Дмитро Дроздовський

Стратегії сучасної компаративістики: діалог Заходу і Сходу

[Рец. на: Захід — Схід: основні тенденції розвитку порівняльного літературознавства : антологія ; заг. ред. Л.В. Грицик. — Донецьк : ЛАНДОН-ХХІ, 2012. — 376 с.].

Компаративістика — один із найновіших напрямів літературознавства, який і досі викликає чималу дискусію у професійних колах щодо його предмету, методології та інструментарію. Ці  дискусії розпочалися ще в 1940-і роки, проте й досі компаративістику не можна назвати сформованою й чітко окресленою цариною наукового знання. Вона епістемологічно пов’язана зі здатністю людського мислення до «сприйняття дійсності в порівняльних категоріях» (М. Шмеллінг); на базових, архетипних рівнях людини закладено бінарні категорії, які реалізуються в різних соціальних, моральних, психологічних, фізичних моделях і системах: день-ніч, добро-зло, світло-темрява, сонце-місяць. Часом саме ці структури, які психологи називають «амодальними», керують людською поведінкою. Зрештою, «кожна національна література постає зі стійкої моделі національної пам'яті, вираженої у формі певних архетипів. Ні мова, ні географічна локація, ні громадянство самі собою не можуть вважатися домінантними критеріями ідентичності письменника, лише пам'ять, у межах якої формується та розвивається його мислення» (С. 202), — розмірковує грузинський компаративіст І. Ратіані.

Сприйняття дійсності має категоріальну природу, на рівні здорового глузду (розсудку); відповідно до кантівської моделі, людина «систематично розкладає» все побачене, пережите, почуте і відчуте, на категорії (темпоральності, просторовості тощо). Водночас, компаративістика — це не просто порівняння літератур, художніх систем (просторів), текстів чи складників художнього тексту, вона від початків свого зародження стримить до перетворення на метадискурс, на метанауку, яка з часом може вийти за межі літературознавства, якщо, звичайно, ще не вийшла. Принаймні в сучасній американській традиції компаративістику уже розглядають я відгалуження або ж проекцію культуральних студій.

Мабуть, годі ставити перед собою завдання розібратися в предметно-об’єктній визначеності новітніх компаративістичних досліджень, у окресленні наукових меж цієї дисципліни, яка і справді інколи видається занадто широкою. Компаративістика — це не просто порівняльно-історичні студії, не просто дослідження впливів (типологічних, контактних, генетичних зв’язків), а й студії, які за основу наукового інструментарію сьогодні вже беруть інтертекстуальні, постколоніальні, ґендерні підходи тощо. «Щоб стати дослідницькою, незалежною і самостійною наукою, компаративістика мусить стати критичною і самокритичною дисципліною.

Цей критицизм спрямований проти двох проявів сучасної літератури і уявлень про неї: проти поверхової й удаваної універсальності (раніше названо її космополітизмом, сьогодні вона ототожнюється з масовістю і глобалізацією) та проти партикуляризму, який відстоює локальну винятковість. Виступає він також проти компаративістики, котра замість розв'язання конкретних складних проблем обмежується загальними фразами» (С. 114), — розмірковує Е. Касперський.

Мабуть, нині доцільно говорити про різні компаративістики як наукові дисципліни в різних академічних традиціях: компаративістика в університетах Східної Європи відрізнятиметься від компаративістики, яку викладають у США чи Канаді, а японська, китайська або корейська компаративістика відрізнятимуться від західноєвропейських традицій компаративістичних шкіл Франції, Німеччини, Італії. Навіть усередині Західної Європи не можна говорити про монолітність компаративістики, оскільки ця дисципліна в Англії та Франції буде заснована на різних підходах, різних ступенях взаємодії з теорією та історією літератури. Якщо на перших етапах розвитку компаративістики дискусії навколо того, наскільки ця галузь пов’язана з історією або теорією літературу (тобто йшлося про джерела), то сьогодні компаративістичні студії апріорі вбирають моделі історичних досліджень, апріорі випозичають теоретичні (структуралістські, постструктуралістські, інтермедіальні, семіотичні) аналітичні принципи, вони інтердисциплінарні та інтридисциплінарні. Компаративістичний метод, як зазначають деякі теоретики, вже вичерпав себе, в сучасних розвідках із компаративістики такий метод уже не може знайти застосування (він спрацьовує в традиційних студіях із порівняльного літературознавства, які мають історико-літературний характер), натомість сучасний компаративістичний науковий проект спиратиметься на вже згадані теоретичні школи та їхній інструментарій, беручи до уваги напрацювання соціології, психології, ґендерних студій, імагології, політичних студій тощо.

Антологія «Захід — Схід: основні тенденції розвитку порівняльного літературознавства» (упорядник — Людмила Грицик, завідувач кафедри теорії літератури та компаративістики Інституту філології КНУ ім. Т.Г. Шевченка) — спроба подати сучасному досліднику спектр поглядів на стратегії новітньої компаративістики, показати проблемні точки, зупинитися на безпосередніх моделях компаративістичних досліджень. Видання підготовлено як антологію, яка вбирає тексти провідних світових, а також вітчизняних компаративістів (Сьюзан Баснет, Ульріх Вайсштайн, Ларс Еллестрьом, Володимир Брагінський, Володимир Сватонь, Едвард Касперський, Мечислав Домбровський, Олаф Крисовський, Анджей Геймей, Чоранеску Александру, Ірма Ратіані, Ірина Модебадзе, Ґюрсаль Айтач, Аднан Караісмаїлоглу та ін.). Щодо напрацювань українських науковців, то передовсім представлено здобутки таких сходознавців-компаративістів, як І. Бондаренко та Ю. Осадча. В такому діалозі (що є також важливим критерієм компаративістики) — один із важливих принципів антології: показати палітру компаративістичних студій не лише на Заході, а й на Сході (приємно, що в антології представлено компаративістичні статті сучасних науковців із близькосхідного та кавказького регіону). Сам задум видання актуалізує один із центральних проблемних вузлів для порівняльного літературознавства доби «пост-сучасності» (І. Лімборський): відхід від політичного заангажованого європоцентризму, формування компаративістики як гетерогенної системи з багатьма розгалуженнями в національних літературознавчих традиціях. «Діалог, як підкреслювали його дослідники двадцятого століття Мартін Бубер і Михайло Бахтін, відтворює реальне становлення літератури: формує взаємні реляції авторів, творів і напрямів. Однак діалог у літературі не обмежується лише впливом різних позицій і закріпленням реляцій між ними. Його не формують, як відзначено, учасники розмови, дискусії або дискурсу, його творить головним чином готовність до розпізнавання, визнання відмінностей (чи «іншості») партнера та до їх прийняття. Практичне розпізнання і визнання цієї іншості означає вихід за межі однорідного контексту, монологового і гомофонічного напряму, естетики, національного канону тощо. Він означає рух у світі відмінностей, більше того, означає не лише терпимість до відмінностей, а й усвідомлення їхнього значення й відносності з боку власного становища» (С. 115).

Компаративістика — це не дослідження європейської та американської літератур, а діалог методологій і теоретичних підходів, за якого теорії Ж. Дерріди чи П. де Мана можуть бути екстрапольовані на східний матеріал. Наприклад, згадуючи роботу секцій на ХІХ Міжнародному конгресі з компаративістики в Сеулі (2010 р.), зазначу, яким успіхом користувалися дослідження, в яких принципи індійської поетики (раса, дхвана) давали можливість по-новому прочитати поезію європейського символізму, а концепції Ж. Дерріди (у  «Граматології», «Дисемінації», «Голосі й феномені» тощо) допомагали вияскравити поетику індійських творів. Сучасна компаративістика виходить як за межі однієї дисципліни, так і за межі однієї національної традиції або ж наукової спільноти, сформованої на етнічному принципі (франкомовні дослідження у Франції та Північній Африці тощо).

В рецензованій антології представлено більше двадцяти імен провідних компаративістів світу (переважно це представники польської, румунської, чеської шкіл, проте чомусь немає досліджень американських, французьких, голландських компаративістів, які традиційно перебувають в авангарді цієї науки). Також в антології немає праць Д.С. Наливайка, одного з провідних вітчизняних компаративістів; певно, це пов’язано з тим, що його компаративістична модель знайшла своє відображення в попередній монографії Л.В. Грицик «Українська компаративістика: концептуальні проекції» (2010), як і концептуальні погляди І. Лімборського, М. Ільницького, Р. Радишевського тощо. Також компаративістичні розвідки Дмитра Сергійовича Наливайка вже виходили окремо в його монографіях різних років. Антологія «Схід-Захід» продовжує традицію компаративістичних і теоретико-літературознавчих антологій, які свого часу готували М. Зубрицька, Д. Наливайко, М. Ільницький, ставляючи за мету розширити «горизонт сподівань» українських дослідників від можливостей порівняльного літературознавства, оновити методологічні підходи та теоретичний інструментарій, яким послуговується вітчизняна компаративістика. «Укладаючи антологію ми свідомо вирішили відійти від проблемного викладу наукової думки (як це було в антології Д. Наливайка чи, наприклад, в «Антології світової літературно-китичної думки XX ст.» М. Зубрицької (Львів, 1996). Маючи на меті відтворити (наскільки дозволив матеріал) еволюцію порівняльного літературознавства на Сході, його специфіку, ми зберігаємо регіональний принцип подачі текстів. Так, на нашу думку, чіткіше вияскравлюються в межах певної групи літератур основні напрями компаративних студій, вузлові проблеми, методи, поєднаність дослідження з теорією та історією літератури (тут вона набагато щільніша, ніж, наприклад, у східно-західно-південнослов'янській чи європейській компаративістиці), а також небезпідставний інтерес до постколоніальних та міждисциплінарних студій» (С. 10), — зазначила в передньому слові Л. Грицик.

Одним із найважливіших предметів сучасних (глобалізованих) порівняльних студій є поняття кордону. Кордон у цих дослідженнях існує як фізична, психологічна, соціокультурна (антропологічна) категорія. Кордони проходять усередині людини (свідомості) й тексту. Сьогодні глобалізований світ існує за принципами мультикультурності, що передбачає «єдність множинного» (Н. Висоцька). Кордони проходить усередині письменника, який є частиною сучасного світу. «…протягом XX століття внаслідок сильних міграційних процесів різні культурні контексти опинилися в одному географічному просторі. Межі культур не перестали існувати, навпаки вони відчуваються сильніше і виразніше, ніж у минулому. Часто вживане поняття глобалізації не можна через це ототожнювати лише із поширенням універсальної техніки і стилю життя на весь світ, його зміст швидше полягає в тісному співіснуванні і «взаємному терті» окремих культурних одиниць. Межі між культурами проходять не між окремими географічними просторами, а в межах однієї популяції. Можна навіть сказати, що вони проникли ще глибше: вони вже не проходять між людьми, що мешкають в одному місці, а лежать усередині кожної людини (ми вже згадували, що єдність авторської особистості була поставлена під сумнів). Література пропонує низку прикладів. Володимир Набоков є водночас російським і американським письменником» (С. 99), — стверджує чеський літературознавець В. Сватонь. Нині американським письменником може вважатися виходець із Індії, який народився в Британії, а згодом переїхав по той бік Атлантики. Ізраїльським письменником може вважатися людина, яка народилася в Україні і яка пише німецькою, французькою мовами, а проте має ізраїльське родинне коріння. Все це приклади «гібридизації» світу, який пов'язаний із розщепленням особистості. Це розщеплення відбувається на рівні ідентичності, яка сьогодні аж ніяк не окреслюється в категоріях антропологічної, історичної, соціокультурної цілісності, у термінах «монадної» ґештальт-психології.

Крім того, тотальна гібридизація світу — результат постколоніального перевороту, наслідок сучасної політики в галузях міграції та громадянства. Світ стирає фізичні кордони, проте в компаративістиці кордони досліджуються всередині соціокультурних систем. Так, і переклад в сучасному літературознавстві трактується як гібридна культурна форма. Перекладач — це медіатор на межі двох культур. Якщо ж за переклад береться літератор, то схема взаємозв’язків може бути ще складнішою. В будь-якому разі в компаративістиці переклад уже не розглядається як форма відтворення оригіналу іншою мовою, а як продукт перенесення однієї культурної ситуації (системи) в інокультурне середовище, причому переклад буде обов’язково поставати як трансформація тексту-оригіналу. Компаративістичний підхід наголошує на потребі постійного оновлення перекладів. Так, якщо «з одного боку, періодично виникаюча потреба в нових перекладах творів зарубіжних класиків - на кожному етапі, однак, відсіюються більш слабкі учасники забігу на приз безсмертя - служить мірилом цінності цих творів, то, з іншого боку, існують переклади, що стали класичними, приміром, незамінний переклад Шекспіра з-під пера Шлеґеля-Тіка, який, незважаючи на інтерпретації Флаттера, Ґундольфа, Роте та ін., має незгасну популярністю» (С. 31). «З проекцією на світову літературу «читання багатьма поколіннями» означає ніщо інше, як «бути заново перекладеним кожною генерацією». Це історично зумовлене продовження розгадки мистецької таїни суперечить науковій вимозі щодо філологічної скрупульозності, що покликана розташувати кожний твір у відповідне йому оточення і на цьому ґрунті його розтлумачити. Якщо поділяти позицію - безсумнівно виправдану з погляду освіченого пересічного читача, - що кожна епоха потребує свого Гете, Шіллера чи Кляйста» (С. 30).

Антологія також подає нові моделі щодо розуміння «рецепції» як складника предметного поля компаративістики. «Вивчення рецепції стає особливо привабливим тоді, коли досліджуваний письменник сам виступає в якості посередника (transmetteur, intermediary). У студії «Вплив і літературний успіх» Анна Балакян підтвердила на прикладі перекладів Бодлера творів По ¡ Жіда віршів Блейка, які творчі можливості виникають з деформації художньої моделі, реалізованої письменником-перекладачем. У контексті даного аспекту дослідження рецепції у порівняльному ключі заслуговують на увагу інтерпретація «Антігони» Гельдерліна та її «зустрічний проект» Брехта» (С. 26), — зазначає у статті «“Рецепція” та “Дія”» класик американської компаративістики У. Вайсштайн. «Образ іншомовних авторів і їхніх творів, який створив письменник в якості критика, також належить до рецепції в межах літератури» (С. 27).

Трансформація — інше ключове поняття в сучасному компаративістичному дискурсі, яке окреслює механізми взаємодії різномодальних текстів (кіно й літератури, музики і живопису, поезії та перформансів). Література, що є джерелом для кіноадаптації, проходить різні етапи змін від точки А в точку (А)_n. Дискурс більше не мислиться як обмежена система, але така, що потенційно «приречена» на безконечність, оскільки вона весь час експоненціально  розширюється. Художній простір — частина великого дискурсу медіа, причому в понятті «медіа», притаманному світовій компаративістиці, варто вбачати не те, що розуміється в соціології, журналістиці або іміджелогії, а саме літературний компонент. В моделях сучасної компаративістики вже не існує поняття «твір мистецтва» (дається взнаки постструктуралістський переворот), а лише «медіа». Наприкінці ХХ століття поняття мистецтво остаточно трансформувалося в «медіа», що позначило розрив із типологією культури, закладеною ще в німецькому романтизмі. Проте не можна говорити і про тотальне заперечення романтичної моделі культури в ХХ-ХХІ століттях; навпаки, сьогодні ми маємо справу з властивим для романтичного світогляду поєднання непоєднуваного, коли літературний процес містить у собі надзвичайно різні складники, різномодальні, різножанрові за своєю природою. Ці його «форманти» перетинаються, формуючи нові жанрові, художні, естетичні різновиди та феномени.

Безперечно, антологія «Захід — Схід…» буде надзвичайно корисною для дослідників компаративістики, для студентів літературознавчих спеціальностей, які прагнуть розібратися зі складним світом проблем сучасного літературознавства. Нині компаративістика існує принаймні в 3 іпостасях (за А. Геймеєм): як традиційна, інтермедіальна та культурологічна (останній інваріант найбільше представлених саме на Американському континенті в більшості університетів, він постає етапом у розвитку культурології та американського нового історицизму). Можливо, не всі з цих напрямів рівномірно представлені в українській традиції, проте антологія ставить перед собою завдання познайомити дослідників із векторами компаративістичної думки, аби щось із окресленого в дослідженнях було перенесено і на український контекст. За своєрідний висновок (чи лейтмотив усієї антології), що стосується моделей розвитку компаративістики, можна взяти слова С. Баснет: «Майбутнє порівняльного літературознавства полягає у відмові від спроб штучного визначення предмета дослідження та зосередженні, натомість, на ідеї самої літератури, розумінні найширших можливих значень і визнанні невідворотної взаємопов'язаності, що постає з літературного спілкування. Жодна європейська література не може розглядатися в ізоляції, європейські вчені не повинні ухилятися від дослідження літературної спадщини. Історія розглядає переклад як ключовий складник урівноваженого інформаційного потоку, звідси необхідність розташування історії перекладу у центрі будь-якого компаративного дослідження. А оскільки письменники завжди випереджають літературних критиків приблизно на двадцять років, все більше сучасних європейських письменників звертається до літератури попередніх поколінь, займаючись нею, переписуючи її, використовуючи як засіб постановки питань до світу, в якому вони живуть. Будемо сподіватися, учені йтимуть за ними, залишивши безглузді запитання щодо термінології та визначень, для того щоб сфокусуватися на більш продуктивних дослідженнях самих текстів, відображаючи історію письма й читання крізь культурні та часові кордони» (С. 20).

Можливо, антологію можна було б розширити іменами і текстами (на жаль, у ній не представлено досліджень сучасних провідних європейських літературознавців, президентів Міжнародної асоціації компаративістики, як М. Шмеллінг чи С. Сондрап), дещо у виданні потрібно відкоригувати (все-таки українською варто писати Джонатан Каллер (Culler), а не Куллер, Стівен Тотосі де Сепетнек (Zepetnek), а не Зепетнек, що відповідає оригінальній вимові; монтенівський твір в українській традиції маю назву «Проби», а не «Есеї») тощо. Проте перед нами важливий науковий доробок академічної установи — кафедри теорії літератури та компаративістики Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, продукт, який відповідає сучасним науковим стандартам і може вважатися гідним доробком вітчизняної компаративістики. Над ним працював окремий колектив — співробітники кафедри спільно зі студентами та аспірантами, а також колегами з іншим університетів України й Польщі.

Рецензоване видання буде не просто корисним, а ще й надзвичайно цікавим для тих дослідників літератури, які потребують ширших методологічних підходів, новітніх теоретичних напрацювань, аби окреслити ті проблеми, які поки що не були з’ясовані в українському літературознавстві. Крім того, такі видання, як антологія «Захід — Схід…», мають спонукати вітчизняні літературознавчі школи до подальших шукань.

Класик постструктуралізму Мішель Фуко починає свою лекцію («Порядок дискурсу», 1970) «думкою про те, що замість того, щоб розпочинати, він волів би включитися в те, що вже існує. Варто нагадати цей важливий фрагмент: «Замість виступати, я волів би бути підхопленим мовленням та бути продовженим незалежно від будь-якого початку <...>. Мені б вистачило пов'язати якісь ланки, піти за мовленням, розташуватися, не усвідомлюючи того, в його щілинах <...>. Не було б тоді початку, а я сам, замість бути тим, від кого походить дискурс, мав би скоріше покластися на випадковість його перебігу, наче невелике доповнення, пункт його можливого зникнення». Дослідник таким чином висловлює думку, що дискурс є безперервним явищем, в яке ми входимо зі своїм голосом, своїм коментарем, оскільки ми - як одиниці - не є джерелом жодного дискурсу. Тут, однак, потрібне певне застереження: щоб уникнути суперечності» (С. 151), — підсумовує М. Домбровський.

Видана антологія потверджує це намагання, аби дискурс порівняльних студій не переривався, щоб кожний новий дослідник не починав усе спочатку, а був коментатором (чи й коментарем) у цьому глобальному вимірі сучасної компаративістики.