Роберт Льюїс Стівенсон

(1850-1894)

Сторінка одного вірша

Вересовий ель
 
З англійської переклала Оксана Самара
 
Шотландська легенда
 
З червоних дзвіночків вересу
Варили колись давно
Трунок солодший від меду,
Трунок міцний, як вино;
Маленький народець пікти
(Господарі тих земель)
Пили в домівках підземних
Свій вересовий ель.
 
Жорстокий король шотландців
На мирні краї набіг –
У гори тікали пікти,
Як звірів, цькували їх.
Червоні від вересу гори,
Червоний від вересу діл,
В озерах червоних хололи
Купи маленьких тіл…
 
…Знову настало літо,
Верес квітує знов,
Шукав король пивоварів –
І жодного не знайшов.
В домівках своїх підземних
Господарі тих країв
Навік спочили, а їх могили
Червоний верес укрив.
 
Король на виду, як хмара:
Ясного літнього дня
На урвищах понад морем
Він випаса коня;
Медовий дух і гудіння бджіл,
Кінь крізь верес бреде… 
Вдосталь в Шотландії вересу –
Елю не знайдеш ніде.
 
Аж раптом його васали
З вересу гущини
Витягли пару злиднів –
Пікти були вони.
Радо загін шотландців
На урвище їх приволік –
Ані слівця не зронили
Підліток і старик:
 
Серед червоного вересу,
В колі своїх катів,
Вони дивилися в синє небо,
Чули пташиний спів.
Звисока їх оглянув
Володар шотландських земель:
«Будете жити, злидні,
Якщо я питиму ель!»
 
Старик розпросторив плечі,
Підліток губи стис…
А невситиме шотландське море
Хлипало, кликало вниз.
Раптом старик озвався,
Голос його тремкий:
«О величний королю,
Серце своє відкрий!
 
Жити на схилі віку
Радісно – кожну мить…
Ціну твою приймаю –
Як гідність моя велить».
Голос його гороб’ячий,
Труситься, рветься він:
«Тільки не відає ціну гідності
Недоросль цей, мій син.
 
Смерть для нього – химера,
Роки життя – лиш хлам.
Гідність мою при ньому
Я тобі не продам;
Хай би його зв’язали,
Скинули вниз зі скель –
І я розкажу, як ми варимо
Свій вересовий ель».
 
Малого скрутили міцно,
Кинули з вишини –
Море ковтнуло маленьке тіло,
Ні звуку не чули вони;
Ані здригнувся батько,
Тільки зблід на виду…
Стояв він один у червоному вересі –
Останній в своєму роду.
 
«Слухай мене, напаснику,
Правду сказав тобі я:
Не вірю, що відає ціну гідності
Безвусе моє хлоп’я…
Тепер – хоч печи мене заживо,
Хоч роздери, хоч встрель –
Я заберу в могилу
Свій вересовий ель!»