1950 року в Степлазі (Казахстан) Повстанський провід доручив В. Покотилу очолити всегулагівську боротьбу. Та у переддень штурму військових казарм сталася зрада. У 4-те Джезказганське відділення прибув генеральний прокурор Руденко з почтом. Дванадцятьох головних провідників прокурор наказав розстріляти.
А невдовзі після смерті Сталіна почалося масове звільнення політв’язнів. Так він уцілів.
Уривок із роману-сповіді В. Покотила подається за рукописом, що його запропонував автор, і є продовженням матеріалів, надрукованих у журналі “Вітчизна” в 2004 р.
За точність дат, імен, фактів відповідає автор роману-сповіді.
Володимир ПОКОТИЛО
В’ЯЗЕНЬ ПІДЗЕМНОЇ КАМЕРИ
(Уривок з роману-сповіді)
Ніч. На тлі синього зимового неба грізно бовваніє похмурий корпус Київської контррозвідки. Все спить як в могилі, лише тут, у катівні, яскравим сяйвом миготять заґратовані залізом вікна.
Тридцятий кабінет теж освітлений як на Свят-вечір. Шеф контррозвідки майор Слєпов, статурний леґінь, нервово ходить по пухнастому килиму, а біля нього тупцює дебелий підполковник Коновніцин, за друкарською машинкою, поклавши руки на клавіші, знічено поглядає майор Мережко. Біля протилежної стіни, під портретом Сталіна, сковано сидять три чекісти: майор Гладенко, майор Петренко та майор Кравець, а біля дверей, — витягшись у струну, стояли Моргунов та Іванченко, готові без вагань кого-небудь задушити. Останнього, Іванченка, колись підстрелив сам Слєпов, коли в Умані брали коменданта німецької поліції. Отож-бо це хлопці бувалі та стріляні.
Слєпову душно. Він наказує навстіж відчинити балконні двері. Майор Гладенко миттєво схоплюється виконати волю шефа.
У підвальному корпусі тюрми наглядачі теж нервуються. Корпусний швидко відмикає мою одиночку і, уткнувши мені в потилицю нагана, виводить з підвалу на подвір’я, де вже чекав на нас лейтенант Тітіньов. Вони привели мене саме в тридцятий кабінет і посадовили в крісло із позолоченими бильцями. Я оторопів від несподіванки, бо не відав, чого мене до цієї братії привели, адже я вже отримав двадцять п’ять років ув’язнення і чекав відправки в пересильній Лук’янівській в’язниці.
Шеф контррозвідки впритул наблизився до мене.
— Ви знаєте жінку із довгою золотою косою?
Провокаційне запитання. Я знав багато жінок з такими косами.
Тоді Слєпов показав мені грубезну “справу”, на титульній сторінці якої були вклеєні дві фотографії. На одній з них був мій друг — емісар з проводу ОУН Остап-Гречко-Подольський та Степан Стеблик, теж посланець Проводу. Вони приїхали до Києва восени 1946 року ревізувати виконану мною роботу та допомогти в складних структурних питаннях.
На той час я спільно з місцевим осередком ОУН, до якого входив і Оберемок, обласний провідник Кам’янець-Подільського проводу ОУН, зробив велику роботу в реорганізації Київського Проводу ОУН, керованого Крайовим провідником Мироном Орликом, розстріляним гестапівцями 1942 року. Отож, прибулі емісари Остап і Стеблик схвалили мої досягнення в реорганізації Київського націоналістичного підпілля й самі увійшли до об’єднаного Східного Проводу.
Слєпов тиснув на мене, і я зрозумів, в яку історію влип.
Коли після довгої паузи я спокійним тоном відповів шефу контррозвідки, що не знаю цих людей, він осатанів, а голуба теніска на ньому ніби луснула. Не роздумуючи, Слєпов хапає мене м’язистими руками за схудлу шию, притискаючи обличчям до підлоги, і таранить з кутка в куток. Можна собі уявити, як я виглядав після цього. Хтось, навіть собі на шкоду, сказав, щоб покликали лікаря. Як прийшла лікарка, шеф грізно гаркнув:
— Я сам врач! Убрать эту старуху!
Лікарка так і вибігла в почекальню, подалі від гріха.
Тоді ж таки привезли з Короленка, 33, Остапа і арештували мою рідну сестру та її шістнадцятилітнього сина Миколу.
Отож взимку 1948 року мені пред’явили ще одне обвинувачення по груповій, політичній статті 54-11 — збройне повстання проти сталінської Москви. Тепер у чекістів було багато роботи. Мені на якийсь час дали спокій.
Небіж Готвальда
Якось до мене в підземну камеру привели округлого, середнього на зріст іноземця. Спочатку він, оторопілий, оглянув підземелля, що готове було, як йому здавалось, обвалитися і живцем поховати його тут, а роздивившись, намацав очима мене, ще живого мерця, і в нього мимовільно підкосилися ноги; він сів на ліжко.
Я мовчав — таке правило у в’язнів, хай сам прибулий проявить бажання спілкуватись. Так було не довго, прибулому принесли постіль. Він навіть не глянув, сидів заклякло, розчавлений тяжкими думами, а перегодя все ж поцікавився, як довго я тут перебуваю. Він — небіж президента Чехословаччини Климента Готвальда, Крафт Стобрава, мав баронський титул. До арешту мешкав у власному замку, що в Моравській Остраві. Мав двадцять гектарів лісу, лісопилку, мануфактурну фабрику, консервний завод, гуральню та ще всякої всячини... Арештований у власному лісі, де з ним на полюванні був маршал Рокосовський. Коли Рокосовський його заступив собою, то чекіст пістолетом відсторонив маршала і сказав:
— Якщо тебе не розстріляли у Вітчизняну, то не буде пізно розстріляти зараз!
Тоді барон зрозумів, у чиї руки потрапив. З варварами і то легше було домовитись.
Крафт Стобрава мав три міжнародні дипломи, був людиною освіченою, помітною. Навіть Черчілль виявив до нього прихильність, коли той навчався в Англії.
З приходом німців до Чехословаччини барон змушений був виявляти хоч якусь прихильність до них. Вони не забарилися відплатити йому взаємністю і призначили керівником селекційної установи, що була організована німцями на Україні, в Умані.
В Умані довелося починати все з нуля: добирати тямущих агрономів, лаборантів, обліковців, розумних трударів. Там барон узяв на службу гарну дівчину, а потім й одружився з нею. То була Юля Кісень. Вінчання проходило в Парижі на вищому рівні в присутності столичного панства, графів, баронів, а вина вищого ґатунку лилися рікою.
— Тепер Юля Кісень арештована, — жалібно повідомив Крафт Стобрава, — вона перебуває в одній камері з вашою сестрою Марією. Вони над нами, — показав барон рукою на стелю. — Я довідався про це у слідчого, майора Дольнікова, — він і побачення дозволив з дружиною.
Нас тягали на слідство днями й ночами. Кожному діставалося по саму зав’язку. У Стобрави стосунки зі слідчим погіршали. Тепер уже не про побачення ішлося, а як вижити, як шкуру вберегти.
Прийшла черга йти в лазню, міняти білизну. І там я пережив черговий стрес. У барона на животі замість невеликої випуклості звисала зморщена шкіра. І голод, і тортури призвели до раптового занепаду організму.
— Мене постійно б’є в живіт пан Дольніков.
Барону Стобраві почали навішувати звинувачувальні ярлики, яких він у роботі уникав. Знайшли “свідків”, які казали, що він гарапником бив селян. Насправді селяни просилися до нього на роботу, бо він лагідно з ними поводився й неабиякими гостинцями їхніх діток частував. Слідчі на все йшли, аби зламати волю цієї людини.
Коли ми повернулися в камеру, я розповів барону, як Дольніков якось замахнувся й на мене.
— Оця табуретка, — сказав я Дольнікову, — походить по твоїй голові! — і він мене зрозумів.
Стобрава міцно потиснув мою руку, він уже переконався, що я і на більше здатний.
— Пане Стобраво! — нахилився я до нього, — у груповій справі дуже трудно щось приховати, адже до цього утаємниченого вузла причетні інші учасники, то краще її забути, а якщо хтось і порушить її, то хай за неї і відповідає.
Ми співчували один одному, готові були небо прихилити, щоб горе, біль серця утамувати.
Розслідування київської справи ОУН, найстрашнішої для Москви, добігало кінця, але Слєпов не був задоволений, він оскаженіло чіплявся до дрібниць, був жорстокий з підлеглими офіцерами, а мене велів роздягти й посадити в холодну.
Тут доречно згадати капітана Григор’єва, який розслідував мою попередню справу. Він сумлінно ставився до своїх обов’язків і не був байдужий до свідків — розшукував їх, і вони призналися, що бачили в мене кобуру. Тепер, коли відкрилася Київська групова ОУН, Слєпов звинуватив Григор’єва в недбальстві і в нападі гніву довго бив бідолаху, а коли Григор’єва відвезли до лікарні, то виявилось, що ескулап йому вже не потрібний.
Цим вагомим епізодом я підкреслюю той факт, що Слєпову все сходило з рук. Бувало, що шеф контррозвідки залишався зі мною в кабінеті без свідків. Одного разу, скориставшися з нагоди, Слєпов підійшов до мене впритул і сказав:
— Не жахайся мене, я тебе не вб’ю. Москва тебе оберігає. По закінченні слідства я складатиму звіт і повинен тебе передати Москві живим і здоровим. А то... задушив би тебе давно!
— Спасибі й на тому, — відповів я йому.
Слєпов був для всіх нерозгаданою таємницею.
Одного разу, у п’ятницю, Слєпов сказав у присутності всієї братії:
— Відправте його в камеру. Хай відпочиває.
Мене привели в “діжурне” приміщення, чого раніше не робили, і наказали роздягтися.
— Тепер одягни ось це! — один з них подав мені хромові чоботи без шкарпеток, штани без кальсонів і батистову, легеньку, як пушина, сорочку, а решту одягу поклали в шухляду.
Так, легенько зодягнутого, мене помістили в комірчину, що в кінці коридору. Я спочатку здивовано сприйняв інсценування, придумане червоними гестапівцями, а потім зрозумів, коли навстіж розчинили коридорні двері й двері моєї комірчини: колючий сніг знадвору вихором увірвався до моєї катівні. Опасистий вартовий, закутаний двома кожухами, тупо й незворушно дивився на мене, і неможливо було вгадати, чи здатний він на якесь мислення. Навіть коли “діжурний” приніс мені в алюмінієвій мисці воду, той навіть не ворухнувся.
А чекісти вже пиячать, жінки підспівують — і все українських пісень. Нари мулькі, я кручусь, бо ще кров перестане нормально циркулювати. Я поцікавився, чи водички можна ковтнути, що мені добрі люди принесли, і переконався, що вже не можна — вона замерзла. Я тоді покрутив мисочку в руках і гепнув нею об стіну. Вартовий і на цей раз не ворухнувся.
В суботу раненько чекісти похмелялися, а я, промерзлий до кісток, бігав по морозильній камері і в такий спосіб боровся з морозом. Бігаючи, я пригадував тридцять третій голодний рік, тоді теж червона сталінська Москва боролася на Україні з жінками та дітьми — майбутніми потенційними оборонцями спаплюженої України та її минулого. Тоді йшло повальне пограбування населення, руйнування осель. Я теж разом з тими сиротами зимою — голодний і холодний — блукав вулицями і полями, аби знайти якого колоска чи гнилу картоплину — і я не замерз, я не витягнув ноги, як хотілося моїм ворогам.
У неділю чекісти знову пиячили, а жінки співали українських пісень, а я сидів на дубовій параші і все чув. Мені було тепло. Я підтягнув сорочку на голову і там застібнув ґудзика. Гаряче дихання накопичувалось під сорочкою і зігрівало все тіло.
А майор Слєпов все лякає мене Москвою: мовляв, передам тебе Москві, а тоді побачиш, хто кращий — я чи Москва.
Чекісти витягли мене з морозища у понеділок о дванадцятій годині і вкинули у гарячий бокс. Шеф східної УПА ДОРОШ, колишній фізкультурник, посидів у боксі три доби, а коли черговий відчинив двері, він непритомний упав з лавки. Я просидів у гарячому боксі п’ятнадцять діб. Вся свита шефа контррозвідки дивом дивувалась з того, що я переніс на своїй шкурі, і з того, що якої міри їх керівник оскаженів. Всім офіцерам вже було відомо, що Слєпов бив начальника відділу кадрів їхньої установи за те, що той, у час його відсутності, розмовляв з Покотилом — зі мною, автором цього уривка з роману-сповіді.
З бароном Крафтом Стобравою я більше не зустрічався, але ми домовились, що будемо боротися з комуністичним режимом Москви в системі концтаборів ГУЛАГу.
Три змовники
Після довгих місяців катувань у грудні 1949 року потрапляю у Москву, на Красну Прєсню, яка слугувала Леніну в період його революційних звершень. Та все міняється: тепер на Красній Прєсні пересильна тюрма всесоюзного значення, в ній перебували і контрреволюціонери, і революціонери. На стінах тюрми, якщо добре придивитись, можна побачити написи давні і сьогочасні — можна прочитати всю рукописну історію радянської влади.
Ось загриміли залізні двері тюрми, і нас, кількох етапників, що прибули з Києва, завели в сортувальний коридор і поставили рядочком під стіною. Наші “Дела” з рук до рук передавали, до нас приглядалися. Нарешті почали розводити по камерах. Мене одного завели до великої камери — місця вільного на нарах вистачало. Я поклав свою валізу під стіною скраю, подивився на сусіда, що лежав поряд, і запитав його:
— Перепрошую, — це пересильна тюрма?
Сусід доброзичливо посміхнувся і кивнув головою:
— Це московська пересильна тюрма Красна Прєсня, а ви галичанин?
— Я киянин-націоналіст. Коли гестапівці у сорок третьому заочно засудили мене на страту, я виїхав до Львова і там продовжував боротьбу з фашистами і з більшовиками. У сорок п’ятому очолював у Львові молодіжну ОУН, а потім до лютого сорок восьмого очолював київську ОУН.
— Може, стався провал у проводі? Давайте знайомитись! — Я — Швець, організатор першої УПА на Волині. У 41-му видавав у Луцьку підручники для молодших школярів, а в 42-му об’єднав усю луцьку поліцію і теренові боївки в один бойовий бандерівський курінь.
Я міцно потиснув Швецю руку і відчув, що він хворий, але бадьориться.
— За кордоном я ще був здоровий, потім отримав завдання повернутися в зону радянської окупації. На кордоні мене чекали свої, власне чекав задушевний товариш минулих років. Все йшло добре, я радий був, що саме він мене зустрів. Ми їхали машиною, рухались швидко і мені вже треба було міняти маршрут.
— Слухай, кажу, тут поверни! А той відповідає, що маршрут помінявся. Я зблід на виду і закричав: що за непослух! Справи мої, друже, кепські. Цей негідник допровадив мене до радянської контррозвідки. Він уже тоді був у чині майора, а зараз, мабуть, уже полковник. Ось там, друже, мені зламали хребет.
Ми якийсь час мовчали, потім я порушив мовчанку і запитав Швеця, що то за хлопці молоді та гарні, встелили нари разом з ним, певне секта якась?
— То, друже, наші побратими по зброї — латиські повстанці. В останньому бою вони знищили 800 енкадевістів. Кожен повстанець дістав тяжке поранення, їх чекісти підібрали на полі бою разом з їхнім головнокомандуючим, паном Грунзбергом. Я познайомлю вас із ним.
Швець почав злазити з нар досить вправно, а торкнувшись ногами цементної підлоги, приязно глянув на мене. Йшов він досить спритно, але спина не вирівнювалась. Біля головнокомандувача повстанці звільнили нам місце, і ми сіли.
— Знайомтесь, це провідник бандерівської ОУН у нашій столиці Києві, — сказав Швець. — В час мого перебування під слідством в контррозвідці просочилось повідомлення про голосний процес Львів—Київ. Покотило є головним представником Київського процесу.
Я і Грунзберг потиснули один одному руки. Я з любов’ю дивився на побратима по зброї, що присвятив себе визвольній боротьбі з російським агресором. Думав: слава Богу, що людство нарешті зрозуміло, хто є справжній невтолимий загарбник чужих земель!
— Друзі! — звернувся я з душевним тремтінням до обох повстанських командирів. — Ми зустрілись на Красній Прєсні випадково, але домовленість, яку ми тут укладемо, увійде в історію як смертний вирок більшовицькій людиноненависницькій системі. Ми зорганізуємо всегулагівське повстання!
Грунзберг схвально кивнув головою:
— Я підтримую цю угоду! Сталін прирік нас на смерть, але ми докладемо всіх зусиль, аби сталінська злочинна система раніше зникла з карти світу!
Швець щиро потиснув нам обом руки:
— Будемо боротися з супостатом до останнього подиху!
Ми попрощалися з Грунзбергом. Наостанок я сказав:
— Зв’язки будемо підтримувати через етапників.
Відтак ми пішли на свої сідала... і вчасно, бо вже почалася роздача баланди, в окропі плавала чечевиця.
— По якому це ленд-лізу москаль отримав чечевицю? — пожартував я, поставивши миску на нари. Мій сусід похмуро коментував:
— Москалі видурювали у американців все, що могли. Всю війну фронти отримували американську м’ясну консерву, яєчний порошок, різні солодощі — чи солдату доставалось з того пайка? — а комісари їли досхочу.
— Не тільки від куль гинула московська рать, від холоду та голоду околіло тисячі, — докинув і я. Потім наступила пауза. Кожному хотілося передишки, хотілось обміркувати розмову з головнокомандувачем Грунзбергом. Зрозуміла річ, без матеріальної бази, без копіткої, до дрібниць продуманої оборонної системи повстанці не могли розстріляти 800 чекістів, — було над чим замислитись.
Так пройшли кілька днів мого перебування в московській пересилці. Ми зустрічались, розмовляли, планували, духовно зближувались. І я був певний, що ми, зеки, переможемо більшовиків.
Якось по обіді я запитав друга Швеця, як зреагували німці на дії створеного ним куреня?
Швець якусь мить мовчав, занурившись у минуле, вибирав зерно істини, яке б нараз окреслило чорною канвою ту жорстоку реальність, яку він побачив глибоко захованою в своєму серці.
— Для німців це був несподіваний потиличник, а для мельниківців — карколомний грабунок! Вони були переконані, що осліплення, що всі німецькі формування з українського контингенту мали бути їхніми. Отож перед німцями вони саме так і зреагували. Ті з легким серцем махнули рукою.
І він не забарився прийти зі своєю збройною силою. Спочатку Солтис вимагав, щоб курінь перейшов під його команду, а потім погрожував зброєю. Ми сміялись, а Солтис шаленів і наказав своїм воїнам, що воювали лише з купчихами, атакувати моїх хлопців, провчити їх, щоб затямили, хто такий Солтис. Ми почекали, поки воїни підійдуть на таку відстань, щоб можна було присмалити їм зади. Дружно заторохтіли автомати, кулемети, і посипалось пір’я з солтисових воїнів. Мої хлопці раділи, що так швидко дали одкоша. Я особисто не тішився. Пройшовся табором і наказав кухарям добре нагодувати стрільців, бо був переконаний: Солтис долучить якісь там резерви і спробує викурити нас з лісу.
— У вас було вже якесь укріплення? — поцікавився я.
— Ми раніше подбали про укріплення. Після першої вилазки Солтиса ми переглянули оборонну лінію і дещо доповнили. Тепер ми готові були зустрічати й німців. Пригадую: ту ніч нас ніхто не турбував, а вранці Солтис привів своїх і бригаду озброєних поляків з хуторів та парцеляцій. У цій трагікомедії були спостерігачами й німці. Німці завжди підігрівали польський шовінізм у боротьбі з українськими патріотами. Отож, побачивши зграю Солтиса і кінний загін польських шовіністів, ми теж відчули, як закипає в жилах кров. Хлопці рвалися до бою! І зупинити їх було неможливо!
Бій розпочався раптово. Солтис дав команду оточити курінь і всіх розстріляти. Звичайно, всім німецьким формуванням, які повернули зброю проти фашистів, смертний вирок був підписаний в СД, у відомстві імперської безпеки Кальтенбруннера. Був наказ берегти набої, тому ми бережно та влучно вели вогонь по наступаючих мельниківцях та поляках. Наша тактика полягала в тому, щоб наступаючих заманити глибше до лісу, до зони мінного поля.
Тут Швець обірвав оповідь, — певне, щось пригадав або до сказаного хотів підвести якусь історичну паралель, а я скористався з паузи і поставив йому запитання про майбутні стосунки між Польщею та Україною, особливо після бойовищ між поляками та українцями.
Пан Швець не розгубився, він чітко і твердо відповів:
— Ще 1000 років тому кордони України сягали Кракова. То хто ж їх усажнював до сьогоденних, сталінських кордонів? Звичайно поляки, спільно з тими, хто хотів би закреслити нас на карті світу як націю! А як розцінювати “Акцію Вісла”? Як розглядати похід двох дивізій “Армії Крайової”? Тих двох польських дивізій, що прийшли на Волинь нищити наших громадян? Бачите, полякам захотілося тишком-нишком захопити Галичину та Волинь, але наша УПА не дрімала — повідбивала зажерливі руки ворогові. Ось вам коротка історична довідка. — Швець відкинувся на свої речові мішки і заклав руки за голову. Ми мовчали якусь мить, а потім я порушив мовчанку:
— Наші повстанці добре воювали, буде що згадувати і нам, і нашим ворогам.
В цей час відкрилась наша камера. До камери навідались чекісти з “делами”. Було перше: “Внимание! Всем слушать!” Почали викликати на вихід в’язнів. Вийшли з коридор всі латиші, а наостанку викликали мене. Я хутенько потис Швецю руку і шепнув: пам’ятай про нашу угоду!
На подвір’ї нас запхали у “воронки”. Мене посадили у бокс, у якому ні повернутись, ні стенутись. Передишку зробили у Свердловську. Там я познайомився з академіком Тализіним. Його етапують з Харбіна в Москву як поліглота і знавця східних мов. Його викрали з власної хати і, як бандита, закували в кайдани й під конвоєм пустили по етапу до місця призначення, у московське сховище. У московському сховищі працювали і атомщики, і космонавти, й інші винахідники. Тализін був дідок бадьорий, життєрадісний. Знайшовся обривок білого паперу та огризок олівця, і я захопився рисунком з натури цього прекрасного вченого. Його обличчя було класичної будови: рівний ніс, високе випукле чоло, клиноподібна борідка з пасмами помітної сивини, а найприємніші були сяйні, усміхнені очі, станом високий, статурний. Рисунок видався вдалим. Його похвалив художник з Харбіна, друг Реріха.
Із Свердловська без пересадок нас привезли в Джезказган до 4-го каторжанського табору Степлагу Казахської РСР. До місця призначення ми прибули на смерканні. Сонце вже зайшло, але на заході ще яскраво паленів далекий кряж. На вахті нас чекали. Перед першою п’ятіркою в’язнів широко відчинились ворота. Збіглись наглядачі — розпочався шмон. Кожен зек найдемократичнішої в світі держави швидко розстібав поли бушлата і слухняно підносив догори руки, даючи змогу брудним рукам мерзенного наглядача мацати вас за ноги, за поперек, щоб бути певному, що не принесли з собою обріза чи скоростріла.
Після шмону мене та латишів наглядач привів до карантинної землянки, долівка якої була залита багном. З цього й почалось. Ми збунтувалися. До нар пробратися було неможливо. дерев’яна кладка одним кінцем занурилась у застояне багно, від якого тхнуло задушливим тванистим випаром. Йдучи слизькою кладкою, ризикуєш підсковзнутися і скупатися у цій брудоті.
До землянки наближався Валька Бичков — зек, нарядчик 4-го концтабору, він рвучко відчинив двері задимленої землянки і, заглянувши в яму, загрозливо помахав кулаком, щоб ми замовкли:
— Утром завтракать, організовано всєм на вахту — і на работу!
— Спочатку спецодягом забезпеч нас! — нагадав я йому.
— У нас прікази виполняют нємєдлєнно!
Коли нарядчик, грюкнувши дверима, пішов, я взяв з собою кремезного латиша, і ми пішли в ППЧ. Офіцера вже не застали в канцелярії — його заміщав в’язень Алафузов, колишній адмірал флоту.
У сталінську добу та й потім в СССР, а особливо в Кремлі, була поширена система таємних служб. Отож якийсь В. Алферов, стукач-кон’юнктурник, передав Булганіну наклепницького змісту записку, в якій повідомляв, що нарком ВМФ Н. Кузнєцов шанобливо висловлюється про іноземців. Опріч всіх інших наклепницьких вигадок він натякнув і про “парашутні торпеди”, які на той час не вважались секретними, і був дозвіл про передачу креслення парашутної торпеди англійцям.
Коли Булганін доніс Сталіну про ділову записку Алферова, Сталін посміхнувся і сказав:
— Кузнєцов не шпигун, і я не хочу ні чути, ні бачити цих брехунів!
Сталін і Булганіну натякнув на його огидливе політиканство, але передумав лишати насолоди кровопивців: розгляд справи має відбутися.
Спочатку справу чотирьох адміралів розглядав маршал Говоров, добра й порядна людина... і це комусь не сподобалось. Тож справу передали в суд Військової колегії під головуванням спеца Ульріха, сліпого знаряддя влади, як охарактеризував його сам Кузнєцов.
Подаю резюме Військової колегії: адміралу Алафузову — 10 років, адміралу Степанову — 10 років, адміралу Галлеру — 4 роки, але він і цих чотирьох не здолав — помер у тюрмі. Кузнєцова Сталін направив на Далекий Схід заступником главкома Р. Я. Малиновського.
Побачивши перед собою не кагебіста, а зека, я притримав свою запальність і привітався як належить.
— То це ви з цього етапу?
— З цього, що посадили в гнилий льох, а завтра на роботу — без спецодягу.
— Сьогодні вже ніч і про спецівку годі думати. Вийдете на об’єкт і там переб’єтеся день, а з приходом у зону отримаєте спецодяг. Я подбаю про це.
У цей час у дверях з’явився нарядчик.
— Убеділісь?! Ета нє люді — бандіти!
Алафузов вигнав Бичкова і повернувся до нас увесь блідий. Щось хотів сказати, але я його обірвав:
— Ми вас сприймаємо як порядну людину, а він поплатиться своєю головою, — і ми пішли у свою землянку.
До нового року лишалося кілька годин. Бараки були відкриті, й ми гурмою пішли шукати земляків.
Круті віражі
Новорічний вечір 1950 року ніби пробудив в’язнів. Вони шастали з барака в барак, із секції в секцію. Навіть створився сам по собі базар, де можна було вимінять шило на мило, горбушку на цілушку і т. д. Після двох років одиночки це видалось мені чимось фантастичним. Тут-таки, на цьому ринку, одного в’язня запитав: може, він знає когось із киян? Він подививсь на мене, як на папуаса з Борнео, потер підборіддя і показав на секцію обслуги.
— Там художник з Києва... Петро.
Секція довга, чиста, обабіч замість двоповерхових нар — низенькі залізні ліжка, накриті чистою білизною. Посередині, від дверей до стіни, тягнеться килимчик. Художник Петро примостився в кінці секції, поруч нарядчика Бичкова. Який їхав, такий здибав.
— Ну, добрий день, земляче! Шукав киянина, а він осьдечки новий рік зустрічає!
Ми познайомились. Була деяка неточність: Петро Савченко не киянин. Його вотчина — Умань, славний гайдамацький край. Петро вгостив мене справжніми пончиками. Він — калькулятор, то вже й кухня стала його вотчиною. Опріч калькуляції, Савченко займається й сексотством. Пізніше у мене на судовому процесі свідком виступав. У нього нічого не лишилося від батька, від неньки, — з потрохами продався москалям! Коли виходив із сучої секції — назустріч мені... Бичков; побачивши мене, вихорем зник з очей. Казали, що побіг на вахту, а звідти відправили його в Кінгір, туди, де висадили половину латишів. Але Бичков і там не прижився: на ранок принесли його голову на вахту.
Мене та моїх друзів-латишів водили на гончарний завод. Там ми з Грунзбергом цілий день просиділи на сонці, йому треба поправляти здоров’я. Сиділи і радились, що далі робити, з чого починати. З учорашнього рейду по бараках ми переконалися, що каторжанський контингент дуже різношерсний, нестабільний, але ненависть до радянської упряжки у кожного накопичилась до вибухової межі.
— А це добре! — сказав Грунзберг, потиснувши мені руку.
На гончарному заводі я познайомився з угорцем, доктором теології Уйгелі Степаном Михайловичем, який багато подорожував і закарбував у пам’яті тропічні пальми, які пригодились йому у більшовицьких концтаборах — він їх добре малював. Повнолиций, з випуклим чолом, сяйними, усміхненими очима, завжди ходив у золотих окулярах. Мав великий вплив на в’язнів, але рідко з ким спілкувався.
Латиські повстанці вичерпали із землянки багно, провітрили й добре натопили буржуйку. Після того як ми отримали спецодяг, дехто ліг на нари, витягнувшись, а інші пішли до земляків. Я ще сидів та думав: у концтаборі 5000 в’язнів, кожен вважався ворогом придуманого чекістами народу, а насправді — це були вороги червоної кремлівської банди, готової задушити кожного, хто не так поглянув. Червона мафія конала без вогню. Потрібний був сірник, щоб ту мафію живцем підпалити. А тепер стояло питання: хто відважиться сірником чиркнути по коробці?
І я шукав таких хлопців, шукали й латиші. Грунзберг палав вогнем в душі, вистражданій в жорстокому двобої з чужинцями-загарбниками.
Спілкуючись з в’язнями, я знаходив чудових хлопців зі східних районів, знаходив і галичан. Я ділився своїм доробком і з Грунзбергом. Ми знали, ми вірили, що задум наш можливий.
У моїй пам’яті, як у калейдоскопі, проходять вервечкою постаті могутніх воїнів, повстанців, палких пропагандистів, які діяли на широких просторах поневоленої України, і які готові повстати тут, — у колючому Гулагу — районний провідник Миклашівського району на Львівщині Завербний. У червні сорок четвертого року я та районний провідник Новояричівського району Лютий уночі прибились до його домівки, після перестрілки з польською боївкою, яка влаштувала на нас засідку. Другий був сотенний з УПА, якому доручено було провести рекогносцировку довкола польської твердині Білка, в якій перебували вояки АК. Я з ним бачився в Цеперові в день прориву червоними фронту під Бродами. Ще один боївкар з Руданець, який супроводжував в УПА Новояричівський повсталий гарнізон, з яким я вів переговори. Іван Назаркевич відмінний бойовик. Ще мені довелося познайомитися з двома закарпатцями — Товтом Федорем та Тюшкаєм, власником лісопильного заводу — вони знають людей, а їх знають люди, а це найважливіше в таких справах.
Ще мені пощастило зазнайомитися з львів’янином Іваном Зарічним зі служби безпеки. Коли на нього вийшли чекісти, то не знайшли фактів злочину проти їхнього режиму, а судили його на основі гестапівської кримінальної справи — за вбивство гестапівця. Парадокс, скажете ви? Так. Сталінські ізгої від юриспруденції дуже часто вдаються до парадоксів.
В проміжку цього часу я ще зустрів дуже порядну людину, яка в минулому, в часи потужної змаги з москалями, вершила на Тернопільщині військову справу — це Степан Василишин. З ним охоче спілкувалась наша молодь. В московських концтаборах ми були пов’язані однією павутиною, а це давало нам змогу виживати і перемагати.
Ми не були одинокі в нашій ненависті до катів, нас, націоналістів, підтримували іноземці. В цьому часі до нас етапували індійського філософа Хардата — стрункого, сухорлявого, аскетичної будови чоловіка, з природним брунастим загаром. Ми познайомились. Хардат уже зустрічався з українськими націоналістами, не варто було починати з азів.
— Ваша Україна переповнена повстанцями. Ви молодці. Москалів треба бити, поки усвідомлять, що інші народи теж хочуть вільно жити. Ми теж боролись з англійцями.
З Хардатом я часто зустрічався. Він казав мені, що Індія була захопилася революцією в Росії. Твердив, що російські комуністи заснували в Індії компартію, яка налічувала сорок мільйонів членів. Власне Хардат і приїхав в Росію, щоб на місці переконатися в правдивості марксистсько-ленінської ідеології.
Хардата водили на гончарний завод. Він любив заглядати в його закутки: цікавився формовочним цехом, де виготовляли глиняний посуд, формували труби з глини різних діаметрів, а особливо захоплювався випалювальним цехом, де полум’ям гуготіла піч. У вільні хвилини, а в нас їх було багато, ми любили ховатися за скульптурною майстернею, де можна було посидіти на призьбі, гріючись на сонці. Якось він натякнув мені, що помітив з перших днів свого перебування в Росії, як його обклали чекісти своїми агентами. Він викладав у вузі філософію, учив інших і сам учився. Тут, у Росії, і одружився... Одного разу Хардата запросили до Москви на симпозіум, і там трапилась нагода з високої трибуни сказати те, заради чого приїхав. Після виголошеної промови більше не повернувся до коханої дружини, не повернувся і до своєї батьківщини Індії.
— Я там залишив маєтки, славу і друзів.
Він передач не отримував, як і я. Про дружину він мало говорив, певне, її примусили відцуратися його. Таке було зі мною ще в процесі слідства. Я заздалегідь відрікся від дружини, сказавши Слєпову, що вона, дружина, то лиш конспіративна квартира, про що і не здогадувалася. Після такого зізнання її більше не чіпали. Вона вчилася разом з дочкою Микити Хрущова, а та любила влаштовувати вечірки, на яких бували і високі гості. Одного разу Ольгу помітив другий секретар ЦК Компартії України, друг Шелеста. Обом сподобалася обранка, і невдовзі відбулося весілля.
Кожного вечора ми бродили по бараках, відвідували знайомих, ділились враженнями. Одного разу в час такого рейду до мене підійшов поважний, кремезно збудований в’язень.
— Пробачаюсь, ви киянин? — ласкаво запитав він мене.
— Так, — відповів я. — А ви теж із Київграда?
— Я мешкав в басейні Гнилого Тікича — сусід ваш.
Це його секція. Він примостився у закутку. Ми сіли.
— Якось говорив мені про вас Алафузов. Знаєте такого?
— Адмірала? Знаю, хороша людина.
Ми просиділи цілий вечір. Клим мені сподобався. За склянкою чаю згадували минувшину. Він арештований за співробітництво з німцями, що можна пришити кожному. Я — ітееловець*, а він каторжанин. Всім, кого арештовували у перші дні “визволення”, давали каторгу. Всіх, хто був у зоні німецької окупації, кат Сталін хотів відтарабанити за межі полярного кола.
——
* Ітееловець — в’язень “исправительно-трудовых лагерей” (ред.).
Клим мав свою, добре законспіровану
групу, і я був з ним
міцно пов’язаний аж до розвалу ГУЛАГу.
На дні
провалля
Про гончарний завод, як першооснову нашого буття, я щось розповідав, а щодо дещиці своїх перипетій — умовчав. А річ полягала в тому, що кожен в’язень, якого сюди приводили, повинен був сам облюбувати якусь роботу і за карантинний період повністю визначитись. Після карантину — медкомісія і розподіл по бригадах. Якщо хтось не лишився на гончарному заводі, то може потрапити в міднорудну шахту. Я про те знав, тому й метикував, щоб на заводі десь зручно влаштуватись. Я спочатку заглянув у художню майстерню, де й познайомився з доктором теології Уйгелі, який уже там прижився.
— Я можу поговорити з Кузіним, розпорядником заводу, — сказав Степан Михайлович. — Він зек, але має уповноваження від Ерліха, начальника 4-го відділення.
На тому й порішили, але забули, що мужик мудрує, а чорт хитрує. На другий день той зек Кузін, про якого ми вчора говорили, відшукав мене і привів у скульптурну майстерню, в якій працював естонець Тік. Там уже нас чекав Ерліх, такий собі чванькуватий, пикатий єврей. Він приніс малюнок, на якому зображено вершника на коні. З нього я маю виліпити князя, засновника Москви Юрія Долгорукого. Ого-го! Куди націлив свої банькаті очі!
— Бажано мати виразніший рисунок.
— Ета всьо, что у меня сахранілась!
Того-таки дня я приготував купу глини і розпочав роботу. Націоналіст-підпільник Тік з цікавістю поглядав на мене і на мою грубезну кінську подобу.
— Тік! Чому ти не зліпив йому цю забаганку?
— Не все, друже, піддається моїм рукам — я ліплю тільки оголених дівчат.
Так я познайомився з естонським підпільником Тіком.
На третій день Кузін уже нетерпеливився.
— Довго ти валандаєшся з цим конем! Он Тік уже кілька попільничок зліпив.
— Спробуй сам зліпити швидко! — гнівно запропонував я йому.
Кузін наказав мені йти за ним, і, стрибаючи на одній нозі, бо другої не було, привів мене до глибокої ями, в якій Тік колупає глину.
— Ось бачиш цю яму, я тебе живцем тут замурую!
Спритно, однією рукою ухопив я його за барки і витягнув до глинища. Кузін лагідно відсторонив мою руку, подивився довкола і сказав:
— Чого ти зразу мені не сказав, хто ти? Виходить, що ти мій друг! Ходімо до мене з кабінет.
Кабінет його у землянці; у кабінеті на бантині сидить ворона Ара. Кузін дістає з тумбочки пляшку з-під політури, хліба й сала. За хвилину замість політури Кузін розлив у склянки чистий спирт.
Того вечора я забрав свої речі і переселився до Кузіна в секцію.
Громіздку свою композицію “Юрій Долгорукий на коні” я закінчив і випалив у печі. Завдяки інженеру-хіміку Хруслову та його поливі мій вершник переливався на сонці золотистими барвами, готовий зірватися з постамента і полетіти. Дивитися на вершника прийшли всі чекісти, але пан хазяїн забрав вершника з собою і зник як злодій.
Десь на третій день по тому злодій появився на заводі, і мене знайшли й поставили перед його ясним зором.
— Ты бандит! — замість спасибі сказав мені Ерліх. — Когда я служил во Львове, ты убивал наших!
— Ваших євреїв? — перепитав я. Серед присутніх були два офіцери. Вони посміхались.
Увечері мене забрали від Кузіна і перевели у кар’єрну бригаду. Кузін прийшов до мене. Поки ми сиділи та гомоніли, він все кляв Ерліха. Після Кузіна прийшов Василь — кухар, друг обласного провідника Оберемка. Він сів біля мого нового бригадира і сказав:
— Волосина з голови цього хлопця не повинна впасти, бо ти тоді не доживеш до завтрашнього вечора.
Казах смертельно поблід і поклявся, що зробить все можливе, аби не трапилось нещастя.
Російська колоніальна влада в Казахстані відкрила міднорудний кар’єр на глибині вісімдесяти метрів. Коли нас, рабів, пригнали на Карпінський кар’єр, ми побачили невеликий в діаметрі, але дуже глибокий котлован, на дні якого виднілись щойно зірвані глиби руди. Нас опускали на дно прірви у невеликій вагонетці, як худобу. Між глибами руди уже почала просочуватися холодна джерельна вода. Бригадир, стурбований швидким напливом води, показав мені насосну установку і як нею користуватися.
Бригадир пішов до вантажників, вони вже почали завантажувати вагонетку. А я тим часом став пильно оглядати своє водне господарство і невтішно покрутив головою. Увімкнувши струм, насосний моторчик добре заскрипів, товстезний шланг почав наповнюватись водою, і — о лихо! — вода засичала в кількох місцях цієї благенької брезентової труби.
Тоді зазнав лиха я, промоклі ноги одерев’яніли, і я ледве дочекався кінця зміни. Так тягнулися мої кар’єрні дні, як раптом одного ранку начальник табору Кулаков буквально висмикнув мене з колони і привів до себе в кабінет. Я здивовано дивився на це все, а він посміхнувся і сказав:
— Досить мерзнути у тій котловині, будеш малювати мене!
Я погодився, але натякнув Кулакову, що Ерліх лопне від злоби.
— Здесь я хозяин! — сказав він гнівно.
На тому й порішили. Я визначив розміри підрамника, а господар знайшов до підрамника різну раму. Тепер попробуй фальшонути щось в портреті!
Речі свої від кар’єрників знову переніс до Кузіна в секцію. Так розпочався другий етап мого перебування в концтаборі № 2.
Концтабір № 2 в історичному аспекті цікавий тим, що він був одним із перших примусових притулків воїнів Квантунської армії, незаконно депортованої після підписання Японією акта про капітуляцію. Я ще застав тут групу офіцерів-квантунців з їхнім провідником Дзюном. Дзюн мав високі уповноваження від японського імператора в Маньчжоу-го. Рух за визволення з неволі Дзюн очолював до дня звільнення з концтабору. Я, перебуваючи в неволі, отримав від нього гостинці з Токіо. Вельми вдячний йому за людяність і солідарність — дружба нас об’єднувала в тяжкий час.
Поки штаб добровольців формував загони смертників, із Тайшетлагу до 4-го відділення чекісти спровадили 800 наших однодумців. Серед прибулих був Олександр Стоцький, обласний провідник ОУН міста Миколаєва, а також Ярослав Гапій, член Головного проводу СБ ОУН. В Тайшеті вони готували підкоп, який сягав заборонної зони, але там провалився кінь водовоза і змарнувалась копітка праця.
З приїздом тайшетських в’язнів рух пожвавішав!
У зв’язку з перенаселенням табору адміністрація наказала в короткий термін збудувати ще один барак. Відкрилась ще одна колюча зона, в якій виготовляли заготовки. Саме з цій зоні я познайомився з Гапієм: високий, худорлявий, на засмаглому обличчі помітно блищали світлі очі.
— Ти східняк, а ходив і по галицьких землях, — звернувся до мене Ярослав,— розповідай, як це трапилось?
— А ти звідки знаєш, що я там бував?
— Мій земляк Василишин розповідав.
— То ти, друже Ярославе, багато чого знаєш про наш концтабір.
— Час такий, Володимире, що мусимо один про одного все знати.
Я потиснув Гапію руку. Інколи в одному погляді, дотикові відчуєш більше, ніж він тобі скаже.
Ми ще поговорили трохи, а там бемкнула рейка, що сповіщала про кінець обідньої перерви.
— Увечері ми завітаємо до тебе із Стоцьким, чекай!
***
Повечерявши китайського магару, схожого на наше пшоно, я хутенько повернувся у секцію і заходився варити узвар. За цією забавою застав мене Клим. Я набрав кварту узвару і подав йому:
— Попробуй!
— Ніколи. Сусіда етапом пригнали! Може, хочеш побачити?
Приводить: худий-худий, як терниця, а на додаток ще й рябий. Познайомились: Петро Романенко — капітан Червоної армії, Герой Радянського Союзу. Золоту зірку пришпилював йому маршал Чуйков. Романенкові кавалеристи якось запізналися з мадярами, що стояли з того боку Дону, і він скористався з нагоди, щоб свою частину перекинути на ворожий бік. Так, прикриваючись мадярами, його кавалерійський загін атакував німців, й німці поспішно відступили, до Романенкових кавалеристів долучився полк, а там і вся армія. Сталін питає Чуйкова: чого від нього тікають німці, а він не знає?
Потім знайшли Рябого, так називали вояки свого капітана, і все стало на свої місця: Романенко отримав Золоту зірку і тут-таки потрапив під опіку військового Трибуналу, бо Чуйков був дуже сердитий на нього, отож довелося капітану позбутися військового рангу, зірки і голови. Насамкінець Романенко потрапляє у штрафбат... рядовим.
Плавну ритмічність оповіді порушили Гапій та одноногий Стоцький, що завершував марш постукуванням дерев’яного протеза.
Коли Стоцький довідався від Романенка про його подальші митарства в штрафбаті, той йому сподобався, і він забрав капітана в свою секцію, в якій отаборилися бойовики з ОУН. А Гапій, відправивши Стоцького, напористого співбесідника, з легким серцем підсунувся до Клима і сяйним поглядом обвів його мужнє обличчя. Я знав, що їхня бесіда затягнеться надовго, тому пішов розшукувати Степана Уйгелі, доктора теології, з яким мав сьогодні познайомити Гапія.
|
|
***
На другий день обласний провідник Стоцький гарячкував: невгамовні суки* щойно увірвалися у секцію і нахвалялися знищити нас!
——
* Суки: на табірному жаргоні — в’язні, які пішли на співробітництво з табірною адміністрацією (ред.).
— Сідай та спокійно обміркуємо! — наказав я Стоцькому. — Знаю цих сук. Але їхні заявки на замах ми не отримували. Якщо вам потрібна допомога, я дам дебелих хлопців.
— Допомога нам зайва — потрібна твоя ухвала!
Нам відомо багато випадків, коли енкаведисти руками сук убивали захисників правди, улаштовували масові побоїща, де йшов барак на барак. Це був той випадок.
Стоцький та Гапій підготували двох бойовиків — Льоню Плєсака та Славка Довбуша — знешкодити сучого ватажка Мироненка, а якщо справа вийде з-під контролю, ми з Климом тримали напоготові своїх бойовиків. Опріч інших заходів я попередив японців і латишів. Дзюн і Грунзберг чекали сигналу.
Та все обійшлось благополучно. Згадані бойовики напали на Мироненка тоді, коли рядові суки пішли в їдальню. Виконавши атентат, Довбуш та Плєсак пішли на вахту і заявили, що вони попередили замах на їхнє життя, зліквідувавши Мироненка.
***
Щойно розпочалося в зоні будівництво барака, я та Клим обсервували машини, які доставляли в зону будівельні матеріали: спостерігали, як їх запускали та випускали,— і дійшли висновку, що можна ними скористатися для першої вилазки за зону. Відповідно до плану виходу велася відповідна робота: формування групи бойовиків та спеціалістів по виготовленню гранат. Зі штурмовою групою було простіше — бойовиків було достатньо, потрібно було лиш зробити специфічну розстановку: хто за що відповідає.
Після зустрічі Гапія з нашим політвиховником Уйгелі знову запросив Стоцького та Гапія, щоб спільно осмислити ті події, які вже відбулися, і ті, які можуть спонтанно вибухнути.
— За сучим бараком ми ведемо спостереження, — сказав Олександр Павлович. — Зараз там тихо, оплакують Мироненка, вибирають іншого ватажка, але це лиш видимість — треба коня тримати в добрих шорах!
З однієї шорсткої теми перейшли до гострішої.
— Треба прискорити виготовлення гранат, — сказав я. — Сьогодні нам обставини сприяють, а завтра не знаємо, що може бути .
Гапій, шеф СБ, пообіцяв пришвидшити плин згаданих подій. А десь на третій день по тій розмові в зону зайшли наглядачі і, оточивши сучий барак, перетрусили в ньому все до нитки і знайшли в ньому багато ножів та загострених металевих шпичаків. З роботи суки не повернулися в барак: всіх їх на машинах кудись вивезли, запроторили в тюрму.
***
З філософом Хардатом я часто зустрічаюсь. Ходимо по доріжці та згадуємо минувшину, занурюємось у майбутнє. Йому не дозволяють писати в Індію знайомим, — тільки рідним, — а дружина мовчить. Сьогодні заходить у мою секцію Хардат із незнайомим.
— Здоров! — подає руку. — Хочу познайомити тебе з другом своїм.
Йду назустріч незнайомому, тисну руку:
— Я — Покотило, провідник Київського крайового проводу ОУН.
— Я — Маутхаузен, комендант Західного Берліна.
Сіли. Я з приємністю дивлюся на статурного вдумливого офіцера.
Маутхаузен почав говорити:
— Я американець. В американській зоні кожен уважав за щастя стати босом. Отож я втішався, коли мене призначили комендантом. Я сам вибирав і секретарку — розумну, розважливу та сміливу. Ми і в російську зону їздили, і все було добре. Та одного разу наша консеквентність раптом лопнула: ми тільки перетяли кордон, як мене схопили, а вона лиш пальчиком покивала.
Комендант — шурак Аденауера, той давно пошукує родича, але підла сталінська феміда хитро перекидала Маутхаузена з одного концтабору до іншого, аби досадити Аденауеру.
— Підлішої держави, як большевитська, у світі не знайдеш! — обурювався Хардат.
Своїх дорогих друзів я вгостив добрим чайком та міцним напоєм, який позичив у Кузіна.
Перед штурмом
Давно минув той період, коли ми, добровольці із повстанського штабу, ходили по секціях та шукали серед земляків своїх однодумців. Волелюбних в’язнів, готових іти на штурм московських колючих мурів, зголосилося багато. З них сформовані окремі штурмові бригади і одна спецгрупа, яка спускалась у шахту і мала доступ до вибухових речовин. Нам потрібні були гранати. За виготовлення таких “коробочок” відповідали інженер Кравенький та Іван Гнатів, деголлівський офіцер. Вже призначено конкретних осіб, відповідальних за напад на нечисленний гарнізон.
І в останній час я отримав повідомлення про те, що на Карпінський кар’єр щойно прибуло своїм ходом вісімсот новеньких самоскидів. Про цю оказію я негайно повідомив Клима, Гапія та Стоцького. Стоцький Олександр Павлович, як і я, завжди гостро реагував на дражливе відкриття.
Повернувшись з їдальні, зайшов у свою секцію і ліг не роздягаючись. Мабуть, я задрімав, бо відчув, що хтось мене торсає. Я сів і побачив перед собою Гапія та Стоцького. Стоцький робить крок вперед:
— Ти очолиш всегулагівську боротьбу! Першим її проявом буде повстання в Степлазі! Це наказ!
Повстанське розгалуження гарячково діяло. Відколи ми з Грунзбергом перебували на 4-му відділенні, не пропустили жодного етапу, щоб нашими довіреними передати послання в інші табори: приєднуватись до нас у справі розвалу ГУЛАГу — сталінської тюрми народів! Наші люди — представники повстанського руху — діяли на першому ЛП, в Кінгірі та Екібастузі.
Сьогодні має відбутися нарада. Збираємось у Стоцького. Я маю в запасі вільний час, тож пішов подихати свіжим повітрям та розім’яти ноги. Шпацирував по алеї, може, хвилину, може, дві, як назустріч мені з’являється непосидючий філософ Хардат з незнайомим.
— А я шукав тебе! — горлає він здаля. — Знайомся — це атомник! Американець!
Це був чоловік дуже високий і страх який обезкровлений — хоч зараз клади в труну. Мова дуже ламана, але я зрозумів, що його московити обдурили: він приїхав у Росію творити мирну атомну енергію, а його примусили начиняти цією енергією атомні бомби. Він не став виконувати облудний наказ і опинився тут.
— Шкода дружини, — сказав він. — Вона не хотіла їхати, тепер її арештували як лютого ворога. І я не перенесу такої ганьби!
Атомник ходив по зоні як неприкаяний. Хтось йому подарував казанка, то він і спав з ним. Я знав молодого москвича, інженера, спочатку його направили в шахту, а потім він потрапив у санчастину, де його визнали непрацездатним, оскільки він перестав орієнтуватись в довколишній обстановці — дах похитнувся. Таке ж сталось і з атомником. Він ще якийсь час блукав зоною, а потім упав, розкинув руки, наче розп’ятий на хресті, і... помер. Під яким номером його поховали, знає Микола Головай, один із кращих бойовиків нашої ОУН.
Київ
{mos_sb_discuss:5}
