Марек ГЛАСКО

ОПОВІДАННЯ

З польської переклав Олег ШАМА

Перекладено за виданням:  © Олег Шама, 2005, переклад. 

НАЙСВЯТІШІ СЛОВА НАШОГО ЖИТТЯ

 

Вони прокинулись на світанку, притиснуті одне до одного так, що першим їхнім відчуттям було здивування: цілу ніч спали міцним і здоровим сном, і така близькість їм не заважала? Хлопець поворухнувся й звівсь на лікті, дивився якусь мить на дівчину гарячим поглядом, потім промовив:

— Скажи щось голосно, бо я не вірю, що це відбувається насправді.

Дівчина засміялась. Оголеними руками обвила його голову й притулила до себе. Була тепла як хліб. Якусь мить він слухав, як б’ється її серце, потім вона промовила дуже тихо:

— Думаєш, це сон?

— Не знаю, — сказав він. — Не уявляєш, скільки ночей ти снилась мені, була поруч зі мною, говорила до мене, усміхалась мені, зізнавалась у таких речах, про які я марив, а коли надходив ранок і я прокидавсь, бачив біля себе пустку. — Хлопець торкнувся рукою її обличчя й промовив: — Не знаю.

— Досі думаєш, ніби це сон?

— Кажу тобі, не знаю.

Дівчина подивилась на нього, примруживши очі. Хлопець бачив — хоче йому щось сказати, але не наважується. Він раптом перелякано стиснув їй руку. Тільки тоді вона відгукнулась:

— Знаєш що зроби? Встань і підійди до дзеркала.

— Навіщо?

— Встань, кажу тобі.

Хлопець устав. Підійшов до вікна і відсунув фіранку. День був ясний і чистий, дахи блищали росою. Година була рання — скреготали тільки перші трамваї. Якусь мить він дивився на порожню вулицю, потім промовив:
 

— Трохи боязно.

Дівчина вискочила з ліжка, взяла його за руку й потягла до дзеркала.

— Тепер віриш? — запитала вона. — Сни кусають душу, а не шию, мій любий.

— Тобі не шкода?

— Чого?

— Ночі.

— Якби шкодувала, ти б не мав такого вигляду, як зараз. Невже думаєш, ніби можна так любити когось, якщо ти його не хочеш?

— Ти думала про мене раніше?

— Часто.

— Хотіла, щоб це сталось?

— Напевне, так само, як і ти.

Він криво усміхнувся.

— Звідки знаєш, як я тебе хотів?

— О, знаю. Я теж мушу закутати шию, щоб люди нічого не побачили.

Його охопило прикре відчуття — майже жаль.

— Як довго, — пробелькотав хлопець, — я цього чекав, марив... Аж страшно подумати, що це вже сталось.

Він підійшов до вікна й знову глянув на вулицю. Не хотів говорити, боявся слів. З будинків уже почали виходити на роботу люди. Він знав їх усіх, бо це була одна з тих піщаних вуличок, де люди знають, що кому снилося вночі. Хлопець мовчав, сповнений дивним, важким відчуттям щастя, в яке досі не міг повірити. Обернувся лише на її голос. Вона стала в нього за спиною і, торкаючись обличчям його плеча, сказала:

—   Пахнеш молоком, як маленький песик: так смішно! Й очі в тебе дивні... — Дівчина взяла в руки його обличчя: — Ти справді маленький песик. От якби все залишилось так назавжди. Такою щасливою я не почувалася з жодним чоловіком. Ні з ким не було так добре, як з тобою. Бог свідок, мені навіть не снилось, що колись буду такою щасливою.

— Тобі сподобалося? — запитав хлопець, і серце від зворушення підійшло йому аж до горла.

—   Ой, не питай, — сказала вона. — Зараз мені здається, що це все просто поганий сон.

—   Поганий?

—   Бо шкода тільки гарних снів, коли вони закінчуються.

—   Я знаю, що маєш зробити.

—   Підійти до дзеркала?

—   Звичайно.

Обоє разом розсміялися. Хлопець сказав:

—   Маю вже бігти на роботу.

—   Поснідай.

—   Ти ж знаєш, що таке — запізнитися на роботу.

—   Почекай, приготую тобі що-небудь. Візьмеш із собою.

Він почав одягатись. Боявся доторкнутись до власного тіла. Постійно відчував її поруч; аж до кінчиків волосся був сповнений дивним відчуттям, важчим за свинець, болючішим за смертельні муки, солодшим за найпрекрасніші вірші, — відчуттям, яке дає ніч з тим, кого хочеш безсонними ночами, кого бачиш у кожному стрінутому на вулиці обличчі, кого ждеш за кожним дзвінком у власні двері, через кого ненавидиш небо, землю й людей, і через кого кохаєш усе на світі.

—   Коли прийдеш? — запитала дівчина.

—   Увечері. Чекатимеш?

—   Ще й питаєш?

—   Увесь час боюсь.

—   Я прийду перша додому.

—   Увімкни світло, відсунь фіранки й чекай на мене.

—   Увімкну світло, відсуну фіранки й чекатиму. А зараз маю щось тобі сказати: не прощатимемось.

—   Чому?

—   Не хочу розлучатися з тобою ні на хвилину.

Він зачинив по собі двері й пронісся як вихор сходами. Надворі одразу набрав повні груди свіжого повітря, промурчав: “Аааа!”. Підвів голову вгору і помахав їй рукою. Потім погнав назустріч роботі, до якої був чималий шмат дороги; а що було вже пізно, мусив поспішати. Перед одним з будинків зупинився й гукнув:

— Ґенеку, виходь уже, виходь! — Оскільки ж кожен варшавський чванько говорив трохи крізь зуби, то звучало це: “Енек, ходь же, ходь”.

Вийшов Ґенек, низький і оцупкуватий, мав широке щире обличчя. Так само був убраний у чорний монтерський комбінезон; барвиста сорочка була розстебнута на міцній шиї.

— Здоров, — сказав Ґенек. — Бігом, бігом! Заскочимо тільки за Малиновським і за дядьком Ценьком. Бігом, бігом. Уже двічі цього місяця спізнився на роботу.

Йшли швидко. Сонце вже стояло високо в небі. На деревах, на дахах, на траві швидко висихала роса. Вулицею йшли жінки з нечесаним волоссям; пальта нашвидкуруч накинуті поверх домашніх халатів. У руках тримали пляшки, глечики й дзбанки для молока. Ґенек сказав:

—   Забігай сьогодні ввечері до нас. Фанфан* принесе програвача. Буде пляшка.

——

* Фанфан — герой популярного французького фільму “Фанфан-Тюльпан”, якого зіграв Жерар Філіп.

 

—   Сьогодні ввечері не можу, — сказав хлопець. — Сьогодні ввечері маю справи.

—   Будеш у Баськи?

—   Не твій клопіт.

—   О Боже, — промовив замріяно Ґенек. — Яка це дівчина! Як я її кохав. Вона завжди казала мені: “Ти пахнеш молоком, як мале цуценя”.

—   Брешеш, падлюко.

—   Не з моїм щастям брехати. Ти ж знаєш, що я ніколи не стану плескати язиком дарма. Вона казала, що я схожий на маленького пухнастого песика. Та заспокой свою дурну голову: вона давала чоловікам, ще коли ти мамину цицьку смоктав. Боже, як я її любив. А вона покинула мене.

—   Не могла вона говорити тобі такого.

—   Не могла?

—   Ні. Бо що це тоді?..

—   Почекай.

Вона зупинились перед якимсь будинком. Ґенек гукнув:

— Малиновський, виходь!

Вийшов Малиновський. Це був молодий чоловік, сповнений сили й ґрації; не треба додавати, що, як усі хлопці, зачісувався під Фанфана*; а що мав чи не найкраще волосся, то вже й причепилося до нього це поважне прізвисько.

—   Здоров, — промовив Фанфан.

—   Фанфане! — почав Ґенек. — А-ну розкажи оцьому бевзю, що тобі говорила Баська, як грала на твоїй флейті.

—   Запізнюємось, — сказав Фанфан. — Мене попередили, що коли запізнюся ще раз, викличуть на збори. Раніше треба лягати спати. А Баська — порядна дівчина, Ґенеку. Я не дам говорити про неї нічого поганого.

Ґенек не втримався.  

—   Та я не про те, — сказав він, захлинаючись; йшли швидко, а в нього були найкоротші ноги. — Чи я кажу, щоб ти її лаяв? Я був закоханий у неї мабуть дужче ніж ти, Фанфане. І ти ж знаєш, чому вона покинула мене. Але згадай, щу завжди говорила так гарно.

Фанфан почухав потилицю і промовив:

—   Ти мій маленький медовий ведмедик.

—   А про песика?

—   Мабуть, був і песик, — сказав Фанфан. — Вона казала, що пахну, як песик, як маленький песик. — Звернувся до хлопця: — Ти забіжи до Ґенека сьогодні ввечері. Шваґер дасть програвача.

— Не можу, — тихо сказав хлопець. — Маю справи сьогодні ввечері.

— Дядько Ценек іде, — сказав Фанфан і гукнув: — Дядьку Ценеку, почекайте.

Дядько Ценек, чоловік, що йшов попереду, зупинився. Мав добряче залите горілкою обличчя, очі — криваві.

— Здоров був, — промовив дядько й штрикнув пальцем під козирок.

— Здоров.

— Здоров.

— Боже милостивий, — прохрипів дядько Ценек, — як мене нестерпно сушить. Якби десь можна було купити пива.

— Вже пізно. Й так їхатимемо на “ковбасі”. О цій порі натовп як смерть, — сказав хлопець.

Дядько Ценек подивився на нього червоними очима й співчутливо промовив:

— Що з тобою, серденько? Муки кохання?

— Відчепіться! — сказав хлопець.

— Він зробився дуже дивним останнім часом, — сказав дядько Ценек з виразом муки на обличчі, його не відпускало важке похмілля. Звернувся до хлопця: — Тобі треба урвати гарну дівчину. Все минеться.

— Факт, — сказав Фанфан і сплюнув.

— Та він має гарну дівчину, — сказав Ґенек. — Ви, дядьку, знаєте його ляльку?

— А хто вона? Ісусе, як хочеться пити!

— Та, що на розі живе.

— Баська?

— Факт.

— Звісно, знаю, — сказав дядько Ценек, і його скривлене обличчя на мить розпогодилось. — Щоб ти мав стільки здоров’я, скільки витратив я на неї. Це ж найкраща лялька тут, на Маримонті. Чекай, чекай. Що вона завжди говорила мені? Господи, я здохну зі спраги.

— Випийте молока, дядьку Ценеку. На похмілля молоко — найкраще, — сказав Фанфан.

— Хай його чорти п’ють, — сказав дядько Ценек і скривився, як після випитого оцту. — Еге, щось про молоко казала. Вони всі щось кажуть. Коли був у вашому віці, то саме починав лазити по дівках. Тоді ще кожна дівчина говорила, що ти в неї другий. Ось так. Першим завжди був якийсь партизан, який загинув, звісно, в лісі. А за рік, як ліс уже закінчився, вони говорили, що цей партизан або в буцегарні, або його замели органи. Ось так. “Як була молодою, зустріла солдата, який щодня дивився смерті в очі, а я йому хотіла дати трохи щастя, бо передчуття мені говорило, що він загине...” І так далі. Ось так. Симпатичні історійки. Повно такого чув у житті. Тоді кожна дівчина мала свого лейтенанта Богдана в Армії Крайовій. А ця не мала, бо була ще молодою. Але так само вставляла солоденькі словечка; я лежав на ній і плакав. Я ж м’якосердий, падкий на різну отруту. Ось так-краков’як.

—   Та не це мені зараз важливо, — промовив хлопець у розпачі. — Не це. Дядьку Ценеку, чи говорила вона вам, що ні з ким їй не було так добре, як з вами? Говорила?

—   Говорила, — сказав дядько Ценек.

—   Говорила, — сказав Фанфан.

—   Говорила, — сказав Ґенек.

—   А говорила, що їй і не снилось, що може бути такою щасливою з чоловіком?

—   Говорила.

—   Говорила.

—   Говорила.

—   А прощалася з вами, як виходили вранці на роботу?

—   Ні, — сказав Фанфан. — Ми ніколи не прощались.

—   Ні, — сказав Ґенек, і його бридке обличчя зробилось сумним.

—   Ні, — сказав дядько Ценек. — Зачекайте, гукну шваґра. Запізнюємося

вже, запізнюємось, хай йому грець.

Зупинились біля якоїсь споруди. Це був старий обдертий будинок — один з тих, перед якими варто зупинитись і, лише раз глянувши, побачити купу таких негараздів, що потім виникає міцне бажання, аби його двері ніколи тобі не відчиняли. На піщаних кривих вуличках району, який зветься Маримонтом, є ще дуже багато таких будинків.         

— Я вже піду, — сказав хлопець. — Маю ще деякі справи. Не чекатиму на вашого шваґра. Побачимось увечері.

—   Ти ж говорив, що не прийдеш, — сказав Ґенек. — Казав, увечері маєш справи.

—   Прийду, — сказав хлопець. — Вирішу їх зараз. Найбільше, що втрачаю, це роботу.

—   Важлива справа?

—   Не твій клопіт. Візьми програвача, Фанфане. Бувайте! — сказав хлопець і подався в той бік, звідки йшли.

—   Бувай, — сказав Фанфан.

—   Бувай, — сказав Ґенек.

—   Бувай, — вимовив дядько Ценек і знову жахливо скривився. Потім сказав, знизуючи плечима: — Що з ним, у чорта, сталось? Такий був спокійний хлопець... Допоможіть йому якось. Йому треба знайти таку дівчину, щоб покохала його, щоб сказала йому щось добре, святе. Допоможіть йому. Друзі ви чи ні, хай вам чорт?

 

 

ПІД ПОЛЬКУ, АБО ВСЕ ЗМІНИЛОСЯ

 

Потяг затримався на маленькій станції. Кореспондент зійшов. Попростував уздовж старих смішних вагонів, тримаючи в руках шкіряну валізку. Був похмурий осінній день. На голих деревах важкими краплями осідала мла. Він глянув на небо й відразливо здригнувся — брудна ганчірка. Пероном ішов начальник станції з червоним прапорцем. Був схожий на старого вусатого моржа. Кореспондент, який вийшов з потяга, загородив йому дорогу.

— Чи далеко до міста?

Начальник станції зупинився.

— Ви хочете йти до міста? — сказав він, хляпаючи в долоню держалном прапорця.

— Тому й питаю дороги, — відповів кореспондент. — Мій наступний потяг години за дві, їду далі. — Він провів рукою по обличчі й сказав: — Треба поголитися. Не спав дві ночі й схожий на злодія.

Йшли мокрим гравієм перону. Потяг уже від’їхав, у каламутному повітрі ліниво розпливався дим. Рейки блищали від вологи. Начальник спитав:

— Далеко їдете?

— Досить далеко.

— А ви часом не постачальником працюєте?

— З чого б це. Я працюю в редакції.

— Мій син працює в постачанні, — сказав начальник. — Він у Варшаві. Ви теж з Варшави?

— Теж.

— Маєвський Казімеж, може, знаєте?

— Ні.

— Вони постійно їздять.

— Дарма. Мали б сидіти вдома.

— Чому?

— З потяга можна випасти. У потязі можна застудитись.

— У потязі я колись познайомився з такою жінкою! — сказав начальник.

— І що?

— Нічого. Поїхала собі далі.

— Великодушно з її боку, — промовив кореспондент і позіхнув. Потім запитав: — То як, далеко до міста?

— Місто он уже, — сказав старий. У нього намокли вуса. Він примружив око  й запитав: — А ви, мабуть, у перукарню?

— А вам що до того?

— Думаю, чи не хочете випити чарку. В мене є.

— Нічого не змінюється в цих малих брудних містах, — гнівно промовив кореспондент. — Я сам народився в такій дірі. Тут біля костьолу також бордель?

— Ні. Аптека.

— Я чув, — поцікавився кореспондент, — ніби тут багато що змінилося. Побудували вам щось такого. Це правда?

— Правда, — сказав начальник станції. — Побачите самі. До міста недалеко. Хвилин п’ятнадцять. Зайдете до мене?

— Ні, — сказав кореспондент. — Бувайте.

І справді, за п’ятнадцять хвилин він був уже в місті. На ринку стояло кілька бричок. Коні дрімали, стромивши голови в шаньки з вівсом. На вулицях валялось повно соломи, вочевидь сьогодні тут торгували. Падав дощ, перехожі щулились від холоду.

— Де тут перукарня? — запитав кореспондент невиразного чолов’ягу, з обличчя якого важко було вгадати, скільки йому років, чим він займається й чим переймається.

— Що?

— Перукарня.

— Що перукарня?

— Є перукарня?

— Де?

— Тут.

— Тут?

— Так, тут.

— Га?

— В дупі нога. Тепер розумієте?

— Ні, — сказав невідомий чоловік, і на його обличчі відбився біль замислення. —

Вибачте, я тутешній. А перукарня там-го, за рогом.

— Не там-го, а там.

— Та я того не знаю.

— Я знаю, — сказав кореспондент. — На все добре.

Він відійшов і зразу побачив перукарню. Над дверима висіла величезна таріль, у вітрині — лялька в зачесаній перуці вдивлялась бездумними очима в сіру пустку вулиці.

Кореспондент увійшов.

— Доброго дня!

— Доброго дня, — відповів перукар. — Сідайте.

Кореспондент сів і випнувв ноги. Він парував утомою: їхав уже третю ніч, бачив безліч облич, зібрав стільки фактів, стільки разів його намагались обдурити. Вже уявляв, як повернеться до Варшави і випростається у власному ліжку. В нього була маленька чорнява дівчина з обличчям, як у Мікі Мауса, і він увесь час дратувався, коли думав, що в його власному зручному ліжку, з його власною маленькою дівчиною спить, може, хтось інший.

Перукар зав’язав йому на шиї серветку й спитав:

— Ви зняли насос?

— Який насос?

— Ви не на велосипеді?

— Ні, — відповів кореспондент. — А що? Крадуть?

— Е, — сказав перукар, — щоб крали, так ні. Але водій самодопомоги* загубив свій насос. Тепер у нього постійно спущені колеса, отож краще зняти. В житті всього буває, розумієте?

——

* Самодопомога (Селянська самодопомога — Samopomoc Chłopska) у Польщі мережа закладів, що займались постачанням і збутом сільгосппродукції. Тут: крамниця Самодопомоги.

 

— Розумію, — сказав кореспондент і глянув на перукаря.

Перукар був старий: його лису голову вкривав смішний качачий пух, звисали зів’ялі лапаті вуха, швидко рухались чорні оченята. Він спитав:

— Голову мити?

— Ні.

— Не мити, — повторив перукар. Він занурив пальці у волосся кореспондента й промовив: — Голівку нижче. То що? Стрижемося й голимося?

— Стрижемося й голимося.

— Голову не мити?

— Не мити.

— Угу, — сказав перукар, і на його обличчі з’явилась напружена зосередженість.

Якусь мить він мовчав, дивлячись на кореспондента поглядом хірурга, потім спитав:

— Як вас стригти? Під польку?

— Боронь Боже. По-нормальному.

— Авжеж, — сказав перукар. — Авжеж, по-нормальному. Знаєте, зараз під польку ніхто не хоче. Раніше стриглись. І переважно бандюги. Тут живе один, зо два будинки далі. Такий собі Льонек Мацієвщак. Завжди приходив до мене в суботу й говорив: “Ну, пане Собісяк. Підстрижеш мене як годиться, під польку. Тільки так, щоб волосся гарно трималося, бо інакше — ти мене знаєш!” Він так говорив. О, то був бандит! Найбільший в усьому місті. Скажу вам так, ви б не захотіли дістати від нього по зубах. Вірите?

— Абсолютно, — сказав кореспондент і посовався в кріслі.

— У нього були дружки. Ясна річ, такі ж бандити, як і він. Щосуботи збиралися під костьолом і грали в таку гру: “дурень на лінії”. Проводили на тротуарі лінію, й хоч би хто проходив через неї, ляпали йому долонею по лобі.

— Навіщо?

— А так. Для забави. Зараз їх уже нема. Все змінилося.

— Змінилось?

— Атож, — відповів пожвавлено перукар. — Само не змінювалось — люди все змінили. Правду сказати, все змінилось. Фабрику нам будують, знаєте? Будуть робити тут музичні інструменти. Вже хлопців послали кудись там, щоб навчились. До війни тут був лише один такий майстер. Направляв органи. П’яничка. Зверталися до нього “маестро”, бо він сам говорив: “Ви, лайнюки, повинні називати мене маестро. Я — чоловік делікатної професії. Як я дам дуба, ви всі поздихаєте в гріху, бо костьоли позамикають — костьол без музики не має в Бога ніякої шани, хоч би й по десять злотих на таріль кидали!”. То вже й зверталися до нього так, як хотів. Пив. Пиячив так, як тут ніхто ще не пиячив і ніколи вже пиячити не буде. Коли три дні, а коли п’ять. Ходив містом і кричав: “Обтрушую порох з ніг моїх і проклинаю!” Знав Євангеліє, сидів постійно в костьолах. Латиною теж умів висловитись. У мене стригся. Так само під польку. А вас як постригти — під польку?

— По-нормальному, — сказав кореспондент і зітхнув. Дзеркало перед ним було обсиджене мухами. Кореспондент трохи порозглядав чорні крапки, потім запитав:

— Ну, і що з ним?

— З ним? — перепитав перукар. — З ним нічого. Помер. Перед смертю кричав: “Бога нема! Ви, лайнюки! Як хочете послухати музику, то протягніть собі електрику й купіть радіо замість того, щоб ходити до костьолу!”  Горілка його згубила. Зараз уже так не п’ють. Все змінилося, часу нема на балощі. Знаєте, великі справи тут діються. Люди позмінювались, працюють, у кожного ремесло, зовсім по-іншому думають. Знаєте, я теж інша людина. Мабуть, кину цю цирульню к бісу. Крем?

— Так, — сказав кореспондент. Глянув на перукаря і промовив: — Старий ви вже. Зараз, у такі роки, міняти фах? Важко вам буде.

— Атож, — сказав перукар, — уже старий. Ви навіть не уявляєте, який я старий. Мені вже мало не вісімдесят. Дочка моя в Венесуелі. Знаєте, в мене є онук. Показати фотографію?

— Навіщо? — промовив кореспондент. — До чого мені ваш онук?

— Так, авжеж, — сказав перукар, зморщивши лоба. — До чого вам мій онук? Знаєте, часом хочеться побалакати, та нема з ким. Раніше, було, люди засиджувалися під будинками, розмовляли, пліткували. Тепер уже не те. Не мають часу: або довго працюють, або йдуть десь у кіно, мають радіо, молоді захоплюються спортом. А я, знаєте, така людина, що, знову ж, найбільше люблю кумпанію. Слово — воно завжди слово. Раніше люди розмовляли один з одним більше, ніж тепер. Були такі, що вміли добре розказувати. Був тут колись бургомістр. Він завжди приходив до мене й говорив: “Ну, пане Собісяк, розказуй!” Стригся так само в мене.

— Під польку? — запитав кореспондент.

Перукар зупинився.

— Ні, ­— сказав він, помовчавши, — він був лисий, майже як яйце. Але в його дружини був коханець. Той мав гарне волосся і стригся під польку. От історія сталася з тим коханцем, скажу вам! Всі про те знали, тільки сам господар міста нічогісінько.

— Припиніть, цю чортівню, — сказав кореспондент. Він знову згадав про свого Мікі Мауса, і мозок його отерп від страшної думки. Колись, як ще тільки починав працювати й нічого не важив, його дуже часто зраджували, і тепер, коли несамовитою працею вибився на півкорпуса вперед, добре знав: ніколи вже не зможе повірити дівчині, що вона кохатиме його не за гроші, а тому, що він є таким, як є.

— Ви думаєте, я брешу? — запитав перукар.

— Не хочу того слухати, — сказав кореспондент. — У місті, де я живу, більшість жінок зараз думають, що для соціалізму потрібні лобки, а не лоби. З мене цього досить.

— Ви молода людина, — сказав перукар, — і послухайте, що вам дід каже. Тут колись баби мали коханців. Часом чоловік накривав свою, й тоді ціле місто збігалось подивитись, як він товче її пику підборами. Жив тут один такий, Барциковський, чинбар. Застав якось бахура в дружини. Його — геть зі сходів, а її бив цілий тиждень і питав: “Кажи: останнє — моє?” Бо треба вам сказати, що вони мали п’ятьох дітей, а останнє народилося за півроку до того і було руде. Барциковський — брюнет, волосся мав, як дротяне, і не міг повірити, що те останнє, те руде, теж його. Отож бив її і питав: “Кажи, моє чи не моє?” За тиждень вона помирає і промовляє до нього останні слова: “Те п’яте — твоє, але решта четверо — ні”. Й сконала. Барциковський випив пляшку, взяв сокиру і — всіх п’ятьох. Отак. Чого не бувало в містечку. Зараз уже ні. Все змінилось, будують, працюють і на дурниці нема часу. Зараз, знаєте, у кожного в голові важливіші речі.

Перукар перестав говорити, відійшов на крок і подивився на клієнта в кріслі поглядом людини, яка щойно закінчила найважливішу справу свого життя. Потім сказав:

— От і все. Голову не миємо?

— Не миємо голову, — сказав кореспондент. — А ви часом не збираєтесь до Варшави?

— Старий я вже, — сказав перукар, побрязкуючи своїм начинням. — Така подорож не для мене.

— Подивитесь на людей.

— Люди є всюди.

— Авжеж, — сказав кореспондент. — А таки добре, діду, що я зайшов до вас. Їхав трохи роздратований на провінційний люд. Всі полохливі, вештаються без діла. А тепер приємніше буде повертатися додому.

— Повертатися завжди приємно, — сказав перукар. — Дім є дім.

— Та я не про те. Приємно бачити, що людина в такому малому смердючому місті, де ввесь час іде дощ і ввесь час багнюка, де нема світла, де, коли в однієї повії заболить зуб, то вже нема нічного життя, — людина зовсім змінилась. Це приємно бачити.

— Так, — сказав перукар. — Нічого не вдієш. Настав великий час, то й людина змінилась. Знаєте, я сам зовсім змінився.

— Приїздіть якось до Варшави.

— Помру, мабуть, скоро.

— Ну, як хочете.

Кореспондент вийшов і знову почалапав багнюкою через ринок. Коні, як і годину тому, дрімали, звісивши голови в шаньки. На бричках спали п’яні. Йшов дощ, і місто, як огидний, плюгавий гриб, набрякало вологою. Йдучи, кореспондент насвистував.

На станції начальник запитав у нього:

— Ну і як? Постриглися?

— Так, — сказав кореспондент і підняв капелюха.

— Зайдете до мене?

— Тепер можу зайти, — сказав кореспондент і ввійшов за начальником до його будки.

Начальник налив.

— За ваше здоров’я.

— За ваше здоров’я, — сказав начальник. — Перукар, що вас стриг, то порядний чолов’яга. Я сам стригся в нього, коли ще мав волосся.

— Я навіть знаю як.

— Як?

— Під польку.

— Звідки ви знаєте?

— Преса все знає, — сказав кореспондент. — А той старий — добрий дід. У нього голова на плечах і йому видно те, чого інші не бачать. — Хляпнув начальника по коліні й запитав: — Усе змінилося, чи не так?

— Атож, — сказав начальник.

— Наливай ще, — сказав кореспондент. — Вип’ємо за зміни. Я сам з малого містечка. Людина як народиться в такому малому містечку, то потім півжиття думає, що нічого на світі не змінюється. Та до дупи мені ці містечка! Я радий, що все змінилося, що люди змінились, що баби змінились. За здоров’я!

Він підняв чарку й раптом помітив у дзеркалі свої очі. Різко підійшов і побачив, що його голова пострижена під огидну плюгаву польку. Не випивши горілки, вилетів на перон і від’їхав до Варшави. По тому минуло багато місяців, а він усе думав: “Посміявся з мене той дурень чи ні?”

 

 

ВІДЛІТАЄМО В НЕБО

 

Субота — радісний день. У суботу люди в усій країні раніше закінчують працювати; в суботу заводи всіх передмість виють на дві години раніше; токарі, фрезерувальники, монтери й електротехніки витирають клоччям замащені руки, одночасно промовляючи сакраментальне слово “шабаш”. Контори, заводські цехи, риштовання, верфі й порти порожніють; люди, стомлено позіхаючи, вертаються додому переповненими трамваями, ліниво лаються в автобусах, до яких плекають вічну відразу, дрімають у приміських поїздах, тішачи себе перспективою недільної травички. В суботу, мабуть, кожен помітив, люди стають кращими й добрішими. Жодного іншого дня на тижні не побачищ стільки усмішок, скільки їх видно в суботу пополудні; лисуваті бухгалтери всміхаються на саму думку про те, що зможуть ходити всю неділю помешканням у кальсонах; любителі спорту облизуються від гадки про емоції, які переживатимуть на стадіонах; районні партійні активісти сподіваються на дві години довшого сну; дівчатка примружують очі, думаючи про насолоду, якої зазнають під час недільних прогулянок лісом; спортсмени, офіцери служби безпеки, рутинери-чиновники з місцевих рад, професори університетів, старі, діти, майстри заводів, пілоти й стоматологи — всі найчастіше всміхаються в суботу, в день, коли народжується найбільше планів, намірів і сподівань.

Країна живе неділею. Й тільки автомобільні бази не поділяють загального вдоволення від останнього дня робочого тижня. Там — якраз навпаки — в суботу працюють часом набагато довше. В останній день тижня на автобазах водії охоплені манією чистоти, вони вишиковуються в довгі черги перед гідрантами і вимивають свої машини; потім бризкають на них нафтою й натирають м’якими ганчірками, силячись, щоб подряпані вантажівки, які возять цілий тиждень цеглу, вапно або цемент, блищали як дзеркало. В суботу після полудня водії чипіють над двигунами й намагаються віднайти в них потаємні й наявні дефекти; чистять пластини переривників, обпалюють свічі, видаляють осад з фільтрів, перевіряють запалювання, замінюють мембрани в паливних насосах, паяють дроти, регулюють зазори клапанів. Сваряться завзято при цьому з механіками — людьми, які не спромоглися самі стати водіями й тому тепер ремонтують чужі машини. Суботньої післяполудневої доби під час виконання означених дій водії знаходять геніальні аргументи щодо сумнівної появи на цей світ своїх помічників, директора бази, майстрів-механіків і диспетчерів — справжніх господарів їхнього життя, смерти і заробітку. Потім, обвівши поглядом, сповненим жалю й журби, ряди налощених готових до їзди машин, вкотре вже говорять:Змарнувало тобі, Фельку, життя це шоферство, треба було йти на тесляра, як батько казав...” — і якщо це не день зарплати, розходяться по домівках. Але й там намагаються розтлумачити своїм дружинам, у чому полягає різниця між карбюратором і коробкою передач. На світі мало професій, які б так міцно засмоктували людину й так нероздільно були з нею і в день, і вночі, як-от у водіїв; і тільки, мабуть, водіїв кохають і ненавидять найдужче. Приблизно так минає друга половина суботи  на кожній автобазі. Дещо інакший вигляд мають лише дні зарплати.

В день зарплати — певної червневої суботи, погожого і теплого дня — водій Тадеуш Яблонський повернувся на свою базу близько другої години й неквапом їхав довгим подвір’ям, тримаючи, всупереч правилам, ногу на муфті зчеплення. Уважно вдивлявся вздовж ряду поставлених машин і в якийсь момент звернувся до свого помічника:

— Де станемо?

— Он там, — сказав помічник, рудий хлопець із добродушним обличчям. Показав

рукою: — За отим студебекером є місце.

— Там завжди стоїть Баратинщак, — сказав Тадеуш. — Стану на його місце — почне гавкати, як завжди. Не хочу сваритися. Так рано сьогодні всі з’їхались...

— По гроші, — сказав коротко помічник.

— Справді.

Тадеуш проїхав ще кільканадцять метрів і зупинив машину, залишивши двигун на вільних обертах, потім вискочив з кабіни. Він був високий худий хлопець, мав коротко стрижене волосся, його обличчя хоча і не мало в собі чогось особливого, було добрим і приємним.

— Постав його біля урсусів, — звелів помічникові. Ногу тримав на сходинці, а рукою спирався на кермо; двигун працював, і кермо дрижало як змерзлий пес. Потім додав: — Тільки змасти шарніри й чеши додому. Якщо солідол не проходитиме, викрути болти і проштовхни його дротом. Та не перегазовуй двигун. Ну, бувай.

Він зняв ногу зі сходинки і вже хотів іти.

— Пане Тадеку, — звернувся помічник. — То як?

— Що як?

— Беремо пляшку?

— Не маю часу, — відповів Тадеуш. — В мене побачення, не можу прийти до неї налиганий.

— Як хочете, — сказав помічник. На його обличчі з’явилося розчарування. Він знизав плечима й повторив: — Як хочете...

Зі скреготом увімкнув швидкість і, невправно відпускаючи зчеплення, від’їхав. Тадеуш якусь мить стояв нерухомо і спостерігав за своєю машиною. Це була велика військова американська вантажівка марки GMS “Banjo”. Варшавські водії називали такі машини “джемсами”. Вони великі і красиві, мають бойовий вигляд — відкрита кабіна, висунутий далеко вперед міцний бампер, зроблений з товстої балки, десять коліс, три диференціали; їхні двигуни звучать гучно й глибоко — так звучать потужні дзвони. Зараз ці машини мало використовують, а от у другій половині сорокових років джемсами марив кожен молодий водій.

Тадеуш устромив руки в кишені і зайшов до диспетчерської. Віддаючи маршрутний лист черговому диспетчеру, запитав:

— Гроші є?

— Звичайно, — сказав диспетчер, сивий, гладкий чоловік з набряклим обличчям; диспетчерами завжди стають старі водії, які втратили здоров’я за кермом, але не годні розлучитися з професією, заповнюють маршрутні листи і розповідають довгі історії про несправності машин, на яких їздили.

— Скільки там? — запитав Тадеуш.

— Вистачить, — сказав диспетчер, водячи грубим пальцем по відомості. Примружив хитро очі й сказав: — Ох, чую, плаватимеш сьогодні як гондола.

— Нічого подібного, — сказав Тадеуш, переступаючи з ноги на ногу, бо дуже поспішав. — Сьогодні не п’ю взагалі. Скільки там?

— Шістсот двадцять чотири тридцять, — сказав диспетчер, змагаючись з олівцем, окулярами і величезним полотном паперу. — Ось тут розпишись.

Тадеуш порахував гроші й розписався. Повернув диспетчерові відомість зі слідами брудних пальців:

— До побачення, пане Конопка. До понеділка. О котрій виїзд?

— О шостій. Уже біжиш? Що ти такий нервовий? — Диспетчер підняв окуляри на лоба. — Тепер молодь нервова. Раніше людина була зі сталевими нервами. Ти знаєш, нерви — це основне. Пам’ятаю, в двадцять восьмому році лечу з Пьотркова до Ченстохови...

— Пане Конопка, — промовив роздратовано Тадеуш. — У мене збіса важлива справа і я б вас...

У цей момент з усіх динаміків, розвішених на площі парку, почувся голос: “Увага, увага! Сьогодні о шістнадцятій тридцять в актовій залі представник Товариства загальної освіти прочитає лекцію на тему “Як і коли полетимо на Місяць”. Розповідь супроводжуватимуть слайди. По закінченні — дискусія. Повторюю. Сьогодні о шістнадцятій тридцять...”

— Як би заткнути пельку цьому папузі? — зі злістю сказав диспетчер. — Кричить, ніби жид має народитися. Людина зарплату видає, а він про зірки. Як помил?сь, то хто мені заплатить? Так чи ні, пане Тадеку?

— Значить, — сказав хтось ззаду задумливим голосом, — є можливість...

— Чого?

— Полетіти до зірок.

— Химині кури, — ліниво і без цікавости сказав Тадеуш, обернувся повільно в бік того, хто говорив, і раптом його очі зробились уважними й злими. — Чого тобі треба, Завадський? — запитав. Тадеуш вийняв руки з кишень і почервонів.

— Ходи, — промовив Завадський. То був низький осадкуватий чоловік, мав сухе знервоване обличчя, очі маленькі і дуже ясні. — Чекаю на тебе, — сказав, дивлячись на Тадеуша. — Вже дві години як звільнився й чекаю на тебе.

— Чого тобі? — охриплим голосом повторив Тадеуш. Його темне обличчя щомиті ставало чорнішим; відчув у горлі задушливий холод, як і завжди, коли починав сваритися.

— Не тут. Вийдімо поговоримо. Всього найкращого, пане Конопка.

— Всього найкращого, пане Конопка, — машинально повторив Тадеуш. Думав лише про те, як зберегти холодний спокій, будь-якою ціною — холодний спокій.

Обоє вийшли за браму і покрокували мовчки: Тадеуш — як натягнута струна, Завадський — спокійний і холодний; тільки уважний спостерігач міг би побачити, що на його сухому обличчі трохи виднішими стали блакитні жилки.

— Ходімо на галяву, — сказав Завадський згодом. Тадеуш здригнувся, вирваний з мовчання. — На галяву, — повторив Завадський. — Краще там поговорити. Зрештою, шваґер там чекає.

Тадеуш неприємно засміявся.

— Двоє на одного, так?

— Не будь дурнем, Тадеку, — сказав Завадський і зверньо подививсь у його бік. Похитав головою: — Не в тому річ.

— А в чому? — крикнув Тадеуш і знову вийняв руки з кишень.

— Скажу, — промовив Завадський. — Ходімо.

— Тільки недовго.

— Я не збираюсь до тебе залицятися.

Вони повернули з вулиці і пішли галявиною. Власне, це була не галява, а порожній майдан, що простягавсь одразу за територією автобази. Тут було повно побитих пляшок, консервних бляшанок, обгорток від цигарок і всілякого іншого сміття. Біля паркану на майстерно встановлених цеглинах та камінні сиділи люди. Пили тяжко — бо власне субота, а не неділя є насправді святим днем у житті робочої людини. Верещали й цілувались, щось вигадували і переконували один одного, хтось співав захриплим баритоном: “Не забуду твоїх палких очей”. Мабуть, поруч з кожним робітничим закладом є такий жахливий майдан, як ця “галява”.

— Тадеку, — гукнув хтось з-під паркану. — Доклади десятку, щось вигадаємо. Пане Завадський, можна тебе на хвилинку...

— От зараза, — сказав Завадський. — Коли вже скінчиться...

Тадеуш не дослухав його. “Увага, увага! — загарчали динаміки. — Сьогодні о шістнадцятій тридцять в актовій залі представник Товариства загальної освіти прочитає лекцію на тему “Як і коли полетимо на Місяць”. Розповідь супроводжуватимуть слайдами. По закінченні — дискусія. Повторюю. Сьогодні о шістнадцятій тридцять...”

— Чого тобі? — запитав Тадеуш, коли замовкли динаміки.

— Зараз скажу. Сядьмо он там.

На траві, в самому кінці паркану лежав якийсь чоловік. Вони підійшли до нього й сіли на цеглинах. Чоловік схопився, якусь мить розгублено дививсь, протираючи очі руками, потім запитав:

— Беремо пляшку?

— Почекай, Ришеку, — сказав Завадський, і чоловік знову слухняно ліг; був низький і товстий. Завадський дивився на Тадеуша. — Я все знаю, — сказав згодом.

Тадеуш мовчав. Серце його билося важко й болісно. Він лизнув губи й, зробивши зусилля, запитав:

— Коли вона тобі сказала?

— Сьогодні.

— Сама?

— Думаєш, я її бив?

— І що?

— Робіть як хочете.

— Вже робимо, — сказав Тадеуш. Йому хотілось бути впевненішим. Він сперся на

паркан і випростав довгі ноги. — Не шкодуєш, Завадський?

— Ні, — тихо сказав той, зірвав травинку й почав жувати. Трава була гаряча, пахла сонцем і витоптаною землею. — Тадеку, — вимовив Завадський, дивлячись поперед себе порожніми очима. — Ви розумієте, що збираєтеся зробити?

— Я не за порадою до тебе прийшов.

— Ти розумієш, що збираєшся зробити?

— Я розумію тільки те, що люблю її. І це все, що мене обходить. Я знаю, що ти хороша людина, і мені до біса шкода, що це твоя дружина. Я не можу дивитись тобі в очі. Але зрозумій: життя є життя. Нема мені життя без неї. Хоч стріляй. Маєш щось до мене, то говори одразу, нема чого тут довго балакати.

— Тадеку, — сказав Завадський, втупившись у землю. — Мені вже все одно. Я пережив таке, чого й ворогові не побажаєш. Але послухай: забереш у мене жінку, і що далі?

—    Буду жити з нею. Якось зладиться.

—    Ні, — сказав Завадський. Він зривав траву і відкидав її вбік. Той п’яний шваґер знову задрімав. — Ні, — повторив. — Життя людям ладиться дуже рідко. Нічого у вас не вийде. Ти маєш квартиру, Тадеку?

— Квартира не головне. Житимемо в гуртожитку.

— А чого ж? — сказав Завадський. — В гуртожитку. В гуртожитку, де в одній кімнаті живе по п’ятеро осіб; у гуртожитку, де вночі п’яні приводять повій; в гуртожитку, де щодня сварки; в гуртожитку, де не зможете поцілуватися без десятка свідків; у гуртожитку, де чекатимете одне на одного, як собака на господаря; в гуртожитку, де зустрічатиметесь ночами в коридорі; в гуртожитку, де постійно хтось чіплятиметься до твоєї жінки. Житимете в гуртожитку, Тадеку?

— Ми любимо одне одного. Все можна витримати. Що ти мене лякаєш? Я труднощів не боюсь, — сказав Тадеуш.

І замовк. Усюди під парканом чулося дратівливе верещання. Поруч на залізничній колії скреготали вагони і пищали сигнальні свистки машиністів, які переганяли поїзди. Завадський дивився в землю, обличчя його Тадеуш не бачив. П’яний пробуркався й запитав:

— Беремо пляшку?

Завадський присунувся до Тадеуша; мав спітніле обличчя.

— Ти мені не розказуй, скільки можна витримати, — промовив тихо. — Я витримав більше, ніж ти уявляєш. У концтаборі бачив таке, про що через сто років дітям розповідатимуть у школі. Я не хочу пояснювати тобі, що ця жінка і ця дитина для мене — все. Я не прошу в тебе співчуття, мені воно до дупи. Але ти цього не витримаєш, Тадеку. Ти молодий хлопець, тобі треба жити і розважатись. А тут гаплик. Зараз не ті часи. Матимеш від неї десять сигарет на день і десятку від зарплати — для друзів. І не зможеш зайвий раз виставити пляшку, бо знатимеш, що дома чекає дружина, що маєш чужу дитину, на яку треба давати гроші, а жінка через щось там не може працювати. І на душі стане так тошно. А одного разу скажеш: “А пішло воно все!” І потягнешся за друзями, бо збунтуєшся і запитаєш: “Де молодість? Де життя?” Це ж твоє святе право, і ні в кого до тебе не має бути претензій. А вона тобі почне дорікати, плакати, благати, поки зрештою настане день, коли подивишся на неї з ненавистю; побачиш, що стала негарною, постаріла і тоді вперше ні за що, ні про що вдариш мою дружину.

Завадський тепер задумливо розглядав свої порубцьовані руки, поїдені мазутом. Поряд постійно скреготали поїзди. Під парканом заспівували численні солісти; серед них силою голосу вирізнявся співець, що заводив танго “Чи пам’ятаєш, моя кохана?” Торохтіли останні вантажівки, з’їжджаючись до автобази. Сонце вже завалилося за будинки міста, дахи були золоті й червоні, тіні — фіолетові і довгі. Розсипані майданом потовчені пляшки і консервні бляшанки сяяли, мов діаманти. Нагріта земля пахла анемічною вогкістю. Легкий сухий вітер тхнув вапном, смолою і мокрим піском — неподалік зводили новий мікрорайон. На тлі сутінкового неба хололи червоні стіни. П’яний шваґер Завадського підвівся і запитав:

— Беремо пляшку?

Не встигли йому відповісти. В тиші спокійного надвечір’я полинув потужний голос. “Увага, увага! — загарчали динаміки. — Сьогодні о шістнадцятій тридцять в актовій залі представник Товариства загальної освіти прочитає лекцію на тему “Як і коли полетимо на Місяць”. Розповідь супроводжуватимуть слайдами. По закінченні — дискусія. Повторюю. Сьогодні о шістнадцятій тридцять...”

— Докладіть десятку, — сказав шваґер, коли знову запала тиша, — візьмемо пляшку. — Він узяв гроші й відійшов.

— Я цього не витримаю, — сказав з розпачем Тадеуш. — У мене ніколи нікого не було, ні матері, ні подруги... Завжди вірив у кохання. Я не знаю, як житиму без неї. Як? І навіщо? — Він глянув на Завадського налитими кров’ю очима. — Ти зараз скажеш, що я молодий і знайду собі ще сто інших, так? Скажеш мені чи ні? Кажи! — закричав Тадеуш. — Кажи! Чого мовчиш?

— Господи милостивий, — сказав Завадський. Потім випростав руку на простір перед собою. — Доки ще будуть ці галявини, ці люди під парканом, ці гуртожитки, ці збирання по п’ять злотих на пляшку, ці дошки прогульників, товкотнеча в трамваях, ці черги за маслом? Доки ще закохані не матимуть де жити, доки люди будуть розходитись через квартиру, прання-срання? Якби не знав, як було раніше, думав би, що опинився в пеклі. Я не вірю, що є інше пекло, а коли воно й існує, то ці пляшки, ці потвори під парканом, ці черги за м’ясом, дівахи в гуртожитках — це ще гірше пекло.

Тадеуш підвів голову. М’яв підбором траву. Тільки тепер чітко зрозумів, що його кохання, його сподівання і найсвятіші слова пропадають не через зраду, розлуку чи смерть, а через усе те мізерне, прикре й нужденне, про що говорив цей чоловік.

— Боже, — простогнав з хрипом Тадеуш. — Боже...

Червона мла нависла йому на очі. Він випростався й ніяково роздививсь навколо. Потім побіг. Спотикався об консервні бляшанки, біг по споруджених нашвидкуруч столах, розбиваючи людям пляшки, мнучи огірки, оселедці, булки й квашену капусту, падав, уставав і біг далі. Коли почув крики й зрозумів, що за ним женуться, раптом повернув у бік залізничної колії, де переганяли поїзди. Впав на рейки і побачив, що на нього суне локомотив. “Це все неправда! — подумав. — Це неправда!” Люди вже наближались; йому здавалося, ніби відчуває на потилиці їхні гарячі подихи. Він напружився як зляканий кіт і хотів уже кинутися під колеса, але в цю мить хтось з нелюдською силою крикнув: “Увага!” Тадеуш автоматично зупинився — локомотив проїхав, промайнуло спітніле обличчя машиніста. “Увага! — сказав голос. — Сьогодні о шістнадцятій тридцять в актовій залі представник Товариства загальної освіти прочитає лекцію на тему “Як і коли полетимо на Місяць”. По закінченні...” Далі вже не почув, в цей момент його схопили й повалили.

 

{mos_sb_discuss:5}