ПАМ’ЯТІ ДРУГА

13 лютого 2006 року перестало битися серце видатного діяча української культури — перекладача, літературознавця, видавця, члена редколегії журналу «Всесвіт» Михайла Москаленка. Важко повірити, що його вже немає серед нас, що ми вже не почуємо його голосу, його спокійних і мудрих слів, не відчуємо його тепла і приязні. Для «Всесвіту», якому він віддав 18 літ праці в стінах редакції, а насправді ніколи не поривав із цим журналом відтоді, як уперше прийшов сюди у 1971 р. й до сьогоднішнього дня, це величезна і непоправна втрата.

Михайло Никонович Москаленко народився 12 червня 1948 року в Києві у сім’ї української технічної інтелігенції, родом з Уманщини. Батько Никон Олексійович (1908—1971) — інженерно-технічний працівник, заслужений винахідник УРСР, пройшов фронтами Другої світової війни як капітан артилерії. Мати Віра Гаврилівна (нар. 1915 р.) вчилася в Київському політехнічному інституті, під час війни працювала в евакуації у Нижньому Тагілі в інституті електрозварювання, разом із майбутнім президентом АН України Євгеном Патоном, а по війні уже в Києві — як інженер-хімік. Старший брат Юрій Никонович (нар. 1941 р.) — доцент КПІ. Ще в дитячі роки Михайло під батьковим впливом починає цікавитися українською й чужомовною літературою. Завдяки бабусі Ганні, батьковій матері, яка змолоду добре малювала і навчалася в одній із художніх студій Мюнхена, Михайло ще в сім’ї пізнає основи французької мови, а згодом удосконалює свої знання в школі й університеті.

Після закінчення 1966 р. київської 6-ї середньої школи гуманітарні інтереси схиляли Михайла Москаленка до філологічної освіти, але, зважаючи на суспільно-політичні події часу, репресивні заходи щодо національно забарвленого опозиційного руху молодої творчої інтелігенції — шістдесятників, юнак сумнівається, що йому пощастить отримати диплом філолога. Михайло вирішує податися на зовні «нейтральний» біологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка й успішно закінчує курс навчання 1971 року. Одним з найближчих його друзів стає колега по курсу Юрій Глєба — нині всесвітньо відомий вчений-генетик, директор Інституту біохімії НАНУ.

Літературні схильності виявляються у молодого Михайла Москаленка вже у роки навчання. Студентом другого курсу він перекладає поему Сен-Жон Перса «Сніги» і друкує її у квартальнику «Поезія» (1968, № 1). То була його перша, але далеко не випадкова публікація, оскільки глибоке зацікавлення творчістю французького поета-філософа, нобелівського лауреата Сен-Жон Перса М. Москаленко зберіг до кінця свого життя. На ту ж пору припадає знайомство М. Москаленка з майстром художнього перекладу, знавцем історії українського перекладацького мистецтва Григорієм Кочуром, який користувався незаперечним авторитетом у молодих перекладачів і охоче ділився досвідом та знаннями з творчою молоддю; водночас Г. Кочур як помітна в літературі постать, як учень знищеного свого часу режимом «неокласика» М. Зерова і людина, що пройшла концтабори й заслання, перебував під пильним контролем органів безпеки.

Інтерес до світової й української літератури, бажання працювати у сфері української культури приводять 23-річного випускника університету до редакції журналу іноземної літератури «Всесвіт», очолюваного тоді Дмитром Павличком. Саме Дмитро Павличко запросив у 1971 р. молодого перекладача до журналу. М. Москаленко органічно увійшов у дружню сім’ю редакції, у стінах «Всесвіту» навчався редакторської майстерності, удосконалював свій хист перекладача французької поезії, успішно випробовував себе в перекладі з іспанської мови, якою досконало оволодів, маючи базове знання французької. На сторінках журналу з’являються його переклади з Поля Елюара, Ежена Гійєвіка, Поля Валері, уривки з «Трагічних поем» Теодора Агріппи д’Обіньє, франкомовних поетів Гаїті, добірка поетів європейського бароко, низка перекладів з іспанської — Ф. Гарсії Лорки, Ніколаса Гільєна, Пабло Неруди та ін. Виявом глибинних інтересів М. Москаленка були його участь у перекладі есеїв Серена Кіркегора і особливо — перший повний український переклад (у співавторстві з фахівцями-шумерологами) пам’ятки чотиритисячної давнини — Епосу про Гільгамеша.

Протягом восьми років М. Москаленко плідно працював у «Всесвіті», керував відділом поезії журналу, єдиний раз у житті виїздив за кордон, у Варшаву, за журналістським обміном «Всесвіту» з аналогічним польським журналом «Literatura na sґwiecie» (пізніше він десять років був «невиїзним»). Водночас його переклади друкуються в книжкових видавництвах — збірка «Поезії» Поля Елюара в серії «Перлини світової лірики» (Дніпро, 1975), «Думки про мистецтво» Ф. Гарсії Лорки в серії «Пам’ятки естетичної думки» (Мистецтво, 1975), «Прислів’я і приказки Куби» у серії «Мудрість народна» (Дніпро, 1977), поеми П. Неруди «Верхи Мачу-Пікчу» та Н. Гільєна «Вест-Індійська компанія» у книжках серії «Перлини світової лірики» та ін.

Друга половина 70-х років  була вельми напруженою для української культури. Реакція владних структур на працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» виливалася у гонінні на прогресивних діячів літератури й мистецтва, відбувалися арешти серед інтелігенції, посилювався тиск партійно-адміністративних органів на письменників та засоби масової інформації. Були виключені із Спілки письменників провідні перекладачі й автори «Всесвіту» Микола Лукаш та Григорій Кочур із негласною забороною на друковані публікації протягом 6—10 років. Репресії торкнулися й редакції «Всесвіту», внаслідок чого 1978 р. був примушений піти з посади головного редактора Д. Павличко і разом із ним провідні редактори журналу — «неблагонадійні» Вадим Скуратівський та Михайло Москаленко.

Наступні роки були позначені вимушеним звуженням творчої діяльності М. Москаленка. Два роки він перебивався у невеличкому сільськогосподарському журналі, потім за допомогою друзів поталанило влаштуватися на певною мірою фіктивну посаду старшого інженера в Інституті ботаніки АН. Про публікації у «Всесвіті» при новому головному редакторові В. Коротичі не могло бути й мови. Пробилися лише в першому числі за 1979 р. набрана раніше стаття «Кубинська література на Україні» та хіба що 1983 р. вірш з антиімперіалістичним звучанням уругвайського поета Маріо Бенедетті «Теорія і практика». Крім цього, на сторінках «Всесвіту» протягом шести років не з’являлося жодного рядка, підписаного його прізвищем. Поодинокі невеликі переклади небажаного автора лише зрідка друкувалися в «Літературній Україні», журналах «Дніпро» й «Україна», піврічнику «Поезія». Однак вважати цей період втраченим для творчої еволюції М. Москаленка було б помилкою; насправді це був період накопичення знань і творчої енергії, поглибленого вивчення української і світової літератури й історії, заглиблення в книжкові скарби київських бібліотек, акумуляція того культурологічного потенціалу, що незабаром вилився у ряді блискучих книжкових видань, над якими йому судилося працювати як автору, перекладачеві, упоряднику, редактору, коментатору.

1985 р. за рекомендаціями і клопотанням кількох впливових письменників і науковців опальний перекладач був прийнятий на роботу у видавництво «Дніпро» старшим редактором поезії. Тут, у відділі поезії, у дружній співпраці з завідуючою відділом Світланою Жолоб він успішно працював протягом наступного десятиріччя. Це був другий плідний період життя і творчості Михайла Москаленка, коли він зміг втілити в життя низку виплеканих раніше задумів. Одночасно він поновлює, цього разу — назавжди, зв’язок із «Всесвітом», спершу друкуючи тут два вірші Крістіни Іврі й Іва Бержере, а в 1987 р. — поему «Проза про транссибірський експрес та про маленьку Жанну Французьку» і «Дев’ятнадцять еластичних поезій» яскравого представника французького модерну Блеза Сандрара — одного з тих авторів, які раніше не мали шансів вийти в українському друці через ідеологічні перешкоди. Далі на сторінках журналу один за одним з’явилися переклади поезій Еме Сезера, Шарля Бодлера, П’єра Емманюеля, лауреата Нобелівської премії Шеймаса Гіні, Шекспіра, славетної новели Проспера Меріме «Кармен», нарешті у 2005 р. — велика добірка віршів Поля Валері разом зі статтею про поета. Згаданими іменами далеко не обмежується коло зацікавлень М. Москаленка. І в роки роботи у «Дніпрі», і раніше з його творчої лабораторії виходили переклади, які він друкував у різних книжкових і періодичних виданнях, у тому числі й «Всесвіті», з французької — Гійома Аполлінера, Луї Арагона, Еміля Верхарна, Жана Брієра, Робера Десноса, Біраго Діопа, Ж.-М. Ередіа, Поля Клоделя, Анрі Мішо, Леопольда Сенгора, Рене Шара; з іспанської — Лопе де Веги, Луїса де Гонгори, Франсіско де Кеведо, Габріели Містраль; з німецької — Р.-М. Рільке; з англійської — Т. С. Еліота, Ділана Томаса; з латини — «Реквієм»; з італійської — Джамбаттісти Маріно; з польської — С. Ф. Кльоновича, К. К. Бачинського, Ципріана Норвіда, Леопольда Стаффа, Юліана Тувіма; з російської — А. Ахматової; народні пісні — з російської та білоруської; за підрядником з азербайджанської — Сулеймана Рустама, з туркменської — Махтумкулі, з малаялам — Н. М. Валатхола та ін.

Як редактор найвищої кваліфікації Михайло Москаленко підготував і випустив у світ в «Дніпрі», «Основах» та інших видавництвах книги творів зарубіжних (Лукрецій, Овідій, Федр, Сенека, Боецій, Б. Спіноза, Ф.Кльонович, Ван Мей, М. Басьо, М. Сервантес, Л. Камоенс, Д. Г. Байрон, П. Б. Шеллі, Ш. Бодлер, А. Камю, Г. Гарсіа Маркес, К. Донелайтіс) та вітчизняних авторів (В. Григорович-Барський, Леся Українка, М.Вороний, С. Петлюра, М. Рильський, М. Зеров, Л. Курбас, М. Драй-Хмара, Юрій Клен, Леонід Гребінка, М. Орест, Б.-І. Антонич, В. Мисик, М. Лукаш, Г. Кочур, Є. Гуцало, В. Коцюк, Соломія Павличко та ін.). Кожне з цих видань заслуговує на високу оцінку, а монументальні «Філософія театру» Леся Курбаса (Основи, 2001), де М. Москаленко виступив не тільки редактором, а й автором розгорнених коментарів та концептуально важливого для розуміння постаті видатного реформатора українського театру нарису «Трагедія Леся Курбаса», або ж «Українське письменство» Миколи Зерова (Основи, 2003), де вперше зібрано більшу частину праць із літературознавства та історії нашого письменства видатного вченого, поета і перекладача, — взагалі вивищуються над переважною більшістю історико-літературних і театрознавчих публікацій останніх десятиріч.

Працездатність Михайла Москаленка, широчінь його культурологічних задумів та їх реалізація вражають. В роки редакторської роботи у видавництві «Дніпро» виходять у світ одна за одною підготовані ним книжки, кожна з яких виявляла фундаментальну ерудицію М. Москаленка і ставала визначним явищем у нашому культурному житті:

• Віктор Гюго. Мистецтво і народ. Упорядкування, переклад з французької, примітки й передмова «Віктор Гюго — теоретик мистецтва» М. Москаленка (К.: Мистецтво, 1985, 356 с. Серія «Пам’ятки естетичної думки);
• Гільгамеш. Епос найдавнішої цивілізації. З шумерської та аккадської. Переклад разом із І. М. Дьяконовим (К.: Дніпро, 1987);
• Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі. Упорядкування, передмова «Фольклорний алфавіт давньоруського космосу», переклади М. Москаленка (К.: Дніпро, 1988, 298 с.);
• Федеріко Гарсіа Лорка. Криваве весілля. Драматичні твори. Переклад з іспанської, упорядкування, примітки й передмова М. Москаленка (К.: Мистецтво, 1989);
• На ріках Вавілонських. З найдавнішої літератури Шумеру, Вавилону, Палестини. Упорядкування і значна частина перекладів і приміток М. Москаленка (К.: Дніпро, 1991, 400 с.);
• Українські замовляння (1993);
• Тисячоліття. Поетичний переклад України-Русі. Упорядник та автор передмови «Тисячоліття: переклад у державі слова» М. Москаленко (К.: Дніпро, 1995, 696 с.).

Книжки ці заслуговують на глибоке осмислення, і їхнє почесне місце в системі української культури незаперечне.

Десятиріччя в стінах видавництва «Дніпро» з його солідними традиціями виявилося напрочуд сприятливим для творчого розвитку Михайла Москаленка; тут він зміг реалізувати ряд виплеканих у минулі роки задумів; тут у 1988 році його нарешті приймають до Спілки письменників України за рекомендаціями провідних перекладачів Юрія Лісняка, Дмитра Павличка, Дмитра Чередниченка, Григорія Філіпчука. Однак у другій половині 90-х років, в часи інфляції й економічної кризи це видавництво занепало, цікаві видання  майже не готувалися, найкваліфікованіші кадри розбіглись, і М. Москаленко приймає цілком виправдане рішення повернутися до «Всесвіту», де його приймають з відкритими обіймами.

Цей останній період роботи в редакції журналу, де він керував відділом критики, сприяючи появі важливих публікацій вітчизняних та іноземних авторів з різних питань літературознавства, був не менш важливий, ніж попередній. Михайло Москаленко друкує на сторінках «Всесвіту» нові переклади, з’являється ціла низка його перекладознавчих статей, рецензій на такі помітні видання, як колективні праці «Сервантес і проблеми розвитку європейської прози (Львів, 2000), «Традиційні сюжети та образи» (Чернівці, 2004, автор проекту й упорядник професор А. Р. Волков), збірка статей Ігоря Качуровського «Променисті сильвети» (Мюнхен, 2002), бібліографічні покажчики «Микола Лукаш» (Львів, 2003) та «Чужомовне письменство на сторінках західноукраїнської періодики (1914—1939)» (Львів, 2004) тощо; в цих рецензіях і статтях він не вагався сміливо дискутувати і з положеннями М. Лукаша, і з такими поважними авторитетами, як І. Качуровський чи професор А. Р. Волков.

Людина великої скромності, культури й шляхетності, М. Москаленко добре розумів нелегку ситуацію української літературної періодики в добу переходу до ринкової економіки, як свою особисту справу сприймав складну матеріальну ситуацію «Всесвіту» і самовіддано працював у журналі, незважаючи на більш ніж скромне, символічне фінансове забезпечення співробітників редакції.

Видатний талант, подвижницька праця Михайла Москаленка, який майстерно відтворив українською мовою десятки тисяч рядків світової поезії, довгий час лишалися пошанованими лише вдячними читачами й колегами-перекладачами. Тільки в останні роки він був відзначений високими літературними преміями імені Максима Рильського, Миколи Лукаша (1996), Григорія Сковороди (2002), Василя Стуса (2003).

На початку нового тисячоліття виходять у світ нові книжкові видання вершин французької поезії ХХ ст. в перекладах Михайла Москаленка, кожне з яких могло б на все життя уславити людину, яка відтворила їх іншою мовою:

• Сен-Жон Перс. Поетичні твори (К.: Юніверс, 2000, 408 с. Повний переклад усіх поетичних творів автора);
• Стефан Малларме. Вірші та проза. Упорядкування, переклад, примітки М. Москаленка (К.: Юніверс, 2001, 240 с. Білінгварне видання, що охоплює практично весь творчий доробок автора);
• П’єр Емманюель. Могила Орфея. Поезії. Переклад, передмова, примітки М. Москаленка (К.: Неопалима купина, 2004, 76 с.);
• Поль Валері. Поезії. Упорядкування, передмова, переклад, примітки М. Москаленка (К.: Юніверс, 2005, 248 с. Білінгварне видання, що обіймає всі три поетичні книжки останнього класика французької поезії). Ця книжка стала лебединою піснею Михайла Москаленка як перекладача.

Новою масштабною працею Михайла Москаленка мали бути «Нариси з історії українського перекладу», яку він почав писати ще 1992 р. і яку спершу готував для Інституту літератури Національної академії наук; хоч як дивно, інститут недооцінив значення такої розвідки для майбутньої (невідомо, якої за порядком) історії українського письменства, і автор, на пропозицію головного редактора, передав її «Всесвітові». Перший розділ друкувався тут 1993 р. й охоплював найдавніший період українського перекладу до «Енеїди» І.Котляревського. Другий розділ був підписаний до друку 23 січня біжучого року і вийшов у числі 1—2 «Всесвіту». В цьому розділі окремою міні-розвідкою виблискує аналіз М. Москаленка перекладу-травестії з «Буколік» Верґілія попередника І. Котляревського Опанаса Лобисевича. Наступний, третій розділ автор мав принести на початку лютого, але гіпертонічний криз перешкодив цьому; нещасливого 13 лютого він уже ніс рукопис до редакції і... не дійшов. Нагла смерть від серцевого нападу скосила його на півдорозі до «Всесвіту», і третій розділ «Нарисів з історії українського перекладу» Михайла Москаленка друкується вже посмертно. Ми не втрачаємо надії, що продовження цієї праці, безцінної для кожного, хто розуміє справжнє значення художнього перекладу в системі національної культури й історії, збереглося серед рукописної спадщини дослідника і ми опублікуємо його бодай з чернетки. Свого часу ще Григорій Кочур мріяв написати таку розвідку, але підійти до здійснення цього фундаментального задуму судилося тільки через двадцять років його учневі Михайлу Москаленку.

Коли говоримо про творчу спадщину Михайла Москаленка, його видатний внесок у національну культуру, мусимо згадати не лише друзів і однодумців Майстра, які підтримували його добрим словом, порадою чи співчуттям, — і тих, кого немає серед нас, — Григорія Кочура чи Віктора Кордуна, і тих, хто гірко сумує над його могилою сьогодні, — Лесю Воронину, Світлану Жолоб, Сергія Білоконя, Ростислава Доценка, Євгена Поповича, Вадима Скуратівського, Миколу Сулиму (автор цих рядків теж має право віднести себе до друзів незабутнього Михайла Москаленка), — але й саму дружню й творчу атмосферу редакції «Всесвіту», яка оточувала Михайла, в якій він відчував себе як у рідній домівці; ця атмосфера доповнювала йому хатній затишок, у якому він жив разом з улюбленою мамою Вірою Гаврилівною, котру не забував ні на мить і яка так потребувала його уваги.

Михайло Москаленко справедливо вважається природним спадкоємцем традицій ґрона «неокласиків» української літератури Миколи Зерова, Павла Филиповича, Максима Рильського, Михайла Драй-Хмари, Освальда Бургардта, спадкоємцем Миколи Лукаша й Григорія Кочура. Він був їхнім учнем, особливо поета, перекладача й дослідника Миколи Зерова, якого вивчав і в якого був закоханий. Але майбутні дослідники ще покажуть, у чому М. Москаленко продовжував своїх славних попередників, а в чому й значно перевершив їх у нових історичних умовах.

16 лютого 2006 року друзі й колеги прощалися з Михайлом Москаленком у Київському будинку літераторів і проводжали на місце вічного спочинку на Берковецькому кладовищі, де похований його батько. Пам’ять про цю мудру й талановиту людину, благородного трударя на ниві української культури завжди житиме в серцях кожного, хто знав Михайла Москаленка.

Земля йому пухом...

                    Олег Микитенко