Андрій Цяпа

ЕЛІАС КАНЕТТІ: ВЛАДА МОВИ І МАСИ

Цього року минуло сто років від дня народження Еліаса Канетті (1905—1994). Для української читацької аудиторії ця дата — 25 липня — є подвійно святковою: сімдесят років знадобилося, щоб твори австрійського письменника почали жити й українською мовою. Власне, роман “Засліплення” у перекладі Олекси Логвиненка було видано ще 2003 р. Та історичний досвід свідчить, що задля належної оцінки і популярності кожен твір мусить бути витриманий як добре вино. Тож вважатимемо, що столітній ювілей Канетті збігся з активною рецепцією в українському просторі його єдиного перекладеного роману. Насмілимось також творити, що, незважаючи на сімдесятирічне запізнення (вперше роман “Dіе Вlendung”, який з’явився в Україні як “Засліплення”, було опубліковано 1935 р. у Відні) в українському суспільстві, яке із зрозумілих соціально-політичних причин “запізнилось” рівно на стільки ж, роман не те що не втратив своєї новизни, а з’явився саме вчасно. Вже той зовнішній об’єктивний фактор, що 2005 р. Канетті виповнилося б 100 років, робить зрозумілою потребу саме зараз віддати належне його творчій спадщині. Але й внутрішні фактори, що випливають із феноменальності творчості “письменника XVIII століття, який жив у XX”¹, як проголошує критична думка, перетворюють цю потребу в необхідність. Та ж критична думка, як і запізніла реакція кола читачів, сучасного появі “Засліплення”, свідчать, що роман випередив свій час. То, може, лише тепер надійшла пора говорити про найвищу його актуальність?

——

© Андрій Цяпа, 2005.

 

Сформулюємо нашу думку щодо передумов актуальності творів Канетті для українських читачів та дослідників: по-перше, через поступову інтеграцію українського суспільства в європейське і навпаки перед представниками багатьох професій, і зокрема перед літературознавцями-компаративістами, все частіше постає потреба досконало знати іноземну мову. Зазначимо, що австрійський письменник і драматург Еліас Канетті народився у сефардській єврейській сім’ї в Рущуці (Болгарія), багатонаціональному портовому місті в нижній течії Дунаю, і був першим з трьох синів родини успішних комерсантів, рідною мовою яких був ладино, діалект іспанської. Дід Канетті з батькового боку володів сімнадцятьма мовами, а батьки Еліаса Матильда (Ардітті) та Жак Канетті, що отримав освіту у Відні, вдома розмовляли тільки німецькою, якою й почав писати їхній син Еліас; з дитинства він добре володів і англійською. Відтак постать Канетті у світовій історії думки має всі передумови вважатися педагогічно значимою, принаймні як позитивний приклад для германістів і тих, хто має намір вивчати іноземну мову або писати нею.

По-друге, актуальність постаті Канетті промовисто екзистенціальна у двох площинах. У першій з них, мовній, уважний читач може відшукати одне з наявних у світовій історії вибору вирішення суперечності влада/свобода. Особистісний вибір Канетті полягає в свідомому оволодінні мовою як засобом соціального впливу. Через іншу площину виходимо на рівень стосунків інтелектуала з владою, цього разу політичною. Вибір Канетті полягає в історичному здійсненні історичної необхідності, котру втілюють впливові та харизматичні особистості свого часу. Зважаючи на актуальну для кожного українця проблему лідера (станом на листопад 2004 р.), остання характеристика постаті Канетті відповідає на питання її практичного значення.

Метою нашого дослідження є встановити можливі витоки світогляду Канетті, який робить вибір на користь свободи, хоч і “ув’язнений”² сучасним йому соціально-політичним контекстом.

Насамперед зазначимо, що найбільшої акцентуації надаємо владі маси, але не бачимо можливості відокремити її від влади мови в житті Канетті. А тому сподіватимемось на ерудованість читача і проінтерпретуємо, окрім роману “Засліплення”, також фрагменти з есе та першої частини його автобіографії “Die gerettete Zunge” (1977; “Врятований язик”), розлого не цитуючи їх. На жаль, ані автобіографія письменника у трьох книгах, ані есеї ще не перекладено українською. У ході дослідження оперуватимемо власними перекладами творів Еліаса Канетті, зокрема фрагментами есе “Hitler, nach Speer”³ (1971) (“Гітлер, згідно зі Шпером”) — основного об’єкту нашої розвідки, переклад якого плануємо опублікувати.

До ословлених попередніх висновків (фокус на питанні актуальності ідей нобелівського лауреата 1981 р. у галузі літератури Еліаса Канетті), приходимо, стартуючи від бачення Р. Барта поняття “влади мови”: “Р. Барт розвиває і переробляє в руслі “політичної семіології” ніцшеанські інтуіції щодо укоріненості Влади на “самому початку мови”. [...] Влада, за Р. Бартом, здійснюється у формі дискурсивних стратегій, на службі в яких опиняється індивід внаслідок самого факту вживання мови і які в сукупності утворюють первинний рівень примусу”⁴.

Тепер, поглянувши на перші дві сторінки першої автобіографічної книги Канетті “Врятований язик”, знаходимо під заголовком “Мій перший спогад” чітку і лаконічну розповідь про те, як малим хлопчиком Еліас був вплутаний у любовну інтригу своєї доглядальниці та незнайомця. Останній, щоб примусити малого мовчати, регулярно змушує його показувати язика й погрожує його відтяти. Ця регулярна подія незмінно відбувається в червоному коридорі, незнайомець кожного разу виймає один і той самий ніж. “Погроза ножем зробила своє”⁵: десять років минуло, поки Еліас відкрив цей спогад батькам. Далі мова його набуває притаманного їй критичного характеру, першого спогаду автор не тлумачить.

Тож маємо справу із ситуацією, в котрій влада живиться через коріння мови, кажучи точніше — язика. Окрім постулювання взаємозумовленості існування як такого і мови, і язика, причому втрата останнього рівноцінна припиненню першого, згаданий спогад засвідчує перебування авторської свідомості часів дитинства під владою мови, а точніше кажучи, не-мови. Закономірно розподіливши цю владу на періоди власне мовчанки (підкорення мовному табу) та її подолання, приходимо, скеровані текстовою невизначеністю спогаду, очевидно, знакового для біографії, до першого висновку щодо світогляду Канетті як письменника: згідно із психоаналітичним мисленням, роль батьківського табу в свідомості Еліаса та в набутті мовним імперативом ролі першочергового життєвого завдання відіграє не образ батька, що спрямовував сина на покинуту ним самим літературну ниву, а саме випадок втягнення малого Еліаса у змову доглядальниці та її знайомого. А якщо зважити ще й на той факт, що погроза незнайомця відтіснилась у підсвідомість жертви, то можна стверджувати, що у порівнянні із настановами батька цей підсвідомий поштовх був могутнішим. Визнаємо, однак, що нашою метою було не зарахування творчості Канетті до пов’язаної з Едіпом літератури⁶, а констатація ситуації тиску як основного інструмента влади і як основоположної у формуванні світобачення майбутнього письменника. На подоланні мовного табу, яке беремось ототожнювати із миттю ефективного самоствердження (про ранню ефективність його свідчить, зокрема, висока самосвідомість юнака, від імені якого ведеться оповідь у “Врятованому язиці”), наголошуємо особливо. Як зазначає сам автор в есе “Влада і виживання” , “ситуація виживання є центральною ситуацією влади”⁷, з чого можемо виснувати перехід влади над мовою до спершу упослідженого Канетті як наслідок його “виживання” в умовах тиску.

Протилежне, тобто негативне вирішення бачимо в “Засліпленні”, першому і останньому із запланованих романів про маніакальні людські вади. Втіленням індивідуальної мовної смерті, не-виживання персонажів стає акустична маска. Д. Затонський у передмові до видання визначає її як “...засіб характеристики, і поріг нерозуміння героєм його оточення, ба навіть той панцер, в який зодягається посварена з дійсністю особина”⁸ і яку, з огляду на вжитий мовно-екзистенціальний підхід, можна інтерпретувати так: взаємодіючи, замкнені в собі герої роману намагаються захиститись від стороннього втручання у власне “я”, намагаються зберегти віру у витворені міфи, бо віра в них — це запорука самісного самодурства, механізм захисту й експансії, який дозволяє зневажати правила інших. А за умов інстинктивних захисних реакцій на сторонню агресію, тваринного жадання гегемонії, важко говорити про свідоме використання мови, натомість її абстрагування від носіїв, її власна загерметизованість та закам’янілість   сприймається   (може,   й   також   не   зовсім   свідомим   чином,   завдяки затемненій⁹ реальності роману) якнайреальніше. Тому й факт нездатності персонажа вивищитись над примітивним застосуванням мови через постійно однакову мовну позу свідчить про перебування саме в руках мови важелів керування. Вона схожа на демонічну силу, що оволодіває людиною, відбирає в неї власну волю, владу над собою, однак наділяє владою над іншими, що й викликає у читача, звиклого до раціональних роздумувань, первісний жах від такого воістину вавилонського (французьке видання роману має назву “Вавилонська вежа”) змішання мов.

Наступна ситуація тиску має стосунок до взаємодії двох мов у свідомості їх носія і знаходить відображення в есе “Словесні напади” (1969)¹⁰. Змушений через аншлюс Австрії емігрувати з Відня до Лондона, Канетті ставить німецьку мову (яку Шведська академія у доповіді з нагоди вручення йому Нобелівської премії назвала його єдиною батьківщиною) в умови виживання. За таких умов він сам знову стає об’єктом влади, цього разу певним посередником поміж прагненням німецької мови вижити та проявами цього прагнення: часом стаються так звані словесні напади, яким він, очевидно, не може протистояти, які вважає патологічними і приховує від своєї дружини. Він швидко списує окремими словами кілька сторінок, не створюючи зв’язного тексту. Він почуває себе щасливим при цьому. Канетті вважає, що “словам властива особлива форма пристрасті” і що “як їх не ховай, вони зберігають життя, а потім вистрибують зненацька і здобувають своє право”¹¹. Отож вдруге констатуємо факт виживання під тиском, яке мовною площиною сягає ірраціональних основ поетики автора, усвідомлених та ословлених ним з притаманною йому скромною відповідальністю. Nota bene: своєрідну роль медіума поміж потойбічною підсвідомістю та свідомістю, за котрою письменник покірно йде, не втрачаючи ясності розуму. Висловимо ще таке дискусійне припущення, що Канетті подібно до того, як він усвідомлює своє підкорення підсвідомому пориву мови у випадку словесних нападів, змушений був відчувати на собі і сліпучий вплив акустичної маски, себто писав “Засліплення” не тільки з оточення, а великою мірою і з себе самого.

Третя ситуація тиску поставила самого Канетті в умови виживання, звівши остаточно його творчі помисли до трьох тем: влади, виживання та його негативного результату — смерті. Ця ситуація зумовлена, по-перше, приходом до влади Гітлера та його манерою здійснювати її на свій нелюдський, релігійний кшталт, а по-друге, явищем масового потягу до загального, за Канетті. Наше означення “нелюдський, релігійний кшталт” аргументуємо невизнанням Канетті того складника релігії як такої, і зокрема християнства, що полягає в застосуванні смерті заради її утвердження. До збігу із релігією влади Гітлера повернемось пізніше.

Історична необхідність, на здійсненні якої позначається особистісний вибір кожного на користь покірності владі чи свободи, зазвичай виявляється через дії рушійних для свого часу постатей. Владу слів ми окреслили на тлі дитячого спогаду Канетті, в якому погрозою його змушують замовкнути. Звідси закономірною видається необхідність поглянути й у випадку із владою маси на уособлення її, а також тиску, що змушує емігрувати письменника і замовкнути, а його твори — канути на довгий час у забуття. Важко усвідомити постать Канетті, не визнаючи в її формуванні впливу постаті Гітлера. Вважаємо, що в переддень шістдесятиріччя смерті останнього не помиляємось у нашому прагненні виконати заклик Канетті доконечно осягнути феномен його певною мірою зразкової особистості, що стала своєрідною точкою відліку для долі низки інтелектуалів минулого століття.

Далі сконцентруємо увагу на трьох завданнях: перше — звідки Гітлер черпав свою духовну силу; друге — яким чином він згуртовував і збуджував маси; третє — як йому вдалось позиціонувати війну як неминучу мету цього збудження.

У пошуках однодумців вражаючого погляду Канетті на феномен свідомості й влади Гітлера, який висловимо згодом, звернемось до “Парфумів” Патріка Зюскінда. Головний герой цього твору, уособлюючи сукупну натуру маси тим дивним чином, що на противагу “пахучій” масі не має запаху, врешті здобуває владу над цією масою. Однак цією владою він завдячує мерцям, тим власноруч убитим дівчатам, з яких висмоктав свій божественний, абсолютно позитивний запах. З такої точки зору Гітлер є прообразом літературного героя Жана-Батіста Гренуя, і саме під таким кутом зору ми розпочнемо розгляд конфронтації Канетті із владою маси, уособленням якої для нього був Адольф Гітлер.

Звідки ж останній отримав свою владу?

“Відчуття маси мертвих у Гітлері є вирішальним. Вона є його справжньою масою. Без цього відчуття осягнути його взагалі не можна, ні його початок, ні його владу, ні те, за що він з цією владою взявся, як і те, до чого його починання привели. Його одержимість, що виявлялась в приголомшливій живучості, і є ці мертві”¹² . “Цими мертвими” є 1,8 мільйона німців, що полягли в Першій світовій війні, поразку Німеччини в котрій Гітлер не визнає. Натомість він прагне ці імена — як імена переможців (!) — увічнити у тріумфальній арці, яка насправді мала б стати монументом лише його імені, адже ж хто міг би розрізнити таку масу імен? Так Канетті аргументує, послуговуючись біографічною інформацією про Гітлера його прибічника Шпера, архітектора, за планами якого в 1950 році в Берліні символами влади фюрера мали постати колосальні споруди. Характерною в ставленні Гітлера до мертвих співвітчизників є масовість. Намір викарбувати імена всіх полеглих на своїй тріумфальній арці, сплавивши їх тим самим у суцільну масу, свідчить про небажання Гітлера бачити в кожному з них окрему особистість. Протилежне ставлення, тобто повагу до мертвих, кожен з яких мав значення, спостерігаємо у доктора Гашія, автора щоденника про 56 днів у Хіросімі після вибуху атомної бомби, якому Канетті присвятив одне зі своїх есе¹³.

Окремої уваги заслуговують будівельні плани Гітлера, які допомагали і мали б надалі сприяти збуджувати гігантські маси, виконуючи функцію культових споруд. Переконавшись з аргументів Зюскінда та Канетті в тім, що черпання духовної влади шляхом реінкарнації, метампсихозу сили мерців може означати можливість беззаперечного маніпулювання волею живих, розуміємо також, що й живі, аби найкраще вдалась така маніпуляція, мали б бути як мертві, по-перше, згуртовані в одному місці в величезну юрбу:

“Будівлі Гітлера призначені для того, щоб приваблювати та утримувати найбільші маси. Через створення таких мас він прийшов до влади, але йому відомо й те, як легко великі маси схиляються до розпаду. Існують, окрім війни, лише два способи протидіяти розпаду маси. Перший — це їх ріст, другий — її регулярне повторення. Як емпірик маси, яких було обмаль, він знає її форми, однаково, як і її засоби. На величезних площах, великих настільки, що їх важко заповнити, масі дано можливість рости, вона є відкритою. її пристрасть, на котру він ще й як уповає, підвищується завдяки її росту”. І далі: “Регулярному повторенню служать споруди культового типу. Зразком є кафедральні собори. “Купельберґ”, запланований для Берліна, має вмістити в  17 разів більше простору, аніж церква Святого Петра. Зрештою, такі споруди призначені для зачинених мас. [...] Замість невпинного росту важливою тут стає регулярність приводів”1⁴.

Отож, по-друге, для довільної маніпуляції волею маси необхідні матеріальні передумови її росту або повторення.

Схоже, що збудження маси видається закономірним наслідком її згуртування, але при цьому можна відчути і певну внутрішню непричетність ініціатора згуртування до такого наслідку. Так, не можна заперечувати того наркотичного враження, яке справляла поведінка Гітлера на юрбу, але, зваживши на роль маніпуляції в масових дійствах часів фашизму, як і на суперечливі, ніби неприпам’ятні відгуки про фюрера учасників тих дійств, закрадаються здорові сумніви щонайменше щодо успішного утвердження харизми подібної особистості без скупчення мас. Адже ж погодяться, приміром, відвідувачі театру з тим, що були змушені сміятися з певних реплік акторів не тому, що саме ці репліки сприймалися смішними, а через вибухи сміху інших глядачів (приклад дії психології маси). Тільки в юрбі може існувати заразливість сміху. На черзі розгляд феномена згуртування окремих людей у маси довкола певного стрижня ще й з огляду на те, до чого “починання Гітлера” призвели, себто до небаченої раніше військової кампанії.

Якщо владу мертвих можна сприймати як клейнод влади над живими, то війна видається апогеєм узагальнення, яке проаналізуємо детальніше. Відповідно до двох вирізнених Канетті типів мас, відкритої та закритої, виділимо логічні цілі, досягнення яких прагнув їх організатор, виступаючи, як досвідчений емпірик мас, їхній стрижень, гарант їх величі.

У тому ж есе Канетті зазначає, що невід’ємною складовою будівничих планів Гітлера є його жага руйнувати й завойовувати, владно продиктована його попередниками — Наполеоном та Олександром Македонським, — довершувати діяння яких він подався на Схід. Війна була неминучою, пише Канетті, Гітлер не визнавав тих завоювань та домовленостей, які не були скріплені кров’ю, без крові вони були недійсні. З іншого боку, було б, хоч як це прикро, дивно, якби всі ці масштабні акції підкорення маси окремих людей мали б на меті мирно утвердити харизму лідера. Але як з допомогою великих площ та соборів змусити, підштовхнути, запросити людей до непомірно більших, небачених зусиль, подвигів, злочинів та жертв?

На вкрай загальній цілі людей потрібно сконцентрувати шляхом неуважності, зневаги до конкретного, шляхом абстрагування від близького. Уявімо собі велетенську площу і дійство на ній (здійснивши так малою мірою те, від чого Канетті відмовляється¹⁵ у своєму есе через масштаби заміру): десятки чи сотні тисяч людей сходяться, зацікавлені спочатку й постійно своїм зростанням, зростанням утворюваної маси. Але згодом до предмету їхньої цікавості додається ще й стрижень, винуватець цього зібрання, спершу в ролі очікуваної з’яви, потім у ролі одержимого мовця, який доводить до шаленства жінок та чоловіків. Скупчення маси все зростає, кожен перебуває в оточенні великої кількості інших, відчуває їх не тільки зором і слухом, але й тілом, страшна тіснява панує на площі, годі й ворухнутися. Чи можлива в такій ситуації любов до ближнього? Ні, в такій ситуації щонайбільш природним є прагнення не бачити і не чути оточуючих, не конфліктувати з їхнім тиском і штурханами, а натомість бачити й чути того, задля кого кожен прийшов сюди, сконцентрувати всю свою увагу на ньому, на відстані десяти чи сотні метрів, у зручному чи не зручному для споглядання місці, злитися з ним і віддатись йому, бо він є тим, чого кожен понад усе прагне в цю мить: втіленням загального, ковток повітря для бідолашного на пласі, якому годинами під його власною вагою стискає шию такий близький до тіла зашморг. І немає великого значення, що було почуто із сказаного, божевільна окриленість окремого від можливості злитись та володіти загальним відриває людину від землі і вказує їй ще загальнішу ціль, витіснену реальністю до підсвідомих рушіїв. Ще одна аналогія: “— Я тобі мушу зробити одне визнання, — почав Іван: — я ніколи не міг зрозуміти, як можна любити своґх ближніх. Саме ближніх, як на мене, і неможливо любити, а хіба що лише дальніх. [...] Щоб полюбити людину, треба, щоб та сховалася, а ледь покаже своє обличчя — пропала любов”¹⁶.

Перейдімо до собору: тут ситуація інша, але певною мірою краща від площі. Бо на площі забезпечена можливість зростання, однак маса не може бачити себе повністю, найгостріші відчуття — це тиск та галас, вони ж запорука абстрагування. В соборі ж, який легше собі уявити у формі театру, маса, як і на стадіоні, бачить себе, а тому в кожної окремої людини є відчуття не масового, а свого власного зростання. Адже ж сміх чи плач у театрі двоїться, троїться і так далі, залежно від кількості присутніх, і неважко припустити, що кожна окрема людина сприймає свої дії крізь призму численності й вірить, приймає підсвідомо свій ріст. А з духовним зростанням людини зростають, масштабнішають її цілі. Погляд стає глобальним, весь світ вкладається на долоню, тільки вкажи рукою — і ми готові зробити все заради нього, бо він — запорука нашої причетності до загального, а разом з тим — вічного та божого.

В попередньому реченні замість займенника “ми” краще пасував би засіб, яким не володіє українська, але володіє німецька, а саме неозначено-особовий займенник “man”. Але не просто як засіб мовний, а як “поняття, введене в “Бутті і Часі” Гайдеґґера (1927) при аналізі неістинного існування людини”, яке, зокрема, призводить до “розмитості  свідомості, до неможливості і досягти  своєї  власної сутності (самості)”¹⁷.

Перш ніж підсумуємо сказане, У. Еко зробить сатиричний відступ і проллє своє світло на чинник потойбічності влади Гітлера: “Фізично він був просто жабою, мав писклявий голос, як же він примушував божеволіти натовп? Він, очевидно, мав здібності медіума. Навчений, можливо, якимось друїдом із його сторін, він умів входити в контакт з підземними течіями. Він теж був клапаном, біологічним мегалітом. На стадіоні в Нюрнберзі він передавав вірним енергію течій. Упродовж певного часу йому це вдавалося, відтак у нього сів акумулятор”¹⁸.

Про другу мету маніпуляцій з натовпом скажемо, що ідеї фашизму та їх здійснення вперто навіюють аналогію із християнством. Тільки от у релігії Гітлера все навпаки, мета його військових дій протилежна, наприклад, мотивам хрестових походів. Гітлер проповідує обернене християнство, оберненість якого нам допоможуть засвідчити “Брати Карамазови” Ф. Достоєвського, де диявол докоряє Ісусові: “Кажу тобі, що нема у людини турботи боліснішої, аніж знайти того, кому б передати чимшвидше той дар свободи, з яким ця нещасна істота народжується. Але оволодіє свободою людей лише той, хто заспокоїть їхню совість. [...] Замість того щоб оволодіти людською свободою, ти примножив її і обтяжив її муками душевне царство людини вовіки”¹⁹.

Гітлер вирішує виправити цю помилку, вивищивши людей над собою, аж до стану всесильних, і не хоче й далі розпорошувати духовну й фізичну силу людей на муки совісті. Натомість він дає їм усвідомлення своєї вищості і підкорює мільйони своїм цілям, які мільйони вважають власними. Тому другою відповіддю на питання про те, як можна надихнути людей на війну, є рецепт: спонукати до любові далекого, дарувати прощення, вимагати вбивства. Переосмислення ролі Христа Гітлером полягає в тому, що останній не став, як перший, об’єктом ненависті своїх сучасників і не почав творити нове шляхом всотування всієї ненависті, а став об’єктом любові і скерував назовні необхідність руйнації, досягнув катарсису підкорених особистостей прощенням в обмін на свободу.

Канетті виповідає це так: “Коли вони допомогли йому досягти влади, він протягом кількох років робив усе можливе, щоб сповнити очікування цієї маси і заручитися її пожадливою прихильністю. То був час його тріумфальних мандрів Німеччиною, атмосфери спонтанної радості, яка вже не була просто організованою. Зворотна дія цієї атмосфери на нього самого змальована Шпером: він вважав себе найулюбленішою в народі людиною за всю німецьку історію. З часів Лютера не було нікого, до кого б повсюдно стихійно збігалися селяни. Звідси та з своїх організаційних приготувань Гітлер отримав силу, щоб виступити з нападом назовні”²⁰.

Чи можливо, щоб ці відповіді породили бажання знищувати? Історія дає ствердну відповідь. Чи покаялись винуватці? Чи визнали себе винуватцями ті, що чинили злочини проти людства заради новоявленого месії? Можна досліджувати цей предмет на основі матеріалів, наприклад, Нюрнберзького процесу, однак ми пропонуємо стати, як це робить Зюскінд, на місце людини, яка щойно здійснила вбивство з любові, на місце покидьків суспільства, які на останніх сторінках “Парфумів”, розтерзавши Гренуя через його абсолютний запах, ніяково усміхаються одне одному, щоб зрозуміти вбивчу силу прощення²¹. Раціональному осмисленню безглуздості найприкріших ідей заважає, можливо, те, що здійснення їх спричинене підсвідомими рушіями, усвідомлення причетності яких можливе лиш після вчинку. Слушні слова щодо довіри віруючих до заплутаних ідей читаємо в книзі У. Еко, який своїми творами проголошує виважене, наукове ставлення до закликів історії. Тут він глобалізує поняття наївності маси: “Стережися блефу, адже може трапитися, що тобі повірять усі. [...] Люди вірять тим, хто продає лосьйони для відрощування волосся на лисині. Вони інстинктивно відчувають, що тут змішані докупи істини, які не мають між собою нічого спільного, що це нелогічно, що це нечесно. Але їм сказали, що Бог складний, незбагненний, і тому вони вважають непослідовність прикметою, найближчою Божій природі”²².

Темою окремого дослідження має стати психологічний феномен недовіри до простих думок та вимог, як і зв’язок цього феномена із ірраціональними підґрунтями людського мислення. Ми ж хочемо на завершення зауважити, що навмисне ставили волю маси на вторинний план у здійсненні влади. Як стимул для подальших роздумів на тему влади маси можемо запропонувати контраст, що виникає в нашому дослідженні із залученням “Повстання мас” Ортеґи-і-Ґассета: “Новоявлені політичні режими виявляються результатом “політичного диктату мас” [...] ХІХ ст. втратило “історичну культуру”: більшовизм і фашизм [...] виразно являють собою, згідно з Ортеґою-і-Ґассетом, рух назад. Свою частку історичної істини вони використовують “допотопно”, антиісторично”²³. Крізь призму цього контрасту світогляд Канетті як теоретика і, певною мірою, міфолога маси кристалізувався під тиском не лише харизматичних лідерів як яскравих уособлень характеру маси і модифікаторів його на власний лад, а й під безпосереднім впливом власне масової волі, яка вивільнила приховані антиісторичні рушії і з допомогою лідерів-маріонеток скеровувала цілу епоху, вкладала в їх уста формулювання історичної необхідності.

Узагальнюючи висновки, варто ще повернутися до життєвої потреби лідерів як постатей, що на історичних необхідностях знаються. Зауважимо, що певні історичні та сучасні постаті можуть виступати не тільки як натхненники, однодумці, а й як суперники, конкуренти, зрештою, вороги. Канетті, вказуючи на приклад Гітлера, застерігає перед сліпим підкоренням ідолам. У випадку Гітлера такі історичні постаті, як Наполеон та Олександр Македонський, певну зразковість яких не можна заперечувати, виконують функцію подразників. Канетті стверджує, що Гітлер вирушає в Росію, бо її не підкорив Наполеон, що планує з цього плацдарму вирушати в Індію, бо такими ж були плани Наполеона, зумовлені зразком Олександра Македонського. Так само й прагнення збудувати найбільші в світі споруди пояснюється історією перевершувачів, повноправним продовжувачем якої Гітлер себе вважав. Як пересторога, зміст якої зрозумілий вже тепер, лунають слова наприкінці есе, де описана божевільна радість Адольфа Гітлера з приводу смерті Рузвельта — ще одного конкурента — 12 квітня 1945 року, менш ніж за місяць до капітуляції Німеччини, за 18 днів до власної кончини: “Але що стосується впливу історичних зразків, їхньої все ще не осягнутої небезпеки, то було б доцільно ввести цю сцену в бункері, описану Шпером, до всіх книг для читання. Нам тепер ніщо не дано в більшій мірі, аніж виставляти супроти неослабного впливу фатальних зразків протилежні образи чистої правди”²⁴. Отож, діючи при світлі історії, варто запастися ще й власним світлом відповідальності, щоб присвітити ще раз і перевірити заплановане на предмет блефу чи віри в те, що доля людства вирішується її окремими представниками. Таким чином, гадаємо, ми правильно зрозуміємо вимогу відповідальності Канетті, продиктовану йому постатями, що в його час виступали зразками для цілих народів. Парадоксальним може видатися той факт, що Канетті, тікаючи від узагальненого натовпу, опинявся сам на сам із собою, але дослідження того ж натовпу не припиняв. Таку владу мала в розпорядженні історична необхідність. Мудре підкорення їй означає, однак, не засліплене, а критичне, історичне виконання історично необхідного. Застерігаючи перед сліпим ідолопоклонством, Канетті залишає цю заповідь, побачену, певно, в найяснішу мить свого світовідчування.

 

ПРИМІТКИ

¹ Лауреаты Нобелевской премии: Энциклопедия: Пер. с англ. — М., 1992.

² Затонський Д. Еліас Канетті, автор “Засліплення” // Канетті Е. Засліплення: Роман. — К., 2003.— С. 10.

³ Elias Canetti. Hitler, nach Speer // Elias Canetti. Das Gewissen der Worte: Essays. — Frankfurt a.M., 1998. — С. 171—200.

⁴ Власть // История философии: Энциклопедия. — Минск, 2002. — С. 192.

⁵ Canetti, Elias. Die gerettete Zunge. Geschichte einer Jugend. — Frankfurt a. M., 1998. — C. 10.

⁶ Лексикон загального та порівняльного літературознавства. — Чернівці, 2001. — С. 166—167.

⁷ Elias Canetti. Macht und Ьberleben // Elias Canetti. Das Gewissen der Worte: Essays. — Frankfurt a.M, 1998. — С. 27.

⁸ Затонський Д. Еліас Канетті, автор “Засліплення” // Канетті Е. Засліплення: Роман. — К., 2003. —С. 18.

⁹ Там само. — С. 19.

¹⁰ Elias Canetti. Wortanfдlle // Elias Canetti. Das Gewissen der Worte: Essays. — Frankfurt a.M., 1998.

¹¹ Там само. — С. 168.

¹² Elias Canetti. Hitler, nach Speer // Elias Canetti. Das Gewissen der Worte: Essays. —
Frankfurt a.M., 1998. — С. 180.

¹³ Elias Canetti. Dr. Haschiyas Tagebuch aus Hiroschima // Elias Canetti. Die gespaltene Zukunft. Aufsдtze und Gesprдche. — Mьnchen, 1972. — С. 57—66.

¹⁴ Elias Canetti. Hitler, nach Speer // Elias Canetti. Das Gewissen der Worte: Essays. —
Frankfurt a.M., 1998. —С. 173.

¹⁵ Там само. — С. 174.

¹⁶ Достоевский Ф. М. Братья Карамазовы. — Paris, 1995. — С. 218.

¹⁷ Das MAN // История философии: Энциклопедия. — Мн., 2002. — С. 585.

¹⁸ Еко У. Маятник Фуко. — Львів, 2004. — С. 487.

¹⁹ Достоевский Ф. М. Братья Карамазовы. — Paris, 1995. — С. 235.

²⁰ Elias Canetti. Hitler, nach Speer // Elias Canetti. Das Gewissen der Worte: Essays. —
Frankfurt a.M., 1998. —С. 187.

²¹ Зюскінд П. Парфуми: Історія одного вбивці. — Харків, 2003. — С. 286.

²² Еко У. Маятник Фуко. — Львів, 2004. — С. 515—517.

²³ “Восстание масс” (Ортега-и-Гассет) // История философии: Энциклопедия. — Мн., 2002. — С. 201.

²⁴ Elias Canetti. Hitler, nach Speer // Elias Canetti. Das Gewissen der Worte: Essays. —
Frankfurt a.M., 1998. — С. 199.

Тернопіль

{mos_sb_discuss:5}