Маргарита ЖЕРДИНІВСЬКА
ДО 400-РІЧЧЯ ПУБЛІКАЦІЇ ПЕРШОГО ТОМУ “ДОН КІХОТА” СЕРВАНТЕСА
1605 p. вийшов друком перший том роману “Дон Кіхот” великого іспанського письменника Міґеля де Сервантеса Сааведри (1547—1616). За рішенням ЮНЕСКО 2005 рік був оголошений Роком Дон Кіхота. Чотирьохсотріччю книги передувала подія, яка відбулася кілька роки тому, коли Нобелівський комітет створив журі, до якого увійшло сто відомих письменників (з п’ятдесяти чотирьох країн світу), що їх попросили визначити найкращий твір світової літератури. Ним виявився “Дон Кіхот” Сервантеса. Чому саме “Дон Кіхот” удостоївся такої честі? Думаю, що головною причиною можна вважати той факт, що цей твір, написаний чотириста років тому, не втратив своєї актуальності до наших днів і продовжує широко видаватися не тільки в Іспанії, а й в інших країнах світу, користуючись попитом у читачів.
З “Дон Кіхота” почався сучасний європейський роман. Ця книжка містить у собі кілька літературних жанрів: тут є поезія і проза, новела, представлена численними вставними епізодами, і такі популярні тепер жанри, як детективний та пригодницький романи. Перший переклад першого тому “Дон Кіхота” був здійснений у Великобританії 1612 р. Томасом Шелтоном. Чотири роки по тому книжку було видано французькою мовою, з якої її почали перекладати майже всіма європейськими мовами. Після Біблії “Дон Кіхот” став найчастіше публікованою в світі книжкою.
————
© Маргарита Жердинівська, 2005.
Міґель де Сервантес, потомствений дворянин, гідальґо, прожив важке, повне матеріальних нестатків життя. П’ять років служив вояком іспанського війська в Італії, брав участь у славетній морській битві при Лепанто (1571), коли об’єднаний флот Іспанії, Венеції, Ґенуї, Сардинського королівства та Папи Римського завдав поразки турецькій ескадрі і поклав кінець володарюванню Туреччини в східній частині Середземного моря. В цій битві Сервантес був тричі поранений у ліву руку, яка залишилася нерухомою на все життя “для більшої слави правої”, як потім говорили в Іспанії. Вже повертаючись на батьківщину, він був захоплений алжирськими піратами у полон, де провів п’ять років, звідки родина ціною повного зубожіння викупила його. Цікавий епізод розповів колись Маркес Торрес, цензор, який підписував до друку другий том “Дон Кіхота”. На запитання свого приятеля, французького дипломата, про те, хто такий Сервантес, цензор відповів: “Він стара людина, солдат, гідальґо, бідняк”. (Пригадаймо слова Сервантеса: “...бути бідним властиво гідальґо...”). Дипломат, який із захопленням говорив про творчість Сервантеса і про популярність першого тому “Дон Кіхота” та інших його творів у Франції, здивовано вигукнув: “1 таку людину Іспанія не збагатила!” Іспанія, справді, не збагатила письменника, але він своєю творчістю збагатив не тільки іспанську, а й світову літературу.
У місті Алькала де Енарес, на батьківщині Сервантеса, що в тридцяти кілометрах від Мадрида, в актовому залі “Aula Magna” університету, де колись він навчався, тепер відбувається щорічне вручення королем Іспанії Хуаном Карлосом Першим літературної премії імені Сервантеса за найкращий роман року, написаний іспанською мовою. Лауреатами цієї премії стали Алехо Карпентьєр (Куба), Маріо Варґас Льйоса (Перу), Міґель Делібес (Іспанія), Хорхе Луїс Борхес (Аргентина), Франсіско Айяла (Іспанія), Карлос Фуентес (Мексика), Ґонсало Торренте Бальєстер (Іспанія), Рафаель Альберті (Іспанія) та ін.
Нашому суворому, аж ніяк не сентиментальному часові образ Дон Кіхота, здається, зовсім не відповідний через ідеалізм, комічність, благородні та водночас нереальні й фантастичні дії. Він воює з вітряками, приймаючи їх за велетнів, вигадує благородну даму серця Дульсінею Тобоську, щоб їй присвячувати свої подвиги. В той же час Дон Кіхот вважає своїм обов’язком допомагати бідним і нещасним. Побитий та кинутий на землю тими, кому допоміг, він підводиться, сідає на свого худющого коня Росинанта й знову вирушає в путь допомагати всім стражденним. Про себе благородний гідальґо не думає, всі його думки та дії спрямовані на безкорисливу допомогу людям, і саме це, очевидно, привертає сучасну людину, яка розуміє, що, крім прагматизму, в світі існують інші моральні цінності.
Коли Дон Кіхот та Санчо Панса потрапляють у володіння герцога, той вирішує поглузувати з мандрівного лицаря та його зброєносця і призначає Санчо Пансу губернатором острова. Та кепкування герцога і його слуг не досягають цілі й розбиваються об повну серйозність, з якою Дон Кіхот та Санчо Панса сприймать таке призначення. Якраз до герцога відносяться слова Сервантеса про те, що кожна людина, яка поводиться безчесно, навіть великий сеньйор чи герцог, мають бути залічені до “черні”. Таким чином, письменник вкладає в слово “чернь” не становий, а культурний та гуманний зміст.
Поради, які Дон Кіхот дає Санчо при вступі на посаду губернатора, являють собою приклад служіння високим іделам людства: “Як схитнеться в тебе часом жезло правосуддя, краще нехай потягне його не вага приносів, а милосердя”; “... ти заслуговуєш бути правителем хоть і над тисяччю островів: маєш добру душу, без якої всі знання нічого не варті”; “будь справедливим у всіх справах, які тобі притрапляться, бо небо сприяє благим намірам”; “свобода, Санчо, найнеобхідніша умова існування людини...”. (“Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі”. Переклад Миколи Лукаша. Київ: Дніпро, 1995, с. 523—533).
Високі гуманістичні думки, висловлені Сервантесом вустами свого героя, знайшли відгук у творах маже всіх видатних письменників і породили в світовій літературі своєрідну донкіхотіану, цілу галерею образів, схожих на Дон Кіхота. Один з англійських перекладачів “Дон Кіхота”, Мотте, ще 1700 р. писав, що в кожній людині є щось від Дон Кіхота, і в кожного — своя дорогб серцю Дульсінея, яка надихає на благородні вчинки. В XIX столітті роман Сервантеса став літературним прикладом для німецьких романтиків, що відбилося, зокрема, на творчості Ґете та його романі “Вільгельм Майстер”. Гайне в передмові до німецького видання роману Сервантеса (1837) побачив у Дон Кіхоті “ентузіаста кращого громадського майбутнього”.
В Англії Діккенс у “Посмертних записках Піквікського клубу” співвідніс трагікомічну іронію сера Піквіка та його конфлікт між реальним життям і романтичною уявою, що було у великій мірі притаманне Дон Кіхоту. Вплив роману Сервантеса відчувається і у творчості американських письменників Германа Мелвілла в його відомому романі “Мобі Дік”, і в “Пригодах Тома Сойєра” та “Пригодах Гекльберрі Фінна” Марка Твена, особливо ж у його романі “Янкі при дворі короля Артура”.
Увагу французьких письменників також привертала літературна спадщина Сервантеса, особливо Стендаля, Бальзака та Флобера. У своєму автобіографічному романі “Життя Анрі Брюлара” Стендаль твердив, що читання “Дон Кіхота” було найвизначнішим періодом у його житті. Жюльєн Сорель з роману “Червоне та чорне” так само, як Фабріціо з “Пармського монастиря” несуть на собі відбиток нереальних донкіхотівських ілюзій. Назва роману Бальзака “Утрачені ілюзії” говорить сама за себе, але не тільки в одному цьому романі, а й у всій монументальній серії романів “Людська комедія” Бальзак розповідає про крах надій маленької беззахисної людини. Флобер писав, що “Дон Кіхот” був тією книгою, яку він мав у своєму серці ще до того, як навчився читати. Критики того часу Емму Боварі називали Дон Кіхотом у спідниці, а “боваризм” вважався жіночою версією донкіхотства. Проспер Меріме, який дуже любив Іспанію і часто відвідував її — не дарма ж він автор “Кармен” і перекладач “Дон Кіхота” французькою мовою, — писав, що горе тому, кому ніколи не спадали на думку деякі ідеї Дон Кіхота і хто не ризикував отримати удари палицею або викликати глузування за те, що намагався захистити справедливість. Йому ж належать слова про те, що Сервантес написав найдотепніший та найцікавіший у світі роман.
Російська література також шанувала “Дон Кіхота”. Пушкін, щоб розуміти в оригіналі Сервантеса, вивчав іспанську мову, читаючи його новелу “Циганочка”, яка зберігається серед експонатів пушкінського музею на Арбаті. Тургенєв написав 1857 р. есе “Гамлет і Дон Кіхот”, яке вважається одним із найкращих досліджень цих двох образів світової літератури. Тургенєв пише, що в двох типах людей показані дві корінні протилежні особливості людської природи: в Гамлеті — егоїзм, аналіз, нахил до роздумів та скептицизму, уособлення себе центром всесвіту. Дон Кіхот, навпаки, не має особистих проблем і живе в полоні ідеї служіння людству. “ Без таких смішних диваків, — пише Тургенєв, — не просувалося б уперед людство і нема над чим було б розмірковувати Гамлетам”. Тургенєв явно симпатизує Дон Кіхоту, віддаючи йому перевагу перед Гамлетом. Лев Толстой високо оцінив етичний пафос есе Тургенєва, до того ж його П’єр Безухов з “Війни і миру”, так само, як князь Мишкін з “Ідіота” та Альоша з “Братів Карамазових” Достоєвського — безсумнівне продовження безсмертного образу Дон Кіхота.
Українська донкіхотіана починається з Івана Франка. Великий український письменник для дітей переповів віршами першу частину “Дон Кіхота”, і ця книжка витримала у Львові чотири видання: 1881, 1892, 1899 та 2013 pp. Першу, скорочену прозову версію для дітей “Високодумний лицар Дон Кіхот із Манчі” видав 1924 р. у Львові Антін Лотоцький. Скорочений переклад з іспанської “Вигадливий ідальго Дон Кіхот з Ламанчі” зробив для дітей Микола Іванов у Харкові 1927 р. Ця книга ще двічі видавалася 1935 та 1936 pp. у Харкові та Одесі. Повний переклад “Дон Кіхота” (з російської мови) 1955 р. зробили в Києві В. Козаченко та Є. Кротевич. Проте всі поезії в цьому виданні були перекладені Миколою Лукашем з іспанської, а не з російської мови.
Нарешті, повний
переклад з мови оригіналу вийшов у київському видавництві
“Дніпро” 1995
р. за
фінансової допомоги першого президента
України Л.
М. Кравчука
вже після смерті Миколи
Лукаша, видатного перекладача, всіляко гнаного та мордованого
радянською
владою. Розділи XXI—XXXV,
LXI—LXXVI переклав
Анатоль Перепадя;
переклад вийшов за редакцією
Г. П. Кочура. Мабуть, ні один з письменників (Марсель Пруст, Франц
Кафка,
Фернанду Пессоа, Володимир Набоков, Томас Манн),
які називали себе
Дон Кіхотами, не був так схожий на Дон
Кіхота, як Микола Лукаш. Михайло Слабошпицький назвав його “людиною не
з нашого
часу” і мав рацію. В найпохмуріші часи беззаконня Микола Лукаш став на
захист
свого товариша,
запропонувавши піти замість
нього до в’язниці. Дмитро Паламарчук присвятив Лукашеві сонет, який
назвав “Дон
Кіхот”:
Безсмертним стилосом творивши диво,
За правду й честь зійшов на ешафот.
У світі зла, нікчемнім і безликім,
По смерті став легендою над віком
Хоробрий лицар, мудрий Дон Кіхот.
