Юрій КОЧУБЕЙ
СТРАДНИЦЬКИЙ ШЛЯХ І ДИВО
[Бекторе, Шевкій. Волги червона течія... — Спогади. — Худ. переклад з
турецької Валерія Басирова. — Сімферополь: ДОЛЯ, 2003. — 183 с.]
За останні двадцять років з’явилося досить багато спогадів і документальних творів, у яких показано жорстокі часи злочинного сталінського режиму, зламані долі людей, їхні поневіряння у пекельному архіпелазі ГУЛАГу. Серед найвідоміших російських авторів назвемо О. Солженіцина, В. Шаламова, Є. Гінзбург, Л. Копелєва, є молдавани, білоруси, татари, литовці, латиші, естонці і ціла низка українців, починаючи, мабуть, з Івана Багряного. Тепер таких книг з’являється менше, але це не означає, що вони не потрібні суспільству. Такі книги мають завжди бути на прилавках книгарень, як, до речі, і кінофільми про ті часи на екранах кіно та телевізорів. Як нагадування, як засторога.
Тож спогади Ш. Бекторе (1888—1961) про змарновані як у великому (весь СРСР), так і в окремому (його) таборі двадцять чотири роки життя ніяк не зайві. Тим більше вони цікаві, бо автор — іноземець, виходець з Туреччини — далекий за вірою, ментальністю, способом життя від звичайних “совєтських людей”, котрий в історичній заметілі 30-х років ХХ ст. потрапив у жорна насильства й сваволі системи сталінізму.
——
© Юрій Кочубей, 2006.
Шевкій Бекторе за походженням кримський татарин, але його свідоме життя почалося в Туреччині, куди переїхали батьки, тут же він здобув освіту, брав участь у патріотичному русі кримськотатарської молоді, що навчалася в Туреччині. Разом з іншими молодими людьми у патріотичному пориві на перший заклик кримської післяреволюційної влади він разом із дружиною прибуває в Крим, щоб стати вчителем, нести світло знань рідному народові. Він гаряче взявся за справу — був учителем, методистом, випускав журнал. У Сімферополі з’явилася і його перша поетична збірка (1920). Жилося йому під прицілом “органів” нелегко, і він переїжджає з Криму в Дагестан, а потім у Туркменістан, де його було заарештовано 1932 року за звинуваченням у націоналізмі і засуджено до 10 років ув’язнення. Звичайно, справа від початку до кінця була сфальсифікованою. Після звільнення, вже після війни, міг проживати тільки в Узбекистані (сім’ї вдалося ще у 30-і роки виїхати на батьківщину), але й тут спокою не мав і хотів повернутися до Туреччини. Його відправили на довічне заслання в Сибір. Тільки після смерті тирана його звернення через посольство Туреччини в СРСР та клопотання родини дали результат: його звільнили, і він, знесилений і тяжко хворий, повернувся в Стамбул. Тут він написав спогади, які назвав “Волги червона течія...” (1965, окремою книгою), бо, як він пояснює, крові, пролитої комуністичним режимом у Росії, вистачило б, щоб наповнити Волгу.
Творчість Ш. Бекторе залишилася мало відомою навіть серед кримських татар, лише кілька віршів з’явилося у перекладі українською мовою. Тепер маємо у перекладі з турецької спогади про його страдницький шлях, пройдений в СРСР.
Його спогади — це не суцільний текст, це — ніби вихоплені з темряви ліхтариком окремі освітлені сцени з життя, пройденого ним шляху. Але ці ніби відділені один від одного епізоди, що змінюються роздумами про суспільне й особисте, створюють справжню мозаїчну картину, в якій видно не тільки існування мешканців таборів, а й усю моторошну дійсність, що оточувала радянських “вільних” людей у ті роки.
Змальовані автором картинки не претендують на щось більше, але вони переконливі, бо йдуть з глибин пережитого ним у нелюдських умовах. Тому їм віриш і подумки молишся, щоб подібне не повторилося. Його текст — не просто наратив, тут і побутові сцени, й описи таборів, пересильних пунктів, характеристики персонажів, але разом з тим читаємо роздуми автора, його, іноді спрощені, оцінки з погляду як повсякденного життя, так і загальнолюдських екзистенціальних проблем. Неквапно, ніби неемоційно він розповідає про весь “маршрут” в’язня радянського ГУЛАГу: арешт, допити, “пересилку”, табір, фізичні й моральні тортури, призначені зламати волю заарештованого. Він пише: “Події тих років часто виринають у моїй пам’яті. Сьогодні я розумію, що для кожної людини ГПУ заздалегідь готувало “персональний злочин”. Людині залишалося лише підтвердити це. Я ніяк не міг змиритися з тим, що мушу визнавати провину, до якої не маю ніякого відношення. У камері я пережив найстрашніші хвилини, і чим більше я знаходився в ній, тим міцнішала моя воля”.
Він вперто відмовлявся визнати яку-небудь вину і тому, напевно, вцілів. Кілька разів у тексті зустрічається фраза, що свідчить про страшний психологічний тиск і разом з тим про волю цільної людини, яка не хоче здатися на милість системи терору: “Я вже не боявся ГПУ. Втомився”; “Я вже не обурювався. Втомився”; “Я вже втомився боятися”. Розповідаючи про допити, він подає небагатослівні, але промовисті портрети своїх мучителів.
Читаючи ці особисті спогади, слід пам’ятати, що їх автор перебував в ув’язненні, а потім на поселенні в Сибіру, не мав достатньої інформації про ті події, що відбувалися у світі й у СРСР. Тому зустрічаємо хронологічні невідповідності, інтерпретації, взяті з легенд і різних чуток, що ходили таборами: про Сталіна, “брата Молотова”, Радека, Кірова, Рокосовського, Хікмета, Маяковського і т. ін. Ці фактологічні неточності (наприклад, погони на плечах офіцерів до війни) ніяк не впливають на якість тексту, але, мабуть, ті, хто брав участь у підготовці книжки (В. Басиров, А. Велієв, Е. Велієва) мали б подбати про хай би простенький коментар.
Разом з тим ми бачимо, що Ш. Бекторе добре зрозумів суть тоталітаризму, колгоспного ладу, системи ГУЛАГ як резервуару трудових ресурсів, які рабською працею забезпечували панування злочинного режиму на величезній території Союзу.
Слід, звичайно, пам’ятати, що книжка вийшла в розпал “холодної війни” і призначалася для турецького читача. І тому видно, як у деяких місцях пройшовся олівцем редактор, щоб загострити певні антикомуністичні пасажі. Мабуть, у розрахунку на пересічного турецького читача викладено “доктрину” комуністів.
Досить багато сторінок стосуються повоєнного Радянського Союзу, точніше, жителів Середньої Азії і Сибіру. Згадуються важливі події, але побіжно: смерть “вождя всіх народів”, амністія, корейська війна, ХХ з’їзд компартії та ін. Хоч як дивно, небагато сказано про депортацію кримських татар: автор мало що знав про цю акцію геноциду. І справді, перед ним стояло питання життя або смерті, і треба було вижити, потім вирватися з довічного заслання в Сибіру, куди його без всяких підстав запроторила “найдемократичніша” радянська влада. Коли він зрозумів, що єдиний шанс на порятунок — це допомога Туреччини, він спрямував усю енергію на те, щоб якось достукатися до потрібних дверей. Жив він у важких матеріальних умовах. День надії змінювався місяцями розпачу протягом багатьох років. Автор спогадів, сам літератор, зумів передати весь трагізм цієї ситуації, “межового стану”, коли після смужки світла, що промайнула, людина знову падає в чорну безодню туги та безнадії. Але воля не полишала його. І ще віра в милосердя Аллаха, хоча з тексту не видно, щоб він був фанатичним віруючим. Винесені з дитинства релігійні почуття були у нього релігійністю освіченого інтелігента.
Досвід перебування в СРСР, як видно з книги, зробив його переконаним антикомуністом. Він пише: “Ленін, впроваджуючи ідею побудови соціалізму, зробив невдалий експеримент над народом величезної країни. Сталін використав ленінізм як інструмент для здійснення своєї мрії”. Згадує він і про спротив режимові, і в цьому плані цікаве спостереження про події після смерті Сталіна: “У таборах почалися масові заворушення під проводом українців. Війська МДБ жорстоко придушили повстання. Тисячі засуджених розстріляно”.
Шевкія Бекторе навіть після років поневірянь на чужині ніяк не можна звинуватити в якійсь “фобії”. Він пише: “Російський народ — раб держави” і одночасно знаходить слова співчуття і розуміння і для російського народу: “Російський народ за своїми думками, світоглядом зовсім не схожий на народи вільних країн. Тобто свою щирість, думки і почуття він приховує”. І далі: “Російський народ ніяк не вірить, що у світі існує справжня свобода, що життя в багатстві і статку властиве виключно класу буржуазії”. Дуже цікаві сторінки про “російську”, тобто радянську, демократію, вибори, пропаганду. Рецидиви такого “совкізму” ми спостерігаємо і в нинішньому нашому житті.
І от після довгих років гіркого життя сталося те, що автор, та й не тільки він, назвав дивом, тобто йому повернули волю і навіть відпустили до рідних у Стамбул. Це справді диво, бо й після смерті тирана створена ним система справно функціонувала. Або згадаймо долю таких іноземних громадян, як Василь Вишиваний (Габсбурґ) чи Рауль Валленберґ, польських полонених офіцерів і тисячі інших, яких розтрощила пекельна машина “імперії зла”. А він прожив ще кілька років у колі своєї сім’ї.
Переклад українською мовою не бездоганний, є похибки, але читається легко, і слід подякувати перекладачеві, письменнику В. Басирову, видавництву “ДОЛЯ” і всім, хто доклав рук до появи спогадів Ш. Бекторе в Україні. Видано її за фінансової підтримки Фонду “Відродження” і, як значиться, “До 115-річчя від дня народження Шевкія Бекторе (1888—1961)”.
Ця книга, безперечно, займе своє місце як свідчення не такої давньої епохи. Особливо хочеться, щоб її прочитали ті, хто регулярно виходить на демонстрації з портретами “батька і вождя народів”.
