Сіньїті Мурата: «Сьогодні слов’янські літератури для японців — уже не чужі»
— Наскільки непереборною здається Вам культурна дистанція між японською та слов’янськими літературами? Чи може слов’янська культура сприйматися в усій повноті японським читачем?
— Культурна дистанція залежить від того чи того періоду японської та слов’янських літератур. До того ж поняття слов’янських літератур украй широке. Якщо говорити про східнослов’янські літератури й культури, необхідно врахувати чинники, що визначають їх основу: природні умови, православ’я, монголо-татарське іґо, вплив Європи. Усі ці чинники тісно пов’язані зі становленням і процесом розвитку східнослов’янських культур. Вони відсутні чи не в усіх країнах Європи і, безумовно, в Японії. Тому, починаючи з давніх часів і до післявоєнного періоду, коли неможливо було вільно спілкуватися з іноземними країнами, література й культура як слов’янських країн, так і Японії розвивалися відокремлено.
Японія познайомилася зі східнослов’янськими культурами, насамперед із російською, — в середині 19 століття завдяки перекладам російської літератури. У результаті в Японії, де існувала самобутня література, письменники почали складати твори під сильним впливом саме російської літератури. Зокрема, стиль Тургенєва і Чехова, думки Толстого і Достоєвського у нас любили навіть без достатнього знання російської мови й особливостей православ’я. Чехов, Толстой, Достоєвський сприймалися й досі сприймаються в нас як японські національні письменники. З цікавістю читали і праці російських філософів, таких як Бердяєв, Шестов.
— З літературами інших слов’янських країн Японія познайомилася вже пізніше. У 1920—1930-ті роки почали читати Чапека, Нємцову, Сенкевича, Міцкевича, Шевченка. Сьогодні слов’янські літератури для японців — уже не чужі.
— Як би Ви означили стильові стратегії сучасної японської літератури? Чи збігаються шляхи розвитку в літературах Японії і в слов’янських країнах? А в театрі?
— У кожного письменника свої стратегії, свій арсенал прийомів. На мій погляд, після постмодернізму сучасні японські письменники стали уважніше перечитувати древню японську літературу, звернулися до джерел.
Що стосується театру, жанри стародавнього японського театру розвиваються інтенсивніше, ніж раніше. Сучасний театр Японії в пошуках нового стилю намагається більш системно і професійно готувати акторів. До недавнього часу в Японії не було державного театрального інституту й певної системи підготовки акторів для сучасних (а не класичних старояпонських) спектаклів.
— А як сьогодні справи з викладанням славістики в Японії? Чи є інтерес? Чи існують програми / курси україністики в Японії?
— Після перебудови ділові кола Японії виявили більший інтерес до торгівлі з найближчим сусідом — Росією. Якщо раніше японців цікавила російська література, то тепер найбільше — бізнес. Молодь так само тягне до бізнесу.
В японських університетах викладають російську мову зазвичай як другу іноземну, а як першу — тільки в 10—15. В університеті Дзьоті, де я викладаю, у мене навчаються приблизно 250 учнів-русистів, з 1-го по 4-й курс.
Українську мову викладають поки в 2—3-х університетах як факультативний предмет. В Японії є аспіранти-україністи, видано кілька підручників і посібників з української мови.
— Чи помітний інтерес із боку студентів до славістики? Що про українську культуру та літературу знають сучасні японські студенти?
— На
жаль, японські студенти поки що
дуже мало знають про українську літературу й культуру. Для них ім’я
Шевченка
викликає асоціації лише з відомим футболістом.
Будь-який японець, навіть славіст, має труднощі з тим, аби відповісти
на запитання
про Україну та українську культуру. У нас про Україну знають менше, ніж
про Польщу
або Чехію, Індію чи Пакистан. Знають, що це —
частина колишнього СРСР. Чорнозем. Чорне море. Дніпро. Чорнобиль.
Завдяки «Дамі з собачкою» японцям трохи відомий Крим, Ялта. Завдяки фільму «Броненосець «Потьомкін» Ейзенштейна знають про Потьомкінські сходи в Одесі. Але у нас прийнято вважати, що Крим і Одеса — це російські регіони, Росія. Думають, що українці вельми подібні до росіян. Але це не зовсім так, як я переконався.
На жаль, узагалі жодного конкретного уявлення про Україну в японців немає. Треба сказати, що все вирішить майбутня співпраця.
У результаті розвитку партнерських відносин між нашими країнами останнім часом Україна стає трохи ближчою. У січні наш університет проводив науковий семінар, у якому брали участь українські русисти. Вони прочитали нашим студентам лекції про Україну, її історію та культуру, співали українські народні пісні. Лекції відвідали й деякі наші аспіранти, вони з великим інтересом слухали українських гостей, а після лекцій зацікавлено спілкувалися з ними.
— Коли Ви вперше відкрили для себе світ славістики? З чим це було пов’язано?
— Це було 35 років тому, коли я вступив в університет і почав вивчати російську мову, щоб стати дипломатом. Потім прочитав низку творів художньої літератури початку ХХ століття, і мене більше зацікавила філологія й особливо російський театр.
Російську літературу я читав і в шкільні роки, в японських перекладах. Як відомо, японці старшого покоління захоплювалися саме російською прозою. Пізніше в університеті мене дивувало те, що деякі однокурсники 5—6 разів перечитали «Злочин і кару» чи «Братів Карамазових» до університету і вільно починали дискусію стосовно цих романів. Я не був одним із них. Хотів стати дипломатом.
Проте на першому курсі я почав читати «Повісті Бєлкіна», «Полтаву» і «Даму з собачкою» в оригіналі, відчувши «вільну волю» у світі російської літератури. Тоді зрозумів, що важливо познайомитися з творами без перекладу. Старшокурсники мене запросили до участі у виставі російською мовою. Готувалися до постановки «Одруження» Гоголя. Потім на другому курсі вже грав складну роль Юрія Милославського, в «Івана Васильовича» Булгакова. Цікаво, що моя перша зустріч зі славістикою пов’язана з українським! Гоголь, Полтава, Ялта, Булгаков... Репертуар розширювався: Присипкін, Женя Лукашин...
Тепер я вивчаю російську драматургію, мої учні щороку ставлять російські п’єси: у цьому році ставимо спектаклі за Теффі й Гіппіус.
— У японській поезії розвинена культура екфразису, поезія створюється в нерозривному зв’язку з природою? Чи знаходите Ви подібні риси в слов’янській (української) поезії?
— Абсолютно правильно. Без тісного зв’язку з природою японської поезії не існувало б.
В японській літературі екфразис яскраво з’являється в поезії. У нас люблять вираз «пейзаж вражень» або «духовний пейзаж». Природа і мистецтво тісно взаємопов’язані. У хайку і танку обов’язково слід згадувати по одному слову, що позначає сезон.
Зв’язок зі слов’янською літературою знайти трохи важко. Але в нас люблять Тургенєва і його спадкоємців — Б. Зайцева, Ю. Казакова. Напевно, в них можна виявити екфразис у простих висловах. Японці давно виявили «спільне» між своїм почуттям природи і стилем прози цих авторів.
— Як Вам здається, чи справедливо говорити про те, що сучасний герой сучасного літературного твору — це розщеплена особистість?
— Я думаю, що в сучасній літературі не буває цілісної особистості. Нестача цілісності говорить про цілісність героя.
— Чи можна говорити про певну гібридну ідентичність у Японії? А в японській літературі? Які процеси культурної гібридизації в Японії Ви могли б назвати? Як Вам здається, чи має це місце і в слов’янських літературах / культурах?
— Певно, що можна. В Японії гібридизація культури відбулася після війни — під сильним впливом масової американської культури. Сьогодні повсюдно у світі дуже поширюється «американська глобалізація» як стиль бізнесу і спосіб життя. Сподіваюся на те, що такого роду глобалізація не буде глибоко проникати у спосіб мислення людини. Тільки різноманітність визначає ідентичність.
— Ваші перші враження від України? Чи відчувається гоголівський дух?
— Перші враження: яскравість і багатство природи, відкритість людей порівняно, наприклад, із росіянами, різноманітність.
Чесно кажучи, до приїзду в Україну в мене не було чіткого уявлення про український світ. Як славіст, я вивчав ще польську і чеську мови, на конференціях нерідко бував і в Сербії. А під впливом ранніх повістей і «Ревізора» Гоголя, багатьох творів Булгакова (хоча вони російські письменники) в мене було відсторонене уявлення про якусь демонічність України.
Відвідування Києва (столичне місто, Дніпро), Харкова (широкі дороги і чудовий ляльковий театр), Криму (Чорне море), Запоріжжя (Хортиця і дуже довгий проспект), Львова (змішання мов і культур), Закарпаття (багатонаціональність), Полтави (красиві поля) дало мені уявлення про різноманіття і багатющу колоритність країни. Люди відрізняються в регіонах, кухня теж по-своєму смачна. Але одне спільне — скрізь без винятку люди гостинні, теплі. Певно, яскраве сонце південного слов’янського краю подарувало їм такі звичаї і риси характеру.
— Як Ви вважаєте, українські коріння Гоголя сформували його унікальний художній світогляд? Гоголь — негомогенна ідентичність, яка належить до двох соціокультурних вимірів?
— Не знаючи добре української культури, важко судити про ідентичність Гоголя. Можу тільки сказати, що у фольклорних аспектах «Диканьки» відчувається народність України.
— Наскільки українська література подібна до російської? А до японської? Чи бачите Ви перспективним діалог між нашими культурами?
— З українською літературою я ще доволі мало знайомий.
Перш ніж говорити про перспективи діалогу між нашими культурами, необхідно починати істотний обмін у галузі культури. Я впевнений, що перспективи є.
Спільно з колегою із Запоріжжя Іриною Шатовою ми організуємо зараз (у рамцях Міжнародного фестивалю Хлєбнікова) художні конкурси для української та японської молоді. Наприклад, конкурс українського хайку. Торішній фестиваль і моє спілкування з вашими студентами, аспірантами, молодими викладачами показав, що українську молодь приваблює японська культура, зокрема середньовічна поезія. Такого роду фестивальна співпраця виявилася дуже цікавою і плідною. У цьому році завдяки партнерству фестивалю з журналом «Всесвіт» ми широше оголосили про наш конкурс, а також намагаємося залучити до конкурсної програми і японську молодь. Про результати говорити ще рано, але завдяки такій співпраці багато молодих японців уперше відкриють для себе не тільки Хлєбнікова, а й Україну.
— Що варто зробити, щоб в Україні якомога більше людей відкрили для себе японську культуру й літературу? Як Ви думаєте, чи буде вона цікава для слов’янської душі?
— Треба розширювати діяльність у царині перекладу японської літератури й активізувати культурний обмін у всіх галузях. Японія відома не тільки технологією й економікою.
— Що б Ви побажали читачам нашого журналу?
— Мені здається, у світі поки що тяжіє стійке стереотипне уявлення про Японію як про одну з країн Сходу. Звичайно, неможливо заперечувати міфу про нашу країну: поєднання новітніх технологій із древнім традиційним стилем життя. Однак що стосується стилю життя, то сьогодні в Японії важко виявити щось питомо давньояпонське. Ті, хто вивчають японську мову, дивуються, що в ній багато запозичених слів з англійської. Японія стала понад’європейською країною, залишивши собі ще старе за способом мислення. А ті великі проблеми, екологічні, економічні, демографічні тощо, від яких страждає кожна європейська країна, в нас так само даються взнаки.
Хочеться, щоб читачі вашого журналу спочатку відкинули будь-які упередження щодо Японії й увійшли в цей унікальний світ. Справжній вхід до нього — мова, книжки і спілкування з японцями.
