Микола ШАТИЛОВ: «КОЖЕН МІЙ ВІРШ – ЩОДЕННИКОВИЙ ЗАПИС...»

 

 Про нього всі кажуть: максималіст! - а він і не протестує. Сам зізнається, що живе і мислить за принципом «або – або». Його публіцистичним текстам властива зумисна загостреність, його політичній позиції – принципова категоричність, аж до демонстративності; і при цьому перед нами – поет із ласки Божої, майстер настроєвої лірики, ювелір чуттєвої деталі. Багатогранний, непослідовний, зухвалий, відчайдушний, емоційний... я мов нишпорю у скриньці з епітетами - але жоден не є вичерпним.

В останні роки Микола Шатилов (нар. 1939 р.) видав три помітні книжки: дві есеїстичні – «Спадок спинених годинників» (2007) і «Кляті

сімдесяті...» (2011) – та одну збірку віршів, під загадковою назвою

«Дана» (2009). Мені схотілося поговорити з ним про всі його контрасти, про мистецтво поєднувати непоєднуване. Загалом, гадаю, розмова вдалася, хоч і тривала на відстані, як і все наше знайомство. Електронна пошта не підвела: запитання – відповідь, Харків – Постолопрти... ми подаємо одне одному репліки, наче бадмінтонні воланчики, і радіємо з кожного вдалого влучання.

 

 

«КУШТУВАВ Я БОРЩІ ВСЯКІ...»

 

– Пане Миколо, ви питомий харківець; із якої родини походите?

– Звичайнісінька сім’я харківських інтеліґентів. Батько, Євген Шатилов, – інженер, ціле життя викладав по інститутах, технікумах, училищах. Щоправда, по війні невеликий час служив у газеті. Журналістика – се в мене від нього.

Мама, Лариса Мартиненко, – лікарка, але за фахом майже не працювала. Самотужки навчилася шити. Була з неї неабияка кравчиня! Пізніше також викладала – крій і шиття.

За політичними критеріями тих часів – неблагонадійна сім’я. Діда мого, Сергія Шатилова, у 1938-му розстріляли. У підвалі Управління південної залізниці. Між іншим, службовцям Управління було пояснено, що в підвалі відкрито тир.

Батько носив тавро – «син ворога народу», а згодом і друге: «залишенець», себто – залишався на окупованій німцями території. З мамою ще гірше: вона походила з родини багатих сватівських землевласників – Мартиненків. За дитинство у маєтку боялася й згадувати. Аж коли-коли наважилася поїхати зі мною до своєї Боголюбівки. Жили іще баби, які пам’ятали її батька, Федора Мартиненка; казали: «Ото за вашого тата тільки й життя було... Вареники їли – масло по ліктях текло».

Словом, причин любити совєтську владу у батьків моїх не було, і вони її не любили...

– Яким ви пам’ятаєте Харків вашого дитинства?

– Мої перші дитячі враження – «німецькі». Мешкаємо у старій холодногірській кам’яниці на півтора поверхи. Невисокий дерев’яний ґанок, галерейка, кухня з пічкою, вітальня, яку називають кімнатою, а за нею спаленька. У спальні – батьківське залізне ліжко, медово-жовте, як і топлене масло у слоїку, що я його під те ліжко пхаю. Подалі, подалі... Наслухався: «Німці йдуть! Грабуватимуть».

Аж ось і вони. Двійко. Бахматі зеленаві шинелі. У кожного за плечем ґвинтівка. По кухні, по кімнаті... А йдуть у спальню – мені й серце холоне, заклякаю на канапі біля мами: «Знайдуть!» Та вони й не шукали. Пішли собі мовчки.

День осінній, соняшний, й світло у хаті таке саме, як моє топлене масло: медово-жовте. Витягаю слоїка. Мама сміється: «Чи ви бачили? Малий масло сховав!». Усі мене хвалять...

Навчався я у 4-й залізничній школі. Мабуть, варто пояснити, які се такі школи – залізничні. Совєтські залізниці мали певну, сказати б, автономію: свої лікувальні заклади, свої освітянські, своя система постачання, свої крамниці тощо. З учителів запам’ятався україніст – Павло Варяниця. Маленький, сухорлявий, чорна, з сивиною, кучерява чуприна. Нічого він нам не прищеплював – ні любови до рідної мови, ні любови до української книжки. Виглядало, що все йому байдуже. Знаєш, не знаєш – сідай. А, уявіть собі, таки прищепив. Як спромігся? Загадка! Талант мав. І не лише педагогічний, а й людський. Гідність мав! Усе в нього і в ньому було українське. Непомітно, але всі сорок п’ять хвилини він нам наче нагадував: «От я, Павло Варяниця, – Українець!» А тим і читали ми залюбки й «Миколу Джерю», і «Пропащу силу», і тих «Коней...», які «...не винні».

– І своїм майбутнім фахом ви обрали філологію...

– По школі я вступав на філологічний факультет Харківського університету. Не вступив. Конкурси були фантастичні. Автошляховий технікум – кинув. Технікум молочної промисловости – кинув. Подався на завод – виробничий стаж заробляти.

Нарешті – університет, філологія. Та університет яскравих спогадів по собі якось не лишив.

Куштував я борщі всякі – був і газетником («Ленінська зміна», «Вечірній Харків»), і редактором критичного відділу (місячник «Прапор» – сьогоднішній «Березіль»), а там – пішло-поїхало: ґід, сезонний наймит, конюх, фотограф, маляр, прибиральник, сторож, головний редактор празького місячника «Пороги», власний кореспондент американського радіо «Свобода» в Чехії, редактор міжнародних новин («Свобода»)...

– Навіть конюхом? Як це ви в конюхи подалися?

– Коні вабили з пуп’янку. Та де міський хлопчик з ними запізнається? Запізнався за свого студентства, коли восени виганяли нас на «збирання врожаю». Їздовий? То я й зголошувався. Харчі дівчатам-куховаркам возити зі складу, по воду з діжкою... Уранці приходиш на стайню, конюхи покурюють на колодах: «Сьогодні бери отого, Гнідка, а збруя його тамечки висить...». А котрийсь докине: «Та, гляди, запрягай не як той... Гришко ваш». Посміюються дядьки. Гришко – сільський хлопака, та як наказали йому взяти на Гнідка два хомути, то він й узяв. Дядьки мало з колод не попадали. Реготалися.

Надвечір несу черговому конюху шкалика. Дозволяє засідлати Чалого. Пам’ятаю і Чалого, і поночілі краснокутські бори, якими він мене носив...

Ставши газетником, писав за харківський гіподром. Потоваришував із двома наїзниками, з двома Павликами – Блудовим і Куровим. Коли вернув з ув’язнення й микався: де б його притокмитися (не в редакціїї ж... не в школі...), – Павлик Блудов (він уже майстром-наїзником був, мав свою стайню) і пораяв: «А ходіть-но до нас».

Директор, Василь Лебедєв, циган з академічною освітою, узяв мене нічним конюхом – бровою не повів. Звик, що біля коней усяких диваків аж-аж-аж. А Павлик Куров підохочував: «Та “нічного” коні найбільше люблять: їсти-пити дає, а нічого не вимагає...».

По якімсь часі став з мене стежовий. Се той що стежить роботу коней, тренінґ. Ну, а від стежового до головного судді бігових перегонів – києм докинути. Судив і редаґував бігову програму. Два випуски на тиждень – суботній та недільний. У тих книжечках-метеликах я й друкував свою «Історію Харківського гіподрому». Крім того, писав звіти з великих призових днів, життєписи славетних коней... Біговим світилом 80-х був орловський рисак Карфаген. Унікального таланту жеребець!

Любов до коней – се назавше. Як сказав один письменник, який знався на конях, можна кинути пити, курити, грати в карти... Жінки? Жінки, ті самі тебе покинуть. А вигляд коня, його дихання, його запах бентежитиме тебе аж до самої смерти. А може, і по ній.

Утім, чи не десятиліття тримала мене на біговищі не тільки вона, любов до коней. Тримала й та на диво позачасова атмосфера, яка панувала за гіподромним муром. Ні тобі соціялістичного змагання, ні ударників комуністичної праці, ні перевиконання плянів... Сюди навіть райкомівські інструктори заходили з певним острахом: що воно за світ такий, малосовєтський?.. А то раз закортіло харківському босу Масельському покататися на найбаскішому коні. Наш циган – нема ради! – вивів сірого орловця Вольфрама. А підпилий Масельський й пусти його учвал. Рисака... чвалом... Ганьба! Конюх Оля Павлова – та сама, що викохала геніального Піона, –  плакала, стоявши край доріжки...

– Чом же плакала?

– Коні поділяються на бігових і скакових. Біжать риссю або інохіддю, скачуть – чвалом. Чвал – природній алюр; рись, інохідь – алюри штучні, напрацьовані. Коли рисак збивається на чвал, се означає, що він з тої чи тої причини втратив баланс. Якщо попоганяти рисака чвалом – він розбалансовується. Наїзнику доведеться знову ставити його на правильний хід.

На відміну від жокея, в наїзника (наїзник – це той, що сидить не в сідлі, а в маленькому візочку – «качалці») багато що залежить від чутливості рук. А які руки могли бути в Масельського? От Вольфрам його й «поніс». Новачок, намагаючись вдержати коня, бере його «на зуб», рве йому рота. Тож Оля і плакала.

А як з’їхав Масельський з доріжки, обматюкала його, як сама схотіла. Масельський ті матюки «проковтнув»...

– Ви згадали про ув’язнення. Дехто вас називає дисидентом...

– Чому називають дисидентом – питання не до мене, а до тих, що так називають. Загалом, дисидентство за умов існування в тоталітарній державі, якою був Совєтський Союз, не є ефективним методом боротьби – або, якщо хочете, протистояння – з тою державою. На вовчому хуторі по-вовчому й гутори! Побороти чи принаймні підважити основи антинародньої влади можна тільки силовими методами, себто такими, до яких удається й вона. Гасло чеських дисидентів «Ми – не вони!» є фальшиве своє суттю.

Я ж до жодних «методів» не вдавався, але каґебісти досьє на мене мали, і в історії з арештом, засудженням, ув’язненням їхні пальці знати.

Сидів я на бурку. Без копійки. А такий собі кололітературний хлопчик, Славко Рисцов, і запропонуй: «Поможи відвезти вантаж на Волинь. Заробимо». Вантаж – нелеґально виготовлені церковні календарі. Поїхали. Спинилися в луцькому готелі, відвідали кілька парохій... Славкова поведінка мені не подобалася. Провокативно поводився, і я відчував, що вояж добром не скінчиться. На моє і впало. Трус у готельному номері... Арешт. Попереднє ув’язнення.

Слідство тривало півроку, мінялися слідчі. Останній мені співчував, і то не так, як вони вміють, щоб видушити з тебе якомога більше. Ні, співчував по-людськи. На допитах натякав, що підставили мені Рисцова, підставили... Від себе, не з обов’язку, повідомив моїх – маму, брата, жінку. На мою користь співпрацював із моїм захисником... Дай Боже йому здоров’я!

А далі суд. Три роки за двома статтями – «приватне підприємництво» і... «зброя». Вишмонали в мене красиву – братів подарунок – фінку. Та стаття мені потім не зашкодила. На етапі горлає конвойний начальник: «Стаття?!?!» Відказуєш число (не пам’ятаю вже, яке було) – і загучить схвально «столипін»[1]: «У-у-у... Зброя, зброя...».

 

 

«ЯКЩО ЛЮДСТВО ПРОДІСТАНЕТЬСЯ КОЛИСЬ У ТАЇНУ ВІЧНО ЖІНОЧНОГО, ВОНО ЗІЙДЕ НА ПСИ»

 

– Поговорімо про Шатилова-поета: з чого він починався? Коли ви почали писати? Чи були у вас учителі?  Можливо, був якийсь автор, чия поезія вас зачарувала, дала вам поштовх до творчості?

– Поет Микола Шатилов починався із закоханости. З вельми пізньої закоханости. Рік 1975-й...

Учителів як таких я не мав. Живих себто. Але поет, який зачарував, був. Богдан-Ігор Антонич. Авжеж, позначилося те, що знайомство з його поезією й зустріч з тією, яка «дала поштовх», майже збіглися в часі. Віршів моїх тоді ніхто, крім безпосередньої адресатки, а згодом – так воно вже ведеться – адресаток, не читав.

А хто вас підтримав на початку вашого творчого шляху?

– Роберт Третьяков. Підтримав у спосіб досить незвичайний. Минуло натоді вже чимало літ, як я пішов із «Прапора», а Роберт там і досі працював. Закортіло мені дізнатися, чи варті чогось мої поезійки. Вигадав я життєпис, вигадав псевдо... Надсилаю Роберту.

Аж гульк – лист! Прочитав, мовляв, зайдіть до редакції, познайомимось, вірші пропонуватиму до друку... І знайомий третьяковський підпис.

Та надрукував ті вірші не Роберт Третьяков у «Прапорі», а Оля Керзюк у лондонському часописі «Визвольний Шлях». Вона, сказати б, «першовідкривачка». Але Робертового листа я довго зберігав. Відтоді намагався «поетично» друкуватися тільки у «Прапорі» (теперішній «Березіль»). У Юрка Стадниченка[2] – хай царствує! У Володимира Науменка2 – хай йому Бог спорить!

– Чим є для вас поезія? Грою? Способом пізнати себе, виладнати внутрішню напругу? Чи паралельним світом, у якому можливе все?..

– Пофілософувати з вами, на жаль, не зможу. Філософїї як такої не люблю і погано на ній знаюся. «Не наш факультет», як казав наїзник Павлик Куров... Мені ніколи на думку не спадало і не спадає замислюватися, «чим є для мене поезія». Кожен мій вірш – щоденниковий запис. Не більше.

– Ви майстер насамперед інтимної лірики, і це рядки високої напруги...

– По моїй голові, поняття «інтимна лірика» є тавтологічне. Без інтимного нема лірики. А втіленням всього найінтимнішого є Жінка.

Ми ось балакали за коней. Так от іще один їхній знавець писав: се якісь непізнані нами істоти, бажані і звабливі, які ціле життя перебувають коло нас, та так і залишаються загадковими... Се вже він не про коней. Про жінок!

Якщо людство продістанеться колись у таїну Вічно Жіночного, воно зійде на пси. Певен, що не продістанеться ніколи. Але кожен чоловік – і кожен на свій спосіб – прагне бодай діткнутися тої таємниці. Моїм способом, до якого я вдався – певна річ, підсвідомо, – було віршування. Написане призначалося тільки й тільки тій чи тій конкретній читачці. Оприлюднювати таке? – мені попервах і на думку не спадало...

І хай не зводить вас на манівці моє «тій чи тій». На перше око адресаток у мене чимало, а насправді – єдина. Інші завше лише «давали привід» наблизитися до таїни тої, єдиної.

З жінками, знаєте, як із кіньми... Відомий шведський кіннозаводчик ХІХ століття (коли не милюся, граф Вранґель) мовляв: «Любити коня не означає їздити на ньому. Досить милуватися ним і думати про нього».

– Пане Миколо, поета немає без мови. Кожен, хто вас читає, неминуче звертає увагу на вашу специфічну лексику, а почасти й граматику. Вам близька мовознавча позиція Святослава Караванського?

– Святослав Караванський доводить, що в українських виданнях панує не українська мова, а «київське койне», і я з ним цілком згоден. Колись директор української редакції «Свободи» Сашко Народецький закидав мені: я, мовляв, надто українізую тексти, себто вживаю питомо наших слів замість запозичень і кальок з московщини. Пояснення він мав злочинно наївне: «Наш слухач такого не розуміє».

Гострі, але товариські суперечки точилися в мене з редактором київського журналу «Всесвіт» Юрком Микитенком. Той вимагав змінити «опаску» на «пов’язку», «лазничку» на «ванну» тощо, тощо, тощо. «“Ані руш!”? Та ні в якому разі! Напишіть “ні з місця!” Інак наш читач не зрозуміє».

Зрештою, мій переклад з чеської (повість Мілана Матєйчика «Помирати треба натще») «Всесвіт» подав під рубрикою «Перекладацький експеримент». А «експериментального» там тільки й того, що питома українська лексика...

– Ваш погляд на правописну реформу: варто її здійснювати чи ні?

– Правописів маємо кілька: Голоскевича, Кримського, «совєтський» від академіка з ласки КҐБ Білодіда, «совєтський» від його спадкоємців... Хай кожен вибирає той, що йому до душі, а час покаже, котрий з них стане академічним.

Доцільною є практика тих часописів, які друкують, наприклад, розвідки Святослава Караванського та інших авторів із виноскою «особливості авторського правопису збережено».

– Як розпочався ваш «роман» зі словником Грінченка?

– Одного літа, наприкінці 70-х, сторожували ми з братом Мишком на часникових плантаціях у Козачій Лопані. Самі посеред поля. Тижнями. З товариства – тільки пси та рушниці. Почитати? Як на лихо – нічого!

Вибиралися поспіхом, і я вхопив що на очі навернулося, а навернувся словник Грінченка. Нема ради – читаю. Та так зачитався, що й посьогодні перечитую. Багатство несказанне!

А фразеологія? Поетична, влучна, дотепна! У ній відбився наш національний характер. Певен, що відродження українщини, без чого чекає на неї доля мови канадійських інуїтів, має починатися з реанімації фразеології.

 

 

«ПРАГА – МІСТО МІСТИЧНЕ...»

 

– Пане Миколо, в який момент ви вирішили еміґрувати? Що вас до цього підштовхнуло?

– Не мав я такого наміру – еміґрувати. Запросили – поїхав на два тижні. Та за кілька днів почали коїтися дивні речі. Не знати де поділося відчуття, що ти на чужині. Чуже – чеське – непомітно й швидко ставало своїм. Тішив вищий – не до порівняння! – щабель всякденної культури. Коли незнайомі, заходячи у ліфт, вітаються до тебе, а виходячи, кажуть «na shledanou»[3], ти попервах тетерієш: чи, бува, не знущаються? Ну, й безліч такого...

На той час у Празі вже не лишилося жодної комуністичної назви, жодного большевицького пам’ятника. А Чоп зустрічав мене величезним гаслом «Слава КПСС!». Хоч-не-хоч замислишся, яка країна твоя, а яка не твоя.

Утім, довго я не замислювався. За місяць вернув до Чехії.

– Як ви там освоювалися, вростали в чеську дійсність?

– Початки були не з медом. Був за прибиральника у відомому празькому вар’єте на Водічковій, торгував чужими картинами на Карловому мості, сторожував на автостоянці... Се згодом узяла мене мюнхенська «Свобода» своїм празьким кореспондентом. А як і сама «Свобода» знайшлася у Празі – додому мені вже не було вороття.

– Але ж ви часом їздили в Україну?

– Їздив, звичайно... Не часто, але їздив. Вірте чи не вірте, а завше чекав на мить, коли знов перетну чеський кордон. Як замиготять за вікном чеські краєвиди – пагорби і поля, поля і пагорби, черепичні дахи сільських домочків, костельні дзвіниці, – то й відітхнеш: «Нарешті!».

Тут, у Чехії, прокинешся – під балконом сусідки щебечуть: чисто по-чеськи, чисто по-чеськи... Підеш до трафіки по свіжі газети – у хазяйки вже лежать наготовані; подякує, побажає вдалого дня і запросить заходити – чисто по-чеськи. Загляну до в’єтнамки Еви взяти сього-того на сніданок – і вона по-чеськи! Не чисто, але по-чеськи... Нормальна країна. Без шизофренічних збочень.

А в Харкові автомеханік не знає, що таке «маточина», продавчиня не знає, що таке «шинка», на пошті, зачувши українську, запитують: «А ви не з діаспори?». За тиждень чуюся як на вигулянковому дворику харківської Сабурової дачі[4]. Підійде та чи та жіночка, ввічливо попросить цигарку, погомонить з тобою; говорить наче як усі люди, та за п’ять хвилин відчуваєш аж таку відсутність логіки в її балаканині, що стає моторошно і хочеш хутчій утекти з того задротованого дворика.

– Що ви залишили в Україні: родину, друзів, минуле? За чим шкодуєте?

– В Україні лишилося найдорожче – гробочок моєї доні Ясеньки. Молоденькою пішла вона у засвіти. Лишилася Ясеньчина мама – Жанна. Зірвати її на те, що ви називаєте еміґрацією, то був би злочин. Жанна – вчителька від Бога. Без школи, без учнів себе не уявляє. Лишився в Україні і Ясеньчин чоловік Андрій. Кохав він її... Одно слово, «так ніхто не кохав».

А шкодувати... шкодувати не маю за чим. Хіба... Виїхати з несвоєї-своєї країни мав раніше. Коли не в шістдесяті, то бодай у сімдесяті.

– Хто ви за ознакою місця, закоріненості: харків’янин? українець? европеєць? громадянин світу?

– Як визнавець і шанувальник Дмитра Донцова, я навряд чи можу бути «европейцем», а тим паче «громадянином світу».

Я празький українець. Наголошую: не чеський, а саме празький. За чеською анекдотично-соціологічною градацію населення поділяється на пражан (пражаків) та всіх інших. Пражаки, своєю чергою, дивляться на все, що на схід від Пардубіце, як на «балкан». Вони, пражаки – своєрідна каста. Я українець і до касти не належу, а все ж уважаю себе в певному розумінні пражаком.

 Прага – місто абсолютно містичне. Стоїте на зупинці, чекаєте на свою «чтиржіадвацітку»[5], а навпроти – дім Фауста. Леґенда, ясна річ, але... Але впливає.

Або чвалаєте з Нуслів на Виногради. Вулиця «На боїшті», і... ось він, шинок «У Каліха», куди вчащав Швейк. Гаразд, не Швейк, а Ярослав Гашек, але... впливає.

Поспішаєте в міській метушні, зирк – камениця, яка належала батькам Франца Кафки. Висівши з тої самої «чтиржіадвацітки» на Флорі, ідете до себе у Вршовіце й минаєте будинок, у якому мешкала Кафчина муза Мілена Єсенська. Чиста тобі містика...

І  так щодня, і так щомісяця, і так двадцять років... Зрозуміло, що, врешті-решт, стає з вас пражак.

Попервах замешкав я на Олдржіховій, під вишеградськими скелями, і невдовзі довідався, що в сусідстві жив був найвідоміший дитячий письменник Ярослав Фоґлар. Читавши його книжки (а ним захоплювалися й кілька поколінь дорослих), довідався, що пригоди маленьких героїв Фоґлара відбувалися тут-таки: на скелях, по сусідніх дворах, на Фоліманці (парк такий поблизький).

Далі була Овенецька, у празьких Дейвіцах. Будинок, у якому мала апартаменти кінозірка 40-х Ліда Баарова[6]. Переглядав фільми, в яких вона грала. А потім не можеш позбутися відчуття, що, може і її автомобільчик Praga Lady стояв якраз там, під вікнами, де стоїть мій старий «опель-кадет».

Під впливом таких і безлічі схожих вражень здається, що й дитинство твоє минало у Празі, і юність... Укінці – колись чужа, далека і незнана Прага перетворюється на рідне місто.

– Ви мимохідь згадали ім’я Донцова. Хотілося б знати більше про ваші світоглядні, культурні орієнтири.

– Безперечно, Дмитро Донцов у мене на першому пляні. Ви скажете, що об тій порі, коли мав формуватися мій світогляд, книжок Донцова вдень із свічкою не можна було знайти. Се так. Але видавалося чимало – і то грубезних! – монографій, автори яких паплюжили український націоналізм і, впавши в пасію, сторінками цитували його ідеолога. Читай уважно, виписуй і маєш... Словом, ішла голота на вигадки.

– Чому саме Донцов? Не Липинський, не...

– Пояснювати таке треба було двадцять років тому. Сьогодні – ні.

– І все-таки – поясніть мені.

– Вам скажу, що мені Донцов близький своєю відверто протимосковською спрямованістю, войовничістю, вкрай тверезою оцінкою українства (може, аж на межі українофобства), відсутністю освідчень у любові «рідному народу». А ще й тим, що ідеологія була перевірена практикою. Бандерівці таки перетворили (і то дуже швидко) волинських гречкосіїв на лицарів.

– Яких іще авторів ви читаєте?

– Усе своє свідоме життя читаю Жоржа Сіменона. Найбільший письменник ХХ століття. Новочасний Бальзак! Психологізм, який, здається, не має дна... Вишукана простота стилю... Тряси-душу-знання людини...

З поетів мені найближчі – Євген Маланюк, Євген Плужник, Володимир Свідзинський. І, звичайно ж, Богдан-Ігор Антонич.

– Ви не назвали жодного з ваших сучасників...

– Якщо міряти метром вічности, то сучасників нема. Є сучасниця. Ліна Костенко.

Хоча – з причин географічних – поточної поезії я просто не знаю.

– А музику слухаєте?

– Музика? Луцино (я вже вас на чеський штиб, через «у»...), не маю слуху й на копійку. Але слухаю. Не клясику, як ви здогадуєтеся. Люблю польський  джаз 30-х. Люблю французький шансон. Останньо полюбив і вкраїнський. Між іншим, завдяки вам. Ви – найталановитіша його виконавиця.

– Дякую, мені справді приємно... А як іще розпоряджається своїм дозвіллям празький українець Микола Шатилов?

– У гулящий час, якого обмаль, можу сісти десь при каві з тоніком, можу перейтися берегом Огржі, що її бачити з мого вікна, можу заїхати у той чи той замок. У Чехії замків – як ленінських пам’ятників в Україні.

 

«УКРАЇНСЬКА ВЛАДА? ЇЇ НЕ БУЛО Й НЕМА.

В УКРАЇНІ РОСІЙСЬКА ВЛАДА»

 – Пане Миколо, якщо можна, кілька слів про «Кляті сімдесяті» – збірку есеїв-спогадів, яка розворушила харківські літературні кола, принаймні старше покоління. Як до вас прийшов задум цієї книжки, як довго вона писалася?

– «Кляті сімдесяті...» – книжка споминальна, а спомини не приходять як задум, вони самі собою зринають. Увіходиш у літа – і мимоволі починають спадати на пам’ять ті чи ті епізоди, ті чи ті люди... Дещо занотовуєш: ану ж знову забудеться...

Більшість розділів написано на початку століття, і тоді ж оприлюднив їх лондонський «Визвольний Шлях», часопис, який заслуговує на окремий спомин. Деякі есеї з’являлися друком у «Березолі».

– Слава Стецько, Ігор Муратов, Григір Тютюнник, Євмен Доломан... За яким принципом ви добирали персоналії – героїв ваших есеїв?

 – Я їх не добирав. Се люди, які так чи так причетні до моєї долі і які на неї так чи так впливали.

– Декотрих читачів (а надто читачок) шокує один з початкових розділів «Клятих сімдесятих», під назвою «Без горілки – нема говірки». На тих сторінках ідеться про те, як наша творча інтеліґенція доби застою, принаймні її чоловіча частина, рятувалася алкоголем і гинула від нього ж. Прокоментуйте...

– Горілка сама по собі не є ані добро («рятувалися»), ані зло («гинули»). У старосвітських куп’янських сім’ях – наприклад, брати та сестри моєї бабусі, – без оковитої за стіл не сідали. Ні вранці, ні в обід, ні ввечері. А ніхто не спився, ніхто рук на себе не наклав. Усі пішли до Бога вівці пасти старенькими-старенькими. Не пиячили – заживали. Як казав один мій товаришок, великий, між іншим, заливаха, «вміли пити культурно».

Я не хотів би надміру політизувати цієї теми, але пиячити на московський копил Україна почала з большевиками, які ставили собі за мету нищення національної культури. Усякденної, побутової, а найголовніше – сільської. Голодомор 30-х вигубив сільську еліту. Сільський люмпен пристосувався, зацілів і пішов по трупах, стаючи «хазяїном життя». А вкраїнський інтеліґент як носій національної культури став гнаним вовком. Скільки майорів над Україною стяг Сатани (здається, так у Донцова), стільки й стояла перед українською інтеліґенцією примара розстрільного підвалу, магаданських таборів, примусової божевільні...

Тиск, тиск і тиск! Роками, десятиліттями... Академік Олександер Білецький, інтеліґент з інтеліґентів, інтелектуал европейського засягу, – і той міг набратися, як жаба мулу...

– Ви дуже гостро, навіть епатажно про це пишете.

– Зверніть, прошу, увагу: перша частина «Клятих...» має підназву – «З повсякдення літературної провінції». Написати саме так, як я написав, змусили мене спомини деяких верстаків. Читав я їх – і не міг з дива вийти. Як, виявляється, хороше жилося нам за совєтів! Якими, виявляється, українолюбами були оті всі шелести, щербицькі, ващенки, підгорні! Яких, виявляється, «клясиків» ми мали – дмитерків, полторацьких, новиченків, збанацьких! Які дискусії точилися! Які книжки видавалися! А про те, чим жив український інтеліґент, який іще мав, як той каже, Бога в животі, – ані пари з вуст.

А жив він бажанням: очі б мої того всього не бачили. Тож мусив їх заливати.

– Багато хто заливає їх і сьогодні – очевидно, відбулися не всі зміни, яких би ми бажали. Якою ви бачите Україну з відстані?

– Радше скажу, якої України з відстані я не бачу. Не бачу  української, не бачу незалежної. Залежність від Московії колосальна, і завинив не так каґебіст Путін із своєю гоп-компанією, як так зване російськомовне населення, яке дістало наличку «п’ятої колони». Помилка! П’ята колона діє за обставин воєнних. У мирний час вона не рипається на панівне становище. А наші «колоністи» рипаються, і неабияк.

Ситуація нагадує передвоєнну Чехословаччину, в якій мешкало три з половиною мільйони німців. Ні чеськими, ні словацькими патріотами вони не були. Були, як і годиться, патріотами німецькими. Зразу ж по війні чехи і словаки з ними жорстоко поквиталися. Під час ґвалтівного виселення було забито десь тридцять тисяч німецького люду: старі, жінки, діти... Містечко Постолопрти (колишній Постелберґ), до якого я переїхав із Праги, «уславилося» влітку 45-го наймасовішим розстрілом (близько тисячі осіб). Я за те, щоб усі чеські злочини проти німецького населення було розсліджено, а винуватців... названо (карати-бо вже нема кого). Та коли йдеться про саме виселення... Се не був акт помсти. Се був акт справедливости, освячений, між іншим, «Великою трійкою» – Рузвельт, Сталін, Черчилль.

На нову «Велику трійку» (хоч я про Сталіна й найлихішої думки) чекати годі. Тож і виселення москалів ніхто українцям не освятить. А самі вони з України не поїдуть.

Після большевицького перевороту у Петрограді в Україну Грушевського-Петлюри-Винниченка-Скоропадського ринув потік москалів. З-під большевика тікали? Меншина! Більшина хотіла елементарно нажертися. Не вернули б на північ і за умови повернення царя-батюшки, бо голод не тітка... Трималися б ситої України, як воша кожуха.

Так і тепер тримаються.

– Таж нинішня Україна вже далеко не така сита.

– А все ж тримаються. І поки тримаються, поти й не бути Україні українською і незалежною. Моє бачення найближчого майбутнього невеселе: Москва задушить-таки Київ у «сестринських обіймах». І жоден заокеанський пес не гавкне.

– Песимістично, нема слів... Схоже, нам, українцям, фатально не щастить із владою. Можливо, одна з причин такого стану речей – це той факт, що в Україні так і не відбулася люстрація? Як ви гадаєте, чому не відбулася?

– Перепрошую, але почну анекдотою. Повернулися совєтські туристки з Італії. Чоловік питає в жінки: «Як там, у Римі? – Показали нам Колізей, а в готелі...  в готелі усіх поґвалтували. – Усіх? – Та ні, крім Лільки». Те саме і в Неаполі, і в Венеції, і в Мілані. Усіх... за винятком Лільки. Чоловік не витримує: «А чого ж Лільки ніхто не схотів? – Та ні, то вона сама не схотіла».

Чехія люструвала, Польща люструвала... А Україна? Не схотіла! Та й кому було хотіти? Кравчуку? Кучмі? «Батькам нації» з тодішньої Верховної Ради? Таж серед них аґентів КҐБ було – хоч греблю гати. На посаду глави незалежної держави претендував чільний каґебіст Євген Марчук – той самий, який ціле своє життя незалежність поборював!

Наслідки нелюстрованости й сьогодні даються взнаки. Главою держави маємо кримінального злочинця.

 А де поділися списки конфідентів КҐБ, власників конспіративних помешкань et cetera? Вони у Москві.

То скільки ж має Росія в Україні своїх сексотів, а найголовніше – аґентів впливу? П’яний їжак – і той вам скаже: тисячі й тисячі! А ви про якусь українську владу... Не було такої в Україні і нема. В Україні російська влада.

– Але хтось же в сучасній Україні все-таки є для вас авторитетом – моральним, інтелектуальним? Не політик – то хоч письменник, митець...

– Не замислюся ані на мить. Євген Сверстюк! Постать сковородинівської духовної величі і по-шевченківськи сталевої незламности. Таким пам’ятники за життя годиться ставити.

– Ви, здається, колумніст кількох чеських видань. Який образ України ви прагнете створити у чехів?

– Чехи, з огляду на досвід співіснування з судетськими німцями, краще за інших европейців розуміють, що коїться в Україні. Але не всі і не завжди.

Пам’ятаю, як заповзялися на мене деякі політичні оглядачі, коли я написав у газеті Lidové noviny, що Чехія не мала б підтримувати української кандидатури ні в Европейській Унії (київським койне – Европейський Союз), ні в НАТО. Чому? Та тому, що Україна – байдуже, хто в ній за президента, – ввійде в ті европейські та евроатлантичні структури як троянський кінь Росії.

Неґативний образ України? «Já za to nemůžu»[7], як кажуть чехи. Такою є українська реальність – національна, політична, економічна, і я хочу, щоб чехи, яких маю за свій народ, знали: серпень 68-го може мати своє повторення. Сього разу не Чехії, а в Україні.

– Чому, на вашу думку, українці за кордоном живуть матеріально краще, ніж українці в Україні? Візьму те, що мені близьке, – літературні журнали. В Україні майже всі вони – животіють, іншого слова не добереш. Задихаються без фінансування. Звісно, про якість поліграфії, дизайну частенько не випадає й згадувати. А в Чехії вкраїнські «Пороги» та інші видання спокійнісінько виходять друком, і то на цілком професійному рівні. Попри те, що українська культура для Чехії – не національна, а меншинна. Що за парадокс, як його пояснити?

– Чеський уряд має Раду з питань національних меншин, а Рада має бюджет, кошти якого розподіляє між українцями, словаками, в’єтнамцями, поляками, німцями, мадярами... Кожна меншина має свій друкований орган, а то й два, як українці. Наші видання – «Пороги» та «Український журнал». Обидві редакції не розкошують, але мають на те, щоб виплачувати навіть авторські гонорари. Невеличкі, але й не копійчані.

А носталгійні зітхання деяких українських письменників: от, мовляв, за совєтських часів, діставши гонорар, я міг умеблювати помешкання... – виглядають у Чехії смішно. З продажу своїх книжок живе два-три чеські письменники, не більше.

– Література і політика: як ви бачите цю складну систему взаємозалежностей?

– Зв’язок між літературою і політикою, авжеж, існує, але без «взаємо-». Політика без літератури є, а літератури без політики нема. Де держава, там і політика. Конче! Та не конче – література. Пошлюся на Сполучені Штати в молодий період їхньої історії: американська політика – була (і то яка витончена!), а літератури американської – було ще голо.

Загалом – політика присутня в будь-якому літературному творі. Навіть у найінтимніших поезіях. Ба навіть і в клясично порнографічному романі Джона Клеланда «Фанні Гілл». Не вірю письменникові, який каже: «Я політикою не цікавлюся». Він – попри власне небажання – цікавиться. Підсвідомо, інтуїтивно... Бо людина – істота політична, вона шкурою відчуває: не цікавитимешся – політика сама зацікавиться тобою, й буде зле. А відтак, певний відбиток політики лежить на всьому, що вийшло з-під мистецького пера.

Десятиліттями несвободи нас привчено, що словесним утіленням зв’язку «політика-література» є «громадянська лірика». Ми звикли протиставляти камерність та громадянськість і завчасто не помічаємо, що в поетичне пір’я вбилося покоління, викохане Свободою. Його поети, замість лізти на барикади, можуть, як і ви, «лінуватися із томиком Верлена», залишаючись водночас поетами глибоко громадянськими.

– Наостанок: чого б ви побажали молодим, які залишилися тут, в Україні?

– Побажав би – хай Бог мені простить! – ТАМ не залишатися. Хай здобувають західню освіту, переймають стиль західнього життя, політичний зокрема, і вертають в Україну її президентами, її прем’єрами, її міністрами.

 

Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ