Ніна Пархоменко  

ЗАБУТІ ПЕРЛИНИ МИСТЕЦТВА СХІДНОЇ ТУРЕЧЧИНИ

 

На самому сході Туреччини, неподалік від кордону з Сирією та Іраном, розташована дивовижна місцевість, сповнена унікальними пам’ятками давньої архітектури IV–VI ст., причому досі маловідомими загалу.

Назва її «Тур Абдин» («коло Божьє», чи «гора Божия») – не позначена на мапі, тому навіть важко довідатися, як туди дістатися.

Взагалі, це частина Месопотамії; показують тут могилу Ноя, а також батьківщина зороастризму (в селах Суматра, Джизре, Ках численні підземні храми з розписами – планети, сонце т. ін. ). З села Ках, вважається, походять славнозвісні волхви (їх було 9 братів), які пішли до новонародженого Ісуса.

Головне місто тут зараз – Мардін, від якого по колу в радіусі десь 200 км і знаходяться архітектурні перлини світового значення.

Від Мардіна з його величною фортецею на горі, яка охороняла всі шляхи на Південь – до Багдада, Алеппо, Єрусалима, треба доїхати до міста Мідьяту (далі дороги немає) і там вже машиною мандрувати по пустелі.

Тут ще з IV ст. візантійські імператори почали будівництво християнських монастирів (імператори Аркадій – 395–408, Анастасій – 491–518, Юстиніан – 527–565), хоча перші ченці були з Єгипту й оселилися тут ще раніше. Тобто це були перші християнські храми, більш ранні, ніж, приміром, монастир Св. Катерини на Синаї, чи афонські монастирі.

У IV ст. великим культурним центром уже було місто Нісибін, де діяла академія (близько 800 учнів) зі своїм статутом (вважається першим університетським статутом за часом). Діяла школа переписувачів книжок, перекладачів з давньоєврейської та сирійської мов. Працювало багато видатних учених-персів. Велика бібліотека була привезена сюди з Олександрії (Єгипет). Саме тут навчався спочатку Єфрем Сирін (306-374), бо він народився тут, написав тут свої знамениті «Нісибійські гімни». Єпископом тоді був Іаков Нісібійський, відомий, як проповідник християнства у Вірменії. Пергаментний рукопис ХІІ ст. «Житіє Іакова Нісибійського» зберігається в бібліотеці Матенадарана в Єревані.

Біля Нісибіна у 1877 р. було знайдено старовинний рукопис (сьогодні в Лондоні в Британській бібліотеці) – «Історія Мар Ябалахи ІІІ та Рабан Сауми», що охоплює період з 1245 по 1317 рр. У французькому перекладі його було видано у 1895 р. П. Беджаном, в російському під такою ж назвою – дослідницею сирійської літератури Н. Пігалевською. Це захоплива історія про мандри на Захід (до Італії, Франції, Англії) двох сирійців, які почали першими проповідувати християнство серед монголів та китайців.

Певний час вони жили в монастирі Св. Євгена біля Нісибіну. Цей монастир не діючий, але його можна і зараз оглянути. Тут і римська оборонна фортеця (бо тут був кордон імперії). Цю місцевість відвідав і описав історик Амміан Марцеллин.

Природа тут гориста, скелі, перевали, на відміну від Півночі є багато дерев, дубові гаї, квіти.

Поет з Багдада, Перс Абу Навас ал Хасан ібн Хани (762–813) писав:

«Некогда был благосклонен ко мне Насибин,

  а я был мил для него…

  О, если бы моей судьбой в этом мире стал Насибин!»

Автор літературного жанру мандрів, які відзначалися особливою достовірністю, правдивістю, Ібн Джубайр проїжджав тут (дорогою до Багдада) 12 липня 1184 р. і записав: «Известен Нисабин своей древностью и ветхостью, известен с внешней стороны молодостью, привлекателен фруктовыми садами; перед ним сверкает река, которая окружает его подобно браслету. Крепость его одна такая есть».

Учений-мандрівник П'єтро де Валле, скромний учитель гімназії з німецького міста Гетінгем, повертаючись із Персеполіса, де він вивчав написи, у 1767 р. зупинився у Мардині і в своїх мемуарах записав: «Мардин був цілком невідомим». Він захоплено описав фортецю. У музеї міста є гравірований портрет Валле та його дружини «ханум» (місцевої жінки, могила якої була тут).

Був у Мардині і славнозвісний мандрівник, непересічна особистість Жан Батист Тавернієр (Tavernier) /1605–1689/. Два томи його мандрів – «Les six voyages de I.B.Tavernier»[1] було видано 1676 р. у Парижі. Цей протестант із Антверпена (хоча народився у Парижі), який був першим картографом, блискучим гравером, мандрував Сходом протягом сорока років у пошуках дорогоцінного каміння; був відомим на Заході купцем, якого цінували при дворі у Франції (він подарував королю Людовику XIV великий блакитний діамант у 118 каратів); очолив посольство в Індію і був обдарований дорогоцінним каміннім від імператора Великих моголів, Шахом Джаханом (1638 р.).

Повертався він через Багдад, Алеппо, Ерзерум, Єриван, приїхав у 1689 р. Петербург, де за дорученням короля Швеції зустрівся з Петром І. Російському цареві було тоді 17 років, поселив він Тавернієра в німецькій слободі. Помер Тавернієр у Москві 1689 року у 84 роки.

Він знав східні мови, а також німецьку, французьку, мав великий маєток у Швейцарії (зараз готель Ейбон, «Аubonnе»), перед яким стоїть його бронзовий пам’ятник роботи шведського скульптора Якова Баслера.

У 2005 р. до 400-ліття від дня народження Тавернієра шведським режисером Філіппом Ніколеттом було зроблено фільм «Les voyages en orient du Baron d’Aubonne» («Мандрівка на Схід барона Абонна»).

На основі книги мандрів по Сходу Тавернієра, англійський письменник Джон Брахм (Brahm) 1953 р. написав кілька історичних новел.

Портрет Тавернієра у східному одязі, з тюрбаном на голові, написаний у 1679 р. у вигляді гравюри, відкриває книгу його мандрів.

Проте найбільший внесок у вивчення пам’яток Тур Абдину зробила англійський археолог, непересічна особистість – Гертруда Белл (1868–1926 рр.). Приїхавши сюди у 1909 р. (це стало можливим з відкриттям залізниці до Багдада), вона зробила першу фотофіксацію всіх монастирів IV–VI ст. і ввела їх до наукового обігу. Цими фотографіями і користувалися сучасні реставратори, які відновили ці перші християнські храми, які є унікальними пам’ятками архітектури. Завдяки Г. Белл «земля забутого християнства» стала сенсаційним відкриттям початку ХХ ст.

У першій половині ХІХ ст. посол Росії у Сирії К. Базілі (друг Гоголя) зазначав про ці місця, що вони «напівдикі, де живуть єзиди та курди, мають багато монастирів та пустель». Проте сам він боявся їх відвідати.

Подорожуючи верхи на коні, ночуючи в наметі, серед гірських курських племен, ця відважна жінка дослідила кожен куточок, кожен храм, склала докладний науковий опис, зробила мистецтвознавче дослідження. Цінний архів Белл зберігається в бібліотеці університету Ньюкасла в Англії. Ці фото як особливі раритетні документи наводяться у турецькому виданні 2011 р. про історію монастиря Мар Габрієль, яке було надруковано до 1600-річчя його заснування (Стамбул).

Г.Белл врятувала багато цінних артефактів із цих храмів, передавши їх в Багдатський історичний музей. Тому вона по праву вважається одним із засновників музею. Також Г. Белл склала і першу детальну мапу Тур Абдину, якою я користувалася.

Щоденник її археологічних спостережень із мапою були видані лише нещодавно – у 2007 р. в Америці журналіст Дейлом Джонсоном під назвою «Visits of Gertrude Bell to Tur Abdin»[2].

Взагалі, життя її було сповнене пригод, про що свідчить її «Арабський щоденник» (1913–1914 рр., видавництво Сиракузького університету). Її книга мандрів у Північну Аравію у 1914 р. (у трьох томах) була високо оцінена Королівським географічним товариством.

Ще раніше, в Оксфорді, Белл вивчила арабську та перську мови, перекладала з оригіналу улюбленого перського поета Хафіза і навіть написала про нього літературознавче дослідження «Містика – суфізм у поезії Хафіза».

Г. Белл товаришувала з відомим англійцем, борцем за незалежність Аравії, славнозвісним Лоуренсом Аравійським. Гертруда домагалася незалежності для Іраку, як і він для Аравії. До її думок щодо англійського командування в Іраку прислухався В. Черчіль (деякий час вона працювала секретарем в цьому регіоні та у Червоному Хресті Британії, а також 1914 р. – у Дамаску). Вона вміла залагоджувати конфлікти з місцевими арабськими племенами, відігравала певну політичну роль – відстоювала кандидатуру араба Фейсала (друга Лоуренса Аравійського) на короля Іраку. 

Місцевий народ називав Г. Белл Ель-Хатун («некоронованою королевою Іраку»). Про тогочасні політичні події вона написала дві книги – «Пустиня та сіяч» і «Амуратх», які стали відомими на Заході. Англійська письменниця Вірджінія Вульф написала про неї захоплені спогади, як і Гертруда Стайн.

У 2007 р. британська журналістка Джорджина Ховель надрукувала книгу «Г. Белл – королева пустелі» (видавництво «Straus»). Також у 2013 р. вийде фільм «Принцеса пустелі», де в ролі Г. Белл – відома американська Анджеліна Джолі.

Померла Гертруда у Багдаді. Існує її портрет роботи художниці Флори Русел (1887 р.), який експонувався на виставці «Три століття жінок-мандрівниць» у Лондоні.

Усі архітектурні пам’ятки, зафіксовані Г. Белл, можна побачити і зараз. Вони відреставровані міністерством туризму Туреччини і знаходяться у зразковому стані; до того ж, всі монастирі – діючі.

Найближчим до Мардіна є монастир Дайрул-Заферан («дайрул» у перекладі з турецької означає «монастир», а «заферан» – колір шафрану). Уся будівля створена з рожевого каміння, яке світиться на сонці, немов розплавлене золото, чи мед. Цей монастир сирійських яковитів діє безперервно, починаючи з 379 р. Він названий на честь едеського єпископа – Якоба Фарадея (?–578). Тут збереглися надгробки 52-х сирійських патріархів (до 1932 р. тут була їх резиденція). Зберігся старовинний дерев’яний трон патріарха ХІІ ст., «Євангеліє» ХІІ ст., є залишки мозаїк, а от ікони – сучасні: вишиті або зроблені як відбитки з дощок. Мистецтвом розпису тканин (так роблять сучасну ікону) й досі займається 91-річна місцева художниця Надра Шименшинді.

За 150 км звідси знаходиться інший великий діючий монастир – Мар Габріель («мар» у перекладі з турецької – «владика»). Його було засновано у 397 р. двома сирійськими ченцями – головним засновником Мар Шмуелем (Самуїлом) і Мар Шемуном (Симоном), який пізніше приєднався до нього. Вони тут і поховані. Пісок з їхніх могил беруть прочани. У монастирі – резиденція єпископа Тур Абдина. Тут діє семінарська школа, де вивчають сирійську мову близько 20-ти студентів, та прекрасний хор ченців. Це єдине місце, де можна почути зараз «Літургію Іакова», брата Господнього.

Збереглися стародавній архів монастиря з письмом «естрангело» (написання давнім сирійським шрифтом), унікальні документи, рідкісні твори мистецтва.

У монастирі – цікаві підземні склепи із візантійськими мозаїками (зробленими за вказівками імператриці Феодори, яка особисто опікувалася цим монастирем). Вражають своєю оригінальною архітектурою дзвіниці з рожевого вапняку, різьблене оформлення сходів; збережені старовинні вхідні сирійські орнаментальні портали роботи V ст. (їх зафіксувала ще Г. Белл у 1909 р.). Кам’яні хрести, акуратні внутрішні дворики, арки з переходами переносять нас у глибоку старовину. Це – оаза стародавньої християнської ойкумени, яка, до речі, не увійшла у книги з історії архітектури, не задокументований на фото, тому і невідомий досі.

Від нього треба проїхати до села Анитли (колишня назва – Ках), на 50 км на Північ, аби оглянути вражаючу архітектурну перлину V ст. – діючий храм Св. Марії. На нього також свого часу звернула увагу Г. Белл (із захопленням пише про це у листі до матері). Це справді храм надзвичайної конструкції: компактний чотирикутник, стоїть на підвищенні, оточений з усіх боків вишуканими колонами. Його походження – загадка. Це не візантійська і не сирійська архітектура. Вона – унікальна. Є в цьому регіоні також залишки ще кількох монастирів, проте вони не діючі.

Усе це – на Месопотамській рівнині, загалом пустельній. У повному обсязі її найкраще споглядати з гори фортеці Мардіну – міста, яке чомусь розташоване на вершині гори.

Усі двоповерхові кам’яні будинки – рожевого кольору, вкриті різьбленим орнаментом, вікнами звернуті на долину. Вулиця тільки одна, все інше – провулки, вузенькі, мов гірські струмки. Їхня течія відкриває несподівані перспективи, арки, фантастичні лабіринти. За дверима ніби ховаються світи Герберта Уелса.  А металеві двірні замки красивих конфігурацій, що не повторюються, звучать голосом різних птахів. Це казкове місто ніби створене єдиним змахом чарівної палички. Воно не схоже на жодне інше турецьке місто. Закладене одним із нащадків династії Артукидів – Кутб-ад-Дином (1176–1184), на той час воно підкорювалось славнозвісному Гарун аль Рашиду. Саме він побудував фортецю і мінарети незвичної форми.

У місті є Інститут мистецтв, два історичних музеї. Один – розташований в колишньому будинку митрополита (1895) – з величними сходами. Музей було відкрито у 2000 р. Другий, відкритий у 2009 р., має експозицію із  сучасним комп’ютерним обладнанням, текстами англійською мовою, із фотографіями видатних людей, які тут побували. Серед них – і письменник Орхан Памук.

Найдавніша архітектурна перлина міста – медресе Улу-джамі – мечеть, побудована Артукидами у 1176 р.

У Касіміє медресе, побудованій у 1457 р., відбуваються всі святкові події міста.

У ХІХ ст. головним архітектором міста був вірменин Серкіз Лоле, який брав за зразок архітектуру палаців Флоренціїї. Його роботи – найкрасивіший мінарет Шахідійе (1916 р.), будинок пошти та ін.

Рівнина особливо красиво світиться рудим кольором старого золота надвечір.

Рівнина поступово з рожевого кольору міняє колір на синій – ніби густий оксамит, що ввів у живопис Брейгель. Тут усіляка печаль душі зникає. Виникає почуття глибокої втіхи, яку одразу і не можеш пояснити.

Г. Белл писала матері звідси: «Мені буде шкода покидати цю дивовижну місцевість і повертатися у стіни і сади». Красу цієї пустелі, кольору шкіри леопарду, спроможні відчути далеко не всі. Місто розкриває свою незвичайну красу лише тим, хто його полюбив.

Думка про прощання із містом Мардін сповнила мене печаллю і водночас захопленням постаттю відважної дослідниці цих місць Гертруди Белл.