Дайсаку Ікеда (нар. 1928 р.) — видатний японський буддійський мислитель і гуманіст, педагог, поет і громадський діяч, почесний доктор понад 50 університетів світу. Вже чверть сторіччя він очолює міжнародну буддійську релігійно-громадську організацію Сока Ґаккай Інтернешнл, яка нараховує понад 15 млн. осіб і має представництва у 180 країнах. У 2004 р. “Всесвіт” надрукував три бесіди Дайсаку Ікеди з Людмилою Скирдою, українською поетесою, дружиною Надзвичайного і Повноважного Посла України в Японії.

БЕСІДА ДАЙСАКУ ІКЕДИ З ЛЮДМИЛОЮ СКИРДОЮ ВЛІТКУ 2005 р.

Л. Скирда: Вельмишановний пане Ікеда, ми зустрічаємося з вами в чудову пору, коли сама природа ніби закликає любити нашу Землю, любити цей світ, уміти бачити красу, цінувати її й утішатись нею. Я нещодавно з величезним задоволенням прочитала ваші вірші й есеї, які ви мені люб’язно передали. Той енергетичний імпульс, те натхнення й захоплення від них важко переказати словами!  Яка гармонія душі читається в кожному рядку, яка шляхетність і велич духу, скільки мудрости й любові до всього живого й сущого! Ось чому моє перше запитання повертає нас до самих джерел по­езії — особи Поета, людини, якій долею призначено дивну й щонайважчу місію в житті.  Ваша багатюща ерудиція, коло улюблених поетів, життєвий дос­від, безперечно, так або так формували у вашій свідомості образ Поета чи ідеал Поета, — який він?

Д. Ікеда: Шановна Людмило, радий знову бачити вас і розмовляти не тільки з вами, а й з усіма українськими читачами. А ще я від щирого серця дякую за теплі слова: про мою літературну творчість.

Для мене велика честь, що ви прочитали мої вірші й єсеї. В них закладено й велику працю перекладачів. І якщо мої поезії зна­йшли відгук у серцях українських читачів, то я просто схиляюся перед талантом перекладача.

Як же народжується на світ поетова душа? Ми знаємо, в дитин­стві Йоганн Вольфґанґ Ґьоте й Олександр Пушкін любили слухати ка­зки. Віктор Гюґо, Персі Шеллі чи Герман Гессе з юнацьких років мріяли стати поетами й цілеспрямовано йшли до цієї мети. Братів Гріммів та Гайнріха Гайне надихали образи сільського життя.

Я ніколи спеціально не вчився писати вірші. Хоча з раннього дитинства дуже любив поезію, художню літературу. Дитячі та юнацькі роки мої минули в мілітаризованому суспільстві й повоєнній руїні. Я хворів на туберкульоз. Долав фізичну недугу. В ці роки поряд зі мною завжди були книжки, поетичні збірки, найулюбленіші вірші я завчав напам’ять.

Під час Другої світової війни четверо моїх старших братів пішли на фронт, найстарший загинув. Війна забрала життя багатьох молодих людей, а коли вона закінчилась, мені минало сімнадцятий.

Місто було розтрощене повітряними бомбардуваннями. Але якось навесні я побачив дерево сакури, яка пережила навіть бомбардування та велику пожежу в Токіо. Всохле дерево простояло цілу зиму, а навесні в нього з’явились перші бруньки. На тлі спаленого міста пишно розквітла сакура, і це в?кликало в моїй душі неймовірне захоплення; висловити його, втілити у якусь форму, я квапливо написав на папірці 20 рядків вірша:

 
Розквітла сакура, вціліла в пожежах війни,
Пелюстки її завихрились на тлі небесної блакиті.
 
Розлітались вони навсібіч, така доля усіх пелюсток, —
Як сказав би замріяний поет.
.....................................................
О мільйони молодих сакур!
Чому ж квіти ваші за вітром летять?
 
Невже я та друзі мої
З пораненими душами, розгубивши ідеали,
Зникнемо безслідно, не пізнавши, чи вічне все навколо нас?
 
Блідо-рожеві пелюстки осипаються, осипаються.
Хай квітуча сакура вічною буде,
Хай дарує нам пахощі й радість весни!
(Із вірша “Сакура осипається”)

 

Цей юнацький вірш свідчить про те, як у повоєнному хаосі суспільства й у цілковитій руйнації колишньої системи цінностей я шукав свою дорогу в житті. Саме тоді я зустрівся з Дж. Тодою. Побував на його лекціях. І мене глибоко зворушила його особистість, віра й думки, які він проніс крізь роки боротьби проти імперіалізму й вояччини в тюремних мурах. Я інтуїтивно відчув, що йтиму з цією людиною одним шляхом до кінця життя. Мені минало дев’ятнадцятий. Під величезним враженням від знайомства з Тодою я одразу ж написав вірш у нотатнику, якого завжди носив із собою. Я встав тоді і попросив дозволу прочитати щойно складені рядки:

 
О мандрівниче,
Звідки прийшов ти?
І куди прямуєш?
 
Місяць зник з небосхилу,
А до ранку ще далеко.
 
В досвітній імлі,
Шукаючи променя духовного світла,
Ти йдеш і йдеш далі.
 
Щоб розвіяти душевні хмари
І сили знайти проти бур,
Із глибин твого серця
Рветься до світла істинне “Я”.
 

Я не випадково згадав ці рядки своїх ранніх поезій, бо в них життя й смерть, війна й мир, що стали відправними пунктами для всієї подальшої літературної праці, так чи так визначаючи напрямки моєї поезії.

З-поміж поетів особливо люблю Волта Вітмена, Віктора Гюґо, Рабіндраната Тагора, Данте Аліґ’єрі, Фрідріха Шиллера, Джорджа Ґордона Байрона, Йоганна Вольфґанґа Ґьоте, Джона Мілтона, а з япон­ських — Тосона Сімадзакі, Бансуя Доя та інших. І деякі мої ранні вірші написано під впливом цих поетів.

Одначе більша частина моїх поезій присвячена друзям. Конкрет­ним особам. Сказати б, вірші стали частиною мого життя після того, як я став співучасником життєвої драми багатьох людей. Наше існу­вання, якщо подивитись на нього неупереджено, — це, безперечно, бо­ротьба. З першої миті появи на світ нового життя й до його остан­нього подиху воно бореться бодай за те, щоб зберегти той вогник, який раптом спалахнув і горить. Я брав перо щоразу тоді, коли щиро прагнув підтримати людину у цій боротьбі, бути душею поряд з нею в хвилини її страждань. Ця боротьба полягає в тому, щоб не здаватися перед долею. Це боротьба за те, щоб знову повстати з глибин смутку задля щастя, задля подальшого розвитку. Зрештою, це — боротьба за людську гідність і сенс людського буття.

Погляньте: кожна людина веде цю боротьбу по-своєму. В кожно­го своя специфіка, своя проблема. Я не можу покинути в цій борні дорогих мені людей самотніми. Побачивши друга в стражданнях, у ко­нфліктах, у хворобі чи на початку нового починання, а то й виря­джаючи його в далеку путь, я зі щирим співчуттям звертався до ньо­го віршами, вкладаючи в них усю свою любов.

Як правило, насиченість моєї роботи не дає змоги довго засид­жуватися за письмовим столом. Через те мої вірші здебільшого народжувалися під час переїздів або короткого перепочинку між офіційними заходами. Я часто просив дружину записувати їх під моє диктування й передавати друзям. Між іншим, вірші не обирають місця й часу. Вони народжуються в душі як винагорода за її переживання. Вам, думаю, теж добре знайоме це почуття?

Л. С.: В одному своєму вірші ви стверджуєте, ґрунтуючись на ідеях китайського трактату “Дун-шу”, що призначення поезії й усієї літератури — “вказувати людям дорогу життя”.
Ви неодноразово підкреслювали, що ані етика, ані філософія, ані педагогіка так і не змогли допомогти людям “здобути неминущі цінності світу цього”. Чи може, на вашу думку, поезія заповнити цю прогалину і як?

Д. І.: А чи має сучасне суспільство потребу в поезії? Ґьоте порівнював “дорослішання душі” людства з деревом, яке поступово набирає силу й висоту. В своїх творах він намагався показати дух людини, яка, подолавши безліч життєвих випробувань, досягає моральних висот і здобуває мудрість. Однак сучасне суспільство розвивається в протилежному напрямку. Воно перебуває під тиском безперервного потоку інформації. В стрімких змінах, щосекунди переходячи від однієї події до іншої, людина неспроможна перевірити й осмислити бодай щось із одержаних відомостей. На це просто бракне часу. Усі поспішають, безперервно й неусвідомлено рухаються. Через те, попри швидкість руху, суспільство не рухається вперед. Якщо воно кудись і йде, то ніхто не знає, куди саме. За такої ситуації в душі лишається швидше неприємний осад, ніж відчуття задоволення.

Якби мене спитали, чи потрібна нашим сучасникам поезія, я категорично відповів би, що гостро потрібна. Людство, яке самовпевнено вирішило, нібито вона йому не потрібна, насправді гостро її потребує. Вона необхідна тим, хто її не розуміє. Німецький письменник ХVІІІ сторіччя Йоганн Пауль Фрідріх Ріхтер передбачливо написав, що, коли поет перестає бути необхідним суспільству, йому належить олюднювати світ.

Кілька зауваг про реабілітацію слова. Слово — це засіб до самопізнання. З допомогою слова людина йде шляхом вдосконалення самої себе. Слово єднає людей і є для захисту істини. Але реальної сили воно набуває тільки тоді, коли люди в нього повірять. Трагедія сучасного світу, інформаційної ери, як на мене, полягає у втраті віри у слово. Надто багато розвелось неправдивих, хибних, корисливих і нещирих слів. Вони виходять і від солідних, авторитетних людей і поширюються в засобах масової інформації. Це неминуче призводить до дискредитації слова. Принаймні в моїй країні схоже на те. Сумно, що слова, які виражають високі моральні поняття, як от надія, честь, дружба, мораль, мир або щастя, вже не є підтримкою для людей. Вони ледве доходять до серця. Ще добре, якщо їх не зовсім забуто. Люди більше не вірять слову.

Однак ідеться не про слово, а про людину, яка втратила довіру до людей.

Позаяк поезія — найвища форма словесного вираження людської істини, поет мусить урятувати слово. Він може його воскресити, реабілітувати, надати йому можливість щиро служити високим ідеалам миру й любові. Я вірю: поет покликаний урятувати слово. Й це саме те, що потрібно для відновлення довіри між людьми.

Якщо поет щирий із самим собою й його слова правдиві, він назавжди лишиться в серці людському. Істинний митець зоставить після себе слово, що передужить вихори історії.

Л. С.: У своїх віршах ви раз у раз повертаєтеся до теми призна­чення людського життя. Бажання допомогти ближньому віднайти влас­ну дорогу, створити “велику повість життя” відчутно в кожному ва­шому слові. Ваша поезія повчальна в доброму сенсі, моральна, опти­містична, сповнена віри в силу людського духу, в здоровий глузд. З погляду світоглядного — це цілковито буддійська поезія, але водночас вона звернена до всього людства. Ви ні на мить не забува­єте про велику мету — побудову “епохи милосердя” на Землі.  В одному зі своїх трактатів ви наче остаточно доходите думки, що головна місія в цьому процесі ляже не на політиків, урядовців тощо, а “на плечі всіх тих, кому не байдужі високі ідеали добра, любові, порядности й моралі”.  Чи вважаєте, що віра й поезія йдуть однією дорогою, що вони близькі одна одній? Як вони узгоджуються в контексті життя? Що промовляє вам багатющий особистий досвід поета, мислителя, релі­гійного проводиря?

Д. І.: У глибині душі людина завжди дошукується сенсу життя й сенсу цього світу. Свідомо чи несвідомо, але вся людська діяльність, у тому числі й дитячі ігри — це спроба підтвердити значення свого існування. В цьому й полягає його творче начало. Тож людині потрі­бна система цінностей або система виміру для орієнтації.

У пошуках сенсу буття людині сприяє не стільки логіка, як жит­тєва енергія. Це відбувається через те, що людина, як феномен жит­тя, носить у собі певну дозу ірраціональности, яку годі вирішити шляхом логічного мислення, але не можна й позбутись. Прикладом цього може стати запитання, яке сам собі поставив двадцятирічний Ґотґольд Лессінґ: “Що таке людина? Звідки вона? Для божого створіння людина занадто погано зроблена. Але як продукт випадку — надто гарна”. У цьому запитанні виявляється унікальний людський талант. У пошуках відповіді, хоча на це запитання немає відповідей однозна­чних, людина здійснює віртуальний зліт і підіймається на нову висо­ту, звідки відкриваються геть інші обрії.

Цей духовний злет сягає найбільшої висоти, коли його підтри­мано релігійними почуттями, а виражається він мовою поезії. Тому вважаю, що поезія й релігія — не тільки йдуть однією стезею, а й взаємно доповнюють і збагачують одна одну, разом служачи людині. І маємо шляхетний висновок цього злету: “Все, що відбувається в світі, — макрокосмі, вивершується в людині — мікрокосмі”. Ця золо­та фраза свідчить про: велич людського духу, а належить видатному українському філософу Григорію Сковороді.

Якщо Галілео Галілей сказав, що Всесвіт написано математичною мовою, то я докинув би, що він постійно розмовляє зі своїми дітьми мовою вічного життя. Ось чому на Землі народжуються поети. Їхня душа сумує й розкривається до вічності й невичерпної скарбниці Всесвіту. Через те світ поезії осягає і тлінність, і вічність. А глибока поетова душа вболіває за всіх.

Милосерда душа Шак’ямуні-будди, який відкрив для себе всеохопний закон буття, була стурбована тим, як і в якій формі розкрити цю сокровенну істину на благо людству. Й найважливішу частину свого вчення він виклав у віршах.

Л. С.: Вельмишановний пане Ікеда, і в поезіях, і в релігійних трактатах ви багато й цікаво розмірковуєте про щастя як головну мету людсько­го життя. Зокрема, вважаєте, що заздрість перепинає людині доро­гу до щастя. Ми повинні “без ревнощів і заздрощів сприймати щастя ближнього, пам’ятаючи про те, наскільки чуже щастя заразливе; треба тільки бажання розчинити двері власної душі для радости, яка, прийшовши ззовні, назавжди поселиться і в нашому житті...”

Ще одна теза стосується терплячої й старанної праці, без якої щастя не досягнеш. На вашу думку, надзвичайно важать “упевне­ність у своїх силах, бажання створити своє життя щасливим, вміння долати знегоди, здатність відчути багатство всього Всесвіту”.

Щастя — найважливіша моральна категорія буття, й поки існу­ватиме людина, поти лишатиметься животрепетне запитання: що ж та­ке щастя?

Ви створили й очолили світовий рух “Сока Ґаккай Інтернешнл”, який “об’єднує й згуртовує всіх людей доброї волі, що прагнуть до самовдосконалення через виховання позитивних рис власного харак­теру, поглиблене самопізнання, розширення меж істинного милосе­рдя”, рух, який називають “естафетою щастя”. Чи ви можете розповіс­ти про щасливі моменти свого життя, про своє розуміння щастя окре­мої людини й усього людства?

Д. І.: Відповідь на це запитання не може бути однозначною. Ад­же одне й те саме явище комусь може принести велику радість, а ко­гось лишити байдужим. У чому вбачати щастя — залежить від ситуації,  від системи цінностей індивідуума, а також його віку.

Хоч би які були уявлення про щастя, до нього прагнуть усі. Інша річ, наскільки людина, зазнавши суворих життєвих випробувань, вірить у можливість бути щасливою.

Кожен, приходить у цей світ задля свободи й радости — так пояснює буддизм наше земне існування. Саме такий висновок зробив Шак’ямуні-будда після багаторічної аскези й досягнення просвітління. Він пішов шляхом духовного пошуку через величезне співчуття й милосердя до людей, приречених на чотири страждання — муки народження, старіння, хвороб та смерти. В реальному світі жодне життя не минає без болю й труднощів. Проблеми існують завжди, і не завжди виходить так, як нам би хотілося. Частіше — навпаки. Іноді життя може виявитись навіть несправедливим і жорстоким. Розуміючи всю неоднозначність нашого світу, основоположник буддизму все-таки говорить, що кожна людина гідна щастя, тож не слід упадати в розпач. Це — клятва Шак’ямуні-будди й усіх тих, хто вірить у його вчення.

Згідно з настановами буддизму, життя — це квітка Всесвіту. Через мільярди світових років у куточку безмежних просторів Всесвіту народжуються його квіти. Своїм просвітленим розумом Шак’ямуні-будда побачив однаково унікальний потенціал життєвої сили в кожній щонайменшій смертній істоті. В людину закладено творчу потугу, унікальні внутрішні ресурси, завдяки яким вона зможе долати труднощі й випробування, тим самим роблячи своє життя глибшим і змістовнішим. При цьому людина відчуває щастя не тільки завдяки досягнутому, але й через сам процес досягнення. Щастя не в статичності, а в русі.

Життєвий шлях нагадує сходження на гору. Якщо людина спроможна, кожен її наступний крок, навіть стрімко вгору, навіть у небезпеку, приносить задоволення; коли ж людина слабка, кожен крок завдає тільки муки. Що вища гора, то важче її долати, то ширше відкривається панорама світу. А велике сходження однієї людини сповнює надією серця багатьох.

Людина красива тоді, коли вміє відчувати вдячність усім і усьому навколишньому й коли мужньо зносить труднощі. Такі риси, як мені здається, є необхідною умовою для того, щоб душа людська не закривалася для щастя. Незважаючи на те що в корені своєму людина егоїстична, вона чомусь почуває себе щасливою, коли випадає зробити щось добре для інших. В такі хвилини вона справді усвідомлює себе цілком щасливою. До чого ж ми, люди, милі створіння! Звичайно ж, ваш мудрий земляк Сухомлинський мав рацію, коли писав, що “Найвище особисте щастя — боротися за щось значніше, ніж особисті інтереси”. Я розумію це так, що справжнім синонімом щастя є не життя, прожите в. утіхах, як це нині здається багатьом, а ви­сока шляхетність духу.

Ви мене спитали, в чому полягає моє особисте щастя. Відповідь вельми проста. Для мене так само, як і для більшості людей, моє ща­стя — в родинному житті з моєю коханою Канеко. Ми з нею разом по­над піввіку. Вважаю себе страшенно везучим і щасливим, бо знайшов її в цьому житті,

І якщо серйозно, то, позаяк я створив навчальні заклади — від дитячих садків до університетів — то нагороджений особливим для педагога щастям. Отримую листи й світлини від своїх учнів, у яких вони розповідають мені про те, що вже виросли й зміцніли, працюють на суспільство в багатьох куточках землі. Важко висловити, яке це для мене щастя.

Л. С.: Я з великою втіхою прочитала ваші есеї, що з’явилися внаслідок численнях подорожей світом — Індією, Росією, Великою Британією, Непалом, Канадою тощо. Різні континенти, різні країни, рі­зні культури, але, як ви слушно завважили, всі ці далекі один від одного “маленькі світи” належать одній великій планеті, головним скарбом якої споконвіку була і є унікальна, невимовно гарна приро­да, що обдаровує людину радістю, натхненням, спокоєм і гармонією. Знаю, що Природа у вашому житті посідає надзвичайно важливе місце. Ваші чудові фототвори завжди присвячені природі, вподовж усьо­го свого життя ви наче прагнете зупинити прекрасну мить, продовжити нестійку красу в часі. Я часто згадую ваші лотоси, які стали знако­вими в буддійському світі “Сока”.

Ваші фотоальбоми, вірші, есеї — могутній і гарний світ Дайсаку Ікеди, він закликає нас бути життєрадісними, отже й у нелегкі часи лишатись оптимістами, не втрачати надії.

Без перебільшення скажу — вам пощастило створити своєрідну філософію природи. Паралелі, які ви наводите між світом біосу й людським життям, не можуть не захоплювати своєю витонченістю, мудрістю, проникливістю, красою.

Чи не познайомите ви наших читачів зі своєю концепцією Природи і в субстанціональному розумінні, і в плані абсолютно конкретному: природи в XXI сторіччі?

Д. І.: Наша планета невимовно красива. Земний світ схожий на грандіозне малярське ательє. Його небо, суходоли й моря безперер­вно, одне за. одним, показують нам нерукотворні шедеври незрівнянних картин природи.

Землю можна порівнювати з величезним оркестром, у якого бага­то унікальних музичних інструментів: пташині флояри, духові інстру­менти вітру, струнні — лісу, ударні — перекоти морів і ніжні краплі дощів.

Серце завмирає перед ласкою й талантом природи. Мене проймає відчуття захоплення й ніжна любов до довкілля. Але в такі хвилини розмови з природою я здебільшого не самотній. У моїй душі й .дум­ках виникають обличчя друзів, близьких і далеких, молодих і стар­ших. Тож я беру в руки фотокамеру. Хочу поділитися цією красою з усіма. Я роблю світлини зі щирим побажанням блага, спокою й зго­ди всім людям. Мій любительський фотоапарат непогано допомагає мені розповідати про ту дивну мить природи, свідком якої я став.

Велика природа — це єдина складна система, в якій закономірно взаємодіють жива й нежива сфери. Всупереч калейдоскопові поверхневого роз­маїття цього феноменального світу, світ зберігає цілісність і незмінно відновлює рівновагу та гармонію.

Перейняті єдиною універсальною закономірністю, всі складо­ві природи нерозривно пов’язані й залежні одна від одної. Ніщо й ніколи не може існувати окремо. Все, в тім числі й людина, існує тільки завдяки присутності решти. При цьому не тільки фізика людини, а й психіка та мораль, все її життя перебуває у взаємодії з усіма без винятку членами природи.

Така залежність і неподільність одного мікрокосму з макрокос­мом спостерігається на всіх рівнях існування як у мікросвіті, так і в макросвіті. Це те, що в буддизмі називають “єдністю суб’єкта й довкілля”, а також “взаємозалежним началом усього сущого”. Коли людина, не розуміючи цього, претендує на особливу роль підкорювача природи, її творча й інтелектуальна сила стає руйнівною. Вона нищить не тільки навколишнє середовище, а і саму людину. Поранивши когось, ти раниш і самого себе. Ноосфера — сфера людської діяльности — в таких випадках часто нагадує ракову пухлину, яка розвивається за рахунок порушення своїх же клітин. Сьогодні, озираючись на історію розвитку сучасної цивілізації, чимало людей доброї волі це помічають.

Доки не пізно, слід ще раз переглянути роль людини в цьому світі як частини всього цілого. Коли люди прийдуть до глибокого розуміння цілісности свого існування й навколишнього світу, коли усвідомлять свою відповідальність за природу, я певний, що ми станемо воістину гідними звання розумних істот на Землі, Разом зі зміцненням цієї свідомости й збагачення людської душі, людська цивілізація набуде гармонійнішого, мирнішого й стійкішого характеру.

Л. С.: Ваша, якщо так можна висловитись, натурфілософія наси­чена сонячним світлом — вона просто неможлива поза сонцем, так ба­гато асоціацій, порівнянь, зіставлень у ваших творах пов’язано з цією найпрекраснішою й основоположною субстанцією людського буття:

 

Сонце сходить для того,
Щоб у всьому своєму багатстві засяяло
Внутрішнє сонце нашої душі.
 
Зі щирою молитвою,
Не зупиняючись ані на мить,
Простуйте далі до нього.
 
Осяйте, мов Сонце,
Своє життя
І подаруйте світло любові й радости друзям.
 
Треба самому горіти, щоб стати вогнем, що оновлює все навколо.
Як чудовий захід сонця віщує добру годину,
Так яскравий захід життя людини
Символізує наступне щасливе існування.
 
Квіти космосу звернулись до сонця,
Й озвався хор природи, оспівуючи щедрість буття.
 

Райдуга перемоги увінчує голови тих, хто, попри дощ, невпинно прагне до Сонця” і т. д.

Як відомо, культ Сонця належить до найстаріших культів земної цивілізації. Мабуть, немає жодного народу на планеті, жодної старо­давньої культури, де б Сонце не вважали головним божеством.

Скажімо, дохристиянська релігія в Україні найтісніше й найпрекраснішими обрядами, які дожили до наших днів, пов’язана з Дажбогом-Ярилом, графічне зображення якого дуже нагадує розквітлий сонях, — цю квітку ви дуже любите, а золоті бані православних храмів — це просто пластичний образ Світила. Все це я пригадую для того, щоб ще раз підкреслити близькість вашого пафосу до людської душі в будь-якій точці нашої планети.

І все-таки — ідея сонцепоклонництва... Як вона з’явилася у вашому житті, де її коріння, яке її майбуття?

Д. І.: Я згоден, у тому, що наведені вами уривки з моїх текстів, пов’язані з образом сонця, свідчать про одну з найхарактерніших рис моєї поезії. Дуже вдячний за коментарі до моїх віршів та есеїв у перебігу нашої розмови. В цьому я вбачаю доброту й відкритість ва­шої душі. Зустріч із вами, людиною, яка глибоко розуміє літературну творчість, може бути щастям для кожного трудівника пера.

Що ж до сонцепоклонництва, культу Сонця, то воно справді, як ви сказали, існує чи існувало в традиціях багатьох народів. Хоча було б справедливо додати, що для народів спекотної пустелі про­холодне місячне світло більш заспокійливе й принадне, ніж палюча жа­рінь сонця.

У зв’язку з вашим запитанням про ідею сонцепоклонництва вважаю до­речним звернути увагу на те, кому й чому поклоняється людина й для чого саме. Історично, починаючи з первісного суспільства й до пев­ної стадії свого розвитку, люди поклонялись природі як великій силі або ідолам як певним містичним силам. Це пояснюється чуттям удячности за врожай і страхом перед бідуваннями, що їх людям несила було контролювати. В сонцепоклонників до цього почуття додається й синівська любов до матері, у сонцепоклонництва значно менше погрози, ніж у поклонінні деяким іншим об’єктам, але воно теж є поклонінням природі. Пізніше люди стали поклонятися Всемогутньому, від волі якого залежала доля кожного смертного. Всемогутньому Богові, який, на відміну від язичницьких богів, належав не окремим регіонам чи націям, а всьому людству як незаперечна істина. У так званих світових релігіях підкреслюється філософський зміст і моральне вчення універсального характеру. Але в обох випадках людська молитва має характер поклоніння.

Якщо в своїх творах я вдаюся до образу Сонця, то не маю на оці поклонятися перед вищою силою. Ви на диво тонко відзначили це, наводячи відповідні цитати з моїх творів. Існує молитва (або медитація), мовлена людиною для того, щоб мобілізувати свої внутрішні ресурси й використати власні творчі сили на благо суспільства й життя. В цьому разі людина фактично поклоняється не зовнішній силі, а недоторканності життя, щоб знайти силу в самій собі. Це не так поклоніння, як внутрішній процес борні й перемоги людського духу. Сонце в моїх віршах — це приклад і символ. Я щиро бажаю всім моїм друзям бути такими ж надійними, життєрадісними й непорушними, як Сонце. Вірю, людина сама може горіти й сяяти сонцем, зігріваючи інших людей і все людство. Правда в тому, що немає такої пітьми, яка вистояла б перед яскравим промінням Сонця.

Восени 2003 року в Токійському художньому музеї “Фудзі”, одному з двох, які я заснував, тривала спеціальна виставка малярства з колекції Державного санкт-петербурзького музею, центральним експонатом якої стала картина великого українського художника Івана Айвазовського “Дев’ятий вал”. Коли я стояв перед цим великим шедевром, мене охопило таке відчуття, нібито буря сягнула мого серця. На полотні в усій своїй красі грає розбурхане море, а серед хвиль — жменька дрібненьких безпорадних людей. Мене потрясла майстерність митця. Крізь високі темні хвилі безжальної стихії пробиваються потужні промені світанку. В цих променях я побачив головну думку майстра морських пейзажів — незламну силу людського духу навіть у безнадійній скруті. У цій картині — мужня сповідь душі, нескореної перед загрозою насильства й смерти, віра в людину. Згодом я написав довгу оду “Дев’ятому валові”. Якщо не заперечуєте, прочитаю уривок:

Подивись!
Над людьми,
виснаженими
довгою боротьбою,
сходить сонце нового дня,
воно осяває небо.
 
Заглядаючи в прірву смерти,
всупереч лютим хвилям,
людина все ж таки пливе вперед,
хоча здається,
що пливти вже нікуди й марно!
 
І раптом, як нагорода за наполегливість,
удалині,
крізь брили важкої води
людина бачить,
як встає і сяє сонце.
 

Таким було моє враження від картини великого Івана Айвазовського. Якщо ми тут розуміємо сонце як зовнішню силу, то посилиться безпорадність людського існування. А мені хочеться побажати, щоб кожен міг побачити це сонце в своїй душі, щоб кожен міг сам подарувати людям сонячний усміх і щоб у мороці історії люди самі ста­ли могутнім джерелом нових надій. Йдучи до цієї мети, члени “Сока Ґаккай Інтернешнл” називають учення нового буддизму Нічирена Дайшонина “сонячним буддизмом”.

Л. С.: Всім відомо, що квіти є ніби головним атрибутом довкілля Шак’ямуні, позаяк Просвітлений з’явився на світ у прекрасному саду Лумбіні. У свідомості буддиста квіти завжди асоціюються з життям: “Людина, яка любить жит­тя, любить і квіти”. Точніше не скажеш! Я цілком поділяю ваш погляд. Але при всьому буддійському флері ваші роздуми про квіти видають­ся мені чимось більшим, певною естетичною концепцією пантеїстичного звучання, сенс якої полягає в бажанні підкреслити й ніби оголити, виявити для людини могутню цілющу силу краси в контексті природи: “Лікуй, лікуй людські серця...” Це не просто віра, це — дієва програма. Іна­кше кажучи, ви закликаєте людину відкрити для себе скарбницю світу біосу, світу хлорофілу, світу краси, світу божественної космоенергетики й увійти в цей світ усіма своїми помислами й почуттями.

Так само, як і вчення Шак’ямуні, ваші праці сповнені алегорій і метафор про квіти...

Культура квітів розкриває
Унікальність кожного індивідуума.
Квіти — любов до життя й гармонії.
Квіти — ода красі духу й миру.
Квіти — символ неминучої перемоги.
 

“Не втрачайте квітку своєї мрії!” — палко закликаєте ви своїх учнів, і з вами годі не погодитись.

Ваші есеї мають дивну емоційну силу. Я читала їх у той час, ко­ли світ поринув у розкішний і прекрасний міраж розквітлих сакур. І кожне ваше слово знаходило в моїй душі не просто відгук, а ніби ма­теріалізувалося поза нею. Важко собі уявити щось більш натхненне, ніж ваше “Цвітіння сакури”!

Скажіть, чому людство досі вперто уникає й ігнорує ці найпрос­тіші рецепти щастя й гармонії: красу, природу, сонце, квіти, мир?

Д. І.: Гадаю, людська душа не завжди відкрита для сприймання краси довкілля. Аби помітити її, відчути й оцінити, людина має пере­бувати у відповідному внутрішньому стані. Інакше кажучи, хоча наш об’єктивний світ — сонце й дощ, трави й квіти, гори й моря — по суті єдиний для всіх, у душі кожного з нас він відбивається по-своєму. Часто навколишній світ стає для людини дзеркальним відображенням її душі.

Тут я згоден з Дж. Раскіном. У своєму есеї “Сезам і лілії” він обговорює взаємодію людини і світу рослин, пише про те, що свою спра­вжню красу квіти розкривають лише тим, хто їх любить.

Як ви правильно завважили, рослинний світ часто вживається в буддійських сутрах як алегорія для описання світу й взаємозв’язку всього сущого. В світі флори маємо найрізноманітніші види рослин — однорічні й багаторічні, високі й низенькі, тверді й м’які, яскраві й скромні, — але серед них немає жодної зайвої. Разом у всьому своєму розмаїтті вони очищують повітря й підтримують багатство й красу світу. Буддизм нас навчає, що людина мусить розплющити своє внутрішнє око, щоб побачити красу нашого світу, й з удячністю праг­нути, аби життя людей стало мирним і гармонійним і кожен був гідний поваги. Багатство ж нашого світу — в розмаїтті культур, традицій і звичаїв. Цю різноманітність треба дбайливо берегти, адже різні культури, правлячи за благодатний ґрунт, породжують у кожному з нас творчу зернину.

Найвищим ученням буддизму є сутра Лотоса. Як бачите, назва цієї сутри теж походить од квітки. Хотів би ознайомити вас і наших читачів із тлумаченням слова “лотос”, викладеним у цій сутрі.

Як відомо, лотос пускає своє коріння в каламутній ставковій воді, але завдяки цій брудній воді він росте й розпускається великими благородними квітами. Реальність людського світу можна порівняти з тією каламутною водою, в якій змішалось добре й погане. Цей світ сповнений стражданнями й пристрастями, де людська гідність схожа на білосніжну квітку лотоса. Сутра Лотоса вчить: незалежно від обставин, у яких родилася чи опинилася людина, будь-яку з них вона здатна використати на користь свого розвитку і виявити найшляхетніші риси людського духу.

Л. С.: Пане Ікеда, ви належите до когорти найбільших оптимістів ХХІ сторіччя, й ваш оптимізм, як я зараз дуже добре розумію, повний земних і небесних енергій, він не абстрактний, а відчутний, природний, у найвищому сенсі цього слова — духовний!  Ви вірите в людину, в її розум, у її світлу безсмертну душу, в людське братство, в світле майбутнє.  Ваша віра неначе солідаризується з новою ерою — ерою Водолія, в яку вступило людство в новому сторіччі і яка, з астрологічних прогнозів найдавніших учених, стане об’єднавчою — ерою взаєморозуміння й духовного вдосконалення.  Неважко зрозуміти, що ваша діяльність протягом останнього піввіку всією сутністю була спроектована на будучину, ніби упереджуючи прогнози астрологів.  Чи сподіваєтеся ви потужного сплеску нових імпульсів у діяльності “Соки”, чи бачите нові гуманітарні тенденції в розвитку сучасного світу?

Д. І.: Щиро дякую за добрі слова на адресу моєї скромної діяльности.

Визнаю, я мало знайомий з астрологічними прогнозами, але передбачене давніми вченими-астрологами збігається з тими напрямками, що їх добрі уми й душі сучасного людства вважають важливими для майбутнього земної цивілізації.

Ще 1970 року, восени, я спілкувався з графом Куденхов-Карлегієм, ми бесідували про західну й східну цивілізації. На початку ХХ сторіччя саме він уперше висунув ідею об’єднання Європи. Його й досі вважають прабатьком сучасного ЄС. Тоді ми з ним говорили про те, яким повинен стати ХХІ вік. Пригадую, я тоді вперше вжив словосполучення “сторіччя життя”. Під цим незвичним, принаймні для японської мови, виразом я розумів настання такого часу, коли життя людини, її права й особисте щастя не використовуватимуться як засоби для досягнення політичної, економічної, ідеологічної, релігійної й іншої мети. Це буде ера, коли в більшості людей з’явиться спільне розуміння того, що людське життя саме по собі є недоторканною коштовністю й абсолютною метою в усіх аспектах і напрямках розвитку людства.

Що ж до вашого запитання про виникнення нових гуманітарних тенденцій у розвитку сучасного світу, то я вважаю, в більшости тверезих розумом людей давно дозріло спільне прагнення до мирного і гуманного часу. Але необхідно всім об’єднатися, а для цього дуже важливо долати відмінності, які лежать на поверхні і є причиною роз’єднаности між окремими співтовариствами. Наш міжнародний рух буддистів “Сока”, розгортаючи діяльність у багатьох країнах, охоче співробітничає з найрізноманітнішими організаціями й з усіма людьми здорового глузду в дусі гуманізму й поваги до людського життя.

Якщо дозволите додати ще дещо, то я підкреслив би важливість людської волі. Збирання й вивчення даних, незалежно від методики, яка при цьому застосовується, дозволяють робити лише відносні прогнози майбутнього. Це, безперечно, дає користь і допомагає в розробці планів і стратегій, але в жодному разі не може заступити вольових дій самої людини. А сильної волі людина набуває тільки тоді, коли відчуває відповідальність за себе й за інших людей у побудові спільного майбутнього.

Мені хотілося б звернутися до шанованих українських читачів зі щирим побажанням зміцнювати свою волю й лишатися господарем власної долі. Адже саме ви здатні зробити щасливим своє життя й життя ближніх. Прийміть найглибшу повагу до незалежної України та її добрих, дужих і миролюбних громадян.

Л. С.:  Вельмишановний пане Ікеда-сенсей, величезна подяка вам за зустрічі з вами, за цю бесіду, за вашу постійну підтримку України й цікавість до українських читачів, для яких ваше ім’я вже стало знайомим і близьким.

Токіо

{mos_sb_discuss:5}