізь смуток. А на дні моря – смерть»[1].

На рубежі 20–30-х років Я. Сейферт віддаляється від «Деветсилу», авангардистських експериментів, оголеної соціальної проблематики, звертається до традицій класичної чеської поезії, своєрідно їх розвиває. В основі його поетики – новаторська метафоричність, свіжа, художньо-надзвичайно інформативна образність: «Тим часом місяць відкладав у хмари яйця, // нові зірки вилуплювались із них, як птахи, // що мігрують із суворого краю, // наспівуючи пісню про долі людські, // хоч і нема нікого, // хто міг би їх зрозуміти».

Я. Сейферт розчаровується в комуністичній ідеології, виходить з комуністичної партії, в поезії все частіше вдається до «вічних тем». У роки Другої світової війни в його творчості набирають сили патріотичні мотиви. Перед очима читача виростають грізні і жахаючі картини: «Не дзвін, а кулемет з дзвіниці нині б’є», «замість малюнків – кров на клаптях букваря». Поет звертається до тем чеської історії, світової культури, його лірику пронизують гуманістичні мотиви.

1969 року Я. Сейферт був обраний президентом Спілки письменників Чехословаччини, але невдовзі його звільняють з цієї посади, оскільки він використав її для захисту свободи творчості, виступив проти цензурних утисків. Після згаданих подій письменника не видають у Чехословаччині (твори його поширюються нелегально, за допомогою «самвидаву»), зате незадовго до цього і в 70-х його книги виходять в англомовному перекладі (Англія, США).

1984 року Я. Сейферта було відзначено Нобелівською премією з літератури «за поезію, яка вирізняється свіжістю, чуттєвістю та багатою уявою і свідчить про незалежність духу і різнобічність людини».

Низку творів Я. Сейферта переклали П. Тичина, О. Новицький, Г. Кочур, М. Пригара, Ю. Петров, В. Швець, І. Цитович, В. Коротич та інші.

З нагоди 110-річного ювілею поета, який світ відзначав у 2011 році, увазі читачів пропонуємо кілька його віршів, які раніше українською мовою не перекладались.

        Іван Прокоф’єв, канд. філол. наук, доцент Кам'янець-Подільського педагогічного інституту

---

Ярослав Сейферт

З чеської переклав Іван Прокоф’єв  

 
Водостік

Кипить вино грози,
стіка з небес шумисто
на утилітаризм
гонористого міста.
 
А водостік, старий
дивак, з стрімкого даху
в бешкетники подавсь,
додумавсь: з всього маху
 
на перехожих вниз
жбурля хлюпку водицю,
у котрій небозвід
устиг уже омитись.
 
І хоч на змерхлість скронь
ось-ось впадуть сивини
архангельським пером,
послідом голубиним,
 
люблю я до цих пір
купання без мудрацій
в хрестильні старовинній,
в цій сауні бідняцькій,
 
люблю в краплистий дощ
роздітися, розкрилитись,
під кронами іти,
від крапелин не криючись.
 
Я хочу, хочу теж
п’яніти безустанно
від браги грозової,
від ритмів барабанних.
 
Розквітлі над чолом
злякають тут сивини,
коли секунди в лоб
клюють, немов градини?
 
 
Поет та інші ремесла
 
Поет?.. Як патефон
за всіх одмін
одне й те саме
квилить він.
 
Несміла рима, мов пташа,
«любов» і «кров», «морози – грози»,
ось і сидить він без гроша,
і в борг бере – в полоні прози.
 
Кишені пухнуть: кабала,
зусібіч вірші. На шпалерах
пером гусиним, на столах,
він пише, як нема паперу.
 
Бува, не в змозі, хоч убий,
своїм словам надати ладу.
Печених любить голубів,
та ті на стіл його не сядуть…
 
Інакша справа – сажотрус,
хоч в сажі, а не в римах вус.
 
З драбинкою й мітлою він
крізь димохід на світ з’явився
і почвалав, мов бедуїн,
лиш дим над дахом заклубився.
 
Й повинен я тут нагадать,
що він приносить всім удачу.
Дівчатка он за ним біжать,
щоб сажа забруднила пальчик.
 
Із кухні пісня долинає –
причин немає, для журби тут.
А якщо витяжки немає,
тоді що скажете робити?..
 
Але і бондаревій зрана
роботі слава і пошана.
 
Він бочки у дворі збиває,
на них вдягає обручі,
найменшу шпарку закриває,
зсередини їх смолячи.
Поки поет пітніє вкотре,
щоб гідно увінчати вірш,
із пивоварні бочку котять
і вантажу нема миліш.
 
Коли весільний кавардак,
за руки взявшись, ходить цугом,
то, пивом освіжившись, всяк
згадає бондаря, як друга…
 
На пекаря після врожаю
сніжисто борошно сідає.
Він звечора робив заміс,
а зранку піч вже дише жаром,
і на дрівцят веселий тріск
у діжці плямкає опара.
 
Над нею нахиливсь… Причаєно
щось шепотів, лише яснішало…
Бо ж тісто – хто того не знає –
від добрих слів зійде пишніше.
 
Духмяним, ніжним караваєм
новий стрічає пекар день.
Ми з теплих ліжок виповзаєм,
а він ще лиш на спочив йде…
 
Коваль також потрібен, звісно.
Ковальська справа варта пісні.
 
Поету стук підкаже ритм,
а музика – точніше слово,
та молотом коваль гримить,
згина розжарені підкови.
В діжу з водою кида їх,
шипить вода, літають іскри,
посапує ковальський міх,
мов дід, утомлено й не злісно.
 
Коваль розмашисто, аж лячно,
б’є по залізу знову й знову,
а кінь чекає, нетерпляче
згинає ногу, жде підкови.
 
Та істина є непреложна:
поета забувать не можна.
 
Він словом тихим – про святе,
про землю рідну, Батьківщину,
він нам повідає про те,
як рятували в злу годину
 
ми матір любу, нелукаву,
її до світла гордий лет.
Сльоза? Не соромно. Співа поет
життю прийдешньому на славу.
 
Дзвін піднебесний, чарок дзвін
серця урочо обіймає.
Тут у вікно, всміхнувшись, він
троянду кида. І зникає.
 
Лампочка
Довкола заскленого світла
клубочиться
рій миготливих крилець.
І пан Едісон,
відірвавши від книги очі,
всміхається.
 
Боже, він врятував нічних метеликів!
Рахунки
Персо твоє,
наче яблуко із Австралії.
Ні, перса твої,
наче два яблука з Австралії.
 
Ох, і любі мені ці рахунки!
 
Пісня про ранкове збирання грибів
Піддавшись таємниці,
по росяній травиці
йду в лісовий полон.
Хоч жаль мені зраненька
русалки молоденької
тривожить світлий сон.
 
Грибну місцину добре
запам’ятав. Іду хоробро
в тінистий лісу глиб.
Там під покровом казки
зарошений, бокастий
сховавсь од мене гриб.
 
Гриби! Милуюсь вами,
ім’я з вас кожен має
і час, і знак, і вид.
Розцвілий ледь дзвіночок
б’є у старий дзвіночок
й тихесенько дзвенить.
 
Ніж вороном кружляє.
Корзина вже – до краю,
а на душі печаль.
І смішно признаватись,
через гриби терзатись,
та все-таки їх жаль.
 
І хоч ходив не всує,
знай, око все косує…
Відсвічує роса.
Знов над грибом схиляюсь
з ножем – і гірко каюсь,
чому, не знаю й сам.
 
Русалка утікала,
накидку враз зірвало
з русалоньки гілля.
Накидка тихо з віття
злетіла і на вітрі
розтала, мов імла.