Жорж-Леон ҐОДО
ПОЕЗІЇ В ПРОЗІ
З французької переклав Віктор МОТРУК
" Писати, щоб читали й через тисячу літ..."
Закарпатська школа художнього перекладу має неабиякі здобутки. Перекладацька майстерність Ю. Шкробинця, І. Мегели, П. Скунця, І. Петровція чи В. Фединишинця відома далеко за межами Срібної Землі. З французької, зокрема поезії Ш. Бодлера, П. Верлена, С. Малларме, А. Рембо, перекладав ще Ф.Потушняк. “Літанії сатани” Ш. Бодлера в поетичній інтерпретації закарпатського поета І. Петровція засяяли яскравими українськими барвами.
За образним висловом літературознавця Д. Наливайка, “французька поезія другої половини XX ст. нагадує численні струмки, що течуть у різних напрямках, прокладаючи своє русло...” Дзеркальний поетичний ручай, що б’є з глибини земної у провінції Пуату-Шарант, на заході Франції, живить повноводну ріку французького красного письменства гуманістичною поезією одного з найцікавіших французьких авторів XX ст. Ж.-Л. Ґодо (нар. 1921 р. у селянській сім’ї. Закінчив інженерний факультет Вищої сільськогосподарської школи і кілька років працював на будівництві. Потім вирішив присвятити себе літературній творчості. Донедавна його не було в українських перекладах. Дивно, що наших столичних майстрів художнього перекладу не приваблювала поезія, яку вже оцінили і видали в Японії й Америці. Знайомити з нею українських шанувальників поетичного слова випало перекладачеві з Ужгорода. Перші переклади Ґодо по-українському видрукувала на своїй літературній сторінці обласна газета “Новини Закарпаття”. Перекладач надіслав примірник автору в Маньє, що у департаменті Де Севр. Невдовзі одержав відповідь. Жваве листування допомогло мені краще пізнати його життєву і творчу філософію, головним принципом котрої був такий: “Писати, щоб читали й через тисячу літ...” А в лютому 1999 р. від дружини поета Мадлен Ґодо прийшла сумна звістка: 22 січня у шпиталі м. Ніора його не стало. По той бік трагічної межі зосталося багато задуманого, зате по цей її бік — значно більше здобутого. Автору таки вистачило часу, аби сказати своє слово в поезії, і це слово — вагоме й містке, з властивим його творчій манері точним, вражаюче конкретним, зримим зображенням, своєрідність якого полягає в органічному злитті простоти й філософії.
——
Перекладено за виданням: G.-L. Godeau. Les mots simples // Nouvelle Revue Française, № 101, 1961; Quand les jours. — Caen : La Corde Raide, 1979; La vie est passée.— Chaillé-Sous-Les-Ormeaux: Le dé bleu, 2002.
© Віктор Мотрук, 2006, переклад.
Поезія Ґодо яскраво виявляє французький характер і водночас має універсальне значення, проектуючи чисто французькі цінності на загальнолюдську площину. У час глибокої кризи технократичної парадигми розвитку суспільства гуманістичне поетичне мистецтво Ж.-Л. Ґодо сприяє вихованню нового типу особистості.
Віктор Мотрук, Ужгород
Перекладач Віктор Мотрук — науковець УжНУ. Після вищих студій у Чернівецькому держуніверситеті працював за фахом учителем французької та німецької мов, відтак підвищував мовну та педагогічну майстерність у Московському педінституті іноземних мов ім. М. Тореза. З 1981р. викладає в УжНУ. Ознайомлення українського читача з поезіями в прозі французького поета Ж.-Л. Ґодо стало його перекладацьким дебютом. У часописі “Тиса” (№ 1—2,1996р.) надрукував переклади віршів французьких поетів з Оверні (провінція у центрі Франції) — “Ластівки з Оверні".
Життя у розпалі
Коли у вас не корчить ноги, не болять ані живіт, ані голова, коли двері вашої оселі не зачиняються від гостей, і коли міст, який будуєте, книга, яку пишете, пара черевиків, яку шиєте, набувають потрібних рис.
А коли до того ж стоїть погожий день і листоноша приніс вам листа від друга, знайте, що свято вашого життя у розпалі, і гріх шукати ліпшого.
Дерева
Дерева — наші сусіди. Такі ж самі, як пекар чи гаражист. Вони живуть поруч із нами. За відра життєдайної води віддячують нам своєю тінню й прохолодою, а затим кожен із нас вертає до своїх буденних проблем, до своїх вітровіїв.
Погладити стовбур дерева — те ж саме, що потиснути руку пекареві.
Людина із собакою
Селяни, котрі лагодять свої огорожі в Маре, називають мене "людиною із собакою". Щоб бути в гарній фізичній формі, ходжу якомога більше, спираючись на ціпок, а пес завжди поруч. Балакати не люблю, балачки наганяють на мене нудьгу.
Ті, хто полюбляє читати, впізнали мене якось на світлині в газеті. І здивувалися: “Овва, так він поет? Старий пересмішник!” Люди добрі, хіба ж я з когось глузую? Я лише дивлюся на небо, милуюся тополями, спостерігаю за качками і більше нічого...
Якогось дня я вже не вийду на прогулянку. З незалежних від мене причин. Ті, хто це зауважить, похитають головою і скажуть: “Шкода, компанійський був чолов’яга. Ми вже й звикли до нього”.
Юний сеньйор
На кермі мого білого вітрильника випинаю груди, щоб бути схожим на Аполлона у бронзі.
Юні весталки, розчісуючи біля мам коси, мріють переночувати на моєму човні.
Якщо я котрусь із них виберу.
Та для цього потрібно зійти на берег, а на ньому я всього лиш людина, що незграбно ступає по гальці.
Батько
Коли ми з батьком котимо колоду, щоб її поколоти, кора впивається в мої долоні, а його долоні — в кору.
Татові сімдесят. Широкоплечий, кремезний, мов дуб. Бідкається, бо поспішив продати свого коня. Бо працювати в саду і куховарити — хіба ж то чоловіча робота?
Узимку через дощі мусить сидіти вдома. Похмурий, сердитий, що сила застоюється в м’язах, снує всенький день по хаті, мов сновида.
Допомогти йому було б легко, якби він шукав помочі.
Прозора коханка
Цей чоловік у машині один, але радіє так, немовби стискає в обіймах викрадену жінку.
Чим швидше він їде, тим сильніше перса вітру — пружні й грайливі, мов м’ячики, натискають на відкриту долоню.
Так міцно, що можна й збитися з дороги.
Рівнозначність
Я пишу вірша за віршем, а мій брат плете кошика за кошиком.
На світі багато цвинтарів, а на цвинтарях спочивають небіжчики.
Є серед них кошикарі, котрі плели кошики, як мій брат, а є й поети, що мережили вірші, як це роблю я.
Є також старі кошики, у які рвуть вишні, і старі вірші, що їх вчать напам’ять школярі.
Написати гарного вірша так само важко, як виплести добрячого кошика.
Селянки
Як була ще малою, мама брала її з собою на базар, щоб допомагала торгувати тим, що Бог послав, і мозолясті руки виростили на фермі. Рано-раненько брали кошики, повні усякої всячини, і чалапали у дощ чи проти вітру десять кілометрів до міста. Опівдні, вже з порожніми корзинами, заходили у кав’ярню, завжди в одну і ту ж саму, щоб перекусити за столом, накритим білим обрусом. Розплатившись, лічили, скільки залишилося з уторгованих грошей. Зазвичай залишалось мало, іноді взагалі ні копійки. Та вони не жалкували за витраченими грошима, головне, що вони пообідали у місті. Не як селянки, а як міські пані.
У моїй голові
Я — підкидьок із казки, котрого мама залишила біля джерела. Але, на відміну від казкової, моя рідна ненька по мене не вернулась.
А мені так кортить її побачити. Іноді уявляю її собі і видивляю серед жінок. Ні, не поміж тих безтурботних і веселих, обвішаних дітьми, а поміж гонорових шляхетних пань, які мчать повз мене на авто і навіть голови не повертають у мій бік. Могла б вона бути і продавщицею газет, бо і їй, бідній, не під силу виростити дитину. Ось такі сумні думки рояться в моїй голові, і ніхто не зможе їх прочитати.
Ніхто, крім моєї матусі.
Найголовніше
у житті — захоплюватись і бентежитись. Якщо ж цього недостатньо, щоб уберегтися від ударів долі, то раджу: не відповідати злом на зло, не вимагати сатисфакції за образу, не кликати на поміч, не скиглити і не глузувати з іншого. Уміти промовчати. Не дозволяти собі панібратства. Із шкіри вилізти, а допомогти. Стати у пригоді, не розраховуючи на взаємність. Насамкінець, втопитися самому. Попередньо подбавши про оплату за власний похорон.
Барон
Родина де ля Ф... дворянська. Вони їздили у кареті і ховали своїх померлих на верхній алеї цвинтаря. Ажурні хрести могил вирізнялися на тлі неба. Замковим двором гордовито, плавно походжали пави і павичі, їхні різкі крики долинали аж до села.
Останній нащадок аристократичного роду помер злидарем. Бороду мав брудну і скуйовджену, кухня була закурена, мов димар, у місто ходив пішки. Батько недолюблював барона, хоч той, вітаючись із ним, знімав капелюха.
А тепер на цвинтарі вони лежать поряд. Обоє з непокритими головами.
Рукавичниця
Ірен сімдесят. Живе нижче мене в будинку, що сповзає у річку. Коли ріка виходить з берегів, Ірен лякається і молиться Богу, щоб допоміг їй перебритися у безпечне місце. Всевишній прислухався до її молитов. Приглянула собі гарний особнячок на пригорбку. Зовсім новий, та ще й з альтанкою і м’якими килимами. Рада невимовно. Запросить на новосілля друзів. І я там буду. Шепну їй на вухо: “Ти велика буржуйка” .
А наразі Ірен у старій хаті і, повертаючись щоранку додому з газетою, я усміхаюся маленькій рукавичниці, котру стрічав на мосту, як нам було по двадцять. Вона все ще гарна. Яким же я тоді був неуважним!
Борошно
З діда-прадіда у нашому селі жили хлібороби. Вирощували збіжжя, мололи у млині, просівали борошно і пекли з нього запашний хліб. Ще гарячі буханці везли на продаж у місто. Але життя змінилося: старі хлібороби повмирали, а молодь відвернулася від землі. Завмер і млин: велике колесо вже не крутиться, не шамотять більше жорна по пашниці. У пекарні велика піч чорним отвором сумовито й докірливо дивиться в очі. Можна нахилитися і заглянути всередину. В глибині спочивають одна коло одної довгі лопати. Лежать і згадують славні часи...
Остання воля
Життя добігає кінця. Я й не зогледівся, як воно промайнуло, а коли це збагнув, то був заскочений. Ну що ж, саме час розібрати папери, щоб полегшити роботу тим, кому вони знадобляться.
Ти, як завжди, хочеш мені допомогти. Твої думки слушні, а руки швидкі. Знаєш, що варто зберегти, а що викинути у смітник. Мені нічого додати.
Знаю, що ти будеш поруч до кінця. Подбаєш про скорботні повідомлення, про похоронну карету і достойний похорон. Потурбуєшся також про надгробок із сірого каменю. З моїм портретом і написом золотими буквами. Щоб пам’ятали...
Селекціонери
Їм ще й двадцяти нема. На пшеничному лані вони одні. Він, стоячи на колінах, розтирає у долонях найбільший колосок. Вона ж нахилилася до його рук, щоб краще розгледіти.
Притулившись головами, вони ніжно щебечуть про землю, добрива, посіви.
Так ніжно ще розмовляють про кохання.
Завіса
Колись я впаду на порожню дорогу віддалік села і людей. Мій собака попервах потішиться з моєї незграбності, відтак, гадаючи, що я задрімав, примоститься поруч і теж заплющить очі. Хтозна, як довго він так лежатиме і коли моє мовчання його нарешті стривожить. Не відаю також, що він зробить опісля. Бо мій пес настільки ж загадковий, як і чорний.
Архіваріус
Пен — архіваріус. З папкою на плечі, спритно, мов мавпа, вилазить на драбину і розкладає папери. Дбайливо: документ до документа. Бо кожна справа — це історія моста, міста чи життя вченого. Друкарки глузують з його сірого халата. Але життя Пена таке повне, що насмішки відскакують від нього, як кулі від скелі.
Бог
Іноді, простоявши марно з вудкою увесь пополудень, пошепки прошу Бога: “Господи, пошли мені щуку”. Звичайно, у цей час Бог десь в іншому місці або ж свідомо пропускає моє прохання повз вуха, вважаючи, що мені вистачить тих двох щук, які я зловив учора. Він знає, що моя морозильна камера повна, що мої руки й ноги на місці і мені справно служать, а ще йому відомо, що маю в сумці короткі духмяні сигари, які смачно палити. До того ж Бог опікується не тільки людьми, а й щуками. І забавляється, спостерігаючи, як я раз по раз закидаю вудку то поміж дерев, то у водорослі. Якщо мій гачок порожній, значить, це завдяки йому. Бо ми з ним спільники, і лише ми це знаємо.
Пережити важку втрату в собі
Вони все зрозуміли лише тоді, коли в хату внесли домовину. Їм, цим трьом кремезним юнакам, підскочити б до злодіїв, котрі хотіли покласти у неї і забрати назавжди їхню неньку, і відштовхнути в небуття. Але перед заплаканим батьком, який розставляв стільці, вони вибігли надвір, щоб побути наодинці, кожен у своєму кутку. За мить повернулися для останнього прощання. Лише наймолодший залишився у глибині саду, сховавши у долонях обличчя. Вийшов лише тоді, коли батько обняв його за плечі і сказав, що попрощався за нього і що мама була цьому рада.
Вогник
Ось мій улюблений столик, моє улюблене кріслечко, ліворуч у столі шухляда, на столі новий олівець, папір, а в голові у мене жевріє блукаючий вогник. Я підстерігаю його, хапаю за шию і душу щосили, допоки він не спалахне пожежею. Але й великий вогонь згасає. Темна й холодна ніч заповнює усе. За своїм улюбленим столиком сиджу і чекаю, щоб розгорівся тремтливий вогник.
Мільйонер
Щоранку чекаю, коли ти постукаєш у двері. І дивлюся, як ти входиш у кімнату. Тішуся, що моє обличчя тобі не гидке. Простягаю праву руку, потискаю твою усіма п’ятьма пальцями.На моїй лівій руці також усі пальці цілі. І ноги в порядку: не кульгавий.
Я — бляхар. Працюю і їм уволю. На чужих жінок не заглядаюсь.
Коли подумаєш, скільки на світі горя, то як же не вважати себе мільйонером?
Великий трамплін
Там, нагорі, вони злітають одні за одними, наче орлята з гнізда, але гарніше від птахів; вони відштовхуються від краю трампліна і падають вниз, склавши крила, які розкривають лише тоді, як сідають, спружинивши ногами в кінці польоту і зробивши умілий віраж, щоб постати лицем до всього з високо піднятою головою без зайвого подиху.
Дерево
Рибалю на заболоченій річці, віддалік від усіх. Посипався наглий краплистий дощ. Вибираю найвищу тополю і спираюся спиною об її стовбур. Ми ще довго залишаємося сухими.
Якщо налітає поривчастий вітер, моя гостроверха тополя легенько штовхає мене, немов попереджаючи: стережися! Але ж я впевнений, що ніякі бурі їй не страшні, вона, як і досі, колихатиметься шелестливою кроною. А тим часом я ще тісніше пригортаюся до моєї сріблолистої подруги, розмовляю з нею.
Велика битва з буревієм, яку вона веде за нас обох, не залишає їй часу для відповіді.
Металісти
Легковик, намет, хусточки на шиї, навіть очі пригаслі та сірі, як і їхні неділі.Вони п’ють каву і пиво, балакають про зарплатню — спокійно, неквапно, але надто вже голосно. Все їхнє життя пройшло на заводі. Сьогодні — неробочий день.
Не відразу звикаєш до тиші.
Ілюзії
У кожного із нас свій спосіб любити бідолашний народ.Ось ти, наприклад, крокуєш із ним пліч-о-пліч, розповідаєш йому про його злидні, разом ви будуєте краще майбутнє.
А я його лише люблю, і нічого більше.
Ніколи не варто втрачати ілюзій. Вони — життя.
Жермен
Завивання ярмаркових атракціонів ріже Жерменові вуха, немов гуркіт потяга, що влітає в тунель.Жермен ніколи в житті не їхав потягом; не поталанить йому й покататися на каруселі, бо п’ятдесяти франків, що лежать у кишені, не вистачить, щоб відчути щастя.
Аж ось Жермен побачив книжковий лоток й усміхнувся: “Я знаю, на що я їх витрачу!”
Вийняв із кишені монету, підійшов до книгаря, щось йому схвильовано пояснив, заплатив, узяв книгу й пішов.
Неписьменний робітник пилорами Жермен поніс додому новеньку книгу поезій.
Оновиться й Жерменове життя.
За рівність
Чорний, мов шахтар, Калікст падає від втоми.Вила тремтять у його старечих руках.
Зате на сіножаті вишукувалися в ряд вісімдесят копиць еспарцету.
На сусідньому полі — також вісімдесят копиць.
Між них — молодий косар з піднятою у дружньому вітанні рукою.
У відповідь Калікст підняв і свою — за рівність.
От лише їхні серця б’ються у різному ритмі, у кожного своя частота. Це їхня особиста справа.
Калікст і сьогодні повернеться увечері додому з високо піднятою головою.
Є ще порох у порохівницях!
Франсуа-Моріс
Дайте мені для життя дерев.Йому дали. А він помер разом з ними.
.......................................................................
Щоб провести його в останню путь, нас з міста прибуло небагато.
Вони — бо покійний був лауреатом Римської премії, а я — бо нам часто доводилося разом боронити справу миру й дружби на землі і я для нього був “представником дружнього народу”.
* * *
Його винесли у труні зі світлого дуба, відтак усі рушили до великої рівнини — ті, що були одягнуті у темні костюми з дорогої тканини, дівчинка і вітер...
* * *
Мрець, здавалося б, завжди всього лише мрець.
Але лауреат Римської премії і комуніст у червоній труні — таке побачиш не часто. Тому школярі видерлися на огорожу і мовчки проводжають поглядом жалобну процесію.
Землекопи
Гербовий щит сім’ї Дусіне є знаком благородного роду.Тому й викинув пан нотаріус звечора надвір маленьку сучку, запідозривши її у нечистокровності.
І це у грудні, коли вікна вже взялися багряним інеєм.
Троє хлопчаків розповіли вдома, що землекопи, котрі копають рів для труби, розклали багаття, щоб вона зігрілася.
Однак мама заперечила, що у них зачорні бороди, щоб гратися з вогнем.
У дітей борода ще не виросла, вони люблять пломеніючий вогонь і справді бачили, як робітники розтирали собачці задубілі лапки.
Але про такі речі слід говорити стиха і лише серед дітей, коли дорослі їм не вірять.
Соціалізм,
супутник моєї молодості, ми з ним йшли пліч-о-пліч, покладаючись один на одного. Якщо його метою був споживчий кошик, то мені пощастило більше, ніж йому. Мій кошик наповнений по вінця: маю хату, машину, три костюми, чекову книжку і подорожую куди схочу. Ти ж багато разів намагався дорівнятися до мене, але щораз тобі чогось бракувало, ти не зумів скористатися з нагоди, ти ніколи не знав, яким шляхом іти. Ким же ти є сьогодні? Солодким словом? безмежністю? міражем?
Літня пані
— Ні, ви помиляєтесь; гадаєте, що коли сад губить листя, втрачає духмяність, то він умирає? Насправді, душа його жива. Я його добре знаю — ми з ним ровесники; колись тут не було гарнішого саду. Зрештою, чи ж прилітали б сюди дрозди, ворони, надто обережні шуліки, щоб впасти на здобич, скуйовдити собі пір’я, причепуритися, попустувати, безтурботно пощебетати в його кронах, якщо б він відмирав? Влітку чи взимку, він радо стрічає їх, мене, вас. Той, хто каже, що дерево може впасти на хату, на дітей, — наклепник! Старі дерева, як і старі люди, дуже витривалі. Коли ж відчують, що життя добігло кінця, то дадуть про це знати по-своєму. І що за дивна звичка — прискорювати події!
Сім’я
— це мережа з великими вічками блідо-рожево-лілового кольору, під якою шукаємо дружнє плече, затишний куточок, щоб почувати себе приємно;
щоб за зарплатню одержувати ковбаси, печиво, трохи метушні й галасу, вдосталь кпинів;
коли ж терпіння вичерпується, у голові крутиться думка про звільнення; наче й нічого не сталося, насвистуючи, відходимо вбік, віддаляємося; ми вже майже вільні,
та, щойно припіднявши сіть, опиняємося в руках двох жандармів, котрі приводять нас до суду, де хитрі й улесливі судді дружньо дивуються й жалкують, вони залюбки скували б нам руки ланцями, на ноги наділи б кайдани з важкими ядрами, щоб посміятися з нас увесь день, тиждень, решту часу.
Але останньої миті пускаємо в хід силу, що її зберегли у м’язах рук; вона ламає стільці, трощить голови і прориває у мережі таку діру, що прагнення волі зникає, натомість хочеться вибачитись за завдані турботи і чимшвидше заплести проріху. Бабусі поспішають нам на допомогу.
Щастя
Щастя не висить на дереві. Воно — не птаха, не кінь, не потяг, навіть не блакитне небо. Щасливі люди живуть в підземеллях Туггурта1. Це сивочолі діди, котрі сидять у нішах. Звиклі до пітьми, бачать здалеку, як ви навпомацки йдете до них, і, підібгавши ноги, дають пройти. На ваш несміливий добридень наперебій запевняють, що ви дорогий гість. Вони не почувають потреби затримати вас чи піти за вами услід, вони лише супроводжують вас душею, бо саме у цьому закритому просторі живе їхній спокій.
Ларзак2
Тут лежить наша матінка-земля. Її старечі груди викарбовуються на горизонті. Широке порожнє черево кам’яне, а ноги занурені у самшит. Сиджу у неї на долоні і бачу між пальців недописану книгу. Зараз піднімуся до її голови: там, у порожнинах, напевно, ростуть рідкісні рослини.
Пір’їсті хмаринки, небесні лебеді, запам’ятайте цей день.
——
1 Туггурт — оазис в алжирській Сахарі, місто з населенням 77 тис. жителів — торговий і туристичний центр.2 Ларзак — вапнякове плато площею 692 км2 між Севенами і долиною річки Дурбі, найвища точка — 904 м.
Старий у супермаркеті
Він вибрав найдобірніший мигдаль, найсоковитіші пагони спаржі; поклав великий кусень шинки, домашнє курча, устриці, шматок сома, три грудки козячого сиру, коробку тістечок, дві пляшки найдорожчого вина — бургундського і шампанського; ага, не забути хліба — його всі беруть. Наповнивши доверху візка, повернув, щоб уникнути черги біля каси, у відділ одягу. Там приміряв берета. Пасує! Повісив його на шампанське. Ось і все, по святі. Руки в кишенях, вийшов з магазину через дверцята “Без покупок”. Надворі сидять удвох із мрією на лавці і регочуть.
{mos_sb_discuss:5}