Едіт СЕДЕРҐРАН

МОЄ ЖИТТЯ, І СМЕРТЬ МОЯ, І ДОЛЯ 

Зі шведської переклала Галина КИРПА

Я

Я — чужинка в цій країні,
що лежить на дні зажуреного моря,
де промінь сонця грає у воді
й повітря протікає між руками.
Мені сказали, ніби я народжена в неволі —
тут немає жодного знайомого обличчя.
Невже я камінь, кинутий на саме дно?
Чи яблуко, що гне додолу віття?
Я прислухаюся до шелесту дерев, —
оце б піднятися слизькими стовбурами!
Ген угорі — шатро зелених крон,
я б так хотіла там сидіти і дивитись
на дим із димарів моєї батьківщини...
 

 МОРСЬКА СТЕЖИНА

Аж ген на обрії поблискує
морська стежина,
і темно-синя підіймається стіна,
неначебто країна,
де спочиває моя туга,
перш ніж повертатися додому.
 
 

 БОГ

Бог — це ложе, на якому ми розлягаємося в просторі,
немовби ті ангели, й сяємо блакитними очима,
відповідаючи на усмішки зірок;
Бог — подушка, на яку кладемо голови, Бог — підпора
 для наших ніг;
Бог — це запас сили і невинна темінь;
Бог — непомітний для непорочної душі й байдужий
 для загнилої вже плоті;
Бог — стояча вода вічности;
Бог — плодюче зерня нікчем і спалені дотла світи,
від яких лишилася купка попелу;
Бог — це міріади комах і радощі троянд;
——
Перекладено за виданням:
Edith Sцdergran. Samlade dikter. Wahlstrцm & Widstrand, Stockholm,1977.
 
 
Бог — це порожня гойдалка між нічим і всім;
Бог — це в’язниця для кожної вільної душі;
Бог — це сито для найдужчої руки гніву;
Бог — все одно що жага, яка спроможна опуститися на землю!
 
 

 ДО ВСІХ ЧОТИРЬОХ ВІТРІВ

Жоден птах не залітає до мого потайного сховку,
жодна чорна ластівка не навіває мені туги,
жодна біла мева не віщує шторму...
В затінку скель стоїть моя дика сторожа,
готова втікати від найменшого шурхоту, від найближчих кроків...
Мій світ блаженний зітканий з безмовної блакиті...
Я маю брами до всіх чотирьох вітрів.
Я маю золоту браму до сходу — для кохання,
що ніколи не спалахне,
я маю браму для сонця, а другу — для смутку,
я маю браму для смерти — вона відчинена завжди.
 
 

 ОСТАННЯ КВІТКА ОСЕНИ

Я — остання квітка осени,
вигойдана колискою літа.
Я стою на сторожі північного вітру,
мої щоки бліді
зайнялися червоним вогнем.
Я — остання квітка осени,
наймолодша насінина покійниці-весни,
і мені дуже легко вмирати останньою:
я бачила казкове і блакитне озеро,
я чула, як билося серце померлого літа,
в моєму вінчику — лиш неживе насіння.
 
Я — остання квітка осени.
Я бачила глибінь осінніх зоряних світів,
і вабить мене світло далеких теплих огнищ, —
як легко знов іти тією самою дорогою
і зачиняти за собою брами смерти.
Я — остання квітка осени.
 
 

 ЧОРНЕ ЧИ БІЛЕ

Річки біжать попід мостами,
біля шляхів ясніють квіти,
ліси шумлять, схиляючись додолу.
Мені вже байдужки: чи високо, чи низько,
чорне, а чи біле,
бо я побачила, як обіймав коханий
жінку в білому.
 
 

ОСІНЬ

Твій дім обступають голі дерева,
крізь них запливає щомиті небо.
Голі дерева збігають на берег
і дивляться в воду, ніби в люстерко.
Он бавиться дитя, закутане в сірий дим,
блукає дівча з оберемком квітів,
а ген на небокраї
здіймаються угору срібно-білі птахи.
 
 

 ДВА ПРИБЕРЕЖНІ ВІРШІ

  І
 
Моє життя було таке оголене,
як ті сірі скелі,
моє життя було таке холодне,
як ті білі пагорби,
але юність моя мала на щоках рум’янці
й раділа: сонце сходить!
Сонце зійшло, і я, оголена, лежала
на сірих скелях весь той довгий день —
аж поки з червоного моря війнуло
прохолодою —
заходило сонце!
 
 ІІ
 
Між сірим камінням біліє
тіло твоє і тужить
за днями, що вже минають.
Казки, чуті змалку,
ридають в твоєму серці.
Мовчання не відлунює,
самота не видна в люстрі,
повітря синіє в усіх шпаринах.
 
 

СВІЧКА У ВІКНІ

Запалена свічка
блимає у вікні,
немовби сповіщає про чиюсь кончину.
Ялини принишкли
над стежкою, що губиться десь
біля церкви в тумані.
Пищить пташина:
хто ж це там помер?
 
 

ЗОРЯНА НІЧ

Не варто страждати,
не варто чекати,
світ — порожній, наче твій сміх.
Зорепадна ніч —
холодна і прекрасна.
Коханий уві сні всміхається,
коханий мріє про вічність...
Навіщо боятися? Пощо страждати?
Світ менший за піщинку,
з коханої руки спадає у безодню
каблучка вічности.
 
 

СУТІНКИ В ЛІСІ

У похмурому лісі
живе хворий Бог.
У темному лісі ростуть напрочуд бліді квіти
й водяться вкрай полохливі птахи.
Чом у вітрі так багато застережних шепотів
і стежина чорна від лихих передчуттів?
У затінку дрімає хворий Бог,
і йому погані сняться сни...
 
 

МИ, ЖІНКИ

У нас, жінок, — глевка земля побіля серця.
Ми в зозульки питаємо, що весна принесла,
ми в обійми беремо голі стовбури сосон,
а навзаході сонця шукаємо добрих порад.
Я кохала його, він не вірив нікому й нічому...
В день холодний приніс порожнечу в очах,
а найтяжчої миті, забувши про все, мене кинув.
Через нього — і тільки — я втрачу своє дитя...
 
 

ПЕКЛО

Пекло — прекрасне!
Там і мови ні в кого немає про смерть.
Пекло зведене в надрах землі
та прикрашене гарячими квітками...
У пеклі не кажуть порожніх слів...
У пеклі ніхто не напивався й не висипався,
ніхто там не лежить і не сидить мовчком.
У пеклі ніхто не говорить, а всі галасують,
там сльози не схожі на сльози, і всі жалі — безсилі.
У пеклі не беруть нікого втома і недуга.
Пекло незмінне й вічне.
 
 

ДУША ЧЕКАЄ

Я тут, на березі ставка, сама —
поміж старезних, згідливих ялин,
перемовляюсь нишком з горобинками.
Лежу сама і все чогось чекаю,
хоча ніде не видно ні душі.
Розкішні квіти голови до мене хилять
й виткими стеблами немовби обіймають.
Усе це я назву єдиним словом — кохання.
 
 

 ТРОЯНДА

Я — окраса у саду свого кохання.
Дощем весняним спрагу вдовольнила
і на осонні запашіла жаром —
тепер цвіту собі, чекання повна.
 
 

НЕБЕЗПЕЧНІ СНИ

Не підступай до снів своїх впритул:
вони — як дим, розвіються умент,
або ще гірше — снитимуться далі.
 
Поглянь хутчій у вічі своїм снам:
вони — недужі, ще й якісь безтямні,
перейняті лиш власними думками.
 
Не підступай впритул до своїх снів:
вони — омана й мусять відійти,
хоч, як причинні, прагнуть залишитись.
 
 

ПОЛЯ СВІТЛА

Я сильна. Я нічого не боюся.
Світло для мене — мов небо.
Я не загину,
як загине світ.
Обрії мого світла стоять
над шаленством ночі земної.
Сосни, виходьте з таємного поля світла!
Сила моя незламна чекає.
 
 

НЕ ЗБИРАЙТЕ ЗОЛОТИХ СКАРБІВ

Люди,
не збирайте золотих скарбів:
наповнюйте свої серця бажанням —
гарячим, як розжарене вугілля.
Візьміть рубіни з ангельських очей,
сьорбніть води з калюжі диявола.
Люди, не збирайте тих скарбів,
що на жебраків вас перетворять,
багатійте ви скарбами тими,
які дадуть могуття королівське.
Даруйте своїм дітям красу,
якої людські очі ще не виділи,
даруйте своїм дітям силу —
нехай би їм небесні брами розчахнулися.
 
 

СМОЛОСКИПИ

Я запалю над світом смолоскипи.
Мій смолоскип горітиме
на кожному нічнім подвір’ї,
у горах, де повітря пречудове,
і в тундрі, де похмурі небеса.
Освітлюй, смолоскипе мій, обличчя
усіх наляканих, затурканих, нещасних!
Ніжний Бог подає нам руку:
людина без краси не проживе ні миті.
 
 

МОЄ ЖИТТЯ, І СМЕРТЬ МОЯ, І ДОЛЯ

Я вся — немов бажання неосяжне,
бажання неосяжне, та чому, чому?
Навколо мене — темінь непроглядна,
не підійму я навіть соломини.
Бажаю я лише того, чого й сама не знаю.
А як розвіється моє бажання, я помру,
вітаючи життя, і смерть свою, і долю.
 
 

КРАЇНА, ЯКОЇ НЕМАЄ

Мене вабить до себе уявна країна, —
я стомилась жадати усього, що є.
Розказує місяць рунами срібними
мені про країну, якої немає.
Країну, де наші бажання збуваються вчасно,
країну, де всі наші пута спадають додолу,
країну, де місячні роси студять нам
чола гарячі.
Я провела життя як в лихоманці.
Однак мені страшенно пощастило —
знайти дорогу до уявної країни.
 
В країні тій, якої аніде немає,
мій коханий носить осяйну корону.
Хто ти, мій коханий? Ніч мовчить,
і зорі лише мерехтять.
Хто ти, мій коханий? Як твоє наймення?
Небеса здіймаються у саму височінь,
і я вже потопаю у густих туманах
і не чую й слова.
Та в дитячім серці завше повно віри,
я тягнусь руками аж ген за небеса.
Врешті-решт хтось каже:
{mos_sb_discuss:5}