Микола РЯБЧУК

БАТЬКІВЩИНА ПОМАРАНЧІВ: ПОПЕРЕДНІ ПІДСУМКИ

 

Восени 1990 року, останньої совєтської осені, мені випало разом із групою літераторів, журналістів та інших гуманітаріїв вийти одного вечора на центральний майдан Києва, щоб захистити — у разі потреби — студентів, котрі голодували там у наметах, домагаючись відставки уряду та проведення дострокових парламентських виборів на багатопартійній основі. Хтось пустив того дня чутку, що влада нібито має намір увечері використати футбольних фанатів для погрому в наметовому містечку.

Стадіон був розташований неподалік, за півтора-два кілометри від майдану, і після кожного матчу з нього входило кілька десятків тисяч болільників, розігрітих видовищем та спиртним, і, взявшись під руки, марширували шеренгами по Хрещатику, скандуючи невибагливі футбольні частівки. Наша присутність у наметовому містечку не могла мати для цієї юрби практично жодного значення — вона змела б нас, коли б захотіла, як і студентів, як і їхні намети, як і все що завгодно на своєму шляху. Але наша присутність, сподівалися ми — може, й не зовсім наївно, — могла мати певне значення для гіпотетичних організаторів погрому.

В кожнім разі, ми сиділи на кам’яних плитах площі Жовтневої Революції, яка ще тільки ставала тоді Майданом Незалежності, і намагалися жартувати, нервово позираючи в бік Бессарабки, де ось-ось мали з’явитися футбольні болільники. І вони з’явилися — як завше, дружно карбуючи крок і дружно горлаючи свої вірші, єдині, можливо, вивчені за життя. Вони наближалися, і ми перестали навіть жартувати, лише дехто палив цигарки і згадував, можливо, фільми свого дитинства, де жменька червоноармійців сиділа в окопі з кількома гранатами, а на них сунула ціла армада хрестатих танків.

——

© Микола Рябчук, 2005.

 

Кульмінація відбулася, коли колона болільників — переважно тінейджерів, переважно те, що на Заході делікатно називають low middle-class, — iз довколишніх селищ, містечок та робітничих околиць, — порівнялася із майданом, наметами і диваками, що понуро сиділи на камінні, замість радіти життю й перемозі улюбленого “Динамо”. На якусь мить запала тиша — юрба мовби переводила подих, і раптом хтось вигукнув популярне гасло тодішньої революції: “Україні — волю!”

І натовп несподівано підхопив: “У-кра-ї-ні-во-лю! У-кра-ї-ні-во-лю!” І так вони пройшли повз майдан, скандуючи в кільканадцять чи кілька десятків тисяч горлянок наше гасло, яке несподівано виявилося і їхнім.

Саме тоді я вперше відчув, що ми переможемо, що Україна таки здобуде сподівану “волю”, себто незалежність, і що насправді нас багато — набагато більше, ніж видавалось мені ціле життя серед книг власного кабінету.

Через чотирнадяцть років я пережив щось подібне, гарячково перемикаючи цілу ніч канали готельного телевізора й дожидаючись вранішнього літака, який мав повернути мене з Мілана до Києва, у перший же день чи, власне, ніч Помаранчевої революції. На італійських каналах інформації було обмаль, лише стрічка новин бігла долом екрана, із якої можна було зрозуміти, що “на президентських виборах в Україні переміг Віктор Янукович, опозиція протестує”. Але на BBC це вже була новина номер один, на CNN — номер чотири — після якихось інформацій про Іран, Ізраїль та візит Буша до Колумбії; втім, незабаром вона й на CNN зробилася першою; журналісти обох компаній уже були в Києві і вели прямий репортаж із Майдану, інформація повторювалася щогодини, щопівгодини, в усіх новинних випусках, обростаючи новими подробицями; і тоді я відчув, як колись, у 1990-му, що ми переможемо, що наш підлий, але боягузливий уряд не наважиться кинути танки на демонстрантів під об’єктивами телекамер, не наважиться вжити силу проти беззбройних людей на очах цілого світу.

Нас було знову багато — не лише на Майдані, а й, виявляється, по цілому світі, де слово “солідарність” знову робилося популярним, тільки означало тепер уже не польський антикомуністичний рух 1980-х, а підтримку й симпатію для демократичного вибору сусідньої України.

 

Народження суспільства

 

Американець Кійт Дарден, який відразу по оприлюдненні Мельниченкових плівок докладно описав у кількох статтях 2001 року механізм функціонування “шантажистської держави”, завершив свій аналіз доволі песимістичним висновком про високу стаґнаційну стабільність постсовєтських авторитарних режимів. Змінити таку систему, на його думку, дуже важко, оскільки всі, хто в змозі це зробити, не потребують насправді ніяких змін, бо ж система цілком їх задовольняє. “Президент і його оточення утримують владу, олігархи — ресурси, що ж до мас-медій, то вони залишаються контрольованими, а населення — заляканим, фраґментованим та пригнобленим”.

Десятирічний досвід посткомуністичної України радше підтверджував, ніж спростовував ці сумні спостереження. Авторитарний уряд справді навчився порівняно легко тримати суспільство в покорі. З одного боку, він навчився корумпувати й садити на шантажистський гачок політично й економічно активну меншість, з іншого — опанував мистецтво маніпулювання мовчазною більшістю за допомогою монополізованих мас-медій та брудних провокацій (званих чомусь і в Росії, і в Україні “політтехнологіями”). Постсовєтські режими, за влучним визначенням Хав’єра Солани, навчились майстерно гратися з правилами, замість того щоб грати за правилами. У більшості випадків, вони репресують своїх політичних противників із начебто неполітичних причин, і здебільшого начебто мають формальну рацію.

В Україні, однак, ця, здавалося б, досконала система наприкінці 2004 року несподівано завалилася. Про можливість такого обвалу почали говорити ще за рік до того, відразу після грузинської Трояндової революції. Говорили про це, однак, доволі скептично: Україна, мовляв, не Грузія, українське суспільство пасивніше, а влада брутальніша, і тому навряд чи зупиниться перед ужиттям зброї проти власного населення. Вказували, загалом слушно, на численні суспільні поділи — мовно-культурні, етнічні, релігійні, реґіональні, — що їх майстерно навчилася використовувати посткомуністична влада, сіючи недовіру й відчуженість між різними групами й руйнуючи зародки суспільної солідарності. Звертали також увагу на особливе становище президента Кучми, котрий — на відміну від Шеварднадзе, Єльцина чи Кравчука, звинувачуваних “усього лише” в корупції, — мав після “Кучмаґейту” набагато вагоміші підстави триматися за владу й не покладатися на жодні пропоновані йому ґарантії особистої безпеки.

Ймовірна причетність українського президента до тяжких кримінальних злочинів, на яку вказують Мельниченкові записи, зробила його самого — головного конструктора і хазяїна “шантажистської держави” — парадоксальним об’єктом зустрічного шантажу. По-перше, “яструби” у його оточенні отримали змогу постійно його залякувати гіпотетичними судовими переслідуваннями з боку опозиції і відтак діставати собі карт-бланш для жорстких протиправних дій проти опозиціонерів. А по-друге, Мельниченкові записи зробили його також надзвичайно залежним від підтримки Москви, оскільки після скандалу з убивством Гонгадзе, а також не менш скандальної спроби продати радарні системи “Кольчуга” Хусейнові, зафіксованої тим-таки Мельниченком, президент Кучма опинився у ролі майже такого самого європейського парії, як і його білоруський колега Аляксандр Лукашенко. Ці обставини водночас істотно обмежили вплив на нього з боку “голубів” та, відповідно, можливість досягнення компромісу з демократичною опозицією та мирної передачі влади.

Другий тур президентських виборів, що відбувся 21 листопада 2004 року, закономірно увінчав багатомісячну кампанію небувалої брехні, провокацій, адміністративного тиску, підкупу та погроз, за допомогою якої українська влада намагалася забезпечити перемогу своєму кандидатові — чинному прем’єр-міністрові Віктору Януковичу. Оголосивши наступного дня результати голосування, які відсотків на десять розходилися з результатами незалежних екзит-полів, і поквапливо отримавши привітання від російського президента Путіна, українські керівники, вочевидь, вважали справу зробленою. Можна припустити, вони не очікували надто гострої реакції ані всередині країни, ані на міжнародній арені. Вважалося, що політично активними є лише західноукраїнські прибічники Віктора Ющенка, отож для їхньої нейтралізації досить заблокувати автошляхи та припинити продаж залізничних квитків до Києва. Припускалося також, що привітання від Путіна та інші дипломатичні кроки Росії ефективно нейтралізують негативну реакцію Заходу на допущені фальшування.

Сценарій подій  в Україні мав бути подібним до білорусько-азербайджанського: поліція розганяє не надто масові демонстрації у столиці, а дипломати (українські спільно з російськими) поступово нейтралізують не надто гостру критику з боку Заходу. Сценаристи, однак, недооцінили дозрілості та активності українського громадянського суспільства.

По-перше, за десять років істотно змінилася його економічна база. Попри вкрай перверсивну, бандитську приватизацію, попри державно-бюрократичний і кримінальний рекет, в Україні все ж виникли можливості для підприємництва, для самостійної, відносно незалежної від держави економічної діяльності, яких не було за СССР. Крім паразитичних олігархів, що збагачуються головно завдяки корупційним зв’язкам із державою (розкрадання нафти й газу, державних кредитів, леґалізована контрабанда, незаконні пільги, повернення ПДВ за фіктивний експорт тощо), з’явився дрібний і середній бізнес, котрий потерпає від цієї системи, від мафізованої олігархії та державної бюрократії, котра спонукає всіх до корупції і водночас тримає всіх завдяки цьому на шантажистському гачку.

Громадянське суспільство отримало, сказати б, певну економічну базу, якої у 1989-1991 роках не мало. Під час Помаранчевої революції ця “база” оприявнилася щонайвиразнішим чином. Дорогі ресторани переключилися з обслуговування ексклюзивних клієнтів на безкоштовне постачання гарячої їжі учасникам вуличних протестів. Власники розкішних мерседесів та люксусових апартаментів у центрі Києва запрошували приїжджих протестувальників до себе погрітися та відпочити. Інтернет-компанії оголосили про безкоштовний доступ для всіх охочих до основних інформаційних сайтів. Приватна медична фірма “Борис” встановила цілодобове чергування своїх пересуваних амбулаторій на вулицях Києва — для надання безкоштовної допомоги маніфестантам. То була, у певному сенсі, справжня буржуазна революція, що намірилася покінчити з рештками совєтського феодалізму.

А по-друге, не слід забувати, що українське посткомуністичне суспільство стало значно відкритішим, а отже, поінформованішим — завдяки інтернетові, кабельному та супутниковому телебаченню, мобільному зв’язку і просто завдяки поїздкам багатьох людей за кордон — на відпочинок, навчання, леґальну і нелеґальну працю. В останні роки авторитарна держава намагалася встановити над інформацією контроль, але не надто успішно. Суспільство по 1991 році не стало демократичним, але стало плюралістичнішим. Зрештою, зникла обов’язкова ідеологія, зникла індоктринація в освіті. Виросло ціле покоління молоді, що вже не пам’ятає брежнєвізму. І навпаки — зникло, по суті, останнє покоління сталінської доби.

Соціологічні опитування показали виразну кореляцію між рівнем освіченості, компетентності громадян і — рівнем їхньої підтримки для Ющенка як проєвропейського, прозахідного, демократичного кандидата. Єдина під цим оглядом суспільна група, де Янукович мав вищу популярність за Ющенка, — це група людей із початковою та неповною вищою освітою. Подібну залежність встановлено і між віком респондентів та їхніми політичними преференціями: єдина група, де Янукович здобув над Ющенком перевагу, — люди пенсійного (понад 60 років) віку. В обох випадках можна говорити про перевагу неосовєтського кандидата насамперед серед людей, котрі з різних причин — через низьку освіту чи похилий вік — виявилися найбільш піддатливими на традиційну совєтофільську пропаґанду з її антизахідними, “антинаціоналістичними”, антиліберальними стереотипами.

І, нарешті, по-третє, українці призвичаїлися жити в одній державі, фактично двомовній і двоетнічній, усе ще поділеній під багатьма оглядами, а проте об’єднаній спільним кордоном (“картою”) та спільними символічними кодами — прапором, гимном, гербом, поштовими марками і навіть — попри відчутні розбіжності — пантеоном національних героїв, переліком національних свят, канонічним історичним наративом. Якщо 1991 року ці речі сприймалися майже виключно як символи українсько-етнічні, то з часом вони почали поступово, хоч і поволі, перетворюватися на символи українсько-політичні. Коли, до прикладу, наприкінці 90-х українська футбольна збірна потрапила до однієї відбірної групи з командою Росії, соціологи з подивом з’ясували, що майже всі мешканці “проросійського”, здавалося б, Криму вболівають, однак, за українську збірну в її грі з росіянами...

Всі ці більші та менші зміни істотно ускладнили владній номенклатурі утримання монополізованої нею “центристської” ніші та, відповідно, пропаґандистської марґіналізації своїх опонентів як радикалів та екстремістів чи, в кращому разі, — як “наївних романтиків”, прекраснодухих дисидентів-ідеалістів, що не можуть і не повинні в практичних справах змагатися з досвідченими владними “прагматиками”. На відміну від 1991 року, коли майже вся демократична опозиція складалася з українських гуманітаріїв із академічним, письменницьким чи, в найкращому разі, правозахисним досвідом, 2004 року її вже очолювали люди, які побували у виконавчій владі на різних ролях і спромоглися не скомпрометувати себе там ані корупцією, ані некомпетентністю.

Боротьба за “центристську” нішу ускладнилася ще й тим, що комуністи в останні роки остаточно перестали бути реальною політичною загрозою, на тлі якої посткомуністи могли подавати себе виборцям як “менше зло”; а з іншого боку — демократи виявилися дедалі відпірнішими на “націоналістичне” ярликування, пропаґандистське запаковування їхнього руху в суто реґіональне (“західноукраїнське”) чи вузькоетнічне (україномовне) ґето. “Заслуга Ющенка, — каже львівський професор Ярослав Грицак, — що він змінив вісь публічної дискусії. Замість обговорювати питання мови, культури тощо — всього, що так дуже турбує нашу інтеліґенцію, — він почав говорити про людську гідність і чесність. І з’ясувалося, що як тільки вибираєш цю тему як центральну, то дістаєш Україну переважної більшості, а не тільки “східну” чи “західну”, “російськомовну” чи “україномовну”...”

Дещо спрощуючи, можна сказати, що революція 1989—91 років була революцією насамперед українців і для українців: національно-визвольна аґенда виразно переважала в ній, принаймні на думку більшої частини суспільства, над аґендою демократичною. І саме тому вона залишилась “незавершеною” — бо не дістала сподіваної підтримки більшості населення, в основній своїй масі не так ворожої, як байдужої чи невпевненої. Революція 2004 року натомість стала революцією всіх громадян проти авторитарної держави, опертої на покірливість підданих. Тут, як і в подібних антиавторитарних східноєвропейських революціях п’ятнадцятирічної давності, йшлося передусім про цінності, а не про банальне протистояння між різними регіонами, кланами, мовно-етнічними групами, релігійними конфесіями та іноземними розвідками, як це намагалися розтлумачити своїм довірливим читачам декотрі дуже навіть “ліберальні” коментатори.

У розпал Помаранчевої революції британський публіцист Тімоті Ґартон Еш темпераментно пояснив своїм співвітчизникам, про що йдеться насправді у Східній Європі, і дав зрозуміти, що приниження чи заперечення її головного — морально-етичного — виміру об’єктивно заохочує путінську Росію до подальшого втручання в українські справи, а місцевих авторитарних лідерів — до застосування сили проти мирних маніфестантів:

“Ось уже 25 років я чую ті самі арґументи проти підтримки демократичних опозиційних рухів у Східній Європі. Ці рухи, пояснюють нам, загрожують європейській стабільності. За ними або й серед них — бридкі націоналісти та цеерушники. Ми мусимо поважати законні інтереси Москви, яка турбується про власну безпеку (на початку цей арґумент виправдовував існування Берлінського муру). Жахливу скриньку Пандори, казали нам, ось-ось відчинить польська “Солідарність”, Хартія-77, демонстранти — перепрошую, “натовп” — у Ляйпциґу, студенти, що виступили проти Мілошевича в Бєлґраді, грузинські трояндові революціонери, а тепер ось ще й українці… За всіма цими хитромудрими застереженнями вчувається внутрішній голос, який каже, по суті: “Ну, якого біса всі напівдикі докучливі східноєвропейці не залишать нас у спокої в нашому затишному і захищеному західному раю?” А іноді ще й таке: “Ну, якого біса ці кляті американці під’юджують їх — нам на зайвий клопіт?”

Понад сто років тому один український письменник дав, як мені здається, добру відповідь на подібні запитання у сердитому листі до колеґи: “Годі вже плакати та нарікати, що нас б’ють. І добре роблять, що б’ють. Світ співчуває не тим, котрих б’ють, а тим, котрі відбиваються”.

 

Відступництво еліт

 

Пробуджене громадянське суспільство, поза сумнівом, відіграло вирішальну роль в успіхові Помаранчевої революції. Проте варто звернути увагу на ще два чинники, котрі істотно вплинули на перебіг подій в Україні, уможлививши у кінцевому підсумку як загальне суспільне пробудження, так і напрочуд мирну і, врешті, цілком леґітимну зміну влади в листопаді-грудні 2004 року. Ці чинники, — теж, до речі, недооцінені Дарденом та багатьма іншими фахівцями, — можна окреслити як внутрішнє розшарування еліт та вплив міжнародного демократичного співтовариства.

Рецесійна стабільність “шантажистських держав”, за Дарденом, ґрунтується на пасивності громадян (а точніше, авторитарних підданих, заляканих і маніпульованих владою) і такій самій пасивності владних еліт, зокрема олігархів, цілком задоволених (начебто) наявною ситуацією. Тим часом олігархічна влада ніколи не була в Україні монолітною; гомогенізація і демонізація посткомуністичної олігархії є поширеним спрощенням, якого припускаються не лише журналісти, а й чимало фахівців-аналітиків.

Приватизація, хоч і перверсивна, породила численних, більших і менших, суб’єктів господарчої діяльності з окремими, партикулярними економічними інтересами. Ці інтереси не можуть не суперечити одні одним, особливо в Україні, де природні ресурси обмежені, а отже й паразитування на їхньому експорті не здатне задовольнити дедалі численнішу олігархічну еліту. Під кінець 90-х в Україні в основному завершився період “дикого” накопичення первинного капіталу, коли велетенські фортуни можна було робити практично з нічого, з “повітря”, — розкрадаючи “нічийну”, себто державну власність, ресурси, урядові і міжнародні (ґарантовані урядом) кредити, заощадження громадян тощо. Сьогодні, коли приватизація в основному завершилася, красти вже нічого, а точніше — щоб щось украсти, треба спочатку це “щось” випродукувати. Саме цим, вірогідно, й пояснюється необоротність економічних реформ, зроблених урядом Ющенка у 2000 році, а відтак і щорічне зростання української економіки в середньому на 7%.

Побічним, проте не менш важливим наслідком цих процесів стало цілком природне бажання багатьох олігархів “ошляхетнитися”, прикупити собі якщо не дворянський титул чи стрічку Почесного леґіону, то принаймні звання “проффесора”. Найкмітливіші, однак, — як мільярдер Віктор Пінчук, зять Кучми і головний експортер металевих труб на Захід, — почали інвестувати у благодійні та соціальні проекти: Фонд боротьби зі СНІДом, Мережу безкоштовних юридичних консультацій для бідних, Музей сучасного мистецтва, Програму творення позитивного іміджу України через міжнародні PR-аґенції, а заразом і свого власного іміджу благодійника, покровителя мистецтв, ліберала та інтелектуала.

Багатьом нуворишам, схоже, надокучило бути об’єктом принизливих анекдотів про “новых русских” — безмірно жадібних і примітивних істот; але ще більше їм, мабуть, набридло бути об’єктом державного шантажу, потенційною жертвою — як Ходорковський — тих чи тих змін у коридорах влади, тих чи тих примх у голові правителя. Для багатьох із них зменшення надприбутків виявилось порівняно невеликою платою за леґалізацію свого бізнесу та стабілізацію власного становища у прозорішому та прогнозованішому середовищі. Потреба леґалізації тіньового бізнесу, котрий в Україні, за оцінками експертів, становить 40—50% від офіційної економіки, особливо загострилася після 11 вересня 2001 року, коли міжнародна спільнота почала приділяти значно більшу увагу циркуляції капіталів сумнівного походження та боротьбі з відмиванням брудних грошей. Показово, що протягом багатьох років найбільшим закордонним інвестором України після США був Кіпр, а також британські Вірджинські острови та інші офшорні зони, до яких традиційно “втікав” український, російський та інший постсовєтський капітал, щоб повернутись назад уже під виглядом “іноземної інвестиції”. 

“Шантажистська держава”, безумовно, намагалась контролювати всіх олігархів, тримаючи кожного на гачку та добиваючись від них необхідної лояльності. Проте, як показує досвід, ця їхня лояльність ніколи не була ані цілковитою, ані щирою, ані, зрештою, не поширювалася на лояльність чи бодай толерантність олігархічних кланів один до одного. Міжкланова боротьба залишалась, парадоксальним чином, основою українського політичного плюралізму, помітного і в діяльності політичних партій та парламентських фракцій, і в відносному розмаїтті засобів масової інформації. Ще задовго до Революції, коли піраміда авторитарної влади цілковито посипалась, у владному середовищі не бракувало таємних, а часом і явних відступників та “дисидентів”, котрі про всяк випадок або й щиро надавали опозиції фінансову, інформаційну та іншу допомогу. Вже сама кількість різноманітних витоків інформації із владного середовища — секретних інструкцій та планів, підслуханих телефонних розмов, повідомлень про приготування владою тих чи тих провокацій, не кажучи вже про Мельниченкові записи, — вказувала на дуже низьку лояльність і дисципліну в олігархічному таборі.

Другим важливим чинником відносного плюралізму чи, у термінах російського президента Путіна, “контрольованої демократії” є формальне визнання постсовєтськими режимами західних, ліберально-демократичних правил гри. Хоч це визнання ніколи не було щирим, ані, тим більш, послідовним, воно все ж наклало певні обмеження на авторитарну сваволю “шантажистської держави”, відкривши можливість “дисидентам” — як із числа “олігархів”, так і простих громадян — апелювати до національної та міжнародної громадської думки. Вимушено прийнявши демократичні інституції й процедури західного зразка, “шантажистська держава” зіткнулася з нелегкою проблемою маніпулювання цими інституціями та з іще боліснішою проблемою потенційного виходу цих інституцій з-під контролю.

Головною особливістю всіх постсовєтських “демократій” є їхній суто атрибутивний, імітаційний характер. Попри суто формальне копіювання західних інституцій і процедур, постсовєтські політичні системи не передбачають найголовнішого — можливості вільної і демократичної зміни панівного режиму. Опозиція начебто бере участь у конкурентних виборах, а проте в неправовій державі (на зразок України епохи Кучми) влада завжди має змогу застосувати таку кількість процедурних порушень, яка ґарантує їй формально цілком “демократичну” перемогу. Російський політолог Алєксандр Рубцов дотепно порівняв цей різновид “демократії” з дірявим відром, яке начебто гарне й блискуче, а проте має один функціональний недолік — дірку в дні, причому не надто велику, а саме таку, яку треба, щоб уся вода витекла по дорозі від криниці до ґанку.

Прихильність постсовєтських еліт до такого різновиду “демократії” не повинна нас дивувати, враховуючи, з одного боку, авторитарно-номенклатурну генеалогію цих еліт, а з іншого — негромадянський характер самих постсовєтських суспільств, не призвичаєних до ефективної самоорганізації та відповідного впливу на власні еліти. Загадковими в цьому контексті є, власне, не так авторитарні (або й тоталітарні) тенденції у постсовєтських державах, як намагання більшості з них імітувати — бодай формально — демократичні інституції й процедури. Фактично лише кілька посткомуністичних лідерів обрали собі роль суто авторитарних вождів, замінивши обраних депутатів — назначеними, а свої власні вибори — “референдумами”. А проте й вони не наважились, принаймні поки що, перестріляти всіх своїх опозиціонерів чи бодай “запакувати” їх до концтаборів, проголосивши себе богом даними імператорами чи шахіншахами. “Любов” посткомуністичних еліт до демократичних інституцій і процедур зумовлена передусім певною глобальною кон’юнктурою: Захід таки зумів нав’язати демократію цілому світові, зробивши відповідність її критеріям (бодай мінімальну і суто формальну) своєрідною перепусткою до порядного міжнародного товариства, до якого здебільшого прагнуть належати навіть найкровожерніші диктатори та найцинічніші олігархи. Саме ця кон’юнктура й зумовила вирішальним чином перестройку в СССР, а заразом і падіння численних авторитарних режимів по цілому світі.

Демократія, однак, має свої недоліки: її інституціями й процедурами треба вміти маніпулювати. Авторитарні еліти, що утвердилися на всьому постсовєтському просторі, ось уже кільканадцять років вирішують надзвичайно складне, майже шизофренічне завдання: з одного боку, леґітимізують себе на внутрішньому і, головне, міжнародному політичному ринку як представників хай молодої й недосконалої, а все ж демократії. А з іншого боку — всіляко цю демократію обмежують і руйнують під прикриттям “об’єктивних труднощів” та “тимчасових недоліків”. Простіше кажучи, вони просвердлюють дірку в полив’яному відрі, яка мусить бути достатньо малою, щоб її не помітили контролери, й водночас достатньо великою, щоб необхідна кількість води вилилась. Помилка у більший чи менший бік може мати однаково неприємні наслідки: в одному випадку авторитарний режим може наразитись на міжнародні санкції та ізоляцію, як це трапилося з простодушним колгоспником Лукашенком, у другому — може просто втратити владу, як це трапилося з надмірним хитруном Мілошевичем.

Усякі вибори таким чином перетворюються для квазідемократичних вождів на своєрідну “російську рулетку”: ніхто з них ніколи до пуття не знає, яка кількість порушень є мінімально необхідною: чи слід закрити десяток опозиційних видань, чи сотню, убити кількох журналістів, чи кільканадцять, влаштувати автокатастрофу одному лідеру опозиції чи, про всяк випадок, влаштувати й іншому яку-небудь провокацію з гранатою. Переборщити небажано, але й недоборщити теж. Невизначеність робить олігархічну владу нервовою й спонукає до помилок, якими рано чи пізно хтось скористається — коли не саме суспільство, то принаймні “дисиденти” з середовища самої олігархії, готові в зручний момент зректися корпоративної єдності заради перспективного перерозподілу владних повноважень та матеріальних благ.

Помаранчева революція в Україні лише підтвердила, що співіснування авторитарних режимів із демократичними інституціями та процедурами не може бути тривким і стабільним, особливо в Європі, де міжнародний контроль є особливо жорстким, а відмовки та посилання авторитарних лідерів на свою “національну специфіку” сприймаються вкрай скептично. На відміну від Росії або Китаю, де авторитарні режими можуть, у принципі, робити що завгодно, не надто переймаючись “міжнародними санкціями”, українські посткомуністи мусили від самого початку леґітимізувати себе і на внутрішній арені, і на міжнародній як “молода демократія”. Саме “молодістю” та “недосвідченістю” виправдовували вони тривалий час свої авторитарні практики, компенсуючи, як їм здавалось, “недосконалість молодої демократії” надокучливою риторикою про свій “європейський вибір” та “відданість демократичним цінностям”. За всієї облудності цієї риторики, вона все ж зумовлювала певну ерозію авторитарного режиму, по суті, леґітимізуючи і опір суспільства, і “дисидентство” серед еліт, і, зрештою, міжнародне втручання — через ОБСЄ, Раду Європи тощо. Усі ці три чинники разом, взаємодіючи і підсилюючи одне одного, власне й зумовили падіння неоавторитарного режиму в Україні, котрий багатьом видавався доволі стабільним.

 

Спокушання Європою

 

Падіння авторитарних режимів, як показує досвід багатьох країн третього світу, та й більшості постсовєтських республік, зовсім не означає торжества білої і пухнастої демократії, що вилітає, наче метелик, зі спорохнявілого авторитарного кокона. Популярна на Заході теорія шляху (path-dependence theory) песимістично стверджує, що точка в майбутньому, до якої дане суспільство може прийти, великою або й вирішальною мірою залежить від точки, з якої воно вийшло. Іншими словами, Мексика не може перетворитися на Канаду, Монголія на Японію, а Україна на Федеративну Республіку Німеччину. Зрештою, навіть Східній Німеччині не вдалося зрівнятися за 15 років із Західною, попри чималі кошти й зусилля з обох сторін — хоча, на відміну від України, совєтизація Східної Німеччини була істотно слабшою й корткотривалішою, не кажучи вже про відсутній тут кількасотрічний спадок російського колоніалізму. Не зрівнялися між собою й досі Північна та Південна Італії, що історично формувалися у двох різних, по суті, цивілізаціях; не зникли істотні відмінності й між “ліберальними” та “консервативними” штатами у США — як це нагадали нам зокрема останні президентські вибори 2004 року. Під цим оглядом, із певною дозою іронії, можна говорити не лише про “дві України”, а й про “дві Італії”, “дві Німеччини”, “дві Північні Америки” тощо.

Як і кожна умоглядна конструкція, теорія шляху може бути застосована догматично — для утвердження жорсткого детермінізму та, імпліцитно, довічного домінування “вищих” цивілізацій над “нижчими”, “розвинених” над “недорозвиненими”. А може, навпаки, бути використана цілком раціонально і конструктивно — для кращого розуміння проблем, із якими стикається кожен реформаторський уряд, та оптимальнішого використання ресурсів. У такому “недетерміністському” сенсі теорія шляху окреслює не траєкторію між двома жорстко визначеними точками, а свого роду “коридор можливостей”, яким посувається кожне суспільство, кожна країна, як і, зрештою, кожен індивід. Цей “коридор”, безумовно, має певні обмеження, обумовлені історією, цивілізацією, геополітикою тощо. Але в ньому є також доволі широкий простір для людської волі і для людських зусиль. Власне, й сама ширина цього “коридору” не є чимось раз назавжди визначеним — її можна побільшувати активними й цілеспрямованими діями (як це робить, наприклад, Туреччина) або, навпаки, зменшувати діями неефективними чи, навіть, деструктивними (як це робила, скажімо, тривалий час Югославія за Мілошевича).

У практичному плані це означає, що Україна, яка історично розвивалася на стику двох цивілізацій — західно-католицької, уособленої Литвою та Польщею, та східно-православної, уособленої на початку Константинополем, а згодом, у дедалі перверсивнішій формі, Росією та СССР, має змогу реалізувати модернізаційний проект за двома моделями — вестернізуватися за “польсько-литовським”, ліберально-демократичним зразком або неосовєтизуватися за зразком білорусько-російським, євразійсько-авторитарним. Вибравши першу модель, Україна потрапляє в коридор можливостей, де вона, зрозуміло, не розвиватиметься, як Норвегія чи Швейцарія, а проте, може, в найкращому разі, повторити успіх Литви і Польщі (з усіма їхніми недоліками) чи, принаймні за гіршим сценарієм, відносний успіх Румунії та Болгарії.

Реалізація обох сценаріїв великою мірою залежить від підтримки розвинених країн Заходу — не тільки й не стільки економічної, скільки політичної та, особливо, морально-психологічної. У перші роки незалежності Україні фатально не вистачало цієї підтримки: Захід, схоже, психологічно не був готовиий сприйняти появу нових незалежних держав на гомогенному політичному просторі, який традиційно видавався йому єдиною “Росією”. Тим більше це важко було щодо України, котра за російською імперською міфологією (поширеною, на жаль, і на Заході) вважалася “історичним центром”, “колискою” новочасної Росії. 

А тим часом Україна за Кравчука мала, у принципі, не гірші шанси для демократичної еволюції, ніж подібні посткомуністичні режими в Болгарії, Румунії чи Македонії. За даними Freedom House, нові незалежні держави європейської частини СССР поступались у першій половині 90-х років державам Балтії та Центрально-Східної Європи за рівнем демократії та свободи слова, не кажучи вже про економічні реформи, проте випереджували (sic) за більшістю показників посткомуністичні держави західних та східних Балкан. У другій половині 90-х, однак, ситуація змінюється на протилежну: балканські країни поступово демократизуються, натомість європейські республіки колишнього СССР деґрадують у бік авторитаризму. 

Майкл Емерсон, чільний аналітик брюссельського Центру європейських політичних досліджень (CEPS), переконаний, що ці драматичні зміни безпосередньо пов’язані з тим, що балканські країни отримали належну увагу з боку ЄС та довгострокову перспективу членства, тимчасом як західні нові незалежні держави отримали радше погано приховану зневагу з боку ЄС і категоричну відмову визнавати за ними право на членство навіть у принципі. Українські і деякі польські коментатори іронізують із цього приводу, що Україна, мовляв, у такий спосіб виявилася “покараною” за те, що мирно розлучилася з Росією, не влаштувавши на своїй території жодної міжетнічної різанини, а тому й не удостоїлася від Євросоюзу Плану стабілізації та довготермінової перспективи членства — як Боснія або Сербія.

Усі експерти, в кожнім разі, погоджуються, що перспектива членства в ЄС слугує могутнім стимулом для всіх посткомуністичних країн Європи. З одного боку, вона мобілізує суспільство довкола виразно окресленої мети, надає йому необхідну морально-психологічну підтримку. А з іншого боку, всіляко обмежує авторитарні апетити посткомуністичних еліт, змушує їх триматися у більш-менш пристойних (“європейських”) межах, відповідно до зроблених декларацій та зобов’язань. У випадку України цей стимулюючий чинник є особливо істотним, оскільки пов’язаний, крім усього, ще й із питанням української ідентичності. Особливістю цієї ідентичності є те, що історично вона формувалася як альтернатива ідентичності “загальноросійській” (чи загальносовєтській), що її нав’язувала українцям імперія; вона утверджувала свою “іншість” насамперед щодо Росії і відповідно, шукала собі леґітимізації в уявленій (imagined but not imaginary, як сказав би Бенедикт Андерсон) європейськості. “Європа” стала для творців і носіїв цієї ідентичності альтернативним Центром, джерелом необхідних символічних ресурсів, кодів і дискурсів, які давали колонізованим українцям можливість подолати свою периферійність і неповноцінність щодо панівного російського Центру.

Як наслідок, заперечення права українців на членство в ЄС сприймається ними як заперечення їхньої європейськості взагалі, а відтак і їхньої окремої, неросійської ідентичності. Йдеться, словом, про надзвичайно делікатне питання, яке західні лідери — донедавна принаймні, — трактували з дивовижною неделікатністю. Досить згадати хоч би сумнозвісну репліку Романо Проді, що Україна, мовляв, “має не більше підстав бути членом ЄС, як Нова Зеландія” (адже й новозеландці, за його словами, теж мають європейську тотожність). Чи — не менш контроверсійну заяву Ґюнтера Фергойґена, що “кожен, хто підтримує прийняття України в ЄС, може з таким самим успіхом боротися й за прийняття Мексики до США”. При цьому не має значення, що ані новозеландці не прагнуть вступити в ЄС, ані мексиканці не рвуться ставати ще одним американським штатом. Як і те, що ані одні, ані другі не влаштовують “помаранчевих революцій” задля утвердження власної європейськості. Поважні політики в обох випадках свідомо вдаються до ґротескних і, по суті, абсурдних метафор для апріорного оглуплення своїх опонентів, осмішення й дискредитації будь-яких їхніх арґументів іще до того, як вони будуть висловлені. Дискусія і, взагалі, діалог у такому глузливому контексті робляться неможливими, оскільки одну — слабшу — сторону апріорно випхано за допомогою панівного дискурсу у сферу обсесії та девіації.

За кільканадцять років доволі незграбного маневрування між Росією й Заходом Україна, безумовно, істотно підірвала довіру до себе як до можливого партнера в усіх європейських столицях. Євроінтеґраційні заяви українських керівників на тлі вкрай непослідовної зовнішньої і катастрофічної внутрішньої політики справляли враження цілковитої безвідповідальності і закономірно породжували явище, влучно назване у Брюсселі Ukraine fatigue. Схоже, що українські керівники на чолі з президентом Кучмою і самі не надто вірили у власні декларації про близький вступ у ЄС та НАТО. Всі ці заяви виконували радше роль такої собі димової завіси, покликаної відволікти увагу Заходу від внутрішньої політики гіперкорумпованого й дедалі авторитарнішого українського керівництва. Передчуваючи, що така політика рано чи пізно може накликати на них міжнародні санкції, українські керівники мовби посилали сиґнал: “ми, звісно, погані хлопці, але ми ваші погані хлопці”. А до того ж подібні заяви виконували ще дві важливі функції: каналізували проєвропейські устремління справді значної частини українського населення та еліт і водночас давали додаткову можливість шантажувати Росію погрозою зближення з Заходом. Офіційно така політика називалася “багатовекторною”, а неофіційно журналісти прозвали її маятниковою: навесні, як теплішало, український уряд інтеґрувався в Європу, а восени, коли треба було вмикати опалення, зближувався з Росією.

На превеликий жаль, політика Заходу щодо України була не менш двозначною, хоч і з інших причин. На всі “євроінтеґраційні” ініціативи українського уряду Євросоюз відповідав ухильно-дипломатичним “вітанням” і “розумінням”. Водночас конкретніші домагання українців щодо “перспектив членства” наражилися з боку Євросоюзу на жорстку відповідь: “Це питання на порядку денному поки що не стоїть”, або й іще жорсткішу, в дусі цитованих вище Проді та Фергойґена. Те, що кучмівська Україна не могла мати жодних “перспектив членства”, як і мілошевичевська Югославія, розуміли навіть найзавзятіші українські “європеїсти”. Але, на відміну від громадян Югославії, громадяни України не мали жодної можливості зрозуміти з висловлювань європейських достойників, чи головною перешкодою для їхніх “європейських перспектив” є авторитарний режим та брак реформ, а чи якась їхня внутрішня — цивілізаційна чи антропологічна — неповноцінність, або й ще гірше — одвічна й довічна приналежність до “леґітимної” російської сфери впливу.

Під цим оглядом позиція Євросоюзу істотно відрізняється в гірший — лицемірніший — бік від позиції НАТО, чиї лідери від самого початку чітко сформулювали, що двері організації відчинені для всіх європейських країн, зокрема й для України: все залежить від бажання самих українців та від ефективності здійснюваних ними реформ. Євросоюз тим часом навіть після Помаранчевої революції не спромігся запропонувати Україні нічого, крім Плану дій, розробленого ще за Кучми у рамках так званої Політики європейського сусідства (European Neighbourhood Policy, ENP) і ще тоді критично оціненого експертами.

Вже сама офіційна назва цієї політики викликає серед українців обурення, оскільки йдеться в ній чомусь не про “євросоюзівське сусідство” (що відбивало би суть справи), а таки про “європейське”, що автоматично перетворює Україну з леґітимної частини Європи у якогось її “сусіда”, випихає її за межі Європи у міфічну Євразію (улюблений західний евфемізм на позначення Росії з її сателітами). Вкрай невдалим виглядає і прагнення об’єднати у рамках однієї політики “сусідства” такі різні держави, як, з одного боку, Україну й Молдову, котрі претендують на членство в ЄС, а з іншого — Росію та Білорусь, котрі на таке членство не претендують, і тим більше — країни Середземномор’я — від Марокко до Лівану, котрі на таке членство претендувати й не можуть, бо до Європи не належать.

Новий український уряд рішуче відмовився брати участь у цій політиці (ENP), оскільки вона не відповідає концептуально його програмовим засадам — здобуття повного членства в ЄС. Після тривалих переговорів Київ, однак, підписав трирічний План дій — із рядом доповнень та застережень. Зокрема, український уряд підкреслив, що розглядає підписаний документ просто як план співпраці з ЄС на найближчі три роки, поза рамками ENP, котру й надалі вважає для себе неприйнятною. А також — що через три роки, в разі належного виконання укладеного Плану дій, Київ добиватиметься Угоди про асоційоване членство — з перспективою набуття повного членства в середньо- чи довгостроковій перспективі, після досягнення всіх необхідних критеріїв.

М’яч таким чином опинився на полі Євросоюзу і тепер, якщо новий український уряд справді виконає за три роки амбітну програму реформ, Євросоюзу буде вкрай важко, ба неможливо знайти виправдання для подальшої дискримінації України на тлі нічим від неї не “передовіших” західних та, власне, й східних Балкан.

Інша річ — чи те гіпотетичне членство в ЄС реформованій Україні справді потрібне і чи не доцільніше було б розбудовувати стосунки, за прикладом Ізраїлю, насамперед зі Сполученими Штатами? На користь такого вибору промовляє чимало чинників. Америка завжди мала кращу за європейців візію світу і більші амбіції, Київ завжди знаходив у Вашинґтоні більше розуміння, ніж у Брюсселі, американські лідери якщо й хворіли на москвофільство, то не так глибоко і фатально, як лідери західноєвропейські. І хоча в останні роки імідж США в Україні, як і багато де в світі, істотно погіршився, у принципі українців можна переконати, що Америка є відкритішою й прихильнішою до них, ніж закрита й зарозуміла Європа. Проблемою, однак, залишається ідентичність: українці навряд чи заспокояться, поки не отримають від європейців офіційного визнання своєї “європейськості”, себто “неросійськості”, — принаймні у вигляді “перспективи членства”, котра, схоже, важливіша для них, ніж навіть саме евентуальне членство.

 

Символіка і прагматика

 

Одним із перших рішень нової “постреволюційної” влади у Києві стало розблокування вулиці Банкової, де розташований Секретаріат Президента. За часів Леоніда Кучми ця вулиця в центрі Києва разом із під’їздами до неї була перетворена на майже неприступну фортецю: рух по ній було заборонено не лише для авт, а й, на більшій частині, для пішоходів.

Символічне значення цього жесту цілком зрозуміле: нова влада, на відміну від попередньої, намагалася від самого початку бути відкритою — Президент на реґулярних прес-конференціях відповідав журналістам на незручні запитання, Кабінет міністрів ледь не в повному складі вибирався до театру, музею або на ковзанку, а його члени один за другим повідомляли про розпродаж з аукціонів люксусових авт і дач своїх попередників. У цьому, поза сумнівом, був елемент популізму — Президент України не мусить на футбольному матчі сидіти серед болільників, демонстративно уникаючи VIP-ложі, окупованої, здається, навіки двома його попередниками. І не мусить, напевно, виходити особисто до всіх протестувальників та прохальників, що з різних приводів збираються реґулярно під будинком його Секретаріату.

Проте цілком можна зрозуміти прагнення нової влади радикально відмежуватися від попередньої — не лише практично, а й символічно. Протягом останніх років рівень довіри населення до всіх державних інституцій — Президента, парламенту, уряду, місцевих органів влади, судів, поліції — упав майже до нульової позначки. Повернути надійно довіру населення до держави можуть, зрозуміло, лише практичні кроки, але й символічні жести у цьому контексті мають сенс, оскільки сиґналізують про зміну владної команди і встановлення нових правил гри. І тому коли новий міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, на відміну від попередника, не зажадав собі персонального обіду до кабінету, а пішов обідати з усіма до міністерської їдальні та ще й розплатився за обід (чим викликав першого дня в працівників їдальні правдивий шок), то в цьому доречніше вбачати не популізм, а таки повернення чи, радше, встановлення певної норми, яка мала б надалі бути стандартною — для всіх більших і менших начальників.

Україна отримала після революції наймолодший за всю її історію уряд — середній вік міністрів 44 роки. А головне — вона отримала перший уряд, який не був урядом совєтських апаратчиків, урядом старої номенклатури. Найважливіша — і як показує досвід Східної Європи, справді революційна зміна — це передача так званих “силових” міністерств під контроль цивільних міністрів, причому цивільних виразно неноменклатурного походження: міністр оборони Анатолій Гриценко очолював авторитетний, близький до опозиції think-tank, керівник Служби безпеки (до вересня 2005 року) Анатолій Турчинов був депутатом парламенту і заступником Юлії Тимошенко на чолі опозиційної партії “Батьківщина”, а міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, колишній депутат-соціаліст, прославився як один із лідерів акції “Україна без Кучми”, котрий вивчав роботу міліції з протилежного, сказати б, боку барикад.

Але нова влада успадкувала від попередньої безліч проблем, серед яких корупція й беззаконня є, певно, найболючішою і найпідставовішою. Поки що український уряд намагався вирішувати її через репресії й чистки — відкриваючи нові й нові кримінальні справи проти корупціонерів та масово звільняючи їх з урядових посад. За всієї важливості й необхідності таких дій наївно було б сподіватись, що вони ознаменують стратегічне вирішення проблеми. Формування правової держави — справа не одного року, проте вже сьогодні слід подбати про творення незалежного судівництва і, взагалі, ґрунтовне реформування всієї правової системи. Залучення до цієї справи західних експертів та відповідних ґрантів, а також трикратне підвищення зарплат суддям виглядають добрими кроками у потрібному напрямку. Потрібні, однак, інституційні зміни, а не лише персональні.

Друга проблема, яку вже найближчим часом доведеться вирішувати новому урядові, — це проблема старої, технологічно відсталої, енергомісткої, екологічно надзвичайно шкідливої економіки. Поки що ця економіка дає досить стабільний (від 2000 року) приріст ВВП, але досягається він великою мірою за рахунок сприятливої світової кон’юнктури на металопродукцію, а також завдяки марнотратному використанню ресурсів та вкрай дешевій робочій силі (номінальна середня зарплата в Україні становить трохи більше 100 євро на місяць, хоча за реальною купівельною спроможністю вона дещо вища — на рівні 400-500 євро). З-поміж усіх європейських країн Україна тратить найбільше енергії на одиницю продукції, за винятком Росії. Рано чи пізно українському урядові доведеться вирішувати проблему модернізації старих, переважно совєтських підприємств, або й ліквідації декотрих із них (насамперед — нерентабельних вугільних шахт на Донбасі). Самих міжнародних кредитів на цю справу не досить. Уряд уже сьогодні намагається активно залучати в країну закордонних інвесторів, а також стимулювати інвесторів національних. Під багатьма оглядами Україна мала би бути привабливою для інвестицій: зручне географічне розташування (між “Європою” та Росією), дешева й кваліфікована робоча сила, високий загальний рівень освіченості в країні (який, попри постсовєтську кризу, не лише не зменшився, а й істотно зріс), зрештою, стабільна національна валюта і стабільне зростання економіки в останні п’ять років.

Перешкод називають кілька, властиво дві. По-перше, це слабка інфраструктура (брак добрих доріг, готелів, швидкісних поїздів, і взагалі, благ цивілізації — особливо на провінції). І по-друге — неправова держава, яка робить питання захисту інвестицій і, взагалі, вирішення будь-яких юридичних спорів украй проблематичним. Саме тому в Україні, попри високу стабільність національної валюти, банківські кредити залишаються надзвичайно дорогими — близько 20% річних (що істотно обмежує кредитування й розвиток економіки). І саме тому Україна залишається далеко позаду своїх центральноєвропейських сусідів за обсягом іноземних інвестицій на душу населення. Причиною цього традиційно були занадто високі ризики в неправовій, гіперкорумпованій і тому непрогнозованій державі. Навіть ті закордонні інвестиції, котрі начебто робилися в Україну, належали, як правило, місцевим (та російським) олігархам, захованим за фіктивними фірмами в офшорних зонах.

З огляду на близькі парламентські вибори (в березні 2006 року), уряд Ющенка навряд чи відважиться на радикальні економічні реформи, соціальна ціна яких на початку може виявитися значною. Проте вже тепер він міг би і мусив би зайнятися упритул реформою правничою.

І нарешті, третя проблема, яку новій владі доведеться вирішувати, — це проблема “двох Україн” — як у сенсі ідеологічному, концептуальному, так і, на жаль, у сенсі географічному. Попри те що “український”, себто “європейський”, ліберально-демократичний проект, представлений Ющенком, здобув підтримку 52% виборців, альтернативний йому проект — неосовєтський, “євразійсько”-авторитарний — здобув не набагато менше — 44%. Боротьба альтернативних програм чи проектів — річ загалом нормальна на всяких виборах. Але вона неминуче набуває присмаку громадянської війни (принаймні холодної), коли виражає зіткення підставових, несумісних цінностей — як, скажімо, схвалення чи засудження рабовласництва у США в середині ХІХ століття, або продовження чи припинення неосовєтського феодалізму в Україні на початку століття ХХІ. А тим більше — коли в кожному реґіоні країни є виразна більшість прихильників того чи того проекту, — важко втриматися тоді від спокуси ототожнити реґіон із проектом, за принципом “рабовласницький Південь — демократична Північ”, “націоналістичний Захід — проросійський (совєтофільський) Схід”.

Протягом кількох років українська олігархічна влада вела аґресивну антиющенківську кампанію, апелюючи до найтемніших інстинктів гомо совєтікуса, насамперед — до його глибинної ксенофобії і нутряної неприязні до всякої іншості та інакшості, і, відповідно, гальванізуючи засновані на цій ксенофобії антизахідні (передусім антиамериканські) та “антинаціоналістичні” (передусім анти-західноукраїнські) стереотипи. “Антинаціоналізм” у совєтській риториці був усього лише евфемізмом, що прикривав аґресивну українофобію, прабалтофобію і т.д., — достоту як “антисіонізм” був лише прикриттям для офіційного антисемітизму. Ототожнення Ющенка з “націоналістами” і навіть “фашистами” мало на меті не лише його особисту дискредитацію та політичну марґіналізацію його прибічників у межах “патологічної”, “збоченської” (бо “націоналістичної”) Західної України. Воно мало на меті також загальну дискредитацію і марґіналізацію демократичних ідей та ідеалів, уособлюваних і підтримуваних Ющенком та його прибічниками. Пропаґандистська стратегія української влади (і російських експертів, які її обслуговували) будувалася на підміні понять: замість зіставлення двох проектів і, відповідно, цінностей, на яких вони ґрунтуються і які обстоюють, суспільній думці нав’язувалося протиставлення реґіонів, кланів, російських і західних впливів тощо.

Виборча кампанія Януковича проти Ющенка великою мірою повторювала виборчу кампанію “проросійського” Кучми проти “націоналіста” Кравчука 1994 року, тільки що велась незрівнянно брутальнішими, безсоромнішими методами. Парадоксальним чином, однак, ця кампанія призвела до марґіналізації самого Януковича в межах південно-східної України, насамперед Донбасу, — традиційної електоральної ніші совєтофілів-комуністів, котрим тепер довелось поступитися на користь реальних господарів реґіону. Найбільші зміни за десять років відбулися в центрі, де раніше “західну”, ліберально-демократичну орієнтацію мало лише столичне місто Київ. Якщо в 1994 році “проукраїнський” (начебто) Кравчук переміг “проросійського” (начебто) Кучму на Правобережжі лише з невеликою перевагою, а на Лівобережжі безнадійно програв, то в 2004 р. Ющенко буквально розгромив Януковича і на Правобережжі, і на Лівобережжі,— чим і забезпечив собі загальнонаціональну перемогу.

“Захід”, утім, поширився в Україні за десять років досить далеко на схід — до своїх найдальших, сказати б, історичних кордонів. Але чи зуміє він ці кордони в наступне десятиліття поширити ще далі на схід і південь — туди, де його фактично ніколи не було, — залишається під великим знаком запитання. В кожнім разі, якщо йдеться про Крим і Донбас, де українська мовно-культурна ідентичність ніколи не була глибоко закорінена і де політична конфронтація останніх років зробила її фактично неприйнятною, або й відверто ворожою для більшості місцевого наслення, то тут, очевидно, українському урядові й усьому суспільству доведеться шукати нову, інклюзивнішу та універсальнішу формулу національної ідентичності. Що, зрозуміло, не означає відмови від європейських, ліберально-демократичних цінностей, на яких українська національна ідентичність в останні десятиліття формувалася.

Особливістю України є те, що вона поділена під багатьма оглядами, але не розколота практично під жодним. Так, говорячи про те, що більшість росіян в Україні проголосувала за Януковича, не слід забувати, що майже 20% проголосувало, однак, за Ющенка, — причому голосували люди переважно молодші й освіченіші. І навпаки — більшість етнічних українців проголосувала за Ющенка, а проте майже третина з них — за Януковича. Саме відсутність жорсткого детермінізму, власне, й дає надію на поступову інтеґрацію українського суспільства. 20% росіян, що проголосували за Ющенка, — це ніби й не так багато, а все ж це те, чого не можна собі уявити у справді етнічно розколотому суспільстві (наприклад, у Косові або Боснії). Ця цифра, зрештою, могла б бути значно більшою, коли б люди отримували об’єктивнішу інформацію, коли б Ющенко та його прибічники не демонізувалися як “націоналісти” у вкрай брудній пропаґандистській кампанії. В кожнім разі, українське суспільство виявилося дозрілішим, інтеґрованішим, ніж тринадцять років тому, в чому є заслуга як самого суспільства, так і нових, модерніших еліт на його чолі.

Парламентські вибори 2006 року мають стати важливим випробуванням для нової української влади — свого роду складанням іспиту перед суспільством за відпрацьований рік, але також — складанням іспиту перед міжнародним співтовариством щодо рівня демократії, реформування її інституцій та відповідності її процедур європейським стандартам. Ющенко усвідомлює, що йому потрібна реальна (а не ситуаційна, як тепер) більшість у парламенті — для формування стабільного коаліційного уряду та здійснення радикальних реформ. Вибори проводитимуться за новою, суто пропорційною системою — відповідно до пакета змін, зокрема й конституційних, ухвалених у грудні 2004 року у рамках своєрідного політичного компромісу зі старою владою.

“Компромісний” характер Помаранчевої революції вочевидь не міг не позначитись на перебігу сподіваних радикальних змін у багатьох галузях. Коаліція лібералів, соціалістів, популістів і націоналістів, що повстала проти авторитарного режиму Леоніда Кучми, виявилася занадто широкою для формування ефективного і стабільного уряду. Ідеологічна, а подеколи й персональна несумісність багатьох його учасників досить скоро далася взнаки. З одного боку, не бракувало популістських жестів на зразок широкомасштабного підвищення зарплат і пенсій, спроб по-соціалістичному реґулювати ціни та погроз реприватизувати 30 тисяч “незаконно” приватизованих підприємств — що, зрозуміло, не могло подобатись ані внутрішнім, ані міжнародним інвесторам. А з іншого боку, в усіх діях різних органів влади виразно бракувало узгодженості, послідовності та чіткої стратегії.

Близькі парламентські вибори по-своєму теж ускладнили перебіг реформ, спонукаючи всіх учасників коаліції більше дбати про власну політичну рекламу, аніж про марудну і часто невидиму для широкої публіки повсякденну працю. Рано чи пізно така коаліція мала розпастися — як це трапилося давніше і в Литві, і в Польщі, і в Чехословаччині. Тож політичне розлучення ліберала Ющенка з популісткою Тимошенко у вересні 2005 навряд чи варто вважати національною драмою, а тим більше — “крахом помаранчевих ідеалів”. Інша річ — що не кожне розлучення мусить супроводжуватися биттям посуду та витягуванням спільної брудної білизни на публіку.

Певне розчарування, зрозуміло, заторкнуло багатьох помаранчевих ентузіастів, але не трансформувалося поки що — і навряд чи коли-небудь трансформується — у зростання підтримки для їхніх суперників із олігархічно-комуністичного табору. У стратегічному плані поява демократичної опозиції того самого, що й влада, “помаранчевого” походження є фактом надзвичайно важливим і позитивним. З одного боку, “помаранчева” влада нарешті отримала справжнього, авторитетного опонента, який має повне моральне право критикувати всі її помилки. А з іншого боку, пост-кучмівська опозиція виявилася остаточно марґіналізованою ідеологічно, оскільки всі подальші політичні баталії в Україні точитимуться, скоріше за все, вже не між “помаранчевими” та “біло-блакитними” (чи, тим більше, “червоними”), а, радше, між різними відтінками “помаранчевого”. Революція фактично встановила нову точку відліку, нову систему координат, у якій тепер основна боротьба точитиметься не “за” чи “проти” помаранчевих ідеалів, а за їхні послідовніше та ефективніше втілення.

У цьому сенсі революція встановила нову суспільну аґенду, зафіксувала нову якість суспільства й фактично унеможливила масштабне повернення до старих, “передреволюційних” практик. Незалежно від інших своїх результатів — може, й надто наразі вражаючих — вона подолала драматичну розбіжність між якістю владних еліт і самого суспільства, що виникла при кінці 90-х років — великою мірою внаслідок фатального для України рішення Леоніда Кучми балотуватися на другий термін та мобілізації задля цього всіх ресурсів неправової держави. Українське суспільство, можна сказати, виштовхнуло зі свого тіла той тромб, на який перетворився олігархічний режим цілком деґрадованого “ґаранта”, і відкрило собі “нормальний” шлях до подальшого еволюційного розвитку.

Жодна владна еліта, у принципі, не може бути набагато кращою, ніж те суспільство, частиною якого вона є. Зате вона може бути набагато гіршою — як це трапляється у випадку узурпації влади — чи то клікою більшовиків, чи то клікою олігархів. На те, власне, й громадянське суспільство, щоб не допускати такої узурпації. За великим рахунком, лише поступово поліпшуючи якість суспільства, можна поліпшити якість владних еліт. Це тривалий процес, і навряд чи Україна — зважаючи на її історію, ментальність і політичну та іншу культуру — виявиться успішнішою від цивілізаційно подібних Румунії, Болгарії чи Македонії. А все ж це куди краще, ніж той російсько-білорусько-євразійський шлях авторитарного розвитку, до якого значна частина українського суспільства все ще тяжіє.

Нова українська влада, поза сумнівом, відчуває всі спокуси влади попередньої. Насамперед — зберегти механізми неправової держави, щоб тримати своїх опонентів на “шантажистському” гачку. А по-друге, за змогою, — марґіналізувати опозиційну критику, звівши усіх своїх опонентів до блазнюватих “лівих”, яких доповнюють тепер ще й кримінальні (і тому теж малопривабливі та неавторитетні) “олігархи”. Критика з цього табору не є для нової влади загрозливою, оскільки сам табір безнадійно скомпрометований. Натомість критика з боку “своїх” є для нового уряду справді болісною — як показала нервова реакція Президента Ющенка на запитання журналіста “Української правди” про схильність його старшого сина (від першого шлюбу) до dolce vita. Президент, щоправда, невдовзі вибачився — і цей епізод можна вважати під багатьма оглядами символічним. Він, з одного боку, показує, як глибоко в’їлася в українське суспільство, і зокрема у ментальність його еліт, совєтчина чи, навіть, візантійщина, а з іншого — як відчайдушно суспільство намагається цієї спадщини позбутися. Незалежні мас-медії, до їх честі, доволі успішно виконують роль “четвертої влади”, обстоюючи насамперед інтереси суспільства і до певної міри забезпечуючи усе ще недорозвинений в Україні розподіл влад (checks and balances).

Якщо ж ідеться про економіку, то Україна під багатьма оглядами перебуває сьогодні у кращому становищі, ніж Польща 1989 року чи республіки Балтії в 1991-му. Український уряд не мусить вдаватися до шокової терапії, оскільки економіка в основному вже переведена на ринкові рейки — “шок”, хоч і розтягнувся на десять років, усе ж завершився, і тепер треба лише завершити “терапію”. Навіть звичайне наведення порядку й утвердження законності в цій системі здатне дати помітні наслідки — як це показав досвід уряду Ющенка—Тимошенко 2000 року. Серед тогочасних записів, до речі, зроблених майором Мельниченком у президентському кабінеті, є розкішний епізод, де персонаж, схожий на президента Кучму, вислуховує ремствування іншого персонажа, схожого на головного податківця Азарова. Податківець скаржиться президентові на тодішнього прем’єр-міністра Ющенка, що той, мовляв, не хоче підписувати якихось сумнівних документів, незважаючи на усну вказівку президента. “М-да, — гірко зітхає президент, — він не такий простий, як ми думали”.

Прикметно, що навіть відносне сповільнення темпів приросту економіки, спричинене начебто популістськими кроками Юлії Тимошенко, не позначилося істотно на економічному самопочутті суспільства. Скоріш навпаки — завдяки значно кращому збиранню податків та митних зборів, бюджет 2005 року виявився виконаним за 4-від­сот­кового зростання економіки значно краще, ніж бюджет-2004, забезпечений начебто 12-від­сотковим економічним зростанням.

Зрештою, українська Помаранчева революція відбулась не під економічними гаслами, а — насамперед — під морально-етичними; її головною рушійною силою були не злидні, а ображена гідність людей, що усвідомили себе громадянами, а не підданими, і наважилися ті свої громадянські права відстоювати. Вони не чекають відтак “економічних чудес” від нової влади, розуміючи глибину успадкованих нею проблем. Вони готові пробачити їй помилки й тимчасові труднощі. Єдине, чого вони не пробачать новому і будь-якому іншому наступному урядові — це нечесності. Майдан став важливим чинником політичниго життя в Україні, своєрідним обрядом ініціації громадянського суспільства.

Одна моя студентка, що, як і більшість киян, брала активну участь у Помаранчевій революції, зізналася якось, що вони з друзями — великою групою — подали перед виборами документи на американську візову лотерею, green card. “Не те, щоб ми всі хотіли еміґрувати, — каже вона, — але дуже вже неприємною була думка жити ще кільканадцять років під цими кучмами-януковичами. Той green-card був для нас як такий собі рятувальний жилет, на всяк випадок”.

“Ну, і що, — кажу, — виграли?”

“Так, — сміється вона, — один товариш виграв і тепер думає, як дістати той заповітний американський паспорт так, щоб не позбутися українського і, взагалі, щоб не виїжджати з України!..”

“А навіщо йому тоді той американський паспорт?”

“Ну, як же! — дивується вона моїй нетямущості. — Щоб не принижуватися в посольствах і щоб кожен західний прикордонник не трактував тебе як собаку!..”

Я зрозумів. Я знаю це покоління, котре вже повірило, що свободу й добробут можна здобути у себе вдома, але ще не повірило, що довколишній світ готовий це визнати. Поки що це переважно кияни — щасливі мешканці метрополії, де практично нема безробіття і де кожен добрий, наполегливий фахівець може зробити собі кар’єру не гіршу, ніж будь-де в Європі. Але хтозна — якщо в Україні за кільканадцять років політичний “захід” зміг істотно поширитися на схід, то, може, й економічний “центр” зможе так само поширитися з динамічної столиці на все ще застійну і зубожілу периферію?

Навесні, виступаючи перед Європарламентом, Ющенко жартома порівняв Україну зі слоном, який надто довго спав, але нарешті прокинувся. Не знати, чи Президент Ющенко свідомо виводив свою метафору зі старого дитячого анекдоту, а чи алюзія виникла спонтанно, проте сам анекдот варто нагадати повністю.

“Який птах літає найшвидше?” — запитала вчителька школярів на уроці природознавства.

“Орел! Сокіл! Яструб!” — почали відповідати діти.

“Слон!” — втрутився, як завжди не до речі, Петрик.

“Та що ти, Петрику! — здивувалася вчителька. — Хіба ж слон літає?!”

“Взагалі-то, ні, — погодився Петрик. — Але якщо вже полетить!...”

 

{mos_sb_discuss:5}