ТЕННЕССІ ВІЛЬЯМС
ТРАМВАЙ «ЖАДАННЯ»
П’ЄСА
З англійської переклав Богдан БОЙЧУК
Перекладено за виданням: A Streetcar Named Desire by Tennessee Williams, Signet, 1947
І так я увійшов у розбитий світ,
Щоб прослідити візіонерне братство любови,
Голос якої – мить на вітрі (не знаю, куди кинутий),
Щоб невдовзі тримати кожний вибір розпачу.
«Розбита вежа» Гарт Крейна
ПЕРСОНАЖІ
Бланш ДюБуа
Стелла Ковальскі
Стенлі Ковальскі
Міч – Гарольд Мітчелл
Юніс Габбел
Стів Габбел
Пабльо Ґонзалес
Чорна жінка
Лікар
Медсестра
Молодий колекціонер
Мексиканська жінка
СЦЕНА ПЕРША
Зовнішній фасад наріжного двоповерхового будинку на вулиці в Нью-Орлінс, що зветься Елізійні Поля і біжить між колійовими рейками й рікою. Дільниця бідна, але, на відміну від подібних дільниць в інших американських містах, вона має розхристаний чар. Будинки в більшості дерев’яні, білі, посірілі від негод, з розхитаними зовнішніми сходами й галеерями й оздобленими гострокутними дашками над вікнами. Цей будинок має два мешкання: верхнє і нижнє. Побляклі білі сходи ведуть окремо до кожного мешкання.
Це перша вечірня сутінь на початку травня. Небо навколо тьмяного білого будинку особливо ніжносинє, майже зеленкуватосинє, що наділяє краєвид особливим ліризмом і делікатно злагіднює атмосферу розкладу. Ви майже відчуваєте теплий подих брунатної ріки, за якою є склади з легкими запахами бананів і кави. Відповідно атмосферу оживлює негритянська музика в барах за рогом. У цій частині Нью-Орлінса ви практично завжди зараз за рогом або кілька дверей вниз вулиці, тобто від деренчастого піано, на якому вправно, з пристрастю грають темношкірі пальці. Це «Синє піано» висловлює дух життя, яке тут проходить.
Дві жінки, одна біла, одна чорна, дихають повітрям на сходах будинку. Біла жінка – Юніс, яка займає верхнє мешкання, чорна жінка – сусідка, бо Нью-Орлінс є космополітним містом, де існує тепле й легке змішування рас у старих частинах міста,
над музикою «Синього піано» чутні голоси людей на вулиці.
(Зза рогу виходять два мужчини, Стенлі Ковальскі й Міч. Їм приблизно 28 або 30 років, вони незугарно вдягнені в сині робочі костюми. Стенлі несе піджак для гри в кулі і червоно поплямлений пакунок від м’ясника. Зупиняються перед сходами.)
Стенлі: (реве). Гей, там! Стелло, маленька!
(Стелла являється на платформі першого поверху, ніжна , приблизно двадцятип’ятирічна, і наглядно іншого
походженя, ніж її чоловік.)
Стелла: (лагідно). Не кричи так до мене. Привіт, Міч.
Стенлі: Лови!
Стелла: Що?
Стенлі: М’ясо.
(Кидає пакунок на неї. Вона скрикує в протесті, але їй вдається зловити його; тоді задихано сміється. Її чоловік і його компаньйон подаються поза ріг.)
Стелла: (кричить за ним). Стенлі! Куди ти йдеш?
Стенлі: Грати в кулі.
Стелла: Чи можу піти дивитися?
Стенлі: Ходи. (Виходить.)
Стелла: Скоро прибіжу. (До білої жінки.) Привіт, Юніс. Як ся маєш?
Юніс: Добре. Скажи Стіву, най си купить бідну канапку, бо ту ніц не лишилоси.
(Всі сміються, чорна жінка не може стриматися. Стелла
виходить.)
Чорна жінка: Шо то за пакунок він кинув на ню? (Вона встає iз сходів і регоче ще голосніше.)
Юніс: Замовкни-но.
Чорна жінка: Лови шо?
(Вона продовжує сміятися. Зза рогу виходить Бланч з валізою. Дивиться на кусок паперу, тоді на будинок, тоді знов на кусок паперу, і знов на будинок. На її обличчі – шок невіри. Її вигляд не підходить до цеї обстановки. Вона елегантно вдягнена в білий костюм з пухнатим корсажем, коралі й кульчики – перлові, білі рукавички й капелюшок – виглядає, наче прибула з чайної вечірки чи коктейлю в дільниці городів.
Вона приблизно п’ять років старша за Стеллу. Її делікатна краса мусить берегтися від сильного світла. В її непевній поведінці і в білім одязі є щось таке, що нагадує метелика.)
Юніс: (нарешті) Що з тобов, сонечко? Ти загубилася?
Бланч: (злегка істеричним гумором). Вони казали мені брати трамвай званий Жадання, тоді пересісти на трамвай Цвинтарища, їхати шість кварталів і висісти на – Елізійних Полях.
Юніс: Ти є якраз там.
Бланч: На Елізійних ПолІях?
Юніс: Тутка є Елізійні Поля.
Бланч: Вони, видно, не зрозуміли, який номер мені потрібний.
Юніс: За яким номером шукаєш?
Бланч: (втомлено дивиться на кусок паперу). Шість тридцять два.
Юніс: Тобі не тра далі дивитися.
Бланч: (не розуміючи). Я шукаю за своєю сестрою, Стеллою
ДуБойс, маю на думці – панею Стеллою Ковальскі.
Юніс: То є вона. Але ти тільки-но розминулася з нев.
Бланч: Це – це мав би бути… її дім?
Юніс: Вона має долину, а я маю гору.
Бланч: Ох, то її нема?
Юніс: Може, ти помітила ту алею, де грають в кулі, за рогом?
Бланч: Я непевна, що помітила.
Юніс: Що ж, вона є там, дивиться, як її чоловік грає. (Деяка пауза,)
Хочеш залишити валізку ту і піти за нею?
Бланч: Ні.
Чорна жінка: Я піду сказати, жи ти прийшла.
Бланч: Дякую.
Чорна жінка: Дужи прошу. (Виходить.)
Юніс: Вона не чекала на тебе?
Бланч: Ні. Ні, не цього вечора.
Юніс: Що ж, чому тобі не зайти ту досередини і почуватися, як
вдома, аж вони прийдуть.
Бланч: Як я можу таке зробити?
Юніс: Се наш дім, і я можу впустити тебе.
(Вона йде сходами нагору й відчиняє долішні двері. Світло появляється за куртиною, яка стає ясносиньою. Бланч повільно заходить за нею до мешкання. Навколишній простір темніє, а інтер’єр ясніє. Видно дві кімнати без різкого призначення. Перша, куди входиться, є основно кухнею, але включає складане ліжко для Бланч. Кімната ззаду є спальнею. З цієї кімнати ведуть вузенькі двері до лазнички.)
Юніс: (помітивши розчарування на обличчі Бланч). Воно трохи в балагані, але коли його почистити, то виглєдає цацко.
Бланч: Справді?
Юніс: Агаг, я так думаю. То ти сетра Стелли?
Бланч: Так. (Хоче позбутися її.) Дякую, що впустили мене.
Юніс: Por nada, як кажуть мексиканці, por nada! Стелла говорила
про тебе.
Бланч: Так?
Юніс: Думаю, казала, жи ти вчила в школі.
Бланч: Так.
Юніс: І ти з Міссісіпі, га?
Бланч: Так.
Юніс: Показувала образок вашого дому, плантацію.
Бланч: Belle Reve?
Юніс: Чудове велике місце з колумнами.
Бланч: Так...
Юніс: Таке місце мусить бути дуже тєжко втримати.
Бланч: Вибач, але я падаю з ніг.
Юніс: Та певно, сонечко. Чому не сядеш собі?
Бланч: Я мала на думці, що хочу бути самою.
Юніс: Оо. Я зметуся в такім разі.
Бланч: Я не думала ображати, але…
Юніс: Я вступлю до алеї й витєгну її. (Вона виходить.)
(Бланч сідає на стілець, дуже штивна, її плечі дещо згорблені, її ноги стулені докупи, а руки стискають торбину; виглядає, наче б їй було холодно. За деякий час потемніння в очах відходить, і вона дивиться навкруги. Раптом помічає щось у напіввідчиненій шафці, підстрибує, йде туди і виймає пляшку горілки. Наливає півсклянки й випиває одним ковтком. Тоді уважно кладе назад пляшку, полоще склянку в раковині й сідає при столі.)
Бланч: (стиха до себе., Я мушу взяти себе в руки!
(Стелла поспішно виходить ізза рогу будинку й біжить до дверей долішнього мешкання.)
Стелла: (радісно скрикує). Бланч!
(Деяку мить вони дивляться одна на одну. Тоді Бланч підстрибує і біжить до неї з радісним криком.)
Бланч: Стелло, о, Стелло, Стелло! Стелла значить Зірка!
(Вона говорить із гарячковим піднесенням, наче б боялася, щоб одна з них не замовкла. Вони кидаються в спазматичні обійми.)
Бланч: Ану давай гляну на тебе. Але ти не дивися на мене, Стелло, ні, ні, ні, пізніше, коли я скупаюся й відпочину! І вимкни світло на стелі! Вимкни його! Не хочу, щоб ти дивилася на мене в цім безжальнім світлі. (Стелла сміється й виконує,) Тепер ходи сюди! Ох, моя дитинко! Стелла! Стелла то Зірка. (Знов обнімає її,) Я думала, що ти ніколи не повернешся до цього жахливого місця! Що я говорю? Я не думала це казати. Я хотіла бути приємною і сказати – яке практичне положення і таке – гагага! Дороге ягня! Ти не сказала слова до мене.
Стелла: Ти не дала мені можливости щось сказати, сонечко!
(Вона сміється, але її погляд на Бланч трішки тривожний.)
Бланч: Добре, тепер ти говори. Відкрий свій гарний ротик і говори,
коли я розглянуся за якимсь алькоголем! Я знаю, що ти
повинна мати якийсь алькоголь у хаті. Цікаво, де він міг би
бути? Ох, я підглянула, я підглянула!
(Біжить до шафки і виймає пляшку; вона труситься і задихається, пробуючи сміятися. Пляшка чутьчуть не випадає їй з рук.)
Стелла: (помітивши). Бланч, ти сідай і дозволь мені наливати.
Не знаю, що ми маємо, щоб змішати з алькоголем. Може,
кока-кола є в лідівні. Йди і подивися, сонечко, коли я…
Бланч: Не треба кока-коли, люба, не з моїми нервами сьогодні!
Де – де – де є…
Стелла: Стенлі? Грає в кулі! Він це дуже любить. Вони мають –
знайшла трохи соди – змагання.
Бланч: Тільки воду, люба, щоб запити! Та не журися, твоя
сестра не стала пияком, вона тільки потрясена,
і гаряча, і втомлена, і брудна! Ти сядь собі і виясни для мене це місце! Що ти робиш у такому місці?
Стелла: Ну, ну, Бланч…
Бланч: Ох, я не буду гіпокритом, я буду критична, але чесна! Ніколи, ніколи в найгірших снах я не могла уявити – тільки По! Тільки Едґар Алан По – міг щось такого придумати.
Тільки там, думаю, є поселені демонами ліси Вейру.
Стелла: Ні, сонечко, там колійові рейки.
Бланч: Добре, але серйозно, жарти набік. Чому ти не сказала
мені, чому не написала, сонечко, чому не дала мені
знати?
Стелла: (поволеньки наливає собі напиток). Сказати тобі – що,
Бланч?
Бланч: Що ти жила в цих обставинах.
Стелла: Чи ти не надто негативна щодо цього? Тут зовсім
непогано. Нью-Орлінс не такий, як інші міста.
Бланч: Це не має нічого спільного з Нью-Орлінсом. Ти могла б
сказати – пробач мені, блаженна дитино. (Вона раптом
зупиняється.) Тема закрита!
Стелла: (дещо сухо). Дякую. (Під час паузи Бланч дивиться на неї. Вона усміхається до Бланч.)
Бланч (дивиться на склянку, яка трясеться в її руці). Ти є всім,
що я маю на світі, і ти не рада бачити мене.
Стелла (щиро). Та як, Бланч, ти знаєш, що це неправда.
Бланч: Ні? Я не забула, яка тиха ти була.
Стелла: Ти ніколи не давала мені можливости сказати що=небудь,
Бланч. Тож я звикла мовчати коло тебе.
Бланч: (непевно). Добра звичка... (тоді раптово). Ти не спитала
мене, як я залишила школу, заки закінчився весняний
семестер.
Стелла: Що ж, я думала, що ти сама зголосишся з тою інформацією
– якщо б хотіла сказати мені.
Бланч: Ти думала, що мене нагнали.
Стелла: Я думала, що ти, може, подалася у відпустку...
Бланч: Я була така вичерпана всім тим, що перетерпіла, мої –
нерви порвалися. (Нервово стукає пальцем об сигарету,)
Я була на грані – божевілля, майже! Тож містер Ґрейвс
– містер Ґрейвс є директором гімназії – запропонував, щоб
я взяла відпустку. Я не могла викласти всі ці деталі по
телефону... (Поспішно п’є.) Ох, це проходить крізь мене
й дає чудове почуття!
Стелла: Хочеш ще один?
Бланч: Ні, один – це моя доза.
Стелла: Ти певна?
Бланч: Ти не сказала ні слова про мій вигляд.
Стелла: Ти виглядаєш добре.
Бланч: Хай Бог полюбить тебе за гарну брехню! Денне світло ніколи не виявляло такої руїни! Але ти – ти набрала трохи ваги, так,
ти така товстенька, як маленька куріпка! І це тобі так
пасує!
Стелла: Ну ж, Бланч...
Бланч: Так, пасує, в іншому разі я не казала б такого! Ти мусиш
тільки уажати трішки в стані. Встань.
Стелла: Не тепер.
Бланч: Чи ти чула мене? Я казала встань! (Стелла встає неохоче.)
Ти, ти неохайне дитя, ти розлила щось на гарний білий
мережаний комір! Щодо твого волосся – ти повинна була
обтяти його на коротко з твоїми делікатними рисами.
Стелло, ти маєш служницю, що?
Стелла: З двома кімнатами це…
Бланч: Що? Дві кімнати ти сказала?
Стелла: Цю і… (Вона збентежена.)
Бланч: І другу? (Сміється різко. Настала неприємна тиша.)
Я візьму ще маленький, манюсенький ковток, щоб
поставити кришку, так би мовити. Тоді заховай
пляшку, щоб не спокушала мене. (Встає,) Я хочу, щоб
ти подивилася на мою фігуру! (Обертається,) Чи ти
знаєш, що я не прибула ні одної унції за останніх десять
років, Стелло? Я маю ту саму вагу, як того літа, коли
ти залишила Belle Reve. Того літа, коли помер тато,
і ти покинула нас...
Стелла: (Трохи втомлено). То неймовірне, Бланч, як гарно ти
виглядаєш.
Бланч: (Обі сміються збентежено). Але, Стелло, тут тільки дві
кімнати, і я не бачу, де ти примостиш мене!
Стелла: Ми примостимо тебе тут.
Бланч: Що це за ліжко – одно з тих, що складаються? (Сідає на
ліжко).
Стелла: Чи воно вигідне?
Бланч: (сумнівно). Я не люблю ліжка, що забагато подається.
Але тут нема дверей між двома кімнатами, і Стенлі –
чи то буде пристойно?
Стелла: Стенлі поляк, як знаєш.
Бланч: О, так. Вони щось в роді ірляндців, що?
Стеелла: Щось…
Бланч: Тільки не такі – інтелігентні? (Обі сміються в той
самий спосіб,) Я привезла гарні строї, щоб зустріти в них
твоїх чудових друзів.
Стелла: Боюся, що ти не будеш думати, що вони такі
чудові.
Бланч: Які вони?
Стелла: Це друзі Стенлі.
Бланч: Полаки?
Стелла: Ні, мішане товариство, Бланч.
Бланч: Гетерогенні типи?
Стелла: О, так. Так, типи правильні.
Бланч: Що ж, все одно, я привезла гарний одяг і буду
вдягати його. Ти надієшся, думаю, що я скажу, що
піду до готелю, але я не піду до готелю. Хочу бути
близько тебе, мушу з кимсь бути, не можу бути сама!
Бо – як ти напевно помітила – я не дуже здорова... (Її
голос тихне і вона виглядає наляканою).
Стелла: Ти виглядаєш трохи нервова, чи втомлена, чи щось.
Бланч: Чи Стенлі буде любити мене, чи я буду тільки родичка
у відвідинах, Стелло? Я не могла б того знести.
Стелла: Ви будете гарно ладнати разом, якщо ти не будеш –
ну – порівнювати його з хлопцями, з якими ми ходили
вдома.
Бланч: Він такий – інакший?
Стелла: Так. Інша порода.
Бланч: В який спосіб, який він?
Стелла: Ох, тяжко описувати когось, в кому ти закохана.
Ось його знімка! (Вручає Бланч фотографію).
Бланч: Офіцер?
Стелла: Головний сержант в інженерному корпусі. А це його
декорації.
Бланч: Він мав їх, коли ти його зустріла?
Стелла: Запевняю тебе, що я не була засліплена декораціями.
Бланч: Я не те…
Стелла: Звичайно, були речі, до яких я мусила пристосуватися
пізніше.
Бланч: Такі, як його суспільне походження! (Стелла непевно
сміється.) Як він прийняв те, що я приїду?
Стелла: Ох, Стенлі ще не знає.
Бланч: (налякана). Ти не сказала йому?
Стелла: Він дуже часто в дорозі.
Бланч: Подорожує?
Стелла: Так.
Бланч: Добре. Я думаю – чи не так?
Стелла: (напів до себе). Я не можу знести того,
коли його нема одну ніч...
Бланч: Чому, Стелло!
Стелла: Коли його нема цілий тиждень, я божеволію!
Бланч: Господи!
Стелла: А коли він приходить, я плачу в нього на
колінах, як дитина... (Вона сміється до себе.)
Бланч: Думаю, це значить, ти закохана... (Стелла підносить
голову, радісно усміхнена.) Стелло…
Стелла: Що?
Бланч: (в незручному поспіху). Я не питалая тебе про речі,
про які ти, може, думала, я повинна була спитати.
Тож я хотіла б, щоб ти була вирозуміла відносно
того, що я тобі скажу.
Стелла: Що, Бланч? (Її обличчя стає напружене).
Бланч: Так, Стелло, – ти будеш дорікати мені, я знаю, що ти будеш схильна дорікати мені – але перед тим – візьми до уваги, що ти залишила нас. А я осталася й боролася! Ти поїхала до Нью-Орлінса і дбала за себе. Я залишилася в Belle Reve і пробувала втримати його вкупі. Я не кажу цього, щоб докоряти тобі, але ввесь тягар упав на мої плечі.
Стелла: Все, що я могла зробити, – це влаштувати якось своє
життя, Бланч.
(Бланч знов починає сильно труситися.)
Бланч: Я знаю, я знаю. Але ти була тою, що покинула Belle
Reve, не я. Я залишилася і боролася за нього, кривавила
за нього, чуть не вмерла за нього.
Стелла: Зупини ці істеричні вибухи і скажи, що сталося. Що ти
маєш на думці: воювала і кривавила. Що це за…
Бланч: Я знала, що ти будеш, Стелла. Я знала, що ти будеш
мати таке ставлення до цього.
Стелла: До чого – прошу!
Бланч: (повільно). До втрати... До втрати...
Стелла; Belle Reve? Втрачене? Ні!
Бланч: Так, Стелло.
(Вони дивляться одна на одну через жовтий столик у шахівницю. Бланч повільно потакує головою, а Стелла дивиться вниз на свої руки, зложені на столику. Музика «синього піано» голоснішає. Бланч прикладає хусточку до чола.)
Стелла: Але як до цього дійшло? Що сталося?
Бланч: (підстрибує). Тобі гарно питати мене, як це сталося!
Стелла: Бланч!
Бланч: Тобі гарно сидіти тут і оскаржувати мене!
Стелла: Бланч!
Бланч: Я, я, я приймала удари по обличчі і по тілі! Всі ті смерті! Довгі паради на кладовище! Тато, мама, Марґарет, найжахливіша, така велика, що не влазила в труну! Мусила бути спалена, як сміття! Ти приїздила додому тільки на похорони, Стелло. А похорони гарні, порівнюючи до смертей. Похорони тихі, але смерті – не завжди. Часом їхнє дихання хрипке, часом уривчасте, а часом вони кричать до тебе: «Не пускай мене!» Навіть старі часом кажуть: «Не пускай мене!» Наче б я могла затримати їх! А похорони тихі, з гарними квітами. Ох, у які розкішні пачки їх забивають! І якщо ти не була при ліжку, коли вони плакали: «Тримай мене!», то ніколи не подумаєш, що там була боротьба за віддих, з кровотечією. Ти й не мріяла, а я бачила! Бачила! Бачила! А тепер ти сидиш і оскаржуєш мене своїм поглядом, що я втратила наш дім. Як, до біса, всі ті хвороби і смерті були оплачені? Смерть дорога, панно Стелло! І похорон старої кузини Джессі, зараз після Маргаритиного. Чому страшний косач поставив своє шатро на нашому порозі... Стелло. Belle Reve було його солодким штабом – так воно вислизнуло крізь мої пальці! Хто з них залишив нам маєток? Хто з них залишив хоч цент застраховки? Тільки вбога Джессі залишила сотню на труну. То було все, Стелло! І я зі своєю мізерною платнею в школі. Так, оскаржуй мене! Сиди тут і витріщуйся на мене, думаючи, що я проциндрила плантацію! Я проциндрила? А де ти була! В ліжку з полаком!
Стелла: (підстрибуючи), Бланч! Замовкни! Досить того!
(Подається до виходу.)
Бланч: Ти куди йдеш?
Стелла: Йду до лазнички вимити обличчя.
Бланч: Ох, Стелло, Стелло, ти плачеш!
Стелла: Це дивує тебе?
Бланч: Пробач мені – я не думала…
(Чутний звук мужеських голосів. Стелла йде до лазнички, зачиняючи за собою двері. Коли мужчини являються ззовні, Бланч усвідомлює, що це повертається Стенлі, переходить до туалетного столика і дивиться непевно в сторону входових дверей. Являються Стенлі, за ним Стів і Міч. Стенлі зупиняється коло своїх дверей, Стів при спіральних сходах, а Міч – трохи вище й направо від них, наміряючись виходити. Коли мужчини входять, чуємо таку розмову):
Стенлі: То він у такий спосіб дістав це?
Стеве: Певно, що в такий. Вцілив у «старий птахпогоди» на 300 баків.
Міч: Не говори йому такі речі, бо повірить. (Міч подається геть.)
Стенлі: (затримує його). Гей, Міч, ходи назад.
(На звук голосів Бланч іде до спальні. Бере фотографію Стенлі зі столика, дивиться на неї, кладе назад. Коли Стенлі входить до мешкання, вона біжить за ліжко і стає при куртині.)
Стів: (до Стенлі й Міча). Гей, граємо покера завтра?
Стенлі: Певно, – в Міча.
Міч: (Почувши це, скоренько вертається до сходів). Ні, не в мене. Моя мама ще хвора.
Стенлі: Окей, в мене... (Міч знов подається геть), але ти приносиш пиво! (Міч удає, що не чує, – кричить «Добраніч всім!» і йде, наспівуючи. Згори чути голос Юніс).
Юніс: Кінчайте там! Я зварила спаґетті і їла сама.
Стів: (Йде нагору). Я казав тобі, телефонував тобі, що ми граємо. (До мужчин,) Пиво Джакс!
Юніс: Ти ніразу не телефонував мені.
Стів: Я казав тобі при сніданні – і телефонував вполудне...
Юніс: Добре, забудьмо про то. Але ти являйся тут вдома час від часу.
Стів: Ти хочеш мати це на папері?
(Регіт і викрики прощання доносяться від мужчин. Стенлі відчиняє двері до кухні і входить. Він середнього росту і міцно, компактно збудований. Звірин на радість наглядна в усіх його рухах і відношеннях. Від ранньої мужеськости центром його життя було задоволення з жінками, даючи й беручи, не з слабкою приємністю, з залежністю, але з силою і гордістю пишноперого птаха між курками. Відгалуженням від цього завершеного і вдоволяючого центру йдуть усі другорядні русла його життя,. як-от його сердечність з мужчинами, його захоплення жорстким гумором, любов добрих напитків, страв та ігор, його авто, його радіо, все, що є його, що носить його емблему. Він міряє жінок з першого погляду, з сексуальною захланністю, а грубуваті картини проблискують в його ум і визначають те, як він буде усміхатися до них.)
Бланч: (інстинктивно задкує від його погляду). Ти, мабуть, Стенлі. Я Бланч.
Стенлі: Сестра Стелли?
Бланч: Так.
Стенлі: Привіт. А де маленька жіночка?
Бланч: В лазничці.
Стенлі: Ага. Не знав-єм, що ти мала приїхати до міста.
Бланч: Я – ох…
Стенлі: Звідки ти, Бланч?
Бланч: Я... я живу в Лорел.
(Він іде до шафки й витягає пляшку горілки.)
Станкі: В Лорел, га? А, йо. Йо, у Лорел. Так є. Не в моїй території. Горілка йде скоро в гарячу погоду.
(Підносить пляшку до світла, щоб провірити зниження рівня.) Хочеш шлюґа?
Бланч: Ні, я – рідко торкаюся цього.
Стенлі: Деякі люди рідко торкають це, але воно торкає їх.
Бланч: (слабко). Хаха.
Стенлі: Одяг прилипає до мене. Не маєш нічого проти, якщо зроблю себе вигіднішим. (Починає стягати з себе сорочку.)
Бланч: Прошу, прошу.
Стенлі: Почуватися вигідним – моє мотто.
Бланч: Моє також. Та тяжко втримати свіжий вигляд. Я не милася, ні навіть не пудрила обличчя, і ось – ти тут.
Стенлі: Знаєш, можна простудитися, сидячи у вогких шматах, особливо після тячких вправ, як от гра в кулі. Ти вчителька, чи не так?
Бланч: Так.
Стенлі: Що ти вчиш, Бланч?
Бланч: Англійське.
Стенлі: Я ніколи не був добрий в англійській. Як довго будеш тут, Бланч?
Бланч: Я – ще не знаю.
Стенлі: Думаєш розтаборитися тут?
Бланч: Я думала – якщо це не буде завадою для всіх вас.
Стенлі: Добре.
Бланч: Подорож виснажує мене.
Стенлі: Що ж, відпочивай.
(Під вікнами верещить кіт. Бланч підстрибує.)
Бланч: Що це?
Стенлі: Коти... Гей, Стелло!
Стелла: (ледь чутно з лазнички). Так, Стенлі.
Стенлі: Ти впала в мушлю чи що? (Шкіриться до Бланч. Вона пробує, невдало, усміхнутися до нього. Запанувала тиша.) Боюся, що зроблю на тебе враження неотесаного типа. Стелла говорила про тебе досить багато. Ти була одружена раз, чи не так?
(Слабенька музика польки голоснішає здалека.)
Бланч: Так. Коли я була дуже молода.
Стенлі: Що сталося?
Бланч: Хлопець – хлопець помер. (Вона знов сідає.) Боюся, що – мені буде погано (Її голова падає на рамена.)
Далі читайте паперову версію часопису.
