МИХАЙЛО МОСКАЛЕНКО
НАРИСИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПЕРЕКЛАДУ
3
У творчій біографії Тараса Шевченка (1814—1861) поетичні переклади, здається, ніколи не були на першому плані, проте їхнє значення важко переоцінити. Зі спогадів О. Афанасьєва-Чужбинського відомо, що в середині 1840-х років поет робив спроби перекладати вірші А. Міцкевича, але досягнуте його не задовольняло, і він нищив свої чернетки. Що ж до реально відомих нам творів, які мають “запозичене” походження, то можна розрізняти, з одного боку, власне переклади (“Псалми Давидові”, уривки зі “Слова о полку Ігоревім”), з другого — цілу низку наслідувань, переспівів, переробок, варіацій, які мають іншомовні літературні джерела, проте до перекладів навряд чи можуть бути віднесені (“подражанія” біблійним пророкам Ісайї, Ієзекіїлю, Осії, а також наслідування-переспіви окремих творів Едуарда Сови, Василя Курочкіна та однієї сербської народної пісні зі збірника Вука Караджича). До них жанрово близькі початкові рядки “Гайдамаків” — віддалена варіація одного з відомих мотивів біблійної “Книги Екклезіаст”; перші три розділи поеми “Царі” — поетичні переробки сюжетів 11-ї та 13-ї глав “Другої книги Самуїлової” та 1-ї глави “Першої книги Царів”; сатиричний вірш “Саул” — вільна авторська варіація 8—10-ї глав “Першої книги Самуїлової”.
Відомо, що провести чіткі грані між перекладами, переспівами, наслідуваннями, варіаціями, переробками, “творами на мотиви” в принципі складно, а то й неможливо, тим більше, що рамки цих понять історично змінні. Для поетичного світу Шевченка найхарактернішим є граничне включення перекладних текстів в авторський творчий контекст: його переклади та переспіви такою ж мірою “шевченківські”, як і ориґінальні твори, і, як правило, несуть такий самий авторський набір індивідуальних стильових прикмет. Стосовно жодного з Шевченкових перекладних текстів, не кажучи вже про “наслідування” чи варіації, не може виникнути сумніву, з-під чийого пера він вийшов.
——Продовження. Початок див. у “Всесвіті”: 1993, № 9/10; 2006, № 1/2.
© Михайло Москаленко, 2006.
Написаний 1845 р. цикл “Псалми Давидові” (всі десять творів були надруковані — з кількома купюрами — в “Кобзарі” 1860 р.; того ж року вийшли й окремим виданням) — це досить точне відтворення старослов’янських біблійних ориґіналів. (Втім, як доповідав член санкт-петербурзького цензурного комітету архімандрит Фотій, “подлежащие духовной цензуре “переложения псалмов Давида”, как согласные с библейским текстом, могут быть одобрены к напечатанию, за исключением только нескольких стихов в псалмах 43, 52, 81 и 136, которые содержат в себе мысли, чуждые псалмопевцу”1.) У лексиці перекладів, природно, чимало слов’янізмів, проте є й елементи лексичного осучаснення, яке допомагало читачеві відчути злободенний політичний підтекст циклу. Подібно до костомаровських перекладів із “Єврейських мелодій” Байрона, — і особливо в контексті всієї Шевченкової поезії, — тут виразно звучить мотив, що його пізніше Леся Українка виразила словами “І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя...”
——1 Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії (1814—1861). — К.: Вища школа, 1982. — С. 345.
Як саме перекладав Т. Шевченко “Псалми Давидові” з церковнослов’янської Біблії, можна проілюструвати хоча б на прикладі 1-го псалма (курсив мій. — М. М.).
| У Біблії: Блажен муж, Іже не іде на совіт нечестивих, І на путі грішних не ста, І на сідалищі губителей не сіде: Но в законі Господні воля Єго, І в законі Єго поучится день і нощь. І будет яко древо насадженоє При ісходищих вод, Єже плод свой даст во время своє, І лист єго не отпадет: І вся, єлика аще творит, Успієт. Не тако нечестивії, не тако: Но яко прах, Єгоже возмітаєт вітр От лица землі. Сего ради не воскреснут нечестивії на суд, Ніже грішници в совіт праведних. Яко вість Господь путь праведних, І путь нечестивих погибнет2. |
У Т. Шевченка: Блаженний муж на лукаву Не вступає раду, І не стане на путь злого, І з лютим не сяде. А в законі Господньому Серце його й воля Навчається; і стане він — Як на добрім полі Над водою посаджене Древо зеленіє, Плодом вкрите. Так і муж той В добрі своїм спіє. А лукавих, нечестивих І слід пропадає, — Як той попіл, над землею Вітер розмахає, І не встануть з праведними Злії з домовини. Ділб добрих обновляться, Ділб злих загинуть3. |
2 Цит. за: Біблія, сиріч Книги Священного Писанія Ветхаго і Новаго Завіта (СПб, 1900). Текст подано за сучасною орфографією, з розбиттям на рядки — ритміко-синтаксичні відтинки.
3 Шевченко Т. Повне зібрання творів у 6 томах. Т. 1. — К.: Вид-во АН УРСР, 1963. — С. 339.
Як бачимо, тут адекватно відтворено зміст, смислову та художньо-образну структуру першотвору. Що ж до ритміки, то псалом перекладено чи не найпоширенішим у Шевченка розміром — 14-складником, який походить від народнопісенного силабічного 14-складового вірша. (Цим самим віршем перекладені й інші Шевченкові “Псалми Давидові”, за двома винятками: у псалмах 81, рядки 5—16, та 132, рядок 1, поет вдавався до чотиристопного ямбу.) В цьому перекладі, як, втім, і в інших псалмах, наявний шар церковнослов’янських слів: як слушно відзначав В. Коптілов, “відповідників “на тому самому рівні”, що й церковнослов’янізми, українська мова... не має: такий своєрідний шар лексики й фразеології не може бути заміщений нічим іншим без істотних стильових втрат. Це глибоко розумів Тарас Шевченко з його геніальним чуттям мови, і, перекладаючи “Давидові псалми” з церковнослов’янської Біблії, залишив без перекладу чимало слів і виразів”4. До цього слід додати, що переклади Шевченка, та й не лише його, з церковнослов’янської та книжної української на живу українську мову в XIX столітті аж ніяк не були перекладами з “чужого” на “своє”. Адже, крім церковної літератури, природним носієм якої було духівництво і до якої так чи інакше прилучалися прості люди, селяни, те середовище письменного і неписьменного люду, в якому народився і виріс Шевченко, — в народі побутували напрацьовані попередніми віками численні писемні та усні твори: апокрифи, житія, леґенди, бувальщини, перекази духовного та мирського змісту, вірші та коляди, зокрема на євангельські теми тощо. Таким чином, Тарас Шевченко формувався в середовищі значного розповсюдження церковного та “біляцерковного”, напівнародного письменства. Так, батько поета, Григорій Іванович Шевченко, нерідко з сусідами читав “Четьї-Мінеї”, а сам малий Тарас, зробивши собі маленьку книжечку — прообраз майбутніх “захалявних”, — списував до неї “Сковороду або “Три царіє со дари...”, відому церковну колядку: ми знаємо, що у кирилівського дяка Павла Рубана зберігався рукописний список віршів Г. Сковороди. Відомо також, що Т. Шевченко з дитинства добре знав Псалтир, на цій книзі навчався грамоти, милувався поезією псалмів, іноді декламував їх уголос5. “Я знав мало не весь Псалтир напам’ять, — згадував поет, — і читав його, як казали слухачі мої, виразно, тобто голосно. Через таке моє вміння не було в селі поховано жодного небіжчика, над яким я не прочитав би Псалтиря”6. Отже, переклади Шевченка з церковнослав’янської — це пряме і закономірне творче продовження “масового письменства” того часу. Це саме повною мірою стосується і наслідувань (“подражаній”), варіацій та переробок біблійних, у тому числі євангельських мотивів і сюжетів. Величезна популярність Шевченкового “Кобзаря”, крім причин загальновідомих, пояснюється також і тим, що читачі й слухачі поезій Шевченка інтуїтивно, а то й напівусвідомлено відчували глибинну спорідненість багатьох його творів із біблійною та близькою до неї традиційною напівнародною словесністю. Справді, кого, як не пророка, що стоїть мало не в одному ряду з Ісайєю або Ієзекіїлем, могли бачити в Шевченкові читачі хоч би таких, власне, не перекладних його рядків, як, наприклад, початок поеми “Марія”, численні слов’янізми якої, підказані акафістом Богородиці (візантійським за походженням), зумовили характерне ліричне забарвлення і сам стиль твору?
———4 Коптілов В. В. Актуальні питання художнього перекладу. — К.: Вид-во Київського університету, 1971. — С. 35.
5 Івакін Ю.О. Коментар до “Кобзаря” Шевченка. Поезії до заслання. — К.: Наук, думка, 1964. — С. 354.
6 Шевченко Т. Повне зібрання творів у 6 томах. Т. 3. — К.: Вид-во АН УРСР, 1963. — С. 180.
Все упованіє моє
На тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє твоє,
Все упованіє моє
На тебе, Мати, возлагаю.
Святая сило всіх святих,
Пренепорочная, благая!
Молюся, плачу і ридаю:
Воззри, Пречистая, на їх,
Отих окрадених, сліпих
Невольників. Подай їм силу
Твойого мученика Сина,
Щоб хрест-кайдани донесли
До сбмого, самуго краю.
Достойнопітая! благаю!
Царице неба і землі!
Вонми їх стону і пошли
Благий конець, о Всеблагая!
А я, незлобний, воспою,
Як процвітуть убогі села,
Псалмом і тихим, і веселим
Святую доленьку твою.
А нині плач, і скорб, і сльози
Душі убогої — убогій
Остатню лепту подаю7.
Якщо “Псалми Давидові” — це, як уже згадувалося, цикл досить точних перекладів Т. Шевченка, то створене 1859 р. “Подражаніє 11 псалму”, хоч і стало його продовженням, все ж не було поетом до циклу включене, — можливо, тому, що це не переклад, а саме наслідування, хоч у ньому й збережені визвольні та викривальні мотиви і навіть образність біблійного першотвору. Цей вірш радше циклізується з іншими Шевченковими переробками та наслідуваннями біблійних творів 1848 (“Царі”) і особливо 1859—1860 років (“Ісайя, глава 35”, “Во Іудеї во дні они”, “Марія”, “Подражаніє Ієзекіїлю”, “Осії, глава ХІV”) — вершинами пізньої поезії Шевченка.
З Шевченкового листування відомо, що починаючи з середини 1850-х років поет на засланні збирався перекласти “Слово о полку Ігоревім”, але, не одержавши необхідних книжок, взявся до цієї роботи лише наприкінці життя, у червні—вересні 1860 р., і встиг відтворити лише два уривки: “Плач Ярославни”, що існує в двох самостійних редакціях (пізніша з них — неповна), та опис битви — “З передсвіта до вечора”. При перекладі опису битви Шевченко, намагаючись максимально зберегти найхарактерніші ритмічні особливості ориґіналу, вдався до поєднання в межах одного тексту хореїчних (з елементами силабіки) та ямбічних рядків, причому тут не доводиться говорити про правильне чергування рядків певної віршованої структури: судячи з усього, поет прагнув наблизитись до ритміки першотвору, а вона, як відомо, і досі лишається предметом дискусій. Обидві редакції “Плачу Ярославни” перекладені чотиристопним ямбом (з незначними відступами в бік силабіки).
——7 Шевченко Т. Кобзар. — К.: Дніпро, 1989. — С. 466. Про євангельські, апокрифічні та історичні джерела поеми див. дві незавершені статті І. Франка: “Шевченкова “Марія” та “Про євангельські основи поеми Шевченка “Марія” // Франко І. Зібрання творів у 50 томах. — Т. 39. — К.: Наукова, думка, 1983. — С. 300—323.
Ярославна — хронологічно остання в ряду трагічних героїнь Шевченкової поезії (їхня доля, як правило, має помітний, хоч і по-різному виявлений, євангельський підтекст; навпаки, Ярославна звертається до язичницьких стихій — природних сил). Мабуть, саме трагічний образ Ярославни зумовив те, що Шевченко як перекладач “Слова о полку Ігоревім” у першу чергу звернувся до названої частини давньоруського шедевра і, як видно зі збережених варіантів, не був повністю задоволений з наслідків цієї своєї роботи.
В цілому невелику за обсягом власне перекладацьку спадщину Тараса Шевченка можна порівняти з видимою частиною айсберґа, яка дозволяє вгадувати і розрізняти в його поезії потужні глибинні першоструктури християнської та дохристиянської цивілізації. Зокрема, біблійна “мова” Шевченкових перекладів і варіацій дала можливість проявитися всій поетичній системі українського генія, про значення якої, мабуть, найвлучніше висловився Вадим Скуратівський: “Саме Шевченко вперше в історії (і не літератури, а людства) порушив тисячолітню німоту, саме через нього вперше прохопилася словом, а не лише криком, сама зазвучала, як казали середньовічні теологи, “субстанція пекла”, його моторошна, наскрізь пропечена стражданням “речовина”... В Шевченка, ніби перебиваючи одна одну, заговорили всі доти безмовні складові народної стихії, національні і загальнолюдські... З Шевченка заговорили цілі соціальні материки, ледь намічені на елітарних культурологічних мапах, велетенські, доти не знані масиви людського горя, вперше залунав на повну силу той трагічний супровід світової історії, що його так довго не чула чи не хотіла чути культура, усамітнена на своїх “чарівних горах”. По суті, саме з Шевченка (зрозуміло, у світоглядному, а не вузько історико-генетичному плані) розпочинається довгий і драматичний процес планетарної демократизації світової літератури”8. Біблійні та інші переклади й переспіви (зрозуміло, не тільки вони) дали Шевченкові необхідний творчий інструментарій для цієї планетарної літературної і духовної демократизації, зокрема для радикального оновлення української літератури, її універсальних можливостей.
——8 Скуратівський В. Шевченко в контексті світової літератури // Всесвіт. — 1978. — № 3. — С. 187, 189.
***
Не раз уже згадуваний сучасник і друг Тараса Шевченка, вчений-природознавець, історик, мовознавець, фольклорист і поет Михайло Максимович (1804—1873) — автор також і двох визначних перекладацьких праць, причому його зацікавлення в царині перекладу були близькі до Шевченкових і навіть великою мірою з ними збігалися. (До речі, переклади М. Максимовича побачили світ за життя Шевченка і, певна річ, були авторові “Кобзаря” відомі.)
1859 року в першій книжці укладеного М. Максимовичем альманаха “Украинец” були надруковані 29 його перекладів — “Псалмы, переложенные на украинское наречие”. Переклади зроблено доброю мовою, що, як правило, відповідає основам мови літературної. Проста і разом з тим вишукана лексика, стилістична майстерність, уміння користатися з багатств народнопісенної творчості — і здатність, коли того вимагає ориґінал, звертатися до масиву книжної поезії, до кантів і церковних коляд, — усе це ставить “Псалми”, перекладені М. Максимовичем, хоч і не на рівень геніальних Шевченкових “Псалмів Давидових”, то принаймні дозволяє говорити про них як про цикл, цілком достойний порівняння із шевченківським. Звісно, порівняно з “Псалмами” Шевченка переклади М. Максимовича дещо більш розтягнуті і, природно, не мають Шевченкової експресії, внутрішньої напруги та емоційності, проте їхня літературна цінність все одно незаперечна. Для порівняння наведу той самий 1-й псалом у перекладі Михайла Максимовича:
| Блажен
муж той, що не ввійде В раду нечестивих, І не стане на дорозі Грішних, неправдивих, І не сяде у бесіді Людей ізрадливих; А в Господньому законі Свою держить волю, День і ніч себе навчає Закону Господню. І як древо, над потоком Посаджене чистим, Плід приносить в свою пору І не в’яне листом; —— |
Так
і муж той — всяким ділом Добре поспіває. Не такую собі долю Нечестивий має: Він, як пил той, що по полю Вітер розвіває. І не встануть нечестиві Перед Божим судом, І не будуть грішні в раді З справедливим людом. Бо путь праведних і добрих Зна Господь великий; А путь злих і нечестивих Пропаде навіки9. |
9 Украинец. Альманах, издаваемый Михаилом Максимовичем. Книжка первая. — М., 1859. — С. 3.
Як і переважна більшість інших псалмів, перекладених М. Максимовичем (№ 11, 12, 13, 14, 38, 41, 42, 51, 54, 64, 78, 83, 114, 124, 125, 128, 136, 141, 143, 150), цей вірш написаний 14-складовим розміром із цезурою після 4-ї стопи, тобто перекладач найчастіше використовував ритміку, генетично пов’язану з народнопісенною. В інших випадках (псалми № 8, 22, 50, 69, 94, 145) він застосовував досить рідкісний на той час розмір — восьмистопний хорей із парами чоловічих рим. Псалом № 81 Михайло Максимович переклав строфою, близькою до творів народної чи близької до народної поезії:
| Доки
вам твор?ть Неправдивий суд І на суді заступати Нечестивий люд! |
Хто
сирота, вбог, Тому поможіть; Неімущим і гонимим Правду покажіть10. |
10 Там само. — С. 25—26. Приклад цього ж віршованого розміру — у жовнірській пісні:
| П’ють
жовняри, п’ють, Бо в дорогу йдуть, Під білою березою Капітана б’ють: |
—
Ой ти, пане наш, Капітане наш, Течуть річки-кривавічки Від себе до нас. |
Нарешті, 132-й псалом перекладено римованим чотиристопним хореєм, тобто восьмискладником, добре відомим і в народній, і в книжній пісенній ліриці.
Здійснені М. Максимовичем пошуки найвідповідніших віршованих розмірів, добре помітні в його перекладі “Псалмів”, були вченим розвинуті і продовжені при перекладі “Слова о полку Ігоревім”. Цей переклад став підсумком багаторічної праці М. Максимовича як філолога, уважного дослідника і коментатора давньоруської пам’ятки. Перше видання перекладу — “Песнь о полку Игореве, переведенная на украинское наречие Михаилом Максимовичем” (Київ, 1857); вдруге цей переклад у стилістично доопрацьованому і уточненому вигляді побачив світ у згаданій вище у зв’язку із “Псалмами” першій книжці альманаха М. Максимовича “Украинец” (Москва, 1859. — С. 87—112). Крім того, 1869 р. вчений окремо переклав “Плач Ярославни”, і цей текст де в чому відмінний від видань 1857 і 1859 років (опублікований лише посмертно, 1882 р.). У своєму перекладі “Слова о полку Ігоревім” М. Максимович застосував цілу низку різних віршованих розмірів і метричних схем — такого версифікаційного багатства українська перекладна поезія до нього не знала. Тут і відомий з перекладів “Псалмів” 14-складовик з цезурою після 8-го складу (так званий “коломийковий вірш”):
На щити червоні брешуть
Лисиці по полю.
О святая Руська земле,
Ти вже за горою!11,
і восьмистопний хорей із чоловічими римами:
| Смілий
Рюриче й Давиде! Ой, наплавалися ви Там шоломами своїми Золотими по крові. |
Чи
не ваші ж то дружини А як тури заревли Од калених гострих шабель У пустинній стороні? |
11 Цитати з перекладеного М. Максимовичем “Слова о полку Ігоревім” подано за виданням: “Слово о полку Ігоревім” та його поетичні переклади й переспіви в українській літературі. — Харків: Акта, 2003. — С. 171—196.
Ще два розміри, що їх М. Максимович застосовував і при перекладі “Псалмів” — чотиристопний хорей із жіночими римами (див. псалом № 132):
| Під
трубами сповивались, У шоломах колихались, Кінцем коп’я годувались, Всі дороги ісходили, |
Всі
яруги огляділи, Тугі луки натягнули, Повні тули розімкнули, Добрі шаблі нагострили... — |
і народнопісенна за походженням строфа на хореїчній основі (модифікація строфи, вжитої вченим при перекладі псалма № 81):
| Яр-тур
Всеволоде, Наш удалий княже! Насамперед стоїш в битві І на військо враже |
Прискаєш стрілбми І гримиш мечами Об оварськії шоломи Половців поганих. |
У перекладі “Слова” М. Максимович вдавався також і до версифікаційних схем, яких не використовував при перекладі “Псалмів”. До таких належить 14-складовий вірш (чотиридольник третій, близький до “камаринської”) із чоловічим моноримом:
Як гроза, там він мечами прогримів
І могучими полками страх навів,
І на землю Половецьку наступив...
Використано в цьому перекладі і народнопісенну за генезисом строфу, силабічну, але з ознаками хореїзації:
Вже ж лучче нам в полі порубаним бути,
Ніж стати в полону;
А сядьмо на коней да побачим, браття,
Ми синього Дону!
Нарешті, є в перекладі Максимовича й 9 рядків, написаних найархаїчнішим українським віршованим розміром — колядковим віршем (5 + 5):
О Ярославе й внуки Всеслава!
Вже в вас не стало дідовськой слави...
Що означає ця версифікаційна багатоваріантність, коли перекладач у межах одного твору застосовує 7 віршованих схем і 17 разів переходить від одного розміру до іншого? Можна припустити, що М. Максимович, по-перше, прагнув уникнути ритмічної одноманітності свого перекладу (далеко не всі пізніші перекладачі усвідомлювали цю проблему — з усіма відповідними наслідками). По-друге, подібно до поетів “Руської трійці”, відчувши глибинний зв’язок цієї літературної пам’ятки зі стихією нашої усної народної творчості, Михайло Максимович помічав і її художній синкретизм: для нього була безсумнівною невичерпність художніх можливостей, імпліцитно закладених у “Слові”, а отже — й широкий спектр його потенційних втілень сучасною мовою, в тому числі багатство ритмічних підходів і розв’язків. Очевидно, нікому з сьогоднішніх, та й майбутніх серйозних перекладачів “Слова о полку Ігоревім” не обійтися без засвоєння досвіду одного з перших його тлумачів — Михайла Максимовича.
Початком 1860-х років датуються перші звернення до перекладацької праці Пантелеймона Куліша (1819—1897): у журналі “Основа” (1861, № 9, 10, 11/12) під псевдонімом Лемус він надрукував свої переклади трьох балад А. Міцкевича — “Світезянка”, “Романтичність”, “Повернення батька” (у Куліша відповідно — “Русалка”, “Химери” та “Чумацькі діти”). У 1860-х роках розпочалася і його праця над перекладами псалмів та інших біблійних текстів. Про неї ширше буде сказано в наступному розділі, оскільки найважливіші перекладацькі роботи П. Куліша припадають на наступні десятиліття. Але перші кроки автора “Чорної ради” як перекладача біблійної поезії, зроблені в другій половині 1860-х років, витоки його дальшої багаторічної перекладацької діяльності в біблійній царині заслуговують окремої згадки.
Перші Кулішеві переклади зі старозавітної поезії з’явилися друком у львівському журналі “Правда” 1868 року: в № 39 — “Псальма 1”, у № 42 — “Мусієва пісня над Червоним морем” та “Передсмертна пісня Мусієва” (з приміткою перекладача: “Кінець переложено так, як зрозумів його Гердер”), у № 45 — “Псальма 13”. Названі поетичні переклади, як і ті, що з’явилися в “Правді” наступного, 1869 р. (псалми 15, 16) та окремою книжкою — “Іов” (Львів, 1869), заслуговують загалом високої оцінки, відзначаються свіжістю вислову та, в деяких випадках, новаторством — як на той час — у формальних підходах. Обидві “Мусієві пісні” перекладено народнопісенними розмірами — колядковим віршем:
Приникни, небо, Дощем поллється
До мого слова, Моя наука,
Ой, слухай, земле, Падуть росою
Я возглаголю,
Мої
глаголи... —
та 14-складовиком, добре відомим із перекладів Т. Шевченка і М. Максимовича, в одних випадках без рим, в інших — римованим. Що ж до перекладу псалмів, то тут Куліш рішуче пориває із народнопісенними традиціями і вдається до чотиристопного ямба, але не в пародійному дусі, як Котляревський і особливо його наслідувачі, а в державінському одичному ключі. Цитую псалом 1, такий не схожий у Куліша ні на переклад Тараса Шевченка, ні на цитований вище переклад Михайла Максимовича. Трохи коротший від останнього, цей переклад відзначається легкістю вірша і в цілому витримує порівняння з версіями попередників!
| Блаженний, хто туди
не ходить, Де раду радять нечестиві; Хто стежку грішників минає, Серед злоріких не сідає; А прихиляється до Бога, Кохається в Його законі, Про заповідь Його святую І день і ніч собі міркує. 1 буде він як добре древо, Посаджене коло криниці, Що в пору плодом процвітає І лист його не опадає: Що він ні робить, що ні творить, |
Господь йому
допомагає. Не так, не так ледачим буде: Почезнуть, мов пилина в полі. Як вітер пил з землі змітає, Так слід їх марно пропадає. Отож не встоять нечестиві Проти благих людей на суді, І сила грішних панувати У раді праведних не буде. Господь-бо праведних дорогу Із неба бачить — назирає, А путь ледачий нечестивих. На віки вічні погибає12. |
Ще виразніше одичні традиції дістали вияв у Кулішевому перекладі 13-го псалма, також зробленому чотиристопним ямбом, але з чергуванням чоловічих і жіночих рим, із ще помітнішою орієнтацією на державінську стилістику:
Доколі, Господи, забудеш
Мене в напасті до кінця
І одвертатимеш від мене
Святу красу
Твого лиця? —
І тут безодня животвору,
І тут премудрість без кінця...
Однаково горі і долу
Сіяє світ Твого лиця.
В усякому разі, як бачимо, обидва процитовані твори написані в одному стилістичному реґістрі.
———
12 Правда. — 1868. — № 39. — С. 461.
Загалом переклади, а також і переспіви та варіації П. Куліша не меншою мірою, аніж Шевченкові, були органічними складниками авторського поетичного світу, а з погляду їхнього місця в сукупності творчого доробку письменника, мабуть, відігравали ще більшу, якщо не визначальну роль.
У цілому нещасливою була доля численних перекладів ще одного учасника Кирило-Мефодіївського товариства — Олександра Навроцького (1823—1892). Після ув’язнення 1847 р. і заслання він не мав змоги повернутися на Україну. Більшість ориґінальних віршів і перекладів О. Навроцького, на жаль, досі не опублікована і зберігається в автографах, дещо було втрачено. Серед його тлумачень — уривки з Біблії (“Псалом пророка Давида”, “Пісня Пісень”), повний переклад Гомерової “Іліади” (шестистопним хореєм, близьким до народнопісенного розміру) та неповний — через дефектність уцілілого рукопису — “Одіссеї”, окремі розділи “Пісні про Нібелунґів” та поеми Шота Руставелі “Витязь у тигровій шкурі” (у перекладача назва — “Одягнений у барсове хутро”), “Слово о полку Ігоревім”, поема “Лейлі і Меджнун” М. Фізулі, сербські епічні пісні, твори Оссіана (Джеймса Макферсона), вірші англійських (Дж. Ґ. Байрон, П. Б. Шеллі), американських (Г. Лонґфелло), французьких (П. Ж. Беранже, В. Гюґо), О. Барб’є), німецьких (Й.-В. Ґете, Г. Гайне), австрійських (Н. Ленау), російських (В. Жуковський,О. Пушкін, О. Толстой), польських (В. Сирокомля, А. Міцкевич) поетів. Так, зокрема, з Міцкевича О. Навроцький переклав вірші “Рибка”, “Романтичність”, “Це я люблю”, “Панич і дівчина”, “Розмова”, “Могила Марилі”, байки “Жаби і їх царі”, “Лисиця і Козел”, “Дзвін і Дзвінки”, “Приятелі”, “Осел і Пес”, “Тхір на раді”, “Звірина рада”. Його переклади Міцкевичевих віршів “Ода до молодості” і “Фарис”, опубліковані 1865 р. у львівському часописі “Нива”, високо оцінив І. Франко, відзначаючи “талант і трудолюбність” перекладача.
Знайомий Тараса Шевченка, письменник, видавець, актор, співак і композитор Степан Карпенко (1814 — після 1886), автор першої інсценізації Шевченкової “Катерини”, переклав поему “Чорногорці” (1867) хорватського поета і державного діяча Івана Мажуранича, і це, найімовірніше, був єдиний переклад цього нині напівзабутого автора.
Певне місце в історії українського перекладу належить поетові, драматургу і фольклористу, укладачеві альманаха української поезії “Складка” Володимиру Александрову (1825—1894). З-під його пера вийшли переклади та переспіви з латинської (студентські пісні), німецької (Г. Гайне), російської (М. Лермонтов, І. Козлов, І. Крилов), польської (А. Міцкевич) поезії. Зокрема, з Міцкевича він переклав II частину драматичної поеми “Дзяди”, і, за оцінкою Максима Рильського, “переклад цей досить близько віддає ідейну суть геніальної поеми”13. В останні роки свого життя він взявся до вивчення давньоєврейської мови, щоб дістати змогу читати біблійну поезію в ориґіналі і якнайточніше її перекладати. Переклади псалмів, здійснені В. Александровим, публікувалися в альманахах “Квітка” (Львів, 1890), “Рідний зільник” (Львів, 1891), “Левада” (Львів, 1892) та ін., передруковувались і пізніше.
———
13 Рильський М. Адам Міцкевич і українська література // Рильський М. Зібрання творів у 20 томах. — Т. 14. — К.: Наукова думка, 1986. — С. 375.
Картина перекладацького процесу середини — другої половини XIX ст. була б неповною, якби, згадуючи його вершинні явища, ми проминули постаті малопомітні (як той же С. Карпенко) або ж досить відомі свого часу, але нині забуті чи напівзабуті. Тим більше, що за відомих умов імперських утисків та переслідувань далеко не всі літературні твори, зокрема й перекладні, виходили друком і ставали набутком читачів, далеко не все, що публікувалося за кордоном, потрапляло до “підросійської” України. Крім того, — і це вже природне явище, притаманне й культурам, які мали історично придатніші умови для свого існування й розвитку, — з плином часу забувалися менш яскраві творчі особистості, менш помітні літературні явища. До таких забутих нині літераторів належить, зокрема, уродженець Гуляйполя, нині Запорізької області, драматург і фольклорист Віт Косовцов (1829 — не раніше 1890-х рр.), чий переклад комедії Мольєра “Кохання-лікар” залишився в рукописі; перекладені ним у 1860-х роках Шекспірові трагедії “Гамлет” і “Коріолан” не були знайдені. У перекладі маловідомого літератора XIX ст. О. Мазюкевича в Києві 1853 р. побачило світ перше видання байок І. Крилова українською мовою, що містило 14 творів: переклади ці досить слабкі, обдарування перекладача більш ніж скромне, але певне місце в історії українського перекладання байок Крилова йому все ж належить. Добре відомий письменник, історик, етнограф, публіцист і громадський діяч Данило Мордовець (1830—1905), автор спогадів про Т. Шевченка, — на жаль, забутий нині як перекладач. Проте він був одним із перших українських тлумачів прози — творів М. Гоголя: у виданому в Саратові 1859 р. “Малорусском литературном сборнике” надрукував, крім свого перекладу “Вечора на Івана Купала”, власні вступні уваги “Опыт переложения украинских повестей Гоголя на малорусское наречие”; крім того, ще на початку 1850-х років здійснив віршований переклад “Краледворського рукопису” В. Ганки. Педагог, етнограф і фольклорист Пелагея Литвинова (1833—1904) переклала комедії Мольєра “Жорж Данден, або Обдурений чоловік” і “Лікар мимоволі” (у перекладачки — “Грицько Дендрик, або Одарчин чоловік” і “Знахар поневолі”). Поет Василь Кулик (1830—1870) — автор вільного перекладу вірша “Джон Ячмінне Зерно” Роберта Бернса — “Іван Ячмінь”.
У другій половині XIX ст. тривав процес перекладання “Слова о полку Ігоревім”, причому, крім версій поетичних, в міру розвитку наукових досліджень пам’ятки, а також з урахуванням досвіду поетів “Руської трійці”, набував дедалі більшого поширення прозовий тип її перекладу, що передбачав рішучу відмову від традиційних віршованих схем, зокрема народнопісенних. Так, ритмізованою прозою переклав “Слово о полку Ігоревім” (1874) літератор і театрознавець Володимир Кендзерський. Свій прозовий переклад цього ж твору 1876 р, опублікував відомий галицький літературознавець і громадський діяч Омелян Огоновський (1833—1894) — це було, власне, друге після Михайла Максимовича українське наукове видання “Слова”. Прозовий переклад “Слова о полку Ігоревім” зробив також етнограф, лексикограф і педагог Каленик Шейковський (1835—1903), який перекладав і твори Овідія.
Уродженець Чернігова, поет і прозаїк Микола Вербицький (1843—1909), чий поетичний шлях починався в журналі “Основа”, через “неблагонадійність” висланий з України (зміг повернутися більш як через 30 років) — автор перекладу “Плачу Ярославни”, на думку М. Зерова, “найкращого в українській літературі після Шевченкового”14.
———14 Зеров М. Твори в двох томах. — Т. 2. — К.: Дніпро, 1990. — С. 244.
Найпопулярніший український байкар Леонід Глібов (1827—1893), який ориґінально обробляв світові та вітчизняні сюжети, починав як перекладач: перші його українські байки, друковані 1853 р. в “Черниговских губернских ведомостях” — це переклади з І. Крилова; перекладав він російського байкаря й пізніше, але частіше вдавався до вільних переробок. Вільні переробки чергувались із перекладами і в творчості деяких тогочасних галицьких тлумачів, передусім у царині драматичній. Так, письменник, етнограф, фольклорист і культурний діяч Володимир Лучаківський (1838—1903) переклав Міцкевичевого “Фариса”, а для аматорського театру переробив з німецької та польської низку п’єс-одноактівок, зокрема драматурга О. Фредра. Письменник Остап Левицький (1839—1903), перекладач поезій Г. Гайне та К. Уейського, здійснив сценічні переробки-переклади драматичних творів О. Фредра (“Дами й гусари”, “Довічна рента” — у перекладача “Досмертщина”), В. Сарду (“Французькі селяни”), Ґ. Е. Лессінґа (“Мінна фон Барнгельм”), лібретто опери “Галька” С. Монюшка.
***
Степан Руданський (1834—1873), поряд із Кулішем, — найяскравіший і досі найпопулярніший поет пошевченківської доби. Як наголошував І. Франко, “в Степані Руданськім бачимо великий поетичний талант, обік Шевченка найвизначніший в українськім письменстві XIX віку. Тільки ж сей талант основно різниться від Шевченкового, бо коли Шевченко в кождім своїм творі дійсний, ориґінальний творець, Руданський являється тільки незвичайно талановитим репродуктором чи то народного традиційного матеріалу, чи історичних фактів... чи то в перекладах чужомовних творів”15. (“Репродуктор” — це “відтворювач”, отже, зокрема, й перекладач.) Величезна більшість поетичних творів С. Руданського була опублікована після його смерті, а повне їх зібрання — тільки 2005 року16.
Руданський-перекладач починав із низки переспівів, таких як “Чорний колір” (1854) і “Зозуля” 1856) — з польської, “Явір” — з чеської та “Безнадія” — наслідування Бюрґерової “Ленори” (обидва — 1858); того ж 1858 року С. Руданський переспівав 136-й псалом, і зробив це чотиристопним ямбом, на відміну від своїх попередніх переспівів, що мають хореїчну основу, хоч і з елементами народної силабіки.
———15 Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко І. Зібр. творів у 50 томах. — Т. 41. — К.: Наук. думка, 1984. — С. 307.
16 Руданський С. Усі твори в одному томі. Укладач і редактор Г. Латник. — Київ — Ірпінь: Перун, 2005. До книжки, на жаль, не ввійшли листи С. Руданського, але вони опубліковані в його академічному тритомнику 1972—1973 рр.
Особливе творче піднесення Руданський як перекладач пережив 1860 р. Це був останній рік його перебування в Петербурзі (бо з 1861 р. поет оселився в Ялті, працюючи там міським лікарем). 1860 роком датуються його вільні переклади пушкінської “Пісні про віщого Олега” (“Віщий Олег”), “Слова о полку Ігоревім” (“Ігор Сіверський”) та “Краледворського рукопису” (“Старочеські співи з “Краледворського рукопису” і других”). Перші два з трьох названих творів С. Руданський переклав народнопісенним за походженням “коломийковим віршем”. У передмові до свого перекладу “Слова” (“Преслівля”), де йдеться про походження автора давньоруської поеми і “темні місця” в її тексті, поет схиляється до думки, що твір було написано в пісенній формі: “Що тичеться до складу тієї стародавньої співи, то не можна упевняти, щоби він був зовсім співомовний, але не можна не завважити, що він і не простомовний, і більша половина учених... тримаються тої мислі, що вона по складу запевне співомовна”17. Ритмічний рисунок цього перекладу Руданського, натякаючи на народнопісенну основу, що її творчо втілив автор “Слова”, разом з тим дає, сказати б, дещо спрощене уявлення про “поетичний ландшафт” поеми, зумовлюючи певну одноманітність, монотонність звучання перекладу, чого немає й близько у давньоруському першотворі. Перекладач, як видно, не вважав за потрібне скористатися з досвіду Михайла Максимовича, котрий (див. вище) при перекладі “Слова” свідомо застосовував різні ритмічні схеми.
———17 Руданський С. Співомовки, переклади та переспіви. — К.: Наук. думка, 1985. — С. 617.
Інша річ — перекладений Степаном Руданським “Краледворський рукопис” і частина “Зеленогірського рукопису” Вацлава Ганки (перекладач вважав їх автентичними творами ХІІІ—ХІV ст.). Тут Руданський неодноразово послуговується різними віршованими розмірами, знов-таки, як правило, народнопісенними за генезисом, і тим самим забезпечує циклові своїх перекладів з чеської належне ритмічне розмаїття, задане ориґіналом.
На самому початку 1860-х рр. Степан Руданський здійснив ще кілька перекладів: із сербської — “Сербська пісня” та “Ніч у ніч” Бранка Радичевича, з польської — “Йде дівчина-сиротина” Теофіля Ленартовича, з німецької — “Сни” (“Стоїть сосна одинока...”) Гайнріха Гайне. Два останні твори перекладені “коломийковим віршем”, “Сербська пісня” та “Ніч у ніч” — чотиристопним хореєм. Працюючи над цими творами, Руданський водночас виношував плани написання свого найбільшого, монументального перекладного твору — українського тлумачення Гомерової “Іліади”. Цей переклад був здійснений у 1862—1863 рр., а опублікований у львівській “Правді” у 1872—1877 роках. Окремим виданням переклад вийшов у Львові 1903 р. за редакцією та з передмовою І. Франка (друге видання — Львів, 1912).
Для перекладу “Іліади” (у перекладача — “Ільйонянка”) Руданський обрав народний за походженням 12-складовий силабо-тонічний вірш із цезурою посередині; до речі, цей самий розмір поет використав у 6 з 14 творів “Краледворського рукопису”, а також у віршах “Любусин суд” і “Пісня під Вишеградом”. Щоправда, в цих перекладах з чеської перекладач вдавався до римування — внутрішніх або кінцевих рим, тоді як в “Ільйонянці” рим немає, крім хіба що оказіональних.
Чи придатний цей віршований розмір для повноцінного — зокрема і з сьогоднішнього погляду — відтворення грецької епопеї? Відповідь на це навряд чи може бути однозначною.
З одного боку, переклад “Ільйонянки” має всі ознаки українізації тексту, зокрема реалій, імен, назв, при застарілості лексики і фразеології, не кажучи вже про чудернацьку з нинішнього погляду ритміку, — і це при тому, що Руданський добре знав перший український гекзаметричний переклад з давньогрецької — “Жабомишодраківку” К. Думитрашка: про це є згадка в його листуванні. Як відзначав А. О. Білецький, Степан Руданський “не хотів переносити свого читача-слухача в далеку гомерівську епоху, в інші культурно-історичні умови, уможливити йому глянути на світ очима ахейця двотисячорічної давності”18, а лише зберіг фабулу поеми, її основні сюжетні лінії. Звичайно, в рамках свого завдання — наблизити давньогрецький твір до українського читача — перекладач свідомо обрав ближчий читачеві, знайоміший, як на той час, віршований розмір.
———18 Білецький А. “Ільйонянка” — перший повний український переклад
Гомерової “Іліади” // Руданський С. Твори в 3 томах. — Т. 3. — К.: Наукова думка, 1973. — С. 415.
З другого боку, попри свою безсумнівну нинішню застарілість, “Ільйонянка” Руданського як пам’ятка української поезії XIX ст., що вийшла з-під пера високообдарованого і щирого майстра, довго ще матиме свого вдячного читача. Відчуваючи це, її високо оцінили найвимогливіші дослідники та історики нашого письменства. “Руданського “Ільйонянка” читається дуже приємно, і Гомерові герої в тім куцім одязі (12-складовий вірш. — М. М.) являються якимись ближчими і ріднішими нам, ніж у Гомерових гекзаметрах”, — писав Іван Франко19. Твердження не беззаперечне, але для свого часу цілком поясненне. І річ тут, очевидно, не тільки в розмірі, метричній схемі перекладу, а й в усій його художній тканині. Герої Гомера тут справді нам “ближчі” й “рідніші” саме тому, що перекладач усвідомлено їх до нас наближував.
———19 Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко І. Зібрання творів у 50 томах. — Т. 41. — К.: Наукова думка, 1984. — С. 306—307.
Типологію “Ільйонянки” — цього віхового явища в історії українського художнього перекладу — уточнив Микола Зеров: “Цей переклад має для нас велике історично-літературне значення, становлячи важливий етап у розвитку перекладної нашої поезії. Як Гребінчин переспів “Полтави” являється цікавим пам’ятником пори, коли “котляревщина” накладала свою печатку мало не на кожного з діячів літературних, зводячи кожну перекладну роботу на лицювання “з чужомовного лиця на український виворіт”, — так гомерівська поема в переспіві Руданського є характерна пам’ятка іншої доби, коли літературні уподобання формувалися під впливом української народнопоетичної стихії, і талановитий перекладчик сприймав Гомера тільки українізованого, поданого віршем народної пісні, з “обукраїненою” номенклатурою”20.
———20 Зеров М. До перекладу “Іліади” // Зеров М. Українське письменство. — К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2003. — С 571.
Можна припустити, що самого Степана Руданського не до кінця вдовольняв народнопісенний 12-складовик як розмір для перекладу великих епічних поем античності. В усякому разі 1865 рокуі, перекладаючи І пісню Верґілієвої “Енеїди” (у Руданського — “Енеянка”; відомі лише 100 рядків цього перекладу), поет модифікував версифікаційний рисунок порівняно з віршем “Ільйонянки”. Фраґмент перекладено 18-складовим віршем, чітко поділеним на три частини цезурами — після 6-го та 12-го складів. Такий розмір — без сумніву, експериментальний, — найімовірніше, свідчить про спробу Степана Руданського витворити вірш, близький до гекзаметра або аналогічний до нього, але заснований на вітчизняних народнопісенних традиціях. Ця спроба не виявилася вдалою, принаймні 1870 р. поет переклав поему “Батрахоміомахія” (у Руданського — “Омирова війна жаб з мишами”), і зробив це тим самим розміром, яким переклав “Іліаду”.
Відхід Степана Руданського-перекладача від народнопісенних поетичних традицій стався трохи пізніше, на початку 1870-х років, коли поет узявся до перекладу лермонтовського “Демона”. (Працю над “Демоном” Руданський, на превеликий жаль, не закінчив: на заваді стали тяжка хвороба, нестатки, адміністративне переслідування “неблагонадійного” поета і його передчасна смерть. Переклад частин поеми, що їх Руданський не встиг відтворити, здійснив Михайло Старицький, і твір побачив світ у львівській “Правді” 1875 р.). Цей переклад звістував появу “нового” Руданського — творця енергійних ямбів, наснажених великою творчою силою і здатних по-своєму нагадати потужну ямбову стихію великого Шевченка.
***
Ровесник медика за освітою та фахом Степана Руданського, — відставний офіцер австро-угорської армії Осип-Юрій Федькович (1834—І888), що починав свій літературний шлях із поезій німецькою мовою, — як перекладач дебютував своєю версією твору, близького і авторові “Співомовок”: найімовірніше, 1866 року він переклав гекзаметром “Слово о полку Ігоревім”. Як писав І. Франко, — і з ним важко не погодитись, — “сама думка передавати наскрізь ліричну староруську рапсодію таким архіепічним розміром, як гекзаметр, була зовсім не щаслива”21. Вище Франко оцінював Федьковичів переспів “Плачу Ярославни”, складений у дусі українських жіночих голосінь.
———21 Франко І. Перше повне видання творів Федьковича // Франко І. Зібрання творів у 50 томах. — Т. 33. — К.: Наукова думка, 1982. — С. 125.
1868 р. в часописі “Правда” побачили світ кілька перекладів (або переспівів) О.-Ю. Федьковича з німецьких поетів: “Як то співак проклинає” Л. Уланда, “Стрілець” і “Співак” Ф. Шіллера, “Кріль Ероль” Й.-В. Ґете, “Прощі” Г. Гайне. Хоч І. Франко і назвав їх “прегарними переспівами німецьких балад”22, пристати на таку його оцінку важко. Ось як Федькович відтворював, наприклад, “Вільшаного короля” Й.-В. Ґете:
| — Чого ж бо ти, мій синочку,
Голівку сховав? — Гой, таточку, голубочку: Кріль Ероль там став! |
— Ні, синочку, дитя моє, —
Нічо не стоїть. — А тото що — у коруні? Адіть, о! Адіть! |
У поетичному світі Федьковича цьому й подібним переспівам, звичайно, належить законне місце, але зрозуміло, що еволюція та розвиток українського художнього перекладу, як і розвиток мовний, пішли іншими шляхами.
———22 Там само. — С. 129.
У 1870-х роках О.-Ю. Федькович звернувся до Шекспірової драматургії. Починав він із досить вільної прозової переробки комедії “Приборкання непокірної”, у Федьковича — “Як козам роги виправляють” (Львів, 1872). Проте цією переробкою Федькович не обмежився і в 1872—1874 роках переклав дві трагедії Шекспіра — “Гамлет” і “Макбет”. На жаль, ці переклади пролежали в рукописах три десятиліття і побачили світ лише 1902 р. у зібранні творів буковинського письменника (за редакцією І. Франка). А шкода: за всієї своєї недосконалості його переклад двох великих трагедій “проломлював перші льоди, мало маючи перед собою в нашій мові взірців білого вірша” (І. Франко). Англійської мови перекладач не знав і користувався проміжним німецьким текстом. Вірш цих перекладів важкуватий, позбавлений природності й гармонійності. І все ж, попри названі та й деякі інші недоліки, ці два переклади принаймні надаються до порівняння з пізнішими Кулішевими. Зокрема, І. Франко в передмові до 2-ї частини 3-го тому “Писань Осипа Юрія Федьковича”23 вказував і на їхні достоїнства: “Коли з якого погляду Федьковичеві переклади не стратили вартості й досі, так се хіба з язикового, головно з лексикального. Федькович розвинув тут велике багатство своєї лексики, користуючись головно гуцульським говором, якого скарбівню він, можна сказати, вичерпав до дна. Інтересно... порівняти Кулішеві переклади Шекспірових трагедій з Федьковичевими; навіть не переводивши детального, методичного порівняння, але вчитавшися докладно в оба переклади, можу сказати, що Кулішів переклад, хоч артистично більше вигладжений, все-таки далеко бідніший на лексику і загальнозрозуміліший та подекуди більше шаблоновий, коли тим часом Федьковичів переклад менше докладний, хропуватий та не вироблений, але більше колоритний, виявляє більше власної праці перекладача”. Останнє зауваження Франка особливо слушне, оскільки переклад “Макбета”, зроблений О.-Ю. Федьковичем, свідчить про його надзвичайно наполегливу працю: існують три незалежні між собою редакції Федьковичевого “Макбета” — це, по суті, три різні переклади одного твору.
———23 Франко І. Передмова до 3-го тому творів Федьковича // Там само. — С. 393.
Переклав Федькович також трагедію “Мазепа” німецького письменника Рудольфа Готшаля (1823—1909) — твір нічим не визначний; можливо, перекладача зацікавив сам факт звернення німецького автора до української історії, — хоч саме по собі воно було радше дилетантським і художньо непереконливим. Що ж до перекладу, то, на відміну від Шекспірових трагедій, Федькович зробив його з ориґіналу; проте віднести його до значних здобутків перекладацького мистецтва неможливо.
У 1860—1870-х роках у Галичині з’явилася друком низка творів українців, які писали російською мовою, в українських перекладах письменника, журналіста і видавця Ксенофонта Климковича (1835— 1881), і ці переклади користувалися чималою популярністю. Це були, зокрема, “Чайковський”, “Можебилиця”, “Так іноді люди женяться” Є. Гребінки, “Шельменко-денщик” Г. Квітки-Основ’яненка, цикл “Вечори на хуторі біля Диканьки” М. Гоголя, “Вогняний змій” П. Куліша. Названими роботами, як і деякими згаданими вище, закладалися основи українського перекладу чужомовної прози. Умови для цього постали передусім із розвитком літературної періодики і книговидання в Галичині. Що ж до інших праць К. Климковича, то 1871 р. у львівській газеті “Основа” (№ 1, 2, 12, 13) він опублікував свій переклад І пісні Гомерової “Іліади”; перекладав також окремі твори А. Міцкевича, Ю. Коженьовського (драма “Верховинці”), Й.-В. Ґете, Дж. Ґ. Байрона (кілька поезій із циклу “Єврейські мелодії”).
Оновлення перекладацьких підходів до тлумачення і освоєння античних творів пов’язане з ім’ям поета, перекладача-еллініста, композитора і педагога Петра Ніщинського (1832—1896), який закінчив в Афінах філологічний та богословський факультети і значну частину свого життя присвятив перекладові давньогрецької класики24. У 1879—1880 р. він переклав “Слово о полку Ігоревім” класичною давньогрецькою мовою, використовуючи для цього гекзаметр (переклад цей досі не був знайдений). На початку 1880-х років Ніщинський переклав трагедію Софокла “Антігона”, що побачила світ у львівській “Зорі” (1883, № 23, 24) і того ж року вийшла в Одесі окремим виданням. Переклад цей ми можемо визнати, слідом за І. Франком, “гарним, хоч дуже свобідним”: справді, перекладач ставив перед собою, — і це відзначали дослідники, — не лише ідейно-естетичні, а й популяризаторські завдання, при цьому певною мірою спрощуючи текст, в інших випадках, як це показав І. Франко, — “розтягуючи” або “розводнюючи” поетичну тканину першотвору25. Наступний переклад Петра Ніщинського, вершина його перекладацької творчості — це “Гомерова “Одіссея”, гекзаметром на мову українсько-руську перевіршував Петро Байда”. Над перекладом він працював у 1883—1887 роках. Після цензурної заборони перекладу 1887 р. рукопис перекладу за сприяння М. Комарова та О. Кониського був вивезений до Львова. Тут за активної участі І. Франка 1889 р. вийшли окремою книжкою перші 12 пісень “Одіссеї”, а 1892 р. — заключні 12 пісень. Цей перший повний український переклад Гомерової поеми, зроблений гекзаметром, був загалом високо оцінений рецензентами та українською громадськістю. Як писав М. Комаров у львівській “Зорі” (1890, № 21), переказуючи редакційну статтю з “Русской мысли”, “мова перекладчика Петра Байди чиста, свіжа, щиро народня і дуже близько, а місцями цілком дослівно переказує ориґінал”. Також І. Франко, Т. Зіньківський, І. Белей, І. Кокорудз відзначали високі якості перекладу, поява якого стала помітною культурною подією; разом з тим рецензенти вказували й на окремі неточності, випадки невиправданої українізації тексту, наявність певної кількості русизмів тощо. В цілому ж мав рацію І. Франко, який вважав, що після виправлення загалом неістотних недоліків “цей переклад буде однією з найгарніших окрас української літератури”26. У 1890—1895 рр. П. Ніщинський працював і над повним перекладом “Іліади”, проте переклав лише частину поеми: збереглися 6 пісень, хоч, можливо, їх було більше. Перекладав він і Софоклового “Царя Едіпа”, але знайдені були тільки фраґменти цієї його роботи. Якщо архів Петра Ніщинського зберігся, то його досі не виявлено.
———24 Про життя і творчість П. Ніщинського див. літературно-критичний нарис: Микитенко Ю. Від “Слова” до “Іліади”: Петро Ніщинський — перекладач. — К.: Дія, 1993. Тут і далі відомості про перекладача, крім окремо зазначених випадків, подаються за цим виданням.
25 Франко І. Антігона. Драматична дія Софокла // Франко І. Зібрання творів у 50 томах. — Т. 26. — К.: Наукова думка, 1980. — С. 309—313.
26 Франко І. Гомерова “Одіссея” // Франко І. Зібрання творів у 50 томах. — Т. 27. — К.: Наукова думка, 1980. — С. 337.
Значну роль у процесі засвоєння українською культурою античної спадщини відіграв видатний український мовознавець, філософ, етнограф, фольклорист, теоретик літератури, дослідник поетики і психології творчості Олександр Потебня (1835—1891). Взявшись до тлумачення Гомерової “Одіссеї”, він переклав не так уже й багато: 275 рядків ІІІ пісні (“У Пілосі”), всю VІІ пісню (“Прибуття Одіссея до Алкіноя”) і майже всю VІІІ пісню (“Перебування Одіссея у феаків”)27. О. Потебня перекладав Гомера гекзаметром; хоч ці гекзаметри не були остаточно доопрацьовані і відшліфовані, мова його перекладів гарна й багата. Цінність перекладацької праці О. Потебні полягає передусім у відмові від усякої “нострифікації” давньогрецької епопеї: “Суть полягала в тому, щоб, користуючись виражальними засобами рідної мови, не підпорядковувати їм систему образів перекладуваного поета, не “українізувати” при цьому всю внутрішню атмосферу та побутові обставини гомерівських поем, як це робили попередні покоління українських перекладачів Гомера”28. Шукаючи в творах українського письменства, а також фольклору мовні та стилістичні засоби для адекватного відтворення “Одіссеї”, О. Потебня зробив кілька тисяч виписок з українських джерел — слів, їхніх характерних поєднань, синонімів та омонімів, постійних епітетів, фразеологічних зворотів і висловів у зіставленні з давньогрецькими, а також польськими, чеськими, російськими та білоруськими відповідниками. Вся ця велика за обсягом підготовча робота була, за словами Бориса Тена, “оранкою українського мовного ґрунту для вирощування на ньому квітів гомерівської поезії засобами української мови... Його допоміжна праця у зв’язку з перекладом із Гомера підготувала ґрунт для дальших кроків з освоєння Гомера в українській літературі”29.
———27 Забарило К. Гомерова “Одіссея” та її місце в світовій літературі // Гомер. Одіссея. Переклав із старогрецької Борис Тен. — К.: Дніпро, 1968. — С. 23. Переклади О. Потебні з “Одіссеї” опубліковані у кн.: Потебня А. Из записок по теории словесности. — Харьков, 1905.
28 Борис Тен. Переводя Гомера // Мастерство перевода 1964. — М.: Сов. писатель, 1965. — С. 362.
29 Там само. — С. 362—363.
***
У 1870—1880-х роках український переклад завойовував нові царини, хоч перекладачі найчастіше розглядали свою працю як складову частину інших, ширших завдань. Так, драматург, актор і режисер, один із основоположників українського професійного театру Марко Кропивницький (1840—19І0) здійснив низку перекладів-переробок — таких як “Отелло” В. Шекспіра, “Жорж Данден” Мольєра (у Кропивницького — “Хоть з мосту в воду головою”), два акти Гоголевого “Ревізора”, водевіль Д. Ленського “Лев Гурич Синичкин” (у Кропивницького — “Актор Синиця, або Дебютантка на провінції”) та ін. Переклади не були найістотнішою частиною літературного доробку Василя Мови-Лиманського (1842—1891) — поета, прозаїка й драматурга, педагога і лексикографа; проте у 1866—1867 рр. він переспівав кілька фраґментів “Слова о полку Ігоревім” та переклав низку віршів М. Лермонтова. Брат Панаса Мирного, письменник, критик і фольклорист Іван Рудченко (псевдонім — Іван Білик, 1845—1905) опублікував у львівському часописі “Правда” (1873, № 1, 2) свої переклади з І. Тургенєва “Тхір і Калинович” та “Біжин луг”; переклав також окремі твори М. Чернишевського, А. Міцкевича, Дж. Ґ. Байрона, Г. Гайне та ін. Поет, етнограф і фольклорист Іван Манжура (1851—1893) у 1886—1887 рр. створив віршовану переробку “Райнеке-Лиса” Й.-В. Ґете, переспівував окремі вірші Г. Гайне, Р. Прутца, Ф. Коппе, М. Некрасова, Я. Полонського.
Український і польський письменник, мовознавець і громадський діяч Павлин Свєнціцький (1841—1876), родом з Вінниччини, поляк за походженням і український патріот, учасник повстання 1863 р., після його поразки оселився у Львові. Тут він і розгорнув свою літературну діяльність, зокрема перекладацьку. 1864 р. у Львові вийшла друком перекладена ним драма Ю. Коженьовського “Цигани”, наступного року — переклад-переробка комедії Мольєра “Жорж Данден” (у перекладача — “Гаврило Бамбула”, Львів, 1865). Ще одна переробка, комедія Мольєра “Уявний рогоносець” (у П. Свєнціцького — “Видумана невірність”) не була опублікована. Переклав він і кілька поезій А. Міцкевича. Крім того, на кілька років раніше від О.-Ю, Федьковича П. Свєнціцький взявся до перекладу трагедій В. Шекспіра: у львівському часописі “Нива” (1865, № 3—9) побачила світ перша дія “Гамлета”; продовження публікації твору не було. Повний переклад “Макбета”, здійснений П. Свєнціцьким, був у нього вкрадений (про це повідомляла львівська преса) і зник безслідно. Писав П. Свєнціцький і байки: більшість із них — це вільні переклади відомих творів Ж. Лафонтена, І. Красицького, І. Крилова.
У журналі “Правда” 1874 р. Кузьма Волинець (справжн. — Михайло Тризна-Яцковський) надрукував у своєму перекладі першу книгу “Пана Тадеуша” А. Міцкевича; мова цього перекладу, хоч і “насичена ориґінальними зворотами” (І. Франко), містила надто велику кількість провінціалізмів, вузькорегіональних слів тощо. Небіж Т. Г. Шевченка — Йосип Шевченко (друкувався під псевдонімом І. Гриненко, 1854 — до 1900) був автором книжки “Дещо з перекладів і самостійних творів І. Гріненка” (Єлизаветград, 1875), що, крім ориґінальних віршів, містила переклади поетичних творів Р. Бернса (“Нікому”), П. Ж. Беранже (“Сон бідняка”), Г. Гайне (“Від чого то, милая, ружі в цвіту”), О. Пушкіна (“Невольник”), О. Полежаєва (“Пісня бранця ірокезця”), О. Плещеєва (“О ні!”), А. Фета (“Невольник”), причому його переклади, наприклад, із Бернса та Беранже, належать до перших в українській літературі. У 1880-х рр. низку своїх перекладів опублікував письменник, літературознавець і педагог Володимир Коцовський (1860—1921): серед них — “Ренські леґенди” Ф. Брет Гарта, окремі поезії Горація та вірш О. Боровиковського “Цар природи” (всі — 1881), одна з “Пісень Міньйони” Ґете та ін. Окремі його переклади друкувалися й пізніше.
У 1870—1880-х роках ставало особливо помітним розширення діапазону тлумачень прози. Зокрема, композитор і письменник Наталь Вахнянин (1841—1908) у часописі “Зоря” 1882 р. надрукував свій переклад повісті І. Тургенєва “Нещасна”, перекладав також і прозу М. Гоголя. Близький до “москвофілів” письменник, публіцист і етнограф Орест Авдиковський (1842—191З) переклав романи О. Дюма-батька “Із записок старого капітана” (Львів, 1874) та А. Доде “Жуав” (Львів, 1887). Поет Сидір Єзерський (1847—1914) перекладав переважно прозу і драматичні твори: повісті Ю. Коженьовського “Анілька” (Львів, 1873) та “Поступова панна” (Львів, 1899), драму Ф. Шіллера “Інтрига і кохання” (1884), що йшла на сцені Руського народного театру у Львові, а в 1890-х роках — роман Е. Дж. Бульвера-Літтона “Останні дні Помпеї”. У перекладі Ольги Рошкевич (1858—1935) побачила світ повість Еміля Золя із життя паризьких робітників “Довбня” (Львів, 1879). У львівській “Зорі” 1888 р. був надрукований переклад “Орлеанської діви” Ф. Шіллера, зроблений Євгеном Гірницьким (1859—1913); окремим виданням цей твір вийшов у Львові наступного, 1889 року. 1888 р. окремою книжкою вийшов ще один його переклад — роман-ідилія Бернардена де Сен-П’єра “Поль та Вірґінія”: І. Франко відзначав, що “обидва переклади як щодо мови, так і щодо поетичної форми ще залишають чимало бажати”, — але сам факт появи цих тлумачень він вважав свідченням безсумнівного літературного пожвавлення. Письменник і культурний діяч Євген Олесницький (1860—19І7) переклав повість Ч. Діккенса “Різдвяна пісня” (у перекладача — “Святий вечір”), і вона була надрукована 1886 р. в літературно-науковому додатку до тижневика “Батьківщина”, що його редагував Володимир Барвінський. Приблизно тоді ж поет, прозаїк і критик Олекса Бобикевич (1865—1902) переклав “Записки мисливця” І. Тургенєва (Львів, 1887). Український і російський письменник і літературознавець Костянтин Арабажин (1865—1929) опублікував 1889 р. у львівській “3орі” свої переклади оповідань Г. де Мопассана, Л. Толстого, Г. Мачтета. Письменник, публіцист і історик літератури Василь Маслов-Стокіз (1866—1918) переклав з російської оповідання В. Короленка “Ліс шумить” (1886) та “Казку про жабу та рожу” В. Гаршина (1888), Звичайно, названими тут тлумачами прози і їхнім доробком загальна картина перекладацьких робіт 1870—1880-х років не вичерпується. Проте навіть ці далеко не повні відомості свідчать про дедалі розмаїтішу реалізацію перекладачами універсальних культурних можливостей, імпліцитно наявних в українському слові. Чимало неголосних перекладацьких імен, призабутих нині перекладачів, поряд із загальновизнаними майстрами, своєю працею творили єдиний загальноукраїнський “культурний ландшафт” нації.
***
До найяскравіших постатей в історії українського перекладу, чия праця набула найбільшої інтенсивності саме в 1870—1880-х роках, належить поет, прозаїк, драматург, перекладач, театральний і культурно-громадський діяч Михайло Старицький (1840—1904). Перекладач широкого діапазону і великої енергії, М. Старицький залишиться у свідомості істориків літератури, перекладачів і поціновувачів як письменник, що прокладав нові шляхи для наступних літературних поколінь і лишив чимало творчих дороговказів для тих, які йшли слідом за ним.
З-під пера Михайла Старицького в різні роки вийшли такі переклади: “Казки Андерсена” (Київ, 1873) — збірка містить 24 твори; “Байки Крилова” (Київ, 1874); “Пісня про царя Йвана Васильовича, молодого опричника та одважного крамаренка Калашника” М. Лермонтова (Київ, 1875); “Сербські народні думи і пісні” (Київ, 1876); “Гамлет, принц Данський” В. Шекспіра (Київ, 1882). Крім того, у львівській періодиці, в альманахах та в поетичних книжках М. Старицького “З давнього зшитку. Пісні і думи” (ч. 1 — Київ, 1881; ч. 2 — Київ, 1883) та посмертній “Поезії М. П. Старицького. 1861—1904” (Київ, 1908) поряд із ориґінальними віршами було опубліковано багато його перекладів з російської — твори В. Жуковського, О. Пушкіна, М. Лермонтова (зокрема “Демон”), М. Некрасова (в тому числі поеми “Марина, солдатська мати” і “Мороз”), М. Огарьова, О. Боровиковського, Є. Гребінки, С. Надсона, з польської — вірші А. Міцкевича, В. Сирокомлі, Ю. Словацького (“Поїзд” — “Кýлик”), з німецької — Й.-В. Ґете, Г. Гайне, з англійської — Дж. Ґ. Байрона (зокрема фраґмент із поеми “Мазепа” — “Правда”, 1869, № 45), з французької — В. Гюґо, із сербської — крім уже згаданих “Сербських народних дум і пісень”, також і 48 народних жіночих пісенних творів. Свої переклади з Г.-К. Андерсена (вони почасти межують із переказами-переробками тексту) та І. Крилова М. Старицький підпорядковував завданням передусім стилістичним — “поширенню мальовничих засобів української мови”30. Це саме загалом можна сказати і про “Пісню про царя Йвана Васильовича...” М. Лермонтова. Ранні переклади М. Старицького, такі як лермонтовська “Родина” або пушкінський “Зимовий вечір”, ще не позбавлені елементів українізації, внесення народнопоетичних складників у твори, які перекладаються; нерідко у ранніх своїх перекладах він не в усіх випадках дотримувався характерних стилістичних рис першотворів, не завжди дбав про еквіритмію та еквілінеарність; проте з часом його погляди на переклад, і особливо практика, зазнавали змін. Так, у вступному слові до книжки “Сербські народні думи і пісні” М. Старицький писав (цитую в перекладі з російської): “При перекладі дум я намагався фотографічно точно передати думку першотвору, йдучи за ним вірш за віршем, слово за словом; намагався дотримати того самого розміру сербського білого вірша і вживати в перекладі виключно народну мову, аби зберегти епічний букет першотвору”. І справді, ця велика книжка перекладів М. Старицького із сербських епічних пісень належить до вагомих здобутків нашої літератури. Як писав згодом Максим Рильський, ці переклади Старицького “відзначаються тонким поетичним чуттям”31, а Леся Українка “завжди вважала сі переклади одним з кращих пам’ятників українського письменства”32.
Що ж до Шекспірового “Гамлета”, перекладеного М. Старицьким, то його вихід друком 1882 р., в умовах заборони публікації українських перекладів у царській Росії, виглядав чистісіньким зухвальством. Передусім, звичайно, з погляду офіційного: і український “Гамлет”, і інші переклади Старицького (на початку 1880-х — переважно з російської поезії) являли собою досить-таки неприхований виклик колоніальній імперії, що як вогню боялася відродження та поширення “малорусского наречия”. Не сприйняли “Гамлета” в українському перекладі й такі “помірковані” автори, як М. Костомаров (про його погляди в цей період ішлося вище), а слідом за ним — В. Горленко, М. Петров та ін. У пресі не без заохоти з боку властей була розгорнута кампанія нападок на Старицького — і за сам факт появи “Гамлета” українською (“Принц Гамлет в постолах”), і за нібито не придатну для цього лексику (“слова, одинаково непонятные и великороссу, и малороссу”), і за “кування нових слів”, а якщо коротко — власне за українську мову, за намагання її розвинути і вивести за межі селянського вжитку, за українські переклади, автором яких цього разу був не виходець із “демосу”, а Михайло Старицький, нащадок роду Рюриковичів. І тут уже, — пише М. Зеров, — “немає ніякої майже відміни між авторитетним Костомаровим, витонченим Горленком і елементарно грубим “Неизвестным” із “Киевлянина”. Тільки й того, що в перших вирази м’якші й тон толерантніший”33.
——30 Зеров М. Аполог в українській літературі ХІХ—ХХ вв. // Зеров М. Українське письменство. — С. 960.
31 Рильський М. Вук Караджич // Рильський М. Зібрання творів у 20 томах. — Т. 14. — К.: Наукова думка, 1986. — С. 281.
32 Спогади Климентія Квітки про Лесю Українку // Леся Українка. Документи і матеріали. — К.: Наук. думка, 1971. — С. 296.
Старицький усіма законними засобами обстоював свою правоту — і перед імперськими прислужниками з числа патентованих істориків літератури, і викриваючи вигадки журналістського охвістя “киевлянинского” штибу. Зокрема, він виграв суд за образу честі у російського газетного писаки Александровського (останнього було засуджено нижче “законного мінімуму” — на 7 діб ув’язнення, з оплатою коштів процесу). Суд констатував, що стаття його “носит характер сплошного глумления с оттенками личного раздражения, ибо только состоянием раздражения можно себе объяснить подбор сильных слов, не соответствующих понятиям того преступного деяния, которое приписано им Старицкому”. Закиди наклепника суд визнав “заведомо лживыми”, продиктованими наміром “унизить и опозорить Старицкого как писателя и человека”34. На суді йшлося більше про діяльність Старицького як драматурга і театрального діяча, але також і про його літературну діяльність у цілому, а отже, і про переклади. Опублікував Старицький і низку своїх газетних заяв (наприклад, спростовував побрехеньку, — вона, до речі, живе ще й донині серед київського міщанства, — ніби в його перекладі монолог Гамлета починається словами “бути чи не бути, ось де заковика”), з’ясовував він свою позицію і в приватному листуванні, формулюючи при цьому власні перекладацькі принципи: “Моїм головним завданням було передати усі тонкощі первотвору тими ж самими барвами; я уникав обминати трудне місце або переказувати його власними словами... Ні! Мені хотілося виробити саму мову до повного комплекту всіх барв на палітрі”35.
——33 Зеров М. Літературна позиція М. Старицького // Зеров М. Українське письменство. — С. 671. Слід сказати, що історія іноді повторюється, хоч і по-іншому. Так, 1997 р. і пізніше вигадки про особисте життя класиків української літератури прямо вкидалися з добре відомих “інтелектуальних столів— у київську жовту російськомовну пресу, мало чим відмінну від чорносотенного “Киевлянина” часів Старицького. Коли ж нас запевняють, що маємо такий собі модерний, мало не науковий “фройдистський дискурс”, на це є проста відповідь: модний близько століття тому психоаналіз, який усе на світі пояснював придушеними сексуальними спонуками, пояснював ними справді все, тільки не себе самого (Карл Краус). Іншими словами, сексуальні проблеми дослідників (дослідниць) прямо або непрямо приписувано об’єктам досліджень.
34 Цит. за: Франко І. Михайло Петрович Старицький // Франко I. Зібрання творів у 50 томах. — Т. 33. — К.: Наукова думка, 1982. — С. 230.
35 О’Коннор-Вілінська В. Деякі риси в творчості М. Старицького. — ЛНВ. — 1914. — Т. 65. — № 4. — С. 48.
Із сучасного погляду “Гамлет” Михайла Старицького — це вже явище, яке належить радше до історії перекладу. Дуже непоганий і новаторський для свого часу (недаремно ж Леся Українка, цінуючи природність і легкість мови, саме йому віддавала перевагу, порівнюючи з “Гамлетом” у Кулішевому перекладі), сьогодні він справляє не зовсім звичне враження. Певна річ, мова перекладу не могла не застаріти, — така вже доля перекладних творів, — але ж і мова самого Шекспіра не помолодшала. Зрозуміле й те, що перекладач не став дотримуватися принципу еквілінеарності: у 1880-х роках останній ще не набув поширення і не вважався обов’язковим (за підрахунком І. Франка, переклад М. Старицького виявився мало не на третину довшим від ориґіналу). Як один із першопрохідців у справі вироблення мовних і стилістичних норм для перекладу українською творів поетичної драматургії, М. Старицький інколи припускався й технічних огріхів, — але останнє легко зрозуміти, якщо підходити до питання історично. Незрозумілим лишається інше: чому перекладач трагедії обрав для своєї праці не білий п’ятистопний ямб, що цілком відповідало б ритмічній схемі Шекспірового першотвору, а п’ятистопний хорей із жіночими закінченнями? Важко сказати. З цього приводу висловлював припущення Г. Кочур: “Чи вважав він цей розмір більш відповідним духові української мови, чи просто діяла й далі сила інерції, — адже безпосередньо перед “Гамлетом” Старицький перекладав сербський пісенний епос, і чар “десетерця” виявився таким потужним, що механічно перейшов і в нову роботу?”36. Так чи інакше, цей переклад “Гамлета” — важливий етап в українському літературному і мовному розвитку, у становленні новочасного українського перекладу. Стилістичний досвід Старицького, — і це стосується далеко не тільки “Гамлета”, — все ще недостатньо вивчений і засвоєний.
Окремо стоїть питання про Старицького як “коваля слів”, — судячи з усього, це “ковальство” було вкрай перебільшене упередженою критикою. Здається, першим на цю тему висловився М. Костомаров, хоч йому, без сумніву, було добре відомо, що неологізми — один із звичайних засобів розвитку мови; та й сам він був не від того, щоб згадати чимало слів і зворотів, створених Ломоносовим, Карамзіним, Жуковським, Пушкіним. Але не все, що можна російському письменникові, дозволено українському. За Костомаровим, “у пишущего на простонародном наречии такой взгляд обличает гордыню, часто суетную и неуместную”. М. Старицький для Костомарова якраз і є носієм “суетной гордыни”. Слідом за Костомаровим ці звинувачення повторювались і ширилися ворожою українському рухові пресою. Як же було насправді, якою мірою Старицький був — або не був — ковалем доти небувалих слів?
Певною мірою на це питання відповів П. Филипович у своїй статті “Пушкін в українській літературі”37. Вчений показав, що більшість слів, які довгий час вважалися неологізмами Старицького, насправді зафіксовані у тогочасних словниках (С. Недільського — Є. Желехівського, Ф. Піскунова та ін.), які містять лексичні матеріали і західноукраїнських авторів, і письменників та збирачів фольклору з Наддніпрянщини — взагалі з різних наших регіонів. Також і Олена Пчілка писала не так про новотвори Старицького, як про мовне простування письменника на захід, віддавання переваги правобережній лексиксиці перед лівобережною, любовне плекання волинських та поліських слів. У цілому слід погодитися з думкою М. Зерова, що до мовного новаторства Старицький ставився “дуже обережно, уважно зважуючи право на існування кожного нового слова, неодмінно ґрунтуючи його на народом закладених підвалинах; а його репутація безцеремонного “коваля” була однією із тих репутацій, які формуються і живуть незалежно від їх носіїв і які звичайні в лінивому громадянстві, що любить ліпити “ярлички”, боронячись ними від обов’язку думати та перевіряти”38.
Довге життя перекладів Михайла Старицького засвідчив уже на початку 1960-х років Максим Рильський, що якось пожартував: “Краще старий переклад Старицького, ніж новий Новицького”.
———36 Кочур Г. Шекспир на Украине // Мастерство перевода 1966. — М.: Сов. писатель, 1968. — С. 36.
37 Пушкін О. Вибрані твори. — Харків: Книгоспілка, 1930. — С. 30—32.
38 Зеров М. Літературна позиція Старицького // Зеров М. Українське письменство. — С. 672.
(Далі буде)
{mos_sb_discuss:5}
