Торґні Ліндґрен (Torgny Lindgren) — сучасний шведський письменник. Народився 1938 року на півночі Швеції (Вестерботтен). Автор книг: “Вірші з Віммербю” (1970), “Шкільні абищиці” (1972), “Різне” (1973), “Алкогольний князь” (1979), “Лякає тебе мить” (1981), “Слід змія на скелі” (1982), “Красуня Мераб” (1983), “Вірсавія” (1984), “Легенди” (1986), “Бог кохання Фре. Життєпис” (1988), “Джмелиний мед” (1995) та ін. Повісті “Слід змія на скелі” та “Джмелиний мед” вийшли в Україні (переклад Ольги Сенюк, “Кальварія”, Львів, 2002). Ці легенди перекладено за виданням: Torgny Lindgren. Legender. Norstedts Forlag, Stokholm, 1986.

Торґні ЛІНДҐРЕН

ЛЕГЕНДИ

 Зі шведської переклала Галина КИРПА

 

 3

Була колись на околиці Даларна в Мурі велетенська жінка, прозвана Кипою, а під її лівою груддю в кишеньці мешкав художник Цорн. Він малював аквареллю малесенькі картинки, а на пластинах міді гравіював ще менші. Маючи божий дар, малював плюскіт хвиль, сонячне проміння, жагучу зелень, різьбив на гравюрах дітей та безтурботних жінок, які належали воді й зелені. У складці шкіри, де він жив, було задушно, час од часу він великою таркатою ганчіркою витирав піт з її м’яких стін.

Та ось Кипу схопило серце, й вона померла. На жаль, такий розквіт щедрот і рятівне тепло завжди скороминущі, одночасно зі страхітливим передсмертним ударом свого серця та жінка викинула Цорна в світ.

І Цорн виявив, що світ цей повен бляхи, цегли, бетону, скреготу, холоду й галасу, одне слово, якогось готичного жахіття.

Проте світ відкрив для себе, що Цорн, пройшовши свою науку під груддю Кипи, малює прекрасніші картини й вирізує правдивіші гравюри, ніж будь-кому досі то вдавалось. І йому замовили намалювати портрети короля й королеви, кількох банкірів і президента Америки.

Він зробився князем видатних митців.

І нажив нечуваних багатств.

Але тужив за домівкою.

Домівка!

—————

© Галина Кирпа, 2006, переклад.

 

Він малював лісові озерця, Середземне море, ярмаркові майдани, Гамбурзький порт і простолюд. Малював, а його ввесь час проймав біль бездомности. Часом він малював і свій портрет з похмурими тужливими очима.

Його серце прагнуло додому, в рідне гніздечко.

Іноді він зривався в пиятику — жлуктив неймовірно гидку суміш із віскі, коньяку, абсенту й портвейну, й допивався до того, що алкоголь роз’їдав ізсередини його обличчя до крови.

До нього приходили жінки з Даларна — тілисті, красуні із червоними стрічками в косах; він сидів і пас їх очима, а по його щоках котилися сльози, деякі жінки співали йому давніх колискових, любовних пісень і плачів, і тоді він ще дужче давав волю сльозам. Він ніяк не міг удосталь на них надивитися, що привабливіше вони всміхалися й співали, то нестерпніше й нещадніше озивалась його туга за домівкою.

Зрештою він у відчаї надумався змалювати нову Кипу, заново створити Кипу, яка була колись його оселею й вітчизною.

На м’яких, мов людська шкіра, полотнах він вимальовував оголених жінок, які купалися в озерах, роздягались на ніч або грали на невеличких гітарах чи нестямно, але трохи соромливо розхиляли поли халатів, показуючи свою наготу; малював і жінок, що грілися біля кахляних груб, хоча самі пашіли куди більше за будь-яку кахляну грубу — здавалося, ніби той червоний жар на їхніх тілах виступає зсередини.

Ті жінки були міцної статури, жіночні, неймовірно розкішні; своїми могутніми грудьми й плечима вони підпирали небо — краєвид на задньому плані, їхні роздобрілі стегна лискотіли від жирових складок, а животи роздавалися так, що здавалось, ніби їх виліпив якийсь гончар, до того ж майже всі вони були при надії.

Та хоч як він старався, хоч які великі полотна вибирав і як очищав чи змішував фарби (в його скрині лежало лише чотири велетенські тюби), хоч із якою силою він клав мазок за мазком, та жодна жінка не ставала Кипою.

Даремно він малював їх, починаючи зсередини: накидав скелет, а тоді наповнював його нутрощами і вбирав у плоть, з’єднуючи жилами, хрящами й плівкою, а потім усе покривав рожевим товщем і прозорою еластичною шкірою з гарячими кровоносними судинами. Даремно, бо так і не створив собі кутка, де прихилити голову.

Жінки виходили бездоганні, та все ж їм чогось бракувало.

А минав якийсь час, і він не раз шматував їх від гніву й розчарування. А може, й від марного сподівання наперекір усьому знайти манюню кишеньку, куди можна було б заповзти.

Однак він не зневірився, без угаву наймав нових натурниць. Та, перша жінка, ще жила в ньому, то в неї в складці під її лівою груддю йому велося, мов у лоні матері чи в робітні, щодня до його дому у великих скринях підвозили нові туби фарб, цілі сувої полотен та всілякі рами. Хіба майстер коли-небудь згортає руки?!

Так він і підтоптався, старість заскочила його в розповні літ.

Але й у пору своєї недовгої старости він невтомно малював. Багатії залюбки платили йому чималі гроші, бо їх задовольняла жіноча довершеність на тих картинах і їм просто хотілося мати їх у себе на стінах.

І дуже скоро наспів той час, коли він став до двобою зі смертю.

До помочі йому зголосився старий лікар, той, що бував не в одних бувальцях і добре розумівся на житті й на смерті.

Цорнове обличчя зморщилось і потемніло від розпуки.

Його погляд блукав налякано й розгублено — шукав Кипу.

Та лікар (з посрібленою головою й помережаними судинами щоками) одразу збагнув що й до чого, бо тисячі разів бачив чоловіків, прибитих споминами про батьківщину або зруйновану й знищену домівку: пахву, зігнуте коліно, пах чи ямку пупа. І взяв він Цорна з ліжка собі на руки, обернувся до першої-ліпшої сиділки, що стояла найближче, — огрядної, теплої молодиці — спритно і вправно розстебнув три ґудзики на блузці її, засунув Цорна їй за пазуху, а тоді, піднявши мудрою лікарською рукою важку жіночу ліву грудь, вибрав йому місцинку для оселі.

Отак Цорн і помер для світу.

Але коли ви, роззираючись навсібіч, стрічаєте жінок, які, на ваш погляд, несуть у собі якусь неосяжну таємницю, то знайте, що в котроїсь із них, дарма в котрої, а може, й в усіх, у кишені під лівою груддю сидить Цорн і малює картини й різьбить гравюри. Жагучу зелень, плюскіт води і безкрає небо.

——

Андерс Цорн (1860—1920) — один із найславетніших шведських художників.

 

ЛЕГЕНДА 8

 

Кохання, звичайно, є.

Правда, й щось схоже на нього є, та все-таки то не кохання, а спорідненість і взаємини, що ніколи не мають кінця або ж ні в чому не виявляються. То така собі потайна спілка, про яку навіть ті, хто її укладає, нічого не відають. Очевидно, можна було б вести мову про нездійснене кохання чи про кохання, яким знехтували, — дуже важко обійтися без цього слова.

Обоє — Сельма* та Вернер** — були найвидатнішими співцями (митцями?) свого часу.

Лаґерлеф та фон Гейденстам.

Обоє знали, що вони, власне, нікому більше не належать і якби тільки подалиодне одному руки, то ті руки зімкнулися б, мов дві половинки змійки-застібки, а їхній зв’язок був би злочиннішим за шлюб між братом та сестрою.

Одначе вони звикли гомоніти по телефону чи перегукуватися з різних кутків велетенських кімнат.

Різниця в літах між ними була десь із рік, обох їх обрали до Шведської академії, нагородили Нобелівською премією, обоє вони мешкали в просторих білих віллах на крислатому північному безлюдді й, зрештою, померти їм судилося майже водночас.

Єдиний раз вони зважилися на страшний ризик, щоб якимось побитом поєднатися.

Тисяча дев’ятсот двадцять сьомого року, коли дошкуляли холод і засуха, Сельма замерзала в своєму Морбаку, а Вернер в’янув у Евраліді.

Ніхто з них не міг написати ні рядка. Тільки-но Сельма бралася складати речення, як перо вислизало з її закоцюблих пальців, мов бурулька. Коли Вернер силував свою висхлу руку записати хоч слово, то вона раз по раз тільки й малювала якийсь розкішний надмогильний пам’ятник із його власним іменем.

Хіба вони могли написати одне одному про те жахіття, що їх спіткало? А хіба могли, сидячи поруч на зручній канапі, побалакати про мовчання — найганебнішу недугу поетів? Ні, вони вдовольнялися тим хіба, що, зустрічаючись в Академії чи на обіді за королівським столом, куди їх запрошували щороку, обережно й лаконічно натякали одне одному на свою недолю й зубожіння душі.

Обом їм здавалося, що вони вже все сказали й не лишилося нічого недомовленого. Їх пригнічувало почуття провини за свою безпорадність, творчість для них була своєрідною спокутою і невинністю.

Зрештою Вернер надумався зателефонувати Сельмі й звіритися їй у всьому, — либонь, тільки вона відгадає загадку мовчання і розтлумачить тайнопис безмовности; йому довелося дуже довго чекати біля телефонної трубки, бо Сельма саме набирала його номер, тож лінія ввесь час була зайнята.

Власне, ніхто з них не потребував розмови, безпліддя творчої людини промовляє своєю мовою, і вони вмить зрозуміли одне одного. Домовилися зустрітись біля П’явкового Струмка на березі озера Ветерн поблизу Ольсгамара.

Їм разом треба було вимудрувати план наступу на стриманість і мовчання.

Того дня (цебто однієї з перших неділь, коли таки забуяло довгождане літо) Вернер прокинувся рано, поснідав, убрався в чорний костюм, пошитий на замовлення в Горлеві двадцять п’ять років тому, засунув до спідньої кишені зо два бутерброди, взяв у руку дебелу дорожню патерицю, звелів подати не раніше сьомої вечора телячу печеню з маринованим огірком та густий вершковий соус, приготовлений у розтопленому, аж рудому маслі, й ступив зі східців на м’яке осоння; просто над ним у повітрі зависла в співі якась пташина, очевидно, жайворонок, а картопля мала б бути смажена, він не мусив про це нагадувати, бо до м’яса завше подають добряче всмажену картоплю.

Тоді почалась його мандрівка, він ішов повільно, ледве переставляючи ноги й не рухаючи закляклими стегнами, потім спустився зрубом пагорба вділ, а далі вузькою стежиною, що вела до старої пристані Лемунда, подався через мішаний ліс і мочар, тихенько щось наспівуючи в такт своїй ході.

Вернер фон Гейденстам за все своє довге життя навчився безлічі мелодій. Інколи міг котрусь і проспівати. Тоді він завжди думав: “Ну й весела мелодія, зроду такої не чув!”

Помандрувавши з півгодини, він добувся до берега, сів долі, розстебнув свої шеврові черевики, зняв їх і поставив на пристані. Потім підвівся й пішов собі плесом Ветерна.

Йшов твердо й упевнено, вода приємно охолоджувала підошви; коли він постукував патерицею по Ветерну, то плесо дзвеніло, ніби скло, а він співав і радів, що йому так легко і відважно йдеться.

Він мав подолати півтори милі.

За три години, десь близько дванадцятої, він дістався до другого берега, його напекло сонце й змучила спрага, та він не зважився дратувати Ветерн, цебто нахилитися й напитись із нього води.

Біля протоки П’явкового Струмка на плескатому камені його чекала Сельма. Вона приїхала вранішнім потягом до Гальсберґа, там найняла дрожки, в міському готелі Аскерсунда випила чашку чаю й з’їла два сухарі. Вбрана вона була в полотняний ясно-зелений дорожній костюм, тож скидалася на густезний огрядний кущ, який щойно заквітчався листям. Час по час вона насвистувала мелодійку — початок якоїсь давньої колискової, всього-на-всього кілька тактів, та згодом її вуста пересохли, звук ослаб і зірвався.

Коли Вернер показався на горизонті, їй спершу здалося, ніби то човен, можливо, зі шпилястим чорним вітрилом, однак що ближче він підходив, то більше нагадував людину.

І ось вона таки розгледіла, що то Вернер.

Метрів за двадцять від берега, де вона сиділа, він зупинився. Вони пильно, з виразом удоволення, а водночас і з невимовним подивом вивчали одне одного здалеку.

Сельма побачила, що плесо Ветерна під Вернером немов трохи вгнулося, проте не провалювалось. Випнуті жили на руках надавали його рисам прозорости, бо, як і вода, були темно-синього кольору.

Аж тут Сельма гукнула:

— Вернере, це справді ти?

І він відповів:

— Так. Це я.

Якусь хвильку вони помовчали, а тоді Сельма все ж спитала:

— Невже ти ходиш по воді? Чи це не ти, а привид?

— Це справді я, — відповів Вернер, — і я таки ходжу по воді.

Він примружився проти сонця, їй у вічі впав його орлиний профіль — гордий і шляхетний, і струнка, молодеча постава, яку він досі зберіг.

— Ти не відчуваєш нічого дивного? — спитала Сельма.

— Ба, оце після твоїх слів у мене з’явилося якесь дивне відчуття, — відповів Вернер.

— Це суперечить вічним законам природи, — зазначила Сельма.

— Я суперечив їм усе своє життя, — сказав Вернер.

— Та як це тобі вдається? — голосно, хоч і не без остраху, спитала Сельма.

— Хтозна, — відповів Вернер. — Просто собі йду. — А тоді замислився й промовив виразним і трохи байдужим голосом: — Мені здається, це через атеросклероз.

Та й повернувся до неї лицем, і раптом вона побачила, як він постарів і зморщився і який у нього погляд — зляканий і невпевнений, мов у дитяти; здавалося, що той погляд благає хоч крихту розуміння в потойбічного здорового глузду.

Вони довго мовчали. Нарешті Сельма сказала:

— Ну ось і випала нагода.

Він відповів:

— Авжеж, нагода. А нам нема про що й поговорити.

Він і досі непорушно стояв на воді, а вона незмінно сиділа на камені; вони поглинали одне одного очима, думаючи про все те ймовірне, що завжди було неймовірним, про те очевидне й істинне, що ніколи не збувалося, й про невидимі узи, де таяться й непохитні мури та перешкоди.

Як змарновано час!

На прощання вони помахали одне одному руками, зустріч ця була не останньою, та певною мірою все-таки остаточною.

Вернер обернувся й пішов плесом Ветерна назад, важко спираючись на патерицю; вдалині замаячів дах Евраліда, до печені йому захотілося ще данського пива, як то й годиться до страви з телятини. Він ішов і стиха наспівував.

А Сельма сиділа на камені й усе дивилася, як він маліє блякне і, зрештою, зникає за Лілла-Рекненом.

Тоді вона підвелась і, трохи накульгуючи, ступила кілька кроків униз, до води. Підняла свої спідниці й обережно спробувала поставити праву ногу на гладінь води. Нога потонула. Тоді спробувала ліву ногу, але й ліва опинилась у воді.

Вона спокійно і впевнено, щоправда, може, якось зажурено, пішла водою далі, задравши .подоли спідниць до самих пліч; вода сягнула її колін, поперека, тоді сповила плечі, й за мить Сельма Лаґерлеф зникла у Ветерні.

 

З води вона вийшла десь годин за три, о четвертій пополудні. Спершу показався валик її зачіски з вузлом, скрученим у джґут, потім випірнула могутня голова, а тоді вже й ціла постать; діялося це за два кілометри на південь від Аскерсунда, вологими вустами, чисто й дзвінко, вона насвистувала тріумфальний марш із “Аїди”. Вийшовши на берег, вона струсила із себе воду, стріпнулась, як стара птаха, пригладила на собі долонями зелений полотняний костюм і подалася в Аскерсунд.

Там вона найняла дрожки до Гальсберґа, переночувала в Карлстаді, куди добулася пізнім вечірнім потягом, і в понеділок по обіді уже була в Морбаку.

Згодом Сельма Лаґерлеф завершила повість про Анну Сверд, “Мемуари дитини”, “Щоденники” і ще багато дечого; і все це вона написала попри те, що .таки побувала на глибині п’ятдесят чи то й шістдесят метрів під водою.

А Гейденстам, який, безперечно, ходив по воді (хоч це непевне заняття, схоже, либонь, на письменницьку творчість), насправді не написав більше жодного вдалого рядка.

——

* Сельма Лаґерлеф (1858—1940) — шведська письменниця. Член Шведської академії з 1914 року. Лауреат Нобелівської премії (1909).
** Вернер фон Гейденстам (1859—1940) — шведський письменник, лідер неоромантизму. Член Шведської академії з 1912 року. Лауреат Нобелівської премії (1916).
  {mos_sb_discuss:5}