Маріо ПЕТРУЧЧІ 

ВАЖКА ВОДА

ПОЕЗІЇ  

З англійської переклав Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ

 

Прослогіон

 
Чорнобильська поезія Маріо Петруччі на перший погляд здається дуже незграбною, потрощеною; сама система віршування для когось виявиться занадто фраґментарною, зламаною та виснаженою. Але за такою мозаїкою — знакові зв’язки на урановій енергії та чорнобильському світлі. Поетичний вимір автора формально тримається на фрустрації, “обривах”, ґвалтівній безсистемності. Але кожне вимовлене слово разом із матерією форми створює потужний суґестивно-активний образ. Поезія є симультанною; в її атомах — потужний голос Чорнобиля.

О ні. Є речі, про які не скажеш,
як дзеркало, не дасть воно тобі
твого лиця, яким насправді  є. І я
не вірю більше задзеркаллям,
на друзки їх розбити б назавжди
і срібні облямівки розтрощити.

Чорнобильське пекло в поетичному часопросторі Петруччі зламало навіть асистемну систему хаосу. Свідомість епохи було паралізовано. Чорнобиль довів катастрофізм нелюдського, нелюдяного інтелекту, закрученого під накривками системи. Після голосу Чорнобиля чорний серпанок було відкинуто — й лишився жах, з’явився світовий жах. Навіть після падіння мурів і промивання очей, червоний серп і надалі зсікав голови, заходив у серця і виривав їх із м’ясом. І досі баалівським мечем над кожним, хто вдихнув опромінене повітря, висить чорнобильська чума.

Все там палає, в крові буревії артерій
тягнуться смертю до чорних графітових свай.
мозок кипить, техноцид,  ДНК вже розчинна,
тільки солдати, мов діти маленькі, бредуть.
втягають мотлох невинно, життя залишають.
сірі уламки очорнюють душі і кров.

Параметри і категорії, наявні в інтелектуально-рефлективній системі автора, було підірвано, зруйновано. Колапс самодеструкції внаслідок паралічу свідомості. Уніфікс Чорнобиля в тому, що його не можна закопати, стратити, спалити — страта Чорнобиля триватиме 703,8 мільйона років — такий період розпаду урану.

А за цей час вмиратимуть прокуратори і судді, вмиратимуть жертви і тирани. Чорнобиль розкрив: у світі панує духовне відчуження, зло, фарисейство і жадоба до фальші, до виживання в пеклі. Таким є світ. Чорнобиль обкрадали, звідти виносили шмаття чужої біди. Але знаки біди завше поверталися, позаяк не можна втекти від знакової катастрофи, не можна залягти глибше, ніж уран. “Усе іде, але не все минає над берегами  вічної  ріки”*.

——
* Цитата з поезії “Сосновий ліс перебирає струни...” Ліни Костенко.

© Маріо Петруччі, 2006.

© Дмитро Дроздовський, 2006, переклад. 

Дмитро Дроздовський, Національний університет “Києво-Могилянська академія”

  

Укриття

 
Навіть машини злякались. Всі вбік. І тільки
дві голови ворухнулись, небачений морок.
 
гелікоптери втікають від пекла подалі,
навіть лучини в канавах від мороку сплять.
 
Тільки пожежник. В рудих рукавицях у шкірі
йде, мовчазний, наче той наречений на смерть.
 
все тут палає, в крові буревії артерій
тягнуться смертю до чорних графітових свай.
 
мозок кипить, техноцид,  ДНК розчинились,
тільки солдати, мов діти маленькі, бредуть.
 
втягають мотлох невинно й життя залишають.
сірі уламки очорнюють душі і кров.
 
Царство Бетону. І страта тут все заклинає,
гинуть думки і бажання родинних думок.
 
весна впоряджає там ліс, вже без лані, коріння
крізь тріщини влазить в бетон — захлинається  дощ,
 
отрута окутала віття, і сірість. І цементопрувід
поглинув тілесне шмаття і червоний пісок.
 
 
 

Шахтарі

 
Ми голі шахтарі. І це одвічний факт.
Працюємо руками і життями
 
весь час. А шахта, різна і м’яка,
Та так смердить. Гниє щось у воді
 
і йде тепло, тепло це звідусіль,
Неначе на горі Землі багаття.
 
Й під нами ад. Були, немов дівчата,
тепер ми чорні. Не відмити кров.
 
Але руда пекельна — незвичайна.
Тут кожна горстка більше за життя.
 
Жили ми ранком. Як він тут прикрасить
підземні  стіни, золоте сміття.
 
Наповнює усе ртутнб вода
вона для нас немов вода святая
 
скрізь вени пекла. Рідшає повітря,
й так має бути. Щоб не сплив Реактор,
 
як та Атлантика. І з вами будуть ті,
хто біля нас наразі. І до них
 
кричу — Як поховаєте ви нас?
ми згодні, ми — браття, ми
 
з Києва, Москви, Дніпропетровська.
Клянемось поховати ми себе. Це
 
неможливо, кажуть. Так не можна
вчинити. Ні. Ми чорні шахтарі.
 
Ми вміємо вривать собі могили.
 
 
 

Травневий день

 
Весна. І все цвіте,
і все бажає жити.
цвіркун цвірінче в полі,
 
там, де немає жодної душі.
Корови не пасуться чередою,
на всьому — тільки чорний слід.
 
Зворотний шлях усюди —
вона спить, і тільки у панчосі
велике око бачить нас. Весна.
 
У русі  все. Бджолиний літ
гуде по колу. Нема лиш того,
хто це збагне. І тільки зла людина
 
в небо око устромить зле, з болота, з піни.
І дощ. Спадає важко. Це весна.
І шкіра пахне піною. Навіки.
 
 
 
 

Огорожа

 
Цей бік огорожі чистий,
інший бік
брудний. Розумієш?
 
Та ти забудь,
що ґрунт — то шкіра.
Замком смерти висить
 
на драконі. Брудна
Чистота — це все, що лишилось
наразі. Уяви
 
аркуш скла, що падає
з неба. Легкий,
та нн? Ти можеш
 
тут дихати вільно,
корова їсть тут траву.
ти можеш
 
мати дітей. А з іншого боку,
надівай маску
та міняй фільтр
 
щочотири хвилини.
А якщо моя корова
вийде за огорожу?
 
Я кажу, це залежить
від долі. Але
в нас немає інструкцій
 
для долі. Це залежить від
тебе й чи розумна
твоя корова.
 
 
 

Це

 
те, про що не зможу написати.
Якщо всю лімфу видалити враз,
 
то ніздрі роздуваються утричі
і дихають нормально. І тоді
 
два ока світяться від неземного світла.
Здається, твої очі вкрав чужак,
 
щоб вперше світ розгледіти наочно.
Це те, про що не можна написати.
 
Побачивши усе — впадеш у ліжко
зі скелі — голова твоя в руках — і
 
кружеляє, гойдається в такті
й проймає до кісток пекельний біль,
 
й ридає все в незвіданому реві,
здіймаючись угору по трубі.
 
О ні. Є речі, про які не скажеш,
як дзеркало, не дасть воно тобі
 
твого лиця, яким насправді  є. І я
не вірю більше задзеркаллям,
 
на друзки їх розбити б назавжди
і срібні облямівки розтрощити.
 
І жодна лампа в темряві суцільній
не передасть того, що сталось там.
 
Ти родичам, рідненький, напиши.
що не було нічого в небутті.
                  
на тім листі розпачливе чорнило
лишає тільки зледенілий слід.
 
завмерлий слід на аркушах журналів.
у дзеркалі він є, а тут нема.
 
Це те, що ти ніколи не напишеш.
О, книжку болю викиньте хутчіш.
 
і зачиніть вікно на всі сторінки
брудні. Й собі скажіть
 
Це               є,
Є                 чимсь.
 
 
 

Травневий день.

 
Травневий день. Малеча крашанки
Все їсть. І бачить скрізь яскраві сяйва,
 
рожеві і зелені, мов весна.
Травневе свято. Радісні робочі
 
ідуть. Чоловіки такі прекрасні.
Чудове небо. Голуба трава.
 
То день травневий. Лиш малятко
плаче. І плаче справжньо
 
в  ґенах. Воно плаче,
І тільки з неба дощ спада зелений,
 
й рожевий. Хтось погладжував волосся
й питав — чи не прекрасний аромат?
 
Дитина плаче. Її погляд —  маска.
Травневий День. Травневий день. Травневий день.
 
 

Два сусіди

 
Вона ревом кричить — поховай
ті огірки. Ти
їси їх.
 
Ти не був на Війні.
 
Для тебе Чорнобиль
не більше, ніж огірок.
 
Добре вродило.
 
Ти даси його своїм діткам?
своїм донькам?
 
Смакують так само.
Не турбуйся, спати лягай.
 
Ти ж — Фома. Вір тільки очам
і шлунку.
 
Ти віриш забагато.
 
Невже не чуєш?
Наче хтось повернув
кран у твоєму тілі
і випустив життя.
 
Якщо так має бути.
 
А наші діти? Ти просиш їх
принести горщик. Ступивши два кроки,
вони впали.
І дух з повітря нагло вийшов геть.
 
Таким був шлях.
 
Ти думаєш, чоловік
у формі забере нас
на місячний пузир?
 
Друже! Не дивись на все
так однобічно.
Однобічно, молю, не дивись.
 
А на що ти подивишся.
коли дощ буде чорним —
із червоними голками?
 
Мій друже, в них є форма,
в них є інструменти.
Що маю я?
 
Ти маєш себе.
 
Нарешті
ти розумієш.
 
Я ні. Ти граєш.
Світ увесь
тріщить,
а ти граєш?
 
Нічого, ми помремо
у танці.
 
 

Посланець

 
Візьми слова. Запали їх.
Вони такі активні — активуй їх.
 
Це небезпечно. Можливо, неможливо
Дістати їх з повітряної маси
 
Треба здобути одне — справжнє,
те маленьке зернятко істини
 
і себе. Скористайся роботами й техно
Та вкінці — після миттєвої спроби — ти
 
виринеш з камлань на срібний шлях.
І ти покажеш це слово з-за екрана.
 
І науковці здивуються. Політики
затремтять. Але ти маєш подбати,
 
добре подбати про це. Адже скільки з нас
тремтять, бачачи це поруч. Наче діти. Тож захисти
 
себе. Приклади до вуха
і почуй дзижчання. І ти затремтиш
 
вночі колись — коли поглине мара. Коли
подумаєш про щось лихе — воно втече.
 

Візії

 
Так. Що буде далі? Малюнок з того дна
бунтує в голові. Чи бачиш ти розбурхані
 
пузирячково-красні язики від полум’я,
приховані? Там, вище тропосфер? Це
 
ніші для вцілілих? Хто лишив мазок на незабудь?
а може, — уяви — мегера, наче кішка, чатує там?
 
або лахміття, що чорніють на білому
снігу? Ти бачиш чистий лист, і на листі
 
лишень білясті хмари. Там, наче на шарнірах,
гойдається папуга, присоглашає ліс до чаю.
 
Чи не може це бути втраченим світом,
що тремтить, бачачи себе, власну шкіру?
 
І тільки малий хлопець мертво дивиться,
його кишені порожні. І нікого немає поруч.
 
він тримає в руках світ.
 
 

Останнє бажання

 
Поховайте мене нарешті. Поховайте
на свято. Так буде краще, ніж коли
загину від куль в голові.
 
Спаліть мене в урні. Відріжте
волосся. Опорядіть, мої друзі, мене
й закарбуйте у скло.
 
Або загорніть у пластик. Залийте
й вимийте у пенопласті. В коробці
малій заберіть до джерел.
 
Для кожної могили на цвинтарі
є охоронець. Не тривожтесь.
Мене черв’яки не з’їдять.
 
Відро. Ручка. Зламайте,
Хоч щось, що лишив. І частинці мене
подаруйте по-людськи смерть. {mos_sb_discuss:5}