Щойно журнал іноземної літератури «Всесвіт» справив ювілей: 80 років від заснування. Найяскравіше враження з урочистого вечора — демонстративна відсутність будь-кого з Міністерства культури та Держтелерадіо, яке нібито мусить здійснювати державну опіку над книжками та періодикою.

Ідеться не про ритуальні привітання головному редакторові та колективу часопису — ходить про оприлюднення державними службовцями свого вектору: ти за «красних» чи за «білих»? Коли 1925-го року в Україні заснували журнал іноземної літератури — це була перемога вектора Миколи Хвильового, який ставив питання руба: «Європа чи «просвіта»? ». Інакше кажучи, заснування «Всесвіту» було вакциною супроти малоросійської «традиції обмежености й несмаку» (І.Дзюба). Причому Хвильовий у своїй аналітиці міжнаціональних літературних впливів сягав ґеополітичних висновків: «Не можна мислити соціяльного критерія без психолоґічної Європи».

У сьогоднішній Україні така постава зветься євроінтеґрацією. Протистоїть їй, умовно кажучи, «шароварщина», що її репродукують «гуманісти від слова «Умань» (П. Загребельний). Коли інфікована ними маса починає мислити, як «героїня» Марини Меднікової ( «Я нічим не відрізняюся від, приміром, Леонардо Ді Капріо. Окрім вроди, таланту й гонорарів» ) чи персонаж Михайла Жванецького ( «Ну що таке Ойстрах? Заберіть від нього смичок, скрипку, костюм, авторучку. Хто буде перед вами?» ), — тоді база порівняння, тест на «європейськість» у вигляді публікацій «Всесвіту» просто непотрібні.

Виходить простий силоґізм: оскільки Мінкультові не потрібен часопис світової літератури, то цій «сонячній оселі безвідповідальности» (С.Поваляєва) не потрібна й євроінтеґрація. Кажете, такого бути не може, щоб Президент країни показував рукою в один бік, а держслужбовці, вивертаючи шиї, позирали в інший? А оно голова Антимонопольного комітету Костусєв натикав столицею плакатів із власним фейсом та гаслом «С нами Бог и Россия!» Як висловився би Чехов, «запах же який, міазма яка!» — і що, пан Ющенко вже звільнив цього аґента впливу від державної служби?

«На сьогодні одна з найсерйозніших проблем української гуманітарної науки — її відірваність від найпередовіших досягнень західноевропейської і світової наукової думки», — писав Джеймс Мейс, і це повною мірою стосується й нашої літератури. Поза «Всесвітом» переклади з іноземних літератур в Україні не виходять. Тобто, виходять, але виключно за гроші самих іноземців. А тому це далеко не завжди осетрина першої свіжости. Але — дарованому коневі в зуби не заглядатимем. Краще замислимося, для чого французам, німцям, голландцям та іншим американцям витрачати бюджетні гроші суворої звітности на просвіту українських читачів? Усе просто: імідж культурної нації утворює в головах іноземних споживачів режим найбільшого сприяння для купівлі будь-якого іншого, після книжок, імпорту. Навіть непотрібу, якщо він походить з країни Рабле, Ґете, Еразма чи Селінджера.

Тому-то з іноземних послів в Україні їхні МЗСи суворо питають за збільшення українських перекладів. Наші ж посли просто «не озадачені» працювати з перекладачами і видавцями країни перебування заради просування української літератури, за якою міг би легше йти вітчизняний ширвжиток. Ну, немає у нас сьогодні грошей, аби відкривати по світу українські Британські ради…

Стоп! А Український культурний центр у Москві?! Британська рада в Україні пропонує нашим видавцям права на твори лавреатів та номінантів Букерівської, Оранжевої, Дублінської та Нобелівської премій. А Український культурний центр у Москві — запропонував російським видавцям права на переклад бодай сьогорічних лавреатів Шевченківки (Матіос, Кримський, Слабошпицький, Коцюбинська)? А про це хтось взагалі думав? Коли кілька місяців тому висока міністерська делегація поїхала туди з інспекцією, йшлося зовсім не про українську книгарню, яка раніше посідала увесь перший поверх цього Центру, а тепер тулиться у комірчині, з асортиментом меншим, ніж у привокзальному кіоску. Піднімалися вагоміші питання: один дiяч наполегливо цікавився, чи не час уже змінити форму власности тамтого ресторану на більш «помаранчеву». Ех, «як змістовно і солодко можна нічого не робити» (Т.Прохасько)!

За часи незалежности в Україні видано трохи більше двохсот книжок, перекладених з французької. 150 з них — на гроші самих французів. Росіяни ж лише за півроку 2005-го переклали й видали 472 французькі книжки. Якась частина з них (сьогодні вже помітно менша) також профінансована Міністерством закордонних справ Франції. А от вам оцінка українському МЗС, виставлена тою ж статистикою Книжкової палати РФ: за перше півріччя вийшов лише один переклад з української.

Мінкульт призначено розпорядником 11-ти мільйонів бюджетних гривень на підтримку літературних журналів. Якщо вже там немає «Всесвіту» — то про які журнали йдеться взагалі? А на титулі російського аналога — журналу «Иностранная литература», що виходить утричі більшим обсягом, — красується напис: «Журнал виходить при фінансовій підтримці Міністерства культури і масових комунікацій Російської Федерації».

Костянтин РОДИК - головний редактор журналу «Книжник-review», спеціально для «Дня»

Співавтори:

• Микола ХВИЛЬОВИЙ. Україна чи Малоросія? — К.: Смолоскип, 1993.
• Павло ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ. Брухт. — Х.: Фоліо, 2002.
• Марина МЕДНІКОВА. Крутая плюс. — Л.: Кальварія, 2005.
• Михаил ЖВАНЕЦКИЙ. Мой портфель. — К.: Махаон-Україна, 2004.
• Світлана ПОВАЛЯЄВА. Замість крові. — Л.: Кальварія, 2004.
• А.П.ЧЕХОВ. Собрание сочинений. Т.II. — Москва-Ленинград: Госиздат, 1929.
• День і вічність Джеймса Мейса. — К.: Українська прес-група, 2005.
• Тарас ПРОХАСЬКО. Непрості. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002.

 

«День», №198, п'ятниця, 28 жовтня 2005