Дороті ДАННЕТТ

СТАНОВЛЕННЯ

(Закінчення. Початок читайте в №9-10, 2005)

З англійської переклала Марина ВОЗНА

Розділ 22 

(...) Пагорби навколо Лувена, приємніші за плаский, спустошуваний вітрами Брюґґе, були добре відомі як Феліксові, так і його слузі. Тепер, ранньої весни, звивиста стежка за кожним поворотом таїла в собі принади і обіцянки для Фелікса. Незручність Клаасової присутности було забуто. Фелікс відчув себе значною людиною, яку запрошують до себе принци.

Клаас, добре знаючи Феліксів характер, спостерігав, як той утягує в розмову по черзі всіх членів дофінового супроводу, й ті ввічливо йому відповідають. Ніхто з них не міг змагатись із спадкоємцем фарбарні Чаретті в дорогому й модному вбранні. Клаас, який старався не розглядати Фелікса надто пильно, отримав уяву про оздоблення хутром і бузкові оборки. На голові у Фелікса був, безперечно, дуже високий капелюх.

Клаас сподівався, що подорож Феліксові сподобається, бо зовсім не був упевнений у тому, що чекає на них в Ґенаппе. Досі дофін користувався посередницькими послугами Арнольфіні. Така зустріч, як сьогодні, якщо вона відбудеться, може встановити прямий зв’язок між Ґенаппе й Міланом. Коли так, то якою вона буде? З принцами Клаас досвіду не мав. Ґраф Урбіно минулої зими був найзнатнішим вельможею, з яким Клаасові довелося зустрічатись, але зустрічі з ґрафом були короткими і тільки під час навчання двобою, це не був поєдинок умів. Уми, з якими доводилось мати справу, крім таких же трудяг, як сам, як Фелікс і його друзі, належали таким людям, як Джуліус і вдова. Спілкування з Ансельмом Адорне вимагало більшої обережности. Так само, як і з тими греками д’Ачайволі й Лаудомією. Професор на початку видавався чимось новим, але не надовго, хід його думок розпадався на щось знайоме. Що ж до Тобіаса, то з ним було не так просто.

Знать... З нею вся складність полягала у відмінних звичках, що на початку могла приховати ставлення до тебе. Це стосувалося певною мірою Жордана де Ріберака, який, треба думати, з певною тінню насмішки був найзнатнішим з чоловіків, крім Урбіно, з котрими Клаасові довелося спілкуватися.

А тепер син короля. Він, як казала Маріан де Чаретті, одягався підкреслено просто, поводився по-товариськи, навіть грубувато до непристойності й підкреслював свою побожність. Але він в двадцять один уже водив за собою армії, панував у своїх дофінських володіннях, чинив змови, щоб захопити маєтки в Італії, і виказав непослух своєму батькові, королю, коли той хотів одружити його з простенькою дванадцятирічною спадкоємицею Савойського дому заради вигідних з огляду на війну земель, які батько дівчини давав за донькою. Дофін усіляко виказував свою зневагу, після чого король Франції примусив герцоґа Савойського відмовитися від свого сеньйора, зятя Луї, й присягнути на вірність йому, королю Франції. Тоді-то дофін Луї і втік у Бургундію. В Ґенаппе, де змовлявся з міланцями й ерлом Ворика проти свого батька, короля, і, звичайно, не хотів, щоб ці відомості поширювались через не дуже розумних гінців.

Клаас збирав чутки про дофіна з різних джерел, але зрештою саме вдова допомогла йому найбільше. Це трапилось тоді, коли вона примусила його зізнатися, чого він туди їде, а він сказав:

— Гінці — це завжди загроза. Всі ми знаємо дуже багато. Раптово не тільки довірена людина дофіна Ґастон з Ліона, але й Медичі та Сфорци користуються моїми послугами. Тому здоровий глузд підказує дофінові з’ясувати: чому? З ким я зустрічаюсь? І що знаю?

Для Маріан це був удар. Наступної миті Клаас зрозумів причину й швидко додав:

— Але Фелікс, звичайно, не знає, що він виказує більше відомостей, ніж потрібно. Я в цьому впевнений. А якщо ми Фелікса попередимо і не пустимо його до Ґенаппе, там подумають, що ми щось приховуємо.

— То чому ж тоді їдеш ти? — спитала господиня.

— Не тому, що він у небезпеці. Тільки аби показати: я знаю, що відбувається. Я не просився в гості до дофіна. Просто хочу взяти Фелікса на зустріч з Раймоном, братом камергера. Це скаже все, що треба. Якщо дофін захоче нас побачити, то покличе.

— А якщо він все-таки справді захоче з вами зустрітися, Ніколасе? — спитала Маріан. — Колись я питала тебе про нього. Наскільки пам’ятаю, ти тоді сказав, ніби він дуже розумний і ти не думаєш, що зможеш його перехитрити.

Маріан називала його Ніколасом тільки тоді, коли сердилася чи була чимось налякана. Він пам’ятав свою давню відповідь. Тепер жінка була налякана й сердита так само, як і він. Пригадуючи ці події, Клаас подумав, що забув їй тоді відповісти.

— І тобі, — сказала вона того разу, — доведеться вирішити: Клаас чи Ніколас? Ким ти будеш з дофіном?

Бувши лише однією людиною і до того ж не потворою, виставленою на загальний показ, він тоді розсміявся. Не було сумніву, що в будь-якому разі, хоч би як розгорталися події, його пильно перевірятимуть і на новому рівні. Він зрозумів, що задоволений собою, аж поки до нього дійшло: саме це почуття і є основним доказом його недосвідчености. Й ось ця подорож до Ґенаппе. Тепер він слухав, як Фелікс цілу дорогу йому торочить:

— І ти стаєш на коліно тричі. Коли заходиш і коли виходиш. Ради бога, пам’ятай про це і не роби з мене дурня.

Тоді Клаас знову розсміявся, бо скоріше всього за все він про це не згадає. Бідний Фелікс. Бідний Клаас. У добру путь, Ніколасе.

 

Розділ 23

Невдовзі після цієї розмови Клаас зрозумів, що бездоганний супровід, надісланий для нього й Фелікса, завів їх добряче вбік від дороги на Ґенаппе і що вони їдуть через поля і гайок туди, де просто з-за пагорба, порослого молодою травою, лунають людські голоси, тупіт копит і гавкання збуджених собак. Заграв ріжок.

Під високим капелюхом Феліксове обличчя, звернене до Клааса, почервоніло від задоволення.

— Ловчий пана дофіна! — вигукнув він. — Повинен бути тут і сам ясновельможний. Ніхто інший не може тут полювати. Зараз ти його побачиш. Вороні коні. Дофін інших не визнає. І гончаки. Має пару нових.

— Пан має слушність, — відгукнувся чільник супроводу. За останню годину він не сказав ані слова, тож Клааса це здивувало. Чільник і далі розмовляв із Феліксом. — Саме з цієї причини ясновельможний принц наказав привести вас цією дорогою. Ви не проти полювання?

Клаас подивився на бузкові оборки, спідницю в складочку, оторочену куницею, й високий гостряк із китичками на Феліксовій голові, який зламає нижні гілляки на першій ліпшій сосні.

— Мій дорогий капітане, це для мене честь! — закричав Фелікс.

Капітан посміхнувся. Він зострожив коня й перевів його навскач. Те саме зробив і Фелікс. За ними слідом і всі інші вояки загону, крім Клааса, який упав. Капітан і Фелікс, були на той час уже далеко попереду й піднімалися схилом, навіть цього не помітивши. Ті ж, хто помітив, так само гнали коней, немов нічого не сталося. Останній вояк, якому довелося просто-таки обминути Клааса, нахилився і, вхопивши його коня за вуздечку, повів із собою.

Клаас сів у траві й крикнув йому вслід. Останній вершник з Клаасовим конем віддалявся й віддалявся, не звертаючи на нього жодної уваги, й досить швидко зник за горбом. Сидячи в траві і звісивши руки з колін, Клаас після недовгих роздумів набрав повітря в легені і гучно закричав: “Гей!”. Але вершник уже був по той бік горба. Останнє, що побачив Клаас, були вуха власного коня.

Сідло, що впало з коня разом з ним, лежало сторч у траві майже поряд. Увігнана в землю біля нього стирчала мотика, на яку спирався якийсь чоловік. Його ноги, що були від Клааса найближче, були взуті в залатані розбиті черевики. На чоловікові були повстяна шапчина й коротенька сільська свитина з закасаними рукавами. Чоловік повернув до Клааса своє брезкле беззубе обличчя:

— Ні, ви тільки подивіться. Цей новий сокіл просто таки зніс сідло.

Він одірвав підборіддя від складених на мотиці рук і повільно випростався, підвівши слізливі очі до неба. Хлопець так само сидів.

— Наступного разу, — сказав Клаас, — він може завалити й коняку. Треба бути обережним.

Мотика ворухнулася. Губи її власника, що прикривали ясна, скривилися, й бризки слини полетіли в повітря.

— Я не здивуюсь, якщо він наступного разу звалить людину, — сказав селюк. — Так можна й померти, сидячи на траві. Яка належить іншим. На цьому дереві минулого тижня повісили людину.

— Цікаво, що ви тут садите, — спитав Клаас.

Промінь сонця заграв на наступному дощі слини.

— То ти голодний? — спитав старий.

Клаас відкинув голову й засміявся. Якщо це здавалося полегшенням, він не заперечував. Йому насправді полегшало.

— Я завжди голодний, — відповів він.

— Здоровань, як ти, — докинув старий, — я набачився під час жнив: увечері з’їдають стільки, скільки коштує ввесь врожай. Тебе чекають он там. Я повинен забрати в тебе меч і кинджал.

Клаас посміхнувся.

— Де я їх потім знайду?

Щетина на щоках блищала проти сонця.

— Коли ти повернешся, вони будуть під мотикою, — відповів він.

— А сідло?

Старий випустив мотику. Тепер, коли він обернувся, біля його стегна зблиснув мисливський ніж. Двобічне лезо було як нове. Старий обтрусив руки і, витерши їх об сорочку, стояв і чекав, поки Клаас підведеться.

— До сідла треба спочатку мати коня, — сказав він. — Попруга розірвана.

Попругу, як Клаас уже встиг зрозуміти, було підрізано. Він не став сперечатися, просто встав, відстебнув свої простенькі меч і ніж, ступив зо два кроки й поклав їх біля мотики. Слізливі очі зиркнули, коли Клаас випростовувавсь, і від селюка аж ніби пахнуло потом і непраною білизною, як зі звалищ закладених лихвареві речей.

— Іди понад струмочком он до тих дерев, — сказав старий. — І їж добре. Наїжся, синку, ти десь-то виголодався.

 

* * *

Луї, дофін Франції, вечеряв просто неба. Серед дерев, до яких вів струмок, була нашвидку поставлена з тогорічного дерева проста мисливська хижа з двох клітей, які в цю хвилину гуляли порожні. Невеликий гурт розташувався на клаптику трави перед нею, загубившись серед купи плетених кошиків і фляжок, кількість яких перевищувала кількість їдців. Трохи далі брязкання поводів вказувало на те, де пасуться прив’язані коні.

Всі члени гурту були вдягнені просто, хоча тканина їхнього мисливського вбрання, якість поясів, черевиків та острогів свідчила про те, що це не слуги, хоча їм ніхто й не прислужує.

Ні. Одному таки, який сидів найближче до хижі, прислужувала решта, до того ж навколішках. Цей не озирнувся, коли Клаас наблизився. Тільки одна людина з гурту підійшла до Клааса. Клаас нікого з них не знав, але здогадався, що людина біля хижі — дофін, а решта — його наближені. Отже, отой повинен бути Байстрюк Арманьякський, а он той — лорд де Монтобан. Оцей, можливо, Жан д’Естьєр де ла Бард. А це — Жан Буре, діловод. І ще хтось достатньо шляхетний, щоб служити охоронцем дофіна: при ближчому розгляді він видавався напрочуд схожим на того, кого Клаас зустрів був колись у снігах Савої.

— Пан Раймон з Ліона? — спитав Клаас. — Дуже радий вас бачити.

— А я вас, пане Ніколасе, — відповів той. Волосся, що виглядало з-під капелюха, було темне, як у Ґастона, а плечі — як у людини, що добре знається на лицарських поєдинках. Приємна, невимушена усмішка оголила три зламаних зуби. — Я сподіваюся, що наш спосіб відірвати вас од інших вам не зашкодив? Ми намагалися придумати більш делікатний підхід.

— Це саме той підхід, коли я почуваюся як дома, — відповів Клаас. — Що може підтвердити ваш брат.

Раймон з Ліона знову посміхнувсь, але нічого не відповів. Аж згодом мовив:

— Ясновельможний дофін бажає з вами поговорити. Ходімо.

Принц, що сидів на подушці, розставивши перед собою криві ноги, цілком відповідав тим пліткам, які про нього ходили. З-під гостроверхого капелюха з вузькими крисами виглядав тонкий, загнутий донизу ніс, товсті губи й кволе підборіддя. Найнедовірливіша на світі людина, назвав його хтось. Симпатична Марґарет Шотландська, вийшовши за нього заміж в одинадцять років і розбещена його батьком-королем, померла в двадцять, так і не знайшовши з ним спільної мови і без жодних натяків на вагітність через яблуково-оцтову дієту. Непоказна Шарлотта Савойська, одружена в дванадцять, у двадцять вже встигла завагітніти двічі і просто не мала можливости бути розбещеною Луїсовим батьком. Востаннє дофін бачив свого батька тринадцять років тому. Після того він утік до Бурґундії, а його батько промовив свої відомі слова: герцоґ Бурґундський упустив до своєї хати лисицю, яка поїсть усіх його курчат.

Саме курчат, обгорнених рушничками, дофін їв у цю саму хвилину. Клаас підійшов і, затямивши, що з Фелікса не треба робити дурня, тричі вклонився, як належало, в той час як дофін відклав курча й витер губи та руки. Клаас поцілував його пальці, що пахли одночасно й лисицею, й курчатами. Клааса посадили на траву і дали йому білого хліба, шматок м’яса і курячу ніжку в підливі. З’явився дерев’яний кухоль з червоним вином.

Дофін заговорив по-французьки. Якийсь дефект піднебіння, зубів чи навіть язика робив його мову не завжди розбірливою, але ніколи не заважав говорити багато й швидко.

— Маю клопіт, який вимагає молодої голови, мій добрий Ніколасе, — сказав він. — Пане де Батард, де воно?

Один з вельмож, безшумно підвівшись, відкрив гаманця й передав дофінові папірець. Ні, пергамент, покритий знаками. Дофін простяг його Клаасові.

— Звичайно, ти побував у Лувені зі своїм молодим хазяїном Феліксом. Я бачив тебе, коли викладав наш добрий ректор: пан Спіринкт. Він зробив це передбачення для мене, але інколи, коли моя бідна голова забита справами, я не можу згадати ключ. Переклади це для мене.

Це був астрологічний прогноз латиною й грецькою. Всі знали, що дофін користується послугами власних астрологів. Один із них був, очевидно, тут.

Клаас чи Ніколас? Ніколас зосередив свій серйозний погляд на дофінові і сказав:

— Так, ясновельможносте. Я прочитав ключі Медичі.

Він відчув за собою рух. Гострий погляд дофіна нагадував мисливський ніж отого старого.

— Що ж, це був хід конем, — сказав він. — Але ти біжиш поперед мене. Давай крок за кроком. Ти можеш перекласти цей перґамент?

— Мій пане, пробачте, — сказав Клаас і, взявши аркуш, перебіг його поглядом. За хвильку сказав:

— До цього місця я можу прочитати. Далі повинен виправляти. Той, хто писав тайнописом, зробив помилку.

Один з вельмож стояв біля його ліктя. Дофін сказав:

— Ви чуєте, панове? Моя людина зробила помилку. Покажіть панові, Ніколасе.

Це теж можна було передбачити. Поки той говорив, Клаас уже подумки закінчував підрахунки. Потім ще раз усе перевірив і взяв пергамент, використовуючи м’ясну кістку як указівку.

— Це неправильні числа, — сказав він. — Тут повинно бути десь отак...

На половині перераховування другий вельможа, почервонівши, проговорив:

— Достатньо! Ясновельможний дофіне, все правильно.

Настала недовга мовчанка. Дофін явно здивувався.

— Тоді дайте хлопцеві ще вина і ще одну страву! — сказав він. — Чи він мусить тримати в руках кістку, щоб нагадати нам про нашу негостинність? Мій друже Ніколасе, ми варті один одного. Ми на одній шаховій дошці. Єдине питання: чи граємо ми на одному боці?

— Пан Ґастон може підтвердити, — відповів Клаас. — Я служу брюґґській міщанці. Герцоґ Міланський найняв її дім, щоб допомогти Неапольському королеві Ферранте. Моїми послугами гінця користуються герцоґ, дім Медичі й ваша ясновельможність для доставки листів і повідомлень. Я доставляю вам повідомлення від пана Ґастона й від герцога Міланського. Стараннями пана Арнольфіні мої послуги добре оплачуються.

— Але поки що, — сказав дофін, — це тільки натяк на наше добре ставлення до тебе. Бо такі стосунки повинні будуватися на довір’ї, еге ж? Наприклад, нам буде незручно, якщо повідомлення для мене від пана Ґастона або герцоґа потраплять у чужі руки. В той же час ми дізнаємось, що наш сонцесяйний батько все добре знав про подорож пана Ґастона до Мілана і навіть про те, що той побував від мого імені в Савойї. — Дофін підняв руку й долонею перехрестив повітря, немов відкидаючи будь-які клопоти. — Не без того, звичайно, щоб моєму батькові бракувало новин. Моя родина двічі пов’язана з Савоєю. І обмін плітками є вельми природним. — Та ж сама рука, зробивши раптовий рух, немов пазури хижого птаха, що впав з повітря, спіймала Клаасову руку. — Це ти, мій хлопче, звичайно розумієш. Мені це сказали Тібо й Жак де Флері з Женеви — твої родичі.

— Пан Ґастон, — сказав Клаас, — знає все про мене. — Я — їхній незаконнонароджений внучатий племінник. Я їм нічим не зобов’язаний, і вони не бажають мати зі мною нічого спільного. Мають законну спадкоємицю. Я нічого не втрачу і не виграю, якщо ви схочете прихилити їх до себе.

— Звичайно, я тобі вірю, — зауважив дофін. — Хоча недобрі люди можуть сказати, ніби частина мого хабаря панові Жаку де Флері може залишитися в твоїй кишені. Або, навіть узявши хабаря, ця родина може бути такою безчесною, щоб служити таємно моєму батькові. Насправді ж...

Він зупинився, і Клаас потупив очі.

— Насправді ж пан Ґастон каже мені, що панове Тібо й Жак відмовилися змінити свою прихильність герцоґові Савойському й моєму батькові на мою користь. Він запропонував їм значну суму. Як я казав, мій батько знає про відвідини мого камергера. Він, очевидно, це знає тому, що твій двоюрідний дід і його родина йому про це розповіли. Але ти кажеш, ніби до них не причетний.

— Ваша ясновельможносте, ви зв’язані з Анжу, — дозволив собі зауважити Клаас. І знову відчув у себе за спиною якийсь рух. І знову погляд темних очей над довгим, гострим носом. Потім дофін підняв руку й ляснув нею по Клаасовій руці.

— Ми знову граємо в шахи, — сказав він. — Проте дещо зрушило. Але чи це все, що ти можеш сказати, аби переконати мене в своїй вірності? Чи не збираєшся ти вивідати всі наші таємниці, видурити побільше грошей, а потім утекти від своєї доброї хазяйки? Скажімо, до Венеції. Мені вже відомо із найвірніших джерел про ту маленьку суму, яку ти відклав на чорний день, і нам, звичайно, відомо про те, як високо цінують тебе панове д’Ачайволі. Як я можу бути впевненим, що таємниці мого листування в безпеці в руках такого мастака, як ти?

Дофін зчепив пальці обох рук, його погляд був цілком спокійний. Клаас думав. Усі вельможі перестали їсти. Вони говорили пошепки і, здавалося, не звертають уваги на обговорення. Астролог, імені якого Клаас досі не знав, приєднався до них. Якась людина виринула з-під дерев, де були прив’язані коні, розглянулась і знову зникла за дерева, але Клаас устиг її побачити.

— Що ж, ясновельможний пане, з гінцями існує такий клопіт, — сказав Клаас, — ніколи не знаєш наперед. Можна їм багато платити й переманювати на свій бік, але ніколи не знаєш, чи не робить те саме твій суперник. Можна залякати, й коли гонець зробить помилку, він у ваших руках. Але єдиний справді певний спосіб — це не наймати його. Мій добродію, герцоґ і Медичі добре платять моїй хазяйці. У вас немає необхідности користуватися моїми послугами.

Дофін зірвав травинку й роздивлявся її на відстані випростаної руки. Потім зігнув руку і почав крутити травинкою перед Клаасом.

— Твоя правда. Яку вигоду я можу отримати, що переважить ризик? — спитав він.

Клаас удивлявся в смагляве обличчя принца.

— Ви можете залишити мене тільки для звичайних повідомлень і довірити інші своїм краще перевіреним гінцям, якщо вони у вас є, — відповів він.

Травинка й далі крутилася.

— Дивіться, яка гідна жалю скромність. Хлопець, здатний перехитрити астрологів, не бачить, як перетворити свій талант на гроші, — сказав дофін і підвів очі. — Жане, мій друже. Що ти знаєш про тайнопис?

Бурре, діловод, звівся на ноги, підійшов і вклонився.

— Дуже мало, мій пане, — сказав він.

— А тут у нас є знавець, — сказав дофін і кивнув травинкою на Клааса.

— Мій друже, — звернувся дофін до Клааса. — Твої здібності мають ціну. Чи ти цього не розумієш? Високу ціну. За умови, якщо вони працюватимуть виключно на нас. Пан Косімо і пан Чікко — мої добрі друзі, але в них уже й так найкращі в світі тайнописи. Це ми від них відстаємо і потребуємо твого вміння.

Клаас перевів погляд з принца на діловодя й додав смиренно:

— Звичайно, ясновельможний пане. Це буде для мене велика честь. Тобто, слуга може досягти тілько того, що дозволяють його здібності, і є такі справи, де моє втручання може завдати тільки шкоди. Ваша ясновельможність це розуміє.

— Звичайно, — відповів дофін і посміхнувся панові де ла Барду.

— І знову ж таки... — докинув Клаас невпевнено.

— Що? — Цього разу дофін був менш терплячим.

— Прошу пробачення в ясновельможності... — відповів Клаас. — Але що більше часу я витрачаю на ці справи, то менше часу приділяю домові Чаретті. Пан Фелікс, як ви знаєте, дуже здібна молода людина і колись стане достойним головою дому, але зараз він ще відволікається на всілякі втіхи.

Дофін розвів руками.

— Ви чуєте, друзі! Моя гостинність поставлена під питання. Невже ви не дасте мені можливости насолодитися товариством цієї приємної молодої людини? Я лещу себе думкою, що й він шкодуватиме про втрачену можливість. Як йому подобалось дивитися на наших псів, їздити на наших конях і вчитися військової науки!

Клаас нічого не сказав.

Дофін опустив руки:

— Але ти маєш рацію. Обов’язок вимагає. Він потрібен своїй родині. Я не буду більше його відволікати від фарбувальних чанів. Але що йому сказати?

— Його серце буде розбите, — відповів Клаас. — Я це знаю. Чи можу я насмілитися й запропонувати панові запросити Фелікса на якесь особливе свято в Ґенаппе, де його присутність не буде для нього незручною? Скажімо, друга неділя після Великодня?

Дофін так само дивився Клаасу в очі, потім перевів погляд на діловода.

— Звичайно! Хай так і буде, — сказав дофін. — Мій друг Бурре це собі запише. Молодий панич Фелікс отримає запрошення. А ми подбаємо про те, щоб він його не відхилив. Ти цього хочеш?

— Саме так, — відповів Клаас. — Мій пане, ми всі від цього тільки виграємо. Я вам дуже вдячний.

— Добре! — відповів дофін і відкинув травинку геть. Він сперся на плече свого діловода й підвівся. Вище чобіт його коліна дивним чином дивилися в середину. Над колінами тонкі й м’язисті стегна ховалися під коротким мисливським одягом. Очі з-під капелюха розглядали решту товариства, яка вже встала і почала закривати кошики. З-під дерев почувся перестук копит. Дофін подививсь на Клааса, який уже був підвівся, але потім швидко став на одне коліно.

— Ми розуміємо один одного, — сказав дофін. — Ти гарний хлопець і служитимеш мені добре. Пан Бурре й відомий тобі пан Арнольфіні покличуть тебе в разі потреби. Сподіваюсь, ти вже отримав відшкодування за обладунок?

— До останнього мідяка згідно з заставною, — з удячністю відповів Клаас.

Дофін нахмурився.

— Треба було винагородити тебе краще. Пане де ла Бард! — гукнув він.

Найкраще одягнений із присутніх вийшов наперед.

— Я подбаю про це, мій пане, — сказав він.

Дофін знову всміхнувся Клаасові:

— Розумієш, хлопчику, — сказав дофін. — Ти не можеш вийти із цієї хижі в золотому вбранні та перснях на пальцях або навіть із золотом у гаманці. Але віднині не будеш бідним. За умови, звичайно, що будеш мені відданим, у чому я не сумніваюсь. В протилежному разі... про це краще навіть не думати. Й хай тобі поможе Господь!

Клаас поцілував худі пальці й, підвівшись, задом налетів на Раймона, який розвернув його, взявши за лікоть, і відвів кроків на десять убік від галявини. Клаасів кінь вже чекав на нього з полагодженим сідлом.

— Тебе приголомшило падіння, і якийсь селянин подбав про тебе. Лови недалеко. Ти знаєш, де знайти свою зброю?

— Під мотикою, — відповів Клаас.

Раймон з Ліона показав свої три зламані зуби:

— Ваш молодий панич Фелікс уже отримав повідомлення від дофінового камергера, де йдеться про те, що його хазяїн надумав собі щось інше й зустріч не відбудеться. Але на вас обох чекає кімната дорогою назад до Вавре. Платити не треба.

— Це дуже сподобається панові Феліксу, — відповів Клаас.

Він швидко знайшов свою зброю. Потім попрощався з Ґастоновим братом Раймоном і поїхав. Трохи важко дихалось, як тоді, в лютому, коли він вибирався з крижаної води. Десь під приголомшенням ховалося почуття задоволення, яке боролося з небезпідставними побоюваннями.

 

Розділ 24

У святковій сукні й капелюсі Кателіна ван Борселен їхала вулицями Ґента разом з батьками під прапором родини де Веере і в супроводі пишного почту. З собою вона везла дозвіл свого пана, герцоґа Філіпа, на подорож до Бретані, де мала стати фрейліною овдовілої шотландської герцоґині. Завтра вона разом з іншими відбуде в Зеландію. На сьогодні вони замовили почивальні в одному з великих заїздів Ґента. Вони вже завертали у двір, коли Кателінин батько в черговий раз зупинився, щоб привітатись із знайомими, а його дружина, дочка й челядь вимушені були знову слухняно спинитись.

І тут Кателіна побачила, що чоловік, з яким він вітався, був син Маріан де Чаретті, а за ним стояли двоє конюхів і Клаас. Клаас, який так шляхетно позбавив її того, чого вона сама хотіла позбутись, а потім зробив це ще раз виключно для власної втіхи, як вона тепер із задоволенням згадувала. Якщо тільки насправді він не був ще розумнішим, ніж вона думала.

Ніколи після того, ні наступного ранку, ні потім їй не було соромно за те, що сталося. Вона обрала правильно. З нею не повелися грубо. Готова була повірити, що завдяки обставинам її посвячення було більш делікатним, ніж можна було очікувати в руках одруженого сина сеньйора Куртре чи навіть Гілдолфа де Ґруутгузе, вже не кажучи про Жордана де Ріберака і його мерзенного сина. Вона була вдячна Клаасові, хоча він і припустивсь однієї помилки: розбурхав її, як сам це визнав, занадто сильно.

Ви, певно, думаєте, першого разу їй захотілося детально розглянути можливих женихів, яких їй нав’язувала мати, молодих і старих. Що тепер, відчуваючи це незвичне томління, вона шукала товариства хлопців, які заходили в їхній дім, супроводжували родину, намагалися їй догодити? Смішно, але нічого цього не було. Кажуть, ніби каченя, яке вилупилося, не побачивши своєї матері, завжди ходитиме за тією істотою, яка першою потрапила йому на очі. Боронь Боже, щоб вона все життя тепер шукала когось, хто в діжці з водою здаватиметься як... говоритиме як... ставитиметься до неї, як цей хлопець Клаас.

Вона часто думала про їхню наступну зустріч. Незважаючи на різницю в становищі, Клаасові та їй так чи так доведеться зустрітись найближчими тижнями. Вона була впевнена, що може на нього покластися в тому, що він не стане поводитись по-панібратському. Обставини вимагали певного визнання, навіть на людях, того, що щось змінилося в їхніх стосунках, що вони тепер по-особливому дружні. Кателіні треба було вибрати правильну лінію поведінки, йому також.

В будь-якому разі, відзначила вона про себе, їй цікаво, що з ним сталося. Вона з’ясувала, ніби в якості гінця його вага дещо підвищилася, а хазяйка давала йому можливість набратися досвіду в усіх напрямках діяльности дому. Тепер Клаасові було дозволено супроводжувати Маріан де Чаретті на ділові зустрічі. До нього ставились не зовсім як до слуги, а дозволяли тихо сидіти позаду й щось записувати так, наче він був паном Джуліусом. Звичайно, поважній жінці треба мати челядника й охоронця, але, згадуючи Клааса, люди досі сміялися.

Проте, хоча Кателіна й чула про нього, зустрітись не довелося. Після карнавальної ночі вона бачила його мигцем тільки раз і то наступного ранку, коли вся челядь прикипіла до вікон, зацікавлена незрозумілим передзвоном бубонців. Заінтриґована цим пожвавленням, Кателіна теж підійшла до вікна і побачила Клааса, який скакав повз їхній будинок у своїй пом’ятій блакитній лівреї, чудно оздобленій козлячими бубонцями, в супроводі табунця козлів. То звідти, то звідти лунали свист і вигуки, й він одгукувався, залюбки платячи образою за образу. Із свого вікна Кателіна спробувала посмішкою передати відчуття волі та ніжності, яке опанувало нею того ранку, і помахала руками, намагаючись сказати: все добре!

І ось тепер вони зустрілися знову. Він здавався старшим. Через шість чи сім тижнів — ні, це неможливо. Кожна праця відкладала свій відбиток на людські обличчя. Перебування в приміщеннях, в підвалах та фарбарнях серед задухи та ядучих випарів робило його обличчя, наскільки вона пам’ятала, круглішим і м’якішим. Його незвичайно відкриті очі, які дивилися тепер на неї, передавали вираз дружній, мовчазний, вибачливий і трошки збентежений. Вибачливий6 бо, як вона думала, він не сподівався на цю зустріч. Але ж ніхто нікому не зашкодив. Кателіна вже була на шляху до Бретані, а він теж невдовзі від’їжджав, наскільки вона знала, до Мілана.

Роз’ятрений рубець більше не впадав у вічі, став просто важкою рожевою відзнакою, наче хтось провів фарбою по щоці. На ньому було теж вбрання, що вона його для нього висушила перед коминком. Дірка була зашита, а вбрання відпрасоване.

Хлопець Фелікс на відміну від Клааса справляв Враження, наче з ним трапився нещасний випадок. Половина оборок на його бузковому жакеті були відірвані, а на голові стирчав капелюх, що не пасував до решти вбрання. Кателіна бачила, як батько про щось питав у Фелікса. А позад них Клаас, усміхаючись, кланявся її матері. Потім його погляд перекинувся на Кателіну і, побачивши її гостроверхого капелюха, його усмішка стала ще ширшою.

Мати, пані ван Борселен, схвально ставилась до Клааса, який був таким чудовим супровідником для Желіс карнавальної ночі. Слуга, отримавши доброго хабара, відвів Желіс додому тієї ночі так, наче нічого не трапилось. Із челядникамИ в домі її батька домовитись було ще простіше. Здається, їх ніхто навіть не підкуповував. Вони бачили, як хтось у масці вийшов разом з Кателіною з будинку, а пізніше повернувся до нього. Варта не бачила, коли той пішов, бо, як Кателіна пояснила матері, він вийшов майже зразу ж садовою хвірткою. Мати, слухаючи розповідь, була схильна проявити суворість щодо відмови Гілдолфу де Ґруутгузе. Кателіна не стала казати, що відмовила йому ще на початку, а не в кінці вечора. Не думала, що той стане про це базікати. І врешті не призналася батькам про Жордана де Ріберака.

Віконт де Ріберак поїхав з міста наступного дня. З певними зусиллями вона з’ясувала це самостійно. Клаас, як вона дізналася, теж наводив довідки. Кателіна відчула полегшу й захищеність. Але ж це нісенітниця. Коли щось у цьому світі й було певним, то це Клаасова смерть, якщо де Ріберак дізнається про те, що трапилось. Але Клаас умів бути обережним.

В будь-якому разі вона мала батьків, здатних її захистити. Хоча батьки й далі обговорювали женихів. Цього разу їй уже не викрутитись. І тепер Кателіна не обере монастир. Вона обрала Бретань. Якщо життя не розкриє їй свої обійми, Кателіна його примусить.

Ні. Вона це вже зробила.

Її ж товариш в цій справі саме в цей час намагався ці обійми зімкнути. Так, молодий панич Фелікс теж сьогодні ночує в Ґенті. Ні, Клаас жалкує, що не домовився про місця для себе та молодого панича в цьому заїзді, він домовився в іншому. Хіба він не сказав про це Феліксові? Певно, забув.

Кателінин батько, людина лагідна, не став наполягати на тому, щоб молоді люди міняли свої задуми. Цей заїзд був досить дорогим. Ні, навпаки, батько запрошує сина свого давнього друга Корнеліса приєднатися до нього та його родини за вечерею. І, звичайно, взяти з собою Клааса, який так добре оберігав їхню маленьку Желіс. Роблячи це, батько зважав, думала Кателіна, на думку Брюґґе про покращення Клаасового життя. Фелікс із радістю погодився, а Клаас промовчав.

Кателінин батько називав його Клаасом. Під цим ім’ям його знав увесь Брюґґе, можливо, іншого у нього й не буде. Саме цим ім’ям вона й далі наполегливо називала в своїх думках після “тієї” ночи. Вона не забула, що він тоді сказав, і це була правда.

Тамті швидко попрощалися: Фелікс де Чаретті та його люди пішли ставити коней і заносити речі в якийсь інший заїзд, назву якого Клаас, здається, ніяк не міг пригадати. Потім, запрошені в гості, повернулися розділити трапезу з паном Флоренсом ван Борселеном. (...)

 Далі читайте в паперовій версії журналу