Ольга Пресіч (Канада)

Вивчення життя українських імміґрантів у Канаді

(в романі Віри Лисенко «Жовті чобітки»)

 

У процесі розвитку кожної діаспорної літератури виникає момент, коли друге покоління імміґрантів починає писати мовою нової країни, хоча, водночас, часто й надалі осмислює досвід перших переселенців.

В українській канадській літературі цей перехід позначений виданням англомовного роману Віри Лисенко «Жовті чобітки» («Yellow Boots») 1954 року [10]. Хоч як дивно, ця книга, та й творчість Лисенко загалом, досі не привертала уваги українських літературознавців. У Канаді про цей роман писали здебільшого спеціалісти з «етнічних літератур», які не могли розглянути його в контексті попереднього розвитку україномовної імміґрантської прози [7; 8; 11; 12; 13]. Крім того, традиційний погляд на роман Лисенко як на провісника концепцій мультикультуралізму та феміністичних тенденцій 1960–1970-х років віднедавна викликає обґрунтовані заперечення [6]. Отже, на часі не лише ознайомлення українського читача з цим етапним для діаспорної літератури твором, а й його переосмислення в контексті як україномовної, так і англомовної канадської прози ХХ ст.

Передовсім варто розглядати роман Віри Лисенко в культурному та ідеологічному контекстах української іміґрації в Канаді. Перші дослідження біографії письменниці, що спиралися на архівні джерела й неопубліковані автобіографічні нариси, з’явилися тільки на початку 1990-х рр. У них подано цікавий образ «нетипової» діаспорної українки. На відміну від більшості українців Канади напередодні Другої світової війни — і героїв її роману — Лисенко не належала до фермерсько-робітничої еміґрації з Галичини та Буковини. Її батьки були штундистами з Київщини, які еміґрували 1903 р., тікаючи від релігійних переслідувань.

Справжнє прізвище письменниці — Лесик (Lesik), і вона свідомо обрала собі псевдонім, що мав більш українське звучання. На противагу стереотипному образу канадської українки, вона зростала не на фермі, а в робітничому районі Вінніпеґа, де ще дитиною стала свідком загального страйку 1919 р. і виробила стихійні, але стійкі соціалістичні симпатії. Лисенко була також однією з перших, якщо не першою українкою, яка здобула вищу освіту в Канаді, закінчивши 1930 р. із відзнакою Манітобський університет. Тогочасне канадське суспільство, а тим паче його переважно селянський і релігійний український сеґменти, ще не було готове до появи таких жінок — високоосвічених соціальних активісток, водночас свідомих своєї української ідентичності. Лисенко могла влаштуватися працювати хіба що вчителькою чи медсестрою, і вона справді спробувала обидві професії, як і багато інших, поки не здобула ім’я як журналістка [7].

1943 р. Лисенко починає працювати над історією українського поселення в Канаді. Єдиною організацією, яка погодилася фінансувати цей проект, стала прокомуністична Асоціація об’єднаних канадських українців, але її провідники отримали право редагування тексту і зробили розлогі вставки і значні скорочення. Книга Лисенко побачила світ 1947 р. під назвою «Чоловіки у кожухах: дослідження з асиміляції» («Men in Sheepskin Coats: A Study in Assimilation») [9], та поки вона готувалася до друку, часи змінилися. Почалася Холодна війна, а до Канади почала прибувати нова хвиля української еміґрації, що складалася переважно із націоналістично налаштованого покоління «Ді-Пі». Лисенко звинуватили в комуністичній пропаганді, й хоча 1948 р. вона склала присягу, що ніколи не була членом Комуністичної партії, її репутацію серед української спільноти було зіпсовано [7; 8]. Тому роман «Жовті чобітки» можна розглядати як спробу авторки повернути собі символічну позицію речника української еміґрації, ставши її англомовним голосом.

Водночас письменниця у певному сенсі продовжувала і традицію україномовної канадської прози.

Варто розглядати роман Віри Лисенко на тлі попередньої традиції української канадської літератури. На відміну від літератури покоління «Ді-Пі», яка перші два десятиліття в новій країні все ще осмислювала драматичні події в Україні, література робітничо-фермерської еміґрації від самого початку зосередилася на важкому житті еміґрантів у Канаді. Однак уже в 1930-х роках постає нова важлива тема: поступове вростання другого покоління у канадське суспільство, культурна асиміляція й одночасне прагнення визначити як власну ідентичність після втрати рідної мови як розмовної, так і внесок українців до розбудови Канади. У найвищому досягненні літератури робітничо-фермерської еміґрації, тритомному романі Іллі Киріяка «Сини землі» (1939–1945), це входження до модерного канадського суспільства осмислено за допомогою традиційних сюжетних ходів. Насамперед це зображення першого в українському поселенні шлюбу із канадцем англійського походження як події не лише прийнятної для другого покоління імміґрантів, але й як позитивного провісника майбутнього прийняття українців канадським середнім класом як рівних. Заручини іще двох пар описано наприкінці епопеї. Крім того, в останніх частинах третього тому діти фермерів-еміґрантів залишають поселення, аби вчитися й шукати роботу в місті, де вони виборюватимуть собі достойне життя в англомовному середовищі [1].

Киріяк не замислюється над питанням про те, що ж позначатиме українську ідентичність у поколінні англомовних дітей та онуків українських поселенців. Але цікаву відповідь на це питання, до того ж дуже близьку до авторської концепції Віри Лисенко, запропоновано в романі Олександра Лугового «Безхатний (Діти степу)» (1946). Друг головного героя, впливовий канадський суддя Дорінсайд висловлює погляд автора на майбутню достойну роль українців у канадському суспільстві: «Гідним канадійцем у понятті кожного чесного канадійця є той, що своєї національності не зрікається, по силам своїм працює над піднесенням її на вищий рівень, вносить у канадську збирноту свої питоменности, звичаї. Кожна національність вносить свою частку. Все добре, гарне прийметься. Витвориться нова, питомо канадська культура, складена з найкращих надбань кожної народности. Ти певно бачив мозаїчні вироби. З дрібних різнокольорових камінців, плиток, чи ще там чого, мистець творить чудовий образ, архитвір часом! Такою мозаїчною мусить статися культура майбутньої Канади, — бо Канада країна майбутнього» [2: 221]. Луговий тут значно випереджає свій час, вживаючи навіть ключовий термін доби «мультикультуралізму» 1970-х років: культурна «мозаїка». Проте намір судді навчати своїх дітей української мови виглядає цілком неправдоподібним і не вирішує проблеми вироблення цієї «мозаїки».

Якщо відповідають дійсності відомості канадського поета й літературознавця Яра Славутича про те, що Віра Лисенко на ранньому етапі творчості пробувала писати прозу українською [14: 105], то маємо ще більше підстав припускати, що вона свідомо розвивала теми й сюжети, запропоновані її україномовними попередниками. Однак не можна ігнорувати й свідчень самої Лисенко в її історичному дослідженні про канадських українців «Чоловіки у кожухах» (1947). Авторка пише, що в англомовній канадській літературі майже не було образів українських імміґрантів, крім окремих «неписьменних, блазнів, злодіїв чи хатньої прислуги». Єдиний виняток становив роман Морлі Каллагана «Вони успадкують землю» (1935). Але його позитивна героїня Анна Прихода, за словами Лисенко, «не має жодних виразно українських рис; вона могла би бути французького, ірландського чи ісландського походження». Прихода також не демонструє жодних ознак «проблем другого покоління» імміґрантів. Загалом Лисенко висловлює жаль, що «велична драма міґрації на західноканадські землі та асиміляції там багатомовного населення не знайшла відгуку в канадських письменників» [9: 293–94].

Справді, у канадській англомовній літературі вже існувала окрема галерея негативних образів українців і слов’ян загалом, особливо в романах Ральфа Коннора «Іноземець» (1909) та Фредеріка Філіпа Ґрова «Плоди землі» (1933) [4]. Чи не найталановитіший канадський прозаїк 1920-х років, приятель Ернеста Гемінґвея та Скотта Фітцджеральда, Морлі Каллаган пішов зовсім іншим шляхом у романі «Вони успадкують землю». Його головний герой молодий інженер Майк Айкенгед знаходить порятунок од внутрішнього неспокою у коханні блакитноокої красуні-білявки Анни Приходи, яка походить із родини українського робітника-соціаліста з Детройта. Саме Анна є в романі зразком людини, яка переймає на себе біль інших, бере на себе відповідальність за весь світ, — і тому вона з тих людей, «котрі можуть мати все. Вони можуть успадкувати землю» [5: 320]. До того ж Анна усвідомлює себе водночас повноцінною громадянкою Канади і людиною українського походження. Коли на початках знайомства Майк жартома звертається до неї «моя маленька росіянка», тоді єврейка, і нарешті «маленька полька», Анна відповідає: «Авжеж, у країні мого тата вони ненавиділи поляків. От що, Майку. Це — моя країна так само, як ваша» [5: 192].

Однак Віра Лисенко мала рацію, стверджуючи, що читачам із другого покоління українських імміґрантів було б важко ототожнити себе з Анною. У романі ніяк не прописано її ставлення до української культурної спадщини, не розроблено й типового для другого покоління внутрішнього конфлікту між прагненням асиміляції в модерне західне суспільство і бажанням зберегти певні компоненти української ідентичності, отримати визнання своєї українськості в новому англомовному урбаністичному середовищі.

Саме ці проблеми Лисенко намагалася порушити у своєму романі «Жовті чобітки». Дія твору розгортається між 1929 і 1940 роками у сільській місцевості на півдні провінції Манітоба та у столиці провінції, великому багатонаціональному місті Вінніпезі. Оповідь зосереджено на житті головної героїні, доньки еміґрантів-фермерів із Буковини, на ім’я Лілі Ландаш. У певному сенсі книга Лисенко — канадсько-український Bildungsroman, оскільки це історія зростання й виховання дівчини, якій у першій главі лише одинадцять років. І справді, тема становлення особистості, освіти, пошуку свого місця в світі є центральною для авторки. Більшість тексту — перші п’ять частин із шести, хоча шоста складається з 14 глав і є вдвічі довшою за будь-яку із попередніх — відведено описові зростання Лілі в українському поселенні у північній Манітобі. Ідилічні ізоморфні описи прерій передають настрій головної героїні, яку авторка зображує цілком у традиції попередньої україномовної прози, як дитину степу. Серед багатьох подібних сцен у романі звертає на себе увагу опис грози на преріях, коли Лілі відчуває, як «гармонія грози охопила її, з’єдналася зі стихійними поривами всередині неї, так що вона злилася із вітром, дощем і блискавкою, стала частиною самої природи» [10: 165].

Проте життя дитини імміґрантів далеке від ідилічного. Коли читач знайомиться з Лілі у першій главі, двоє англоканадців відвозять важко хвору дитину назад до батьків від тітки, у господарстві якої вона працювала від шести років. Батьків Лілі цікавить лише земля і розбудова господарства; її батько Антон Ландаш «мріє стати великим землевласником» [10: 18]. Батьки вважають Лілі виродком у родині, називаючи її лише «циганчам» чи «нещасливою». Навіть ім’я Лілі (від назви квітки) їй дає шкільний учитель Ієн Мактавіш, бо вона не знає ані свого справжнього імені, ані точного дня народження. Коли Лілі невдало виходить на родинному фото, батько без довгих вагань вирізає її ножицями, незважаючи на сльози дочки. Хоча в Лілі є очевидне обдарування й потяг до знань, батьки не дозволяють їй далі відвідувати школу, бо їм потрібні робочі руки.

Водночас у романі надзвичайно багато світлих сторінок, пов’язаних із описами природи й українських звичаїв та казок, хранителями яких постають радше не батьки Лілі, а її бабуся Єфросина. Авторка подає дуже детальні й поетичні описи традиційного весілля сестри Фіалки, похорону бабусі, Різдва, Паски, танцю українських робітників на будові залізниці. Проте українську ідентичність Лілі в романі закодовано насамперед через її любов до народної пісні. У своїй короткій передмові до роману авторка представляє Лілі, як «дівчину, яку земля і небо надихнули висловити у пісні ту спорідненість між людиною і природою, що й надалі існує для селян» [10: ix]. Справді, сприйняття природи у Лілі втілене крізь мелодію: її найбільша насолода – «бачити, як хмари несуться небом восени, слухати шелест листя на деревах, кожне дерево на іншій ноті» [10: 270]. У цьому насправді ключ до поєднання жорсткого реалізму і високої поезії у зображенні дитинства Лілі в поселенні українських фермерів-імміґрантів: вони – частина природи і живуть за її законами.

Однак дитинство героїні закінчується на трагічній ноті. Щойно вона починає будувати довірчі стосунки з іншою дорослою людиною у поселенні, удовою Тамарою, що колись була майстринею-вишивальницею, як українські поселенці влаштовують над Тамарою самосуд, бо вважають її відьмою. Тамара підпалює свою хату і гине у трясовині, й у цю мить дидактичний авторський голос Лисенко проривається крізь думки сполоханої Лілі: «Тамара загинула, але своєю поразкою вона вказала Лілі шлях до повстання. Лілі зрозуміла, що Тамара була винятковою жінкою, яка в інших обставинах могла б розвинутися у блискучу особистість, але у цій примітивній спільноті вона могла тільки розбити собі голову об стіну забобонів» [10: 182].

В останньому, найрозлогішому розділі роману час починає рухатися швидко, ніби маркуючи перехід від казкового, позачасового існування українських поселенців на преріях до ділового ритму модерного західного міста. Лілі спершу працює служницею у багатій родині, згодом робітницею на фабриці, але справжнім змістом її життя стає участь у робітничому хорі, де вона співає пісні різних національностей. Завдяки своїм надзвичайним вокальним даним Лілі стає концертовою співачкою і починає добре заробляти. Вона також — ніби продовжуючи життя Тамари таким, яким воно могло би бути — відкриває салон пошиття жіночого одягу. Проте Лілі готова покинути все заради концертного туру по маленьких містечках і селах, де живуть імміґранти, бо саме вони найбільше потребують її пісні. Як візник каже Лілі після концерту: «Ви дали кожній людині щось таке, що вона вважала за давно втрачене» [10: 325].

Швидкі зміни в житті головної героїні не руйнують її української ідентичності, бо вона ґрунтується на відданості народній пісні, проте відсувають її на другий план. У пошуках свого місця в новому середовищі Лілі відмовляється від світу свого дитинства. Коли її приятель Тім дістає копію її свідоцтва про народження, з якого Лілі вперше дізнається про своє справжнє ім’я (Оксана), це не справляє на неї жодного враження: «Оксана гарне ім’я, але воно не звучить, як моє» [10: 274]. Проте вона радіє, що тепер знає день свого народження. Лілі каже керівникові хору Метью Райнеру, що у неї «не було дитинства», лише праця, і що вона «ненавидить землю» [10: 282–83]. Проте ця відмова від власного минулого суперечить нововіднайденому змістові її життя — служінню своїм співом імміґрантам – і тому Лілі мусить пережити  відкриття для себе чогось втраченого чи навмисно забутого.

Лисенко полегшує цей ідейний поворот для своєї героїні тим, що, коли вона нарешті дістається рідного поселення, старий спосіб життя там фактично зник. Автомобілі, крамниці, радіоприймачі, холодильники, фабричні меблі, консерви та сучасний одяг із каталогів поштою вимістили традиційний селянський лад. Лілі, яка приїздить залізницею «одягнена, як леді», повертається додому в ореолі слави, відомою співачкою, якій хочуть показати все нове. Проте вона просить приготувати традиційну буковинську їжу й виїхати у прерії на візку, а не машиною. Саме тепер її мати розуміє, що Лілі, хоча вона й переїхала до міста, є справжньою берегинею українських традицій у родині. Тому вона нарешті передає Лілі жовті чобітки, якими та була захоплена від дитинства. Це ті чобітки, у яких її мати танцювала ще на Буковині, коли познайомилась із татом Лілі, ті чобітки, в яких танцювала на своєму весіллі в Канаді, але ще традиційному українському весіллі, її старша сестра Фіалка.

Тільки тепер Лілі усвідомлює, що вона потребувала цього повернення до етнічного світу свого дитинства. Як вона каже Метью, зародки цього почуття з’явилися ще під час концертного туру: «Особливо коли я зустріла всіх цих людей, для яких таке дороге їхнє минуле, я відчула нестачу чогось у своїй душі (I felt incomplete), тож я повернулася [додому], бо хотіла повернутися до своїх коренів» [10: 342]. Жовті чобітки — символ водночас жіночої долі та тяглості української культурної традиції — негайно виконують свою магічну функцію, бо Лілі знаходить своє щастя із Метью. Ба більше, хоч і не українець, а австрійський єврей за походженням, він так само, як Лілі, присвячує своє життя пісні й служінню імміґрантським спільнотам Канади.

Наприкінці роману Лілі стає представницею української культури в англомовному світі, виконуючи майже ту роль, яку сама Лисенко хотіла би відігравати у світі англомовного письменства. Коли Лілі питає свого молодшого брата (ще одного представника другого покоління імміґрантів, який будує свій місток між старим і новим світами через навчання у сільськогосподарському коледжі й господарює вже з тракторами): «Що я можу зробити для наших людей?», він відповідає: «Візьми з собою все, що було найкращого у нашому минулому, і збережи це для нас. Земля — це наша робота, моя і Ванні, твоя ж — зберегти минуле і надати йому нового змісту. Завдяки цим пісням інші люди у нашій країні зможуть зазирнути у серця нашого народу, який вони колись зневажали, і побачити там красу. Ти говоритимеш за нас усіх» [10: 338–39].

В останньому реченні роману Лисенко вживає пряму авторську мову, щоб пояснити читачеві, що своїм співом Лілі «повернула своєму народові борг за все, що він дав їй» [10: 355]. Появу такої засадничо народницької риторики у завершальних рядках канадського англомовного роману 1950-х років можна зрозуміти лише з урахуванням органічного зв’язку твору Лисенко із попередньою традицією україномовної еміґраційної прози. Не менш важливим підґрунтям цього першого англомовного роману канадської української імміґрації є прагнення Лисенко дати відповідь на негативний стереотип українців у канадській літературі, створити справжній «етнічний» роман, що вказав би шлях до збереження знакових елементів національної ідентичності за умов інтеграції українців до модерного канадського суспільства.

 

ЛІТЕРАТУРА

 

1. Киріяк І. Сини землі: Повість з українського життя в Канаді. – Edmonton: The Institute Press, 1939–45. – 3 т.

2. Луговий О. Безхатний (Діти степу): Повість з життя українців в Канаді. – Edmonton: Alberta Printing, 1946. – 304 p.

3. Aponiuk N. The Problem of Identity: The Depiction of Ukrainians in Canadian Literature // Canadian Ethnic Studies. – 1982.– Vol. XIV, No. 1. – P. 50–61.

4. Budurowycz B. The Changing Image of Ukrainians in English-Canadian Fiction // Journal of Ukrainian Studies. – 1989. – Vol. 14, No. 1–2.– P. 143–155.

5. Callaghan M. They Shall Inherit the Earth. – New York: Random House, 1935. – 338 p.

6. Grekul L. Leaving Shadows: Literature in English by Canada’s Ukrainians. – Edmonton: University of Alberta Press, 2005. – 256 p.

7. Kruchka Glynn A. Reintroducing Vera Lysenko – Ukrainian Canadian Author // Journal of Ukrainian Studies. – 1990.– Vol. 15, No. 1. – PP. 53–70.

8. Kryvoruchka A. Introduction // Lysenko V. Yellow Boots. – Edmonton: NeWest Press / Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 1992. – P. XI–XXIII.

9. Lysenko V. Men in Sheepskin Coats: A Study in Assimilation. – Toronto: The Ryerson Press, 1947. – 312 p.

10. Lysenko V. Yellow Boots. – Edmonton: NeWest Press / Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 1992. – 355 p.

11. Mycak S. Canuke Literature: Critical Essays on Canadian Ukrainian Writing. – Huntington, NY: Nova Science Publications, 2001. – 128 p.

12. Palmer Seiler T. Including the Female Immigrant Story: A Comparative Look at Immigrant Strategies // Canadian Ethnic Studies. – 1996.– Vol. 28, No. 1. – P. 51–66.

13. Rasporich B. Retelling Vera Lysenko: A Feminist and Ethnic Writer // Canadian Ethnic Studies. – 1989.– Vol. 21, No. 2  – P. 38–52.

14. Slavutych Y. An Annotated Bibliography of Ukrainian Literature in Canada: Canadian Book Publications, 1908–1986, 3^rd enlarged edition. – Edmonton: Slavuta Publishers, 1987. – 166 p.