Ден Браун
КОД ДА ВІНЧІ
(Роман. Продовження)
З англійської переклав Віктор Шовкун
Розділ тридцять восьмий
Софі пильно втупилася в Ленґдона, намагаючись розгледіти вираз його обличчя в сутіні, що огортала заднє сидіння автомобіля. Він, певно, жартує.
— Святий Ґрааль?
Ленґдон кивнув головою, вираз його обличчя був цілком серйозний.
— Святий Ґрааль — це буквальне значення слова “Санґріль”. Воно походить від французького Sangraal, яке в процесі мовної еволюції перетворилося на Sangreal, а згодом розкололося на два слова: San Greal.
Святий Ґрааль. Софі була здивована, що вона не відразу помітила цей лінґвістичний зв’язок. Та все одно твердження Ленґдона не мало для неї сенсу.
— Я думала, Святий Ґрааль — це чаша. А ви, кажете, Санґріль — це документи, що відкривають якусь глибоку таємницю.
— Це так, але документи Санґріля складають лише половину скарбу Святого Ґрааля. Вони були закопані разом із самою Чашею... і відкривають її істинне значення. Ці документи наділили орден тамплієрів такою могутністю, тому що на їхніх сторінках розкривається справжня природа Ґрааля.
Справжня природа Ґрааля? Софі ще більше розгубилася. Досі вона думала, що Святий Ґрааль — це чаша, з якої пив Ісус під час Тайної вечері і в яку потім Йосип з Ариматеї зібрав Його кров, що капала з хреста, на якому Його розіп’яли.
— Святий Ґрааль — це Чаша Христа, — сказала вона. — Що може бути простішого?
— Річ у тому, Софі, — прошепотів Ленґдон, нахилившись до неї, — що, як вважає Пріорат Сіону, Святий Ґрааль — зовсім не чаша. Вони стверджують, що легенда про Ґрааль — тобто про чашу Ґрааля — насправді не більш як тонка алегорія.Тобто історія про Ґрааль використовує чашу як метафору для позначення чогось набагато більш значущого. — Він помовчав. — Чогось такого, що цілком узгоджується з усім тим, що ваш дід намагався нам сказати сьогодні вночі, включаючи всі його символічні посилання на священне жіноче.
У поблажливій і терплячій усмішці Ленґдона Софі прочитала, що він розуміє її розгубленість, а проте вираз його обличчя залишався серйозним.
— Але якщо Святий Ґрааль — не чаша, — запитала вона, — тоді що ж це таке?
Ленґдон знав, що вона поставить це запитання, а проте, як відповісти на нього, досі не знав. Якщо він не подасть цю відповідь на відповідному історичному тлі, вона залишиться при своєму розгубленому здивуванні — зберігши точно такий вираз обличчя, який Ленґдон побачив у свого видавця кілька місяців тому, коли приніс йому чернетку рукопису, над яким він тоді працював.
— То ви стверджуєте... — розгублено запитав його видавець, мало не похлинувшись вином, яке цмулив із келиха, й подивившись на нього над рештками свого недоїденого сніданку. — Це ж не серйозно. Ви, певно, жартуєте.
— Жартувати мені зовсім не випадає, адже я згаяв цілий рік на дослідження цієї проблеми.
Знаменитий нью-йоркський видавець Джонас Фокмен нервово смикнув себе за свою цапину борідку. За свою блискучу кар’єру йому, звісно, не раз доводилося зустрічатися на сторінках пропонованих йому рукописів із найабсурднішими ідеями, але те, що він побачив сьогодні, просто ошелешило цього поважного й досвідченого знавця книжок.
— Роберте, зрозумійте мене правильно, — сказав він нарешті. — Мені подобаються ваші книжки, і ми з вами добре попрацювали спільно. Але якщо я погоджуся опублікувати книжку, в якій висловлено такий погляд, то я приречений на те, щоб милуватися зі свого вікна юрбами пікетувальників, які стовбичитимуть під моїм офісом багато місяців. Крім того, ця книжка поставить хрест на вашій репутації. Адже ви гарвардський історик, Богу дякувати, а не мисливець за дешевими сенсаціями. Де ви, в біса, знайдете надійні докази, що обґрунтували б таку теорію?
Зі спокійною усмішкою Ленґдон дістав аркуш паперу з кишені свого твідового піджака й подав його Фокмену. На тому аркуші було надруковано бібліографію, що включала в себе близько півсотні назв — переважно книжки добре відомих істориків, як сучасних, так і тих, що писали сотні років тому, книжки, чимало з яких давно стали науковими бестселерами. Навіть із заголовків було видно, що їхні автори були близькими до теорії, яку щойно запропонував Ленґдон. Коли Фокмен почав читати список, у нього був вираз обличчя людини, яка щойно відкрила, що Земля насправді пласка.
— Я знаю багатьох із цих авторів. Вони... справжні історики!
Ленґдон усміхнувся.
— Як бачите, Джонасе, це не тільки моя теорія. Вона існує давно. Я лише посилаюся на неї. У жодній книжці ще не було досліджено легенду про Святий Ґрааль під кутом зору симвології. Іконографічні дані, які я знайшов на підтримку цієї теорії, видаються приголомшливо переконливими.
Фокмен усе ще дивився на список.
— Боже мій, автором однієї з цих книжок був сер Лей Тібінґ — член Британського Королівського історичного товариства.
— Тібінґ майже все своє життя присвятив вивченню Святого Ґрааля. Я зустрічався з ним. Фактично саме він і заохотив мене до написання цієї праці. Він вірить, Джонасе, в те, що стверджує, як і всі інші автори з цього списку.
— То ви хочете сказати, всі ці історики вірять у те, що... — тут Фокмен урвав свою мову, не в змозі виговорити наступні слова.
Ленґдон усміхнувся знову.
— Немає сумніву в тому, що Святий Ґрааль — це той скарб, пошукам якого людство присвятило найбільше зусиль. Ґрааль породив багато легенд, спричинився до не однієї війни, чимало людей віддали все своє життя на його пошуки. Невже це мало б якийсь сенс, якби Ґрааль був просто чашею? Якщо так, то чому інші реліквії не пробуджували подібного або більшого інтересу — скажімо, терновий вінець Ісуса або той хрест, на якому Його розп’яли? Упродовж усієї історії людства Святий Ґрааль був чимось надзвичайним, — сказав Ленґдон, усміхаючись. — Тепер ви знаєте чому.
Фокмен із сумнівом похитав головою.
— Але якщо ця теорія висвітлюється у стількох книжках, то чому про неї нічого не знає широкий загал?
— Ці книжки не можуть змагатися зі століттями, протягом яких панувала усталена історія, а надто коли ця історія підтримується найуславленішим бестселером усіх часів.
Фокмен витріщив очі.
— Тільки не кажіть мені, що “Гаррі Поттер” — це книжка про Святий Ґрааль!
— Я мав на увазі Біблію.
Фокмен зіщулився.
— Так я й подумав.
— Laissez-le!* — Крик Софі розколов тишу, яка панувала в таксі. — Покладіть негайно!
——————
* Облиште його! (Фр.)
Ленґдон здригнувся, коли Софі зненацька перехилилася через сидіння й стала кричати на водія. Ленґдон побачив, що водій тримає в руці мікрофон свого радіо й щось говорить у нього.
Софі рвучко обернулась і засунула руку в кишеню твідового піджака Ленґдона. Перш ніж Ленґдон устиг зрозуміти, що сталося, вона вихопила звідти пістолет і притисла дуло до потилиці водія. Водій миттю випустив із пальців мікрофон і підняв вільну руку вгору.
— Софі! — видихнув Ленґдон. — Якого біса...
— Arretez!* — наказала водієві Софі.
—————
* Зупиніть! (Фр.)
Тремтячи від страху, водій підкорився, Він зупинив машину й заблокував коробку передач.
І тоді Ленґдон почув металевий голос диспетчера таксопарку, який лунав десь від панелі приладів:
— ...qui s’apelle Agent Sophie Neveu... — радіо затріскотіло, потім металевий голос провадив: — Et un Americain, Robert Langdon*...
———————
* Агент поліції на ім’я Софі Неве... і американець Роберт Ленґдон.
М’язи в Ленґдона напружилися. То вони вже нас обчислили?
— Descendez*, — скомандувала Софі.
———————
* Виходьте (фр.).
Тримаючи підняті руки над головою, тремтячий водій виліз із таксі й ступив кілька кроків назад.
Софі опустила шибку вікна й узяла на мушку приголомшеного таксиста.
— Роберте, — сказала вона спокійним голосом. — Сідайте за кермо. Тепер ви поведете машину.
Ленґдон не мав охоти сперечатися з жінкою, яка тримала в руці пістолет. Він вибрався з машини, зайшов в інші дверці й сів за кермо. Водій викрикував прокльони, все ще тримаючи руки над головою.
— Роберте, — сказала Софі зі свого заднього сидіння, — гадаю, ви вже надивилися на наш зачарований ліс?
Він ствердно кивнув головою. Більш ніж досить.
— То й гаразд. Їдьмо звідси.
Ленґдон подивився на прилади автомобіля й завагався. Чорт! Він став нервово мацати рукою, шукаючи ручку передач.
— Софі! Може, ви...
— Рушайте! — гукнула вона.
Біля машини вже зібралося кілька повій — повитріщатися, що тут діється. Одна з них стала набирати номер на своєму мобільному телефоні. Ленґдон увімкнув газ і поставив ручку на першу швидкість, принаймні йому так здалося. Потім намацав педаль акселератора й обережно на неї натиснув.
Щось лунко тріснуло, шини завищали, і таксі рвонуло вперед, виляючи задом і вмить розігнавши юрбу роззявляк. Жінка з мобільним телефоном відстрибнула в кущі, ледве встигши вискочити з-під коліс.
— Doucement*, — сказала Софі, коли автомобіль якимись дивними посмиками виїхав на дорогу. — Що ви робите?
——————
* Обережніше (фр.).
— Я намагався вас попередити! — відповів Ленґдон, намагаючись перекричати скрегіт трибів. — Я вмію водити машину лише з автоматичною коробкою передач!
Розділ тридцять дев’ятий
Хоча спартанська кімната в червоному цегляному будинку на вулиці Лабрюєр бачила чимало страждань, Сайлес сумнівався, що якийсь біль міг би зрівнятися з тим, який тепер шматував його біле тіло. Мене ошукали. Усе пропало.
Сайлес і справді попався на гачок. Члени братства збрехали йому, вони обрали смерть, але не виказали свою таємницю. Сайлес не міг набратися духу й зателефонувати Вчителю. Адже Сайлес убив не тільки чотирьох людей, які знали, де заховано наріжний камінь, він убив черницю в церкві Сан-Сюльпіс. Вона була проти Бога! Вона осудила діяльність Opus Dei.
Сайлес убив її спересердя, але смерть цієї жінки значно ускладнювала справу. Адже сам єпископ Аринґароса зателефонував у Сан-Сюльпіс із проханням пустити до церкви Сайлеса. Що тепер подумає абат, коли знайде черницю мертвою? Хоча Сайлес поклав її назад у ліжко, рана в голові була надто промовистою. Сайлес спробував якось примостити розбиту плиту підлоги, але пошкодження були очевидними. Вони зрозуміють, що хтось там був і чогось шукав.
Сайлес мав намір заховатися в Opus Dei, після того як виконає свою місію. Єпископ Аринґароса мене захистить. Сайлес не міг уявити собі більшого щастя й блаженства, аніж провести життя в благочестивих роздумах та в молитві за надійними стінами штаб-квартири Opus Dei в Нью-Йорку. Він би ніколи вже звідти не вийшов. У тому святилищі було все, чого він потребував. Ніхто не став би мене шукати. Але Сайлес чудово розумів, що такому знаменитому чоловікові, як єпископ Аринґароса, буде нелегко зникнути.
Я наразив життя єпископа на небезпеку. Сайлес тупо подивився на двері, й у нього майнула думка заподіяти собі смерть. Зрештою, не хто інший, як Аринґароса, повернув його до життя... він переховував його на своїй маленькій парафії в Іспанії, він дав йому освіту, дав мету в житті.
— Друже мій, — казав йому Аринґароса, — ти народився альбіносом. Але не дозволяй нікому глузувати з тебе через це. Невже ти не розумієш, як ця риса виділяє тебе серед інших людей? Ти хіба не знаєш, що Ной теж був альбіносом?
— Той самий Ной, який збудував ковчег? — Сайлес ніколи про це не чув.
Аринґароса лагідно всміхнувся йому.
— Авжеж, той самий. Ной — альбінос. Як і ти, він мав ангельсько-білу шкіру. Подумай про це. Ной урятував життя на планеті. Ти призначений для великих подвигів, Сайлес. Господь недаремно дарував тобі волю. Ти маєш виконати своє покликання. Господь потребує твоєї допомоги у своїх діяннях.
З часом Сайлес навчився бачити себе в новому світлі. Я чистий. Білий. Прекрасний, як ангел.
І тут раптом до нього долинув голос батька. Той шепотів йому з далекого минулого:
— Tu eres un dйsastre. Un espectro*.
——————
* Ти — помилка природи. Привид, а не людина (ісп.).
Опустившись навколішки на дерев’яну підлогу, Сайлес став молити прощення. Потім зірвав із себе сутану й схопив свого канчука.
Розділ сороковий
Доклавши неабияких зусиль, щоб приборкати коробку передач, Ленґдон зрештою спромігся відігнати вкрадене таксі до протилежного кінця Булонського Лісу, причому двигун заглухнув у нього лише двічі. На жаль, гумористичний характер ситуації безперервно порушувався голосом диспетчера таксопарку, який знову й знову викликав їхню машину по радіо.
— Voiture cinque-six-trois. Oщ кtes vous? Rйpondez!*
―――――――
* Машина п’ять-шість-три? Де ви тепер? Відповідайте! (Фр.)
Коли Ленґдон виїхав із парку, він вирішив відмовитися від усіх своїх чоловічих привілеїв і натис на гальма.
— Ведіть краще ви.
Софі з очевидною полегкістю вмостилася за кермом. Через кілька секунд машина вже плавно котилася на захід по алеї Лоншан, залишивши позаду Сад земних усолод.
— Де вона, ця вулиця Аксо? — запитав Ленґдон, дивлячись, як Софі витискає зі спідометра понад сто кілометрів на годину.
Софі не відривала погляду від дороги.
— Водій сказав, що це недалеко від стадіону Ролан-Ґарос. Я знаю цей район.
Ленґдон знову дістав із кишені важкого ключа, зваживши його на долоні. Він відчував, що ця річ має величезну вагу для їхнього подальшого пошуку. Можливо, цей ключ допоможе йому зберегти свободу.
Трохи раніше, розповідаючи Софі про рицарів-тамплієрів, Ленґдон раптом усвідомив, що, крім витисненої на ньому печатки з гербом Пріорату, цей ключ мав іще один, менш безпосередній стосунок до Пріорату Сіону. Хрест із хрестовинами однакової довжини був символом рівноваги та гармонії, але водночас і символом рицарів-тамплієрів. Кожен бачив малюнки, на яких ці рицарі були зображені в білих плащах, прикрашених рівнобічним червоним хрестом. Правда, хрестовини на хресті тамплієрів були ніби з розтрубами на кінцях, але завдовжки вони були однакові.
Квадратний хрест. Як і на цьому ключі.
Ленґдон дав цілковиту волю своїй уяві, фантазуючи про те, щу вони можуть знайти. Святий Ґрааль. Він мало не засміявся вголос перед абсурдністю такого припущення. Адже Ґрааль, як усі вважають, перебуває десь у Англії, заритий у глибокому підземеллі, під однією з багатьох тамплієрських церков, не пізніше як у 1500 році.
В еру Великого Магістра да Вінчі.
Щоб зберегти свої неоціненні документи в безпеці, Пріорат мусив у перші століття часто змінювати місце їхньої схованки. Історики вважали, що після свого перевезення з Єрусалима до Європи Ґрааль змінював місце свого перебування не менш як шість разів. Востаннє Ґрааль постав перед численними свідками в 1477 році під час пожежі, яка мало не поглинула документи, але їх усе ж таки встигли винести в чотирьох величезних скринях, кожну з яких могли підняти лише шестеро людей. Після цього більше ніхто ніколи не бачив Ґрааля. Залишилися тільки окремі чутки, згідно з якими документи знайшли притулок у Великій Британії, країні короля Артура та лицарів Круглого Столу.
Але при цьому треба було відзначити два важливі факти.
Леонардо знав, де був схований Ґрааль у ті часи, коли він жив.
Вельми ймовірно, що документи зберігаються в тому ж таки місці до сьогоднішнього дня.
З цієї причини люди, захоплені пошуками Ґрааля, досі ретельно досліджували картини та щоденники да Вінчі, сподіваючись знайти в них загублений ключ до нинішньої схованки Ґрааля. Деякі стверджували, що гірський краєвид на картині “Мадонна у скелях” віддзеркалює розташування гір із печерами в одному з регіонів Шотландії. Інші наполягали на тому, що незвичайне розташування учнів Христа на картині Леонардо “Таємна вечеря” — це також певний код. Ще інші запевняли, що на рентгенівських знімках “Мони Лізи” було добре видно підвіски богині Ізиди з ляпіс-глазурі — деталь, яку Леонардо чомусь вирішив згодом замалювати. Ленґдон ніколи не бачив жодного доказу, який би підтверджував, що такі підвіски існували, не міг він також собі уявити, в який спосіб вони могли б указати на місце схованки Святого Ґрааля, а проте ентузіасти пошуків Ґрааля досі багатослівно й занудно обговорювали цю проблему на вебсайтах Інтернету.
Людям подобається все позначене таємничістю.
А таємниць ставало все більше й більше. Зовсім недавно світ довідався про ще одне грандіозне відкриття. Нібито знаменита картина да Вінчі “Поклоніння волхвів” ховає під шарами своєї фарби справжню загадку. Цю істину відкрив відомий знавець і дослідник італійського мистецтва Мауріціо Серачіні, а “Нью-Йорк таймс меґезин” детально описав її у своїй статті, що мала назву “Леонардо за димовою завісою”.
Серачіні прийшов до незаперечного для нього висновку про те, що, тоді як схований під картиною етюд у сіро-зелених барвах справді належав пензлеві да Вінчі, сама картина йому не належала. Нібито якийсь анонімний живописець розмалював ескіз да Вінчі, як діти розмальовують нумеровані картинки в книжках, і зробив це через багато років після смерті Леонардо. Але набагато тривожнішим було відкриття того, щу саме ховалося під фарбами шахрая. Фотографії, зроблені в інфрачервоному та в рентгенівському промінні, показали, що цей облудний маляр, замальовуючи ескіз да Вінчі, підозріло далеко відійшов від оригіналу, ніби поставив собі за мету спотворити справжні наміри Леонардо. Якою ж була справжня природа первісного ескізу да Вінчі, широка публіка поки що не знала. Проте збентежені всіма цими заявами працівники галереї Уффіці, у Флоренції, негайно відправили картину в запасник, що був на протилежному боці вулиці. І тепер відвідувачі галереї, які приходили в залу Леонардо, бачили на тому місці, де висіло “Поклоніння...”, табличку з неправдивим і безцеремонним оголошенням:
Картину знято у зв’язку зі здійсненням діагностичних тестів, необхідних для підготовки до реставрації
У химерному й темному світі людей, схиблених на пошуках Ґрааля, Леонардо да Вінчі залишався найбільшою із загадок. Здавалося, кожен його художній твір дихає бажанням відкрити таємницю, але таємниця так і залишалася нерозкритою — або схована під шаром фарби, або закодована чи то в деталях краєвиду, чи взагалі ніде. Можливо, та безліч туманних натяків, яких не бракувало в творчості да Вінчі і які завдавали стількох мук цілій армії шукачів Ґрааля, була лише пустою обіцянкою, що її великий митець залишив нащадкам, аби подражнити цікавих і примусити Мону Лізу посміхатися своєю загадковою посмішкою.
— А може бути, — запитала Софі, пробудивши Ленґдона з його уявного світу, — що ключ, який ви тримаєте в руках, відмикає схованку, де зберігається Ґрааль?
Сміх Ленґдона здався силуваним навіть йому самому.
— Дуже малоймовірно. Крім того, вважають, що Ґрааль захований десь у Великій Британії, а не у Франції.
І він коротко розповів їй цю історію.
— Але Ґрааль — єдине раціональне пояснення, — наполягала Софі. — Адже ми маємо у своїх руках надзвичайно надійний ключ, позначений печаткою з гербом Пріорату Сіону, який нам передав один із членів Пріорату Сіону. А саме це братство, як ви мені щойно розповіли, взяло на себе місію охороняти Святий Ґрааль.
Ленґдон розумів, що її міркування цілком логічні, проте інтуїтивно не міг прийняти їх. Ходили чутки, ніби Пріорат колись поклявся повернути Ґрааль до Франції, де й буде останнє місце його зберігання, але не існувало жодних історичних доказів, що це сталося. І навіть якби Пріоратові й справді вдалося переправити Ґрааль назад до Франції, адреса: вулиця Аксо, дім, 24, поблизу тенісного стадіону мало нагадувала те місце, де великий скарб міг би знайти свій останній притулок.
— Софі, я й справді не бачу, який стосунок може мати цей ключ до Ґрааля.
— Тому що Ґрааль, за чутками, зберігається в Англії?
— Не тільки тому. Місце зберігання Святого Ґрааля — одна з тих таємниць, які найретельніше охоронялися в усій людській історії. Члени Пріорату чекають десятиліттями, щоб довести свою благонадійність, перш ніж їх можуть прийняти до кола найбільш утаємничених членів братства й повідомити їм, де саме зберігається Святий Ґрааль. Таємниця оберігається завдяки надзвичайно складній системі розподіленого знання, й хоча до Пріорату належить багато людей, але тільки четверо членів у кожен даний час знають, де заховано Ґрааль — Великий Магістр і троє його сенешалів. І ймовірність того, що ваш дід належав до цієї четвірки, дуже мала.
Мій дід належав до неї, подумала Софі, натискаючи на акселератор. У її пам’яті зберігався спогад, що не залишав найменшого сумніву щодо дідового статусу в братстві.
— І навіть якби ваш дід належав до вузького кола втаємничених, йому б ніколи не дозволили винести цю таємницю за межі братства. Ні за яких обставин він не ввів би в це коло вас.
Я вже була в цьому колі, подумала Софі, згадуючи про ритуал, який бачила в підземеллі. Вона подумала, чи не настав час розповісти Ленґдонові про те, що вона побачила в ту ніч у нормандському замку. Ось уже десять років як сором утримував її від того, щоб розповісти цю історію нехай там кому. На одну згадку про це вона дрібно тремтіла. Десь далеко завили сирени, й вона відчула, як на неї навалюється втома.
— Онде! — збуджено вигукнув Ленґдон, показуючи на грандіозний комплекс стадіону Ролан Ґарос, що бовванів попереду.
Софі спрямувала машину до стадіону. Трохи поплутавши, вони нарешті виїхали на перехрестя, від якого починалася вулиця Аксо, й звернули в неї, їдучи в напрямку зменшення номерів. На цій вулиці було чимало промислових підприємств та всіляких ділових контор.
Нам потрібен номер двадцять четвертий, повторював собі Ленґдон, зловивши себе на тому, що він видивляється, чи не замаячать десь шпилі або бані церкви. Не будь ідіотом. Забута церква тамплієрів у цій околиці?
— Ось він! — вигукнула Софі, кивком показавши на якийсь дім.
Погляд Ленґдона ковзнув за її поглядом.
Що за чортівня?
Будівля була сучасною. Присадкувата цитадель із велетенським рівностороннім неоновим хрестом, що блимав на її фасаді. А під хрестом — вивіска зі словами:
Депозитарний банк Цюриха
Ленґдон похвалив себе за те, що не поділився з Софі своїми сподіваннями побачити церкву. Вчені заняття символогією наділили його схильністю знаходити прихований зміст навіть у тих ситуаціях, де його не було. Так і в цьому випадку Ленґдон навіть не подумав про те, що мирний рівносторонній хрест обрала своїм гербом нейтральна Швейцарія.
Нарешті бодай одну таємницю їм пощастило розкрити.
У руки Софі та Ленґдона потрапив ключ від скриньки, що зберігалася у швейцарському депозитарному банку.
Розділ сорок перший
Біля Кастель Ґандольфо висхідний потік повітря просвистів над вершиною високого скелястого пагорба й обвіяв холодом єпископа Аринґаросу, який вийшов із фіата. Мені треба було щось одягти поверх цієї сутани, подумав він, намагаючись погамувати тремтіння, яким його тіло реагувало на холод. Виявити слабкість чи страх було для нього сьогодні неприпустимо.
Замок був темний, і лише кілька найвищих вікон світилися. У цьому червонястому сяйві єпископові привиділося щось погрозливе. Бібліотека, подумав Аринґароса. Вони не сплять і чекають на мене. Він нахилив голову, ховаючи обличчя від вітру, й рушив уперед, скинувши лише одним коротким поглядом на круглі бані обсерваторії.
Священик, який привітав його біля дверей, мав сонний вигляд. Це був той самий священик, який зустрів Аринґаросу п’ять місяців тому, хоча сьогодні його поведінка здавалася куди менш гостинною.
— Ми турбувалися про вас, єпископе, — сказав священик, поглянувши на свого годинника.
Він здавався не так стурбованим, як стривоженим.
— Прошу пробачення. Повітряне сполучення сьогодні не дуже надійне.
Священик промурмотів щось нечутне, а тоді сказав:
— Вони чекають нагорі. Я проведу вас.
Бібліотека була у квадратній залі, від підлоги до стелі обшитій панелями з темного дерева. На полицях високих книжкових шаф, що стояли під усіма стінами, вишикувалося безліч томів. Підлога була викладена мармуровими плитами бурштинового кольору з чорною базальтовою облямівкою, нагадуючи своєю красою про те, що ця будівля колись була палацом.
— Ласкаво просимо, єпископе, — сказав чоловічий голос, долинувши від протилежного кінця зали.
Аринґароса спробував роздивитися, хто це говорить, але світло ледь жевріло, тоді як під час його попереднього візиту зала була яскраво освітлена. То була ніч, коли ніхто не думав про сон. Сьогодні ж ці люди сиділи в темряві, ніби соромлячись того, що мало відбутися.
Аринґароса увійшов повільно, в його ході навіть було щось від царственої величі. Він нарешті зміг роздивитися силуети трьох чоловіків, які сиділи за довгим столом у протилежному кінці зали. Силует чоловіка, який сидів посередині, було легко впізнати — то був гладкий секретар Ватикану, який керував усіма юридичними справами Святого Престолу. Двоє інших були італійськими кардиналами високого рангу.
Аринґароса рушив через залу в напрямі до них.
— Смиренно перепрошую, що прибув у такий пізній час. Ми з вами живемо в різних часових зонах. Ви, певно, дуже стомлені.
— Зовсім ні, — сказав секретар, згорнувши руки на своєму величезному череві. — Ми вдячні вам, що ви подолали таку велику відстань задля зустрічі з нами. Щодо нас, то нам лишалося тільки не спати, чекаючи вас. Ви дозволите запропонувати вам каву або чогось перекусити чи випити?
— Я волів би, щоб ми не прикидалися, ніби це звичайний візит ввічливості. У мене інша місія. Перейдімо до справи.
— Гаразд, перейдімо. Ви впоралися швидше, ніж ми собі уявляли.
— Ви так думаєте?
— Ви ще мали попереду цілий місяць.
— Ви розповіли мені про свою стурбованість ще п’ять місяців тому, — сказав Аринґароса. — Чому я мав би чекати?
— А й справді. Ми дуже задоволені вашою оперативністю.
Погляд Аринґароси ковзнув через довгий стіл до великої чорної теки.
— Це те, що я просив?
— Авжеж, — і в його голосі прозвучали нотки непевності. — Хоча, мушу признатися, ваше прохання здалося нам дещо... Я сказав би, що воно...
— Пов’язане з великою небезпекою, — закінчив його думку один із кардиналів. — Може, все-таки було б ліпше перевести вам гроші на якийсь рахунок? Сума надто велика. Свобода коштує дорого.
— Мене не тривожить моя безпека. Бог зі мною.
Схоже, цей аргумент не здався чоловікам, які сиділи за столом, надміру переконливим.
— Там стільки грошей, скільки я просив?
Секретар кивнув головою.
— Облігації великої вартості на пред’явника, випущені Ватиканським банком. Обмінюються на готівку в будь-якому регіоні світу.
Аринґароса підійшов до столу й відкрив теку. Всередині були дві грубі паки облігацій, на кожній із яких була проставлена печатка Ватикану й напис portatore*, біля якого не було прізвища, а отже, вони могли бути реалізовані ким завгодно.
——————
* Пред’явник (іт.).
Вираз обличчя в секретаря був напружений і невдоволений.
— Мушу сказати вам, єпископе, нам усім було б значно спокійніше, якби ми видали вам гроші готівкою.
Я не зміг би підняти стільки готівки, подумав Аринґароса, закриваючи теку.
— Облігації завжди легко обміняти на готівку. Ви це самі сказали.
Кардинали обмінялися збетеженими поглядами, й нарешті, один промовив:
— Так-то воно так, але ці облігації прямо вказують на банк Ватикану.
Аринґароса внутрішньо посміхнувся. Це була саме та причина, з якої Вчитель порадив Аринґаросі взяти гроші в облігаціях Ватиканського банку. Такий хід гарантував їм безпеку. Ми всі тепер цим пов’язані.
— Це абсолютно законна трансакція, — заперечив Аринґароса. — Opus Dei — прелатура, підпорядкована безпосередньо Ватикану, і Його Святість може розпоряджатися грішми Святого Престолу так, як він вважає за потрібне. Тут не порушується ніякий закон.
— Це правда, і все ж... — секретар нахилився вперед, і стілець зарипів під його вагою. — Ми не знаємо, як ви збираєтеся розпорядитися цими грішми, і якщо десь буде порушено закон...
— Враховуючи те, чого ви від мене хочете, — відпарирував Аринґароса, — вас не має обходити те, як я використаю ці гроші.
Запала довга мовчанка.
Вони знають, що я маю слушність, подумав Аринґароса.
— А зараз ви, певно, хочете, аби я щось підписав?
Вони всі підхопилися на ноги й швидко підсунули йому аркуш паперу, так, ніби їм хотілося, щоб він якнайшвидше звідси пішов.
Аринґароса подивився на аркуш, що лежав перед ним. На ньому була папська печатка.
— Цей примірник тотожний тому, який ви мені надіслали?
— Абсолютно тотожний.
Аринґароса здивувався, що відчуває так мало емоцій, підписуючи цей документ. Проте троє чоловіків, які стояли перед ним, як йому здалося, зітхнули з полегкістю.
— Дякуємо, єпископе, — сказав секретар. — Церква ніколи не забуде, яку послугу ви їй зробили.
Аринґароса підняв теку, відчувши, як її вага відразу додала йому впевненості й авторитету. Четверо чоловіків якусь мить дивилися один на одного, так, ніби мали щось іще сказати, але сказати явно вже не було чого. Аринґароса обернувся й рушив до дверей.
— Єпископе? — озвався один із кардиналів, коли Аринґароса підійшов до дверей.
Аринґароса зупинився.
— Так?
— Куди ви хочете вирушити звідси?
Аринґароса відчув, що їхнє запитання стосувалося не так географії, як моралі, проте розмовляти на цю тему о цій годині він не мав ані найменшого бажання.
— До Парижа, — сказав він і вийшов за двері.
Розділ сорок другий
Депозитарний банк Цюриха був відкритий двадцять чотири години на добу й пропонував весь сучасний набір анонімних послуг у найкращих традиціях швейцарської банківської справи. Маючи свої філії в Цюриху, Куала-Лумпурі, Нью-Йорку та Парижі, банк в останні роки розширив сферу своєї діяльності й, крім усього іншого, надавав у розпорядження клієнтів сейфи для зберігання цінностей із комп’ютерним кодом доступу.
Проте левова частка здійснюваних у банку операцій була пов’язана з його найдавнішим і найпростішим винаходом — анонімними індивідуальними схованками, що були відомі також під назвою анонімних депозитарних сейфів. Клієнти, які виявляли бажання зберігати тут що завгодно — від біржових акцій до цінних картин, мали змогу складати тут свої надбання, не називаючи себе, причому схоронність їхнього майна забезпечувалася на кількох рівнях захисту з використанням найдосконаліших технологій. Забрати речі зі свого сейфа тут можна було в будь-який час — і теж за умов цілковитої анонімності.
Коли Софі зупинила таксі біля самого банку, Ленґдон скинув поглядом на невибагливу архітектуру будівлі й зрозумів, що депозитарний банк Цюриха — установа без найменшого почуття гумору. Такий собі паралелепіпед без вікон, який здавався виготовленим із суцільного шматка твердої сталі. Схожа на величезну металеву цеглину, будівля стояла на певній відстані від дороги, а на її фасаді світився неоновими вогнями на висоті п’ятнадцятьох футів великий рівносторонній хрест.
Висока репутація швейцарських банків, які вважалися найнадійнішими й найсекретнішими банківськими установами у світі, давала цій країні високі експортні прибутки. Щоправда, їхня діяльність здобула досить сумну славу у світі мистецтва, оскільки саме тут злодії всіх різновидів знаходили ідеальне місце для переховування вкрадених картин та інших художніх цінностей, де вони могли зберігати їх протягом багатьох років, чекаючи, поки вгамуються пристрасті. А що депозити були захищені від надмірної цікавості поліції законами про охорону приватного майна й були позначені не прізвищами людей, а цифровими кодами, то злодії могли бути цілком спокійні, знаючи, що вкрадені ними речі перебувають у повній безпеці й що ніхто й ніколи не зможе вистежити за ними їх самих.
Софі зупинила машину біля масивної брами, яка перекривала доступ до під’їзної дороги до банку — похилого бетонного пандуса, що спускався нижче будівлі. Відеокамера вгорі була націлена просто на них, і Ленґдон мав відчуття, що ця камера, на відміну від тих, які він бачив у Луврі, була справжньою.
Софі опустила шибку й подивилася на електронне табло, яке висіло з боку водія. На екрані був напис сімома мовами. Угорі, на початку списку, — напис англійською:
Устроміть ключ.
Софі дістала з кишені поцяткований лазерними дірочками золотий ключ і знову подивилася на табло. Під екраном вона помітила трикутний отвір.
— Інтуїція підказує мені, що цей ключ годиться, — промовив Ленґдон.
Софі піднесла до отвору тригранний кінець ключа й засунула його туди до самої головки. Було очевидно, що ключ обертати не треба. Брама відразу відчинилася. Софі зняла ногу з гальма й під’їхала до другої брами, на якій теж висіло табло. Перша брама зачинилася за ними, й вони опинилися між двома зачиненими брамами, як корабель у шлюзі.
Ленґдон пережив короткий напад внутрішньої тривоги. Сподіваюся, наш ключ підійде й до другої брами. На другому табло мерехтів уже знайомий напис.
Устроміть ключ.
Коли Софі встромила ключ, друга брама відчинилася негайно. Через кілька секунд вони вже спускалися покрученим пандусом кудись у саме черево будівлі.
Приватний гараж був невеличкий і темний, розрахований не більш як на дванадцять автомобілів. У його протилежному кінці Ленґдон помітив головний вхід до будівлі. Червоний килим накривав бетонну підлогу, запрошуючи відвідувачів підійти до величезних дверей, що, здавалося, були відлиті з твердого металу.
Схоже, бажаних гостей тут чекають, а небажаним вхід заборонено, подумав Ленґдон.
Софі поставила таксі на паркувальному майданчику неподалік входу й заглушила мотор.
— Зброю, мабуть, ліпше залишити тут.
Залюбки, подумав Ленґдон і засунув пістолет під сидіння.
Софі й Ленґдон вийшли з машини й попрямували до сталевих дверей, ступаючи по червоному килиму. Двері не мали ручки, але на стіні поруч був іще один трикутний отвір. Ніяких написів цього разу ніде не було.
— Ті, хто не вміє швидко навчатися, тут не пройдуть, — сказав Ленґдон.
Софі засміялася досить нервовим сміхом і сказала:
— Ми вміємо.
Вона засунула ключа в отвір, і двері відчинилися всередину з тихим гудінням. Обмінявшись поглядом, Софі й Ленґдон увійшли досередини. Двері з виляском зачинились за ними.
Фойє Депозитарного банку Цюриха було декороване в такий незвичайний спосіб, якого Ленґдонові досі ніколи не доводилось бачити. Тоді як більшість банків обкладали стіни своїх приміщень відполірованим мармуром і гранітом, тут від стіни до стіни тяглися металеві панелі із заклепками.
Хто ж цей дизайнер, подумав Ленґдон. Сталеливарна компанія “Елайд стіл”?
В очах Софі, яка окинула поглядом це приміщення, теж застиг вираз, подібний до страху.
Сірий метал був повсюди — на підлозі, стінах, прилавках, дверях, навіть стільці, які стояли у фойє, здавалося, були відлиті із заліза. Хай там як, а враження було сильне. Це приміщення ніби повідомляло: ви увійшли до склепу.
Високий чоловік за прилавком подивився на них, коли вони увійшли. Він вимкнув телевізор, який дивився, й обдарував їх люб’язним поглядом. Попри могутні м’язи та пістолет на поясі, який було добре помітно, його дикція дзвеніла бездоганною люб’язністю швейцарського коридорного.
— Bonsoir*, — сказав він. — Чим я можу допомогти вам?
———————
* Добривечір (фр.).
Двомовне привітання клієнтів було найновішим трюком, яким користувалися більшість європейських установ та організацій. Воно ні до чого не зобов’язувало, але дозволяло відвідувачеві обрати для спілкування ту мову, яка була для нього зручніша.
Але Софі не відповіла йому на жодній. Вона просто поклала золотого ключа на прилавок перед цим чоловіком. Той подивився на ключа й відразу випростався.
— Звичайно. Ваш ліфт у кінці холу. Я попереджу кого слід, що ви прийшли.
Софі кивнула головою й забрала ключа.
— Який поверх?
Службовець подивився на неї дивним поглядом.
— Ваш ключ повідомить ліфтові, який поверх.
Вона відповіла йому усмішкою.
— Атож, звичайно!
Охоронець спостерігав, як двоє новоприбулих наблизилися до ліфтів, устромили в отвір ключ, увійшли в ліфт і зникли з-перед його очей. Як тільки двері за ними зачинилися, він схопив телефон. Він нікого не попереджав про їхній прихід; у цьому просто не було потреби. Доглядач сейфів одержував автоматичне попередження відразу, як тільки клієнт устромляв ключ в отвір перед першою брамою.
Натомість охоронець зателефонував нічному менеджерові банку. Телефонуючи, він знову увімкнув телевізор і поглянув на екран. Новини, які він перед тим дивився, вже закінчувалися. Та його цікавили не вони, а два обличчя, зображені на екрані.
— Слухаю, — відповів йому в слухавку менеджер.
— У нас тут позаштатна ситуація.
— Що сталося? — запитав менеджер.
— Сьогодні вночі французька поліція ганяється за двома втікачами.
— Ну то й що?
— Обоє щойно увійшли до нашого банку.
Менеджер тихо вилаявся.
— Гаразд. Я негайно сконтактуюся з паном Верне.
Охоронець поклав слухавку й зателефонував знову. Цього разу в Інтерпол.
Ленґдон був здивований, відчувши, що ліфт опускається, а не підіймається. Він не мав найменшого уявлення, на скільки поверхів вони опустилися в підземелля Депозитарного банку Цюриха, перш ніж двері відчинилися. Він не рахував поверхи, він був щасливий, що нарешті може покинути ліфт.
Демонструючи досконалу послужливість, доглядач сейфів уже стояв перед ліфтом, чекаючи їх. Він був немолодий і дуже люб’язний, вдягнений у добре випрасуваний фланелевий костюм, що надавав йому якогось нетутешнього вигляду — банкіра зі старого світу, що якимсь дивом опинився в цьому високотехнологічному світі.
— Bonsoir, — сказав цей чоловік, — прошу вас, ідіть за мною, s’il vous plait*.
————————
* Будь ласка (фр.).
Не чекаючи на відповідь, він обкрутився на підборах і швидко пішов углиб вузького металевого коридору.
Ленґдон і Софі пройшли за ним кількома коридорами повз великі зали, наповнені великими обчислювальними машинами.
— Voici*, — сказав службовець, — підійшовши до сталевих дверей і відчинивши їх перед ними. — Заходьте сюди.
——————
* Ось тут (фр.).
Ленґдон і Софі увійшли до іншого світу. Маленька кімната була схожа на вітальню дорогого готелю. Тут уже не було ані металу, ані заклепок, а були східні килими, меблі з темного дуба та м’які крісла. На широкому столі посеред кімнати біля відкритої пляшки з шипучим напоєм “пер’є” стояли два кришталеві келихи, наповнені іскристою рідиною, яка ще пузирилася бульками повітря. Поруч стояв олив’яний кавник, огорнутий гарячою парою.
Тут усе відбувається з точністю годинникового механізму, подумав Ленґдон. Швейцарці це вміють.
Доглядач сейфів обдарував їх доброзичливою усмішкою.
— Я так розумію, ви тут, у нас, уперше?
Софі завагалася, потім кивнула.
— Нічого дивного. Ключі нерідко передають у спадок, і ті, котрі приходять до нас уперше, поводяться невпевнено, адже вони ще не ознайомлені з нашими правилами. — Він показав рукою на стіл із трунками. — Ця кімната буде у вашому розпорядженні доти, доки ви захочете тут залишатися.
— Ви кажете, ключі іноді передають у спадок? — перепитала Софі.
— Авжеж. Ваш ключ — це те саме, що закодований цифрами рахунок у швейцарському банку, яким, буває, користуються кілька поколінь. Щодо зберігання золотих речей, то найкоротший термін оренди сейфа — п’ятдесят років. Оплата — наперед. Тому в межах однієї родини власники наших сейфів нерідко змінюються.
Ленґдон подивився на службовця з подивом.
— Ви сказали п’ятдесят років?
— Це мінімальний термін, — відповів той.—Звичайно ж, ви можете орендувати сейф і на багато довший термін, але якщо такої угоди укладено не було й протягом п’ятдесяти років ніхто сейфом не користувався, то його вміст автоматично знищується. Чи маю я розпочати процес відкриття доступу до вашого сейфа?
Софі кивнула головою.
— Атож, прошу вас.
Службовець обвів рукою розкішну вітальню.
— Це ваша приватна кімната, в якій ви можете оглянути все, що зберігається у вашому сейфі. Коли я покину кімнату, ви залишитеся тут на стільки часу, скільки вам знадобиться для того, щоб переглянути та змінити вміст вашого депозитарного сейфа, який вам подадуть... ось сюди. — Він підійшов до віддаленої стіни, де з відкритого люка виходив, зробивши досконалий вигин, стрічковий конвеєр, схожий на ті, на яких подають багаж в аеропортах. — Ви встромите свого ключа ось сюди... — І він показав на широке електронне табло, яке висіло навпроти конвеєра. На табло виднівся вже знайомий трикутний отвір. — Після того як комп’ютер підтвердить відповідність схеми на вашому ключі, ви набираєте свій код доступу, й робот подасть вам ваш депозитарний сейф із нижнього склепу, щоб ви могли його оглянути. Коли ви все з ним закінчите, то поставите його назад на стрічку конвеєра, знову встромите в отвір ключ, і процес повториться у зворотному порядку. А що тут усе в нас автоматизовано, то ваша приватність цілком гарантується, бо навіть персонал банку не знає, що саме зберігаєте ви у своєму сейфі. Якщо ж вам знадобиться щось іще, то просто натисніть кнопку на тому столі, що в центрі кімнати.
Софі збиралася поставити ще одне запитання, коли задзвенів телефон. Службовець явно розгубився, мабуть, він не чекав цього дзвінка. Вигляд у нього був спантеличений...
— Вибачте, будь ласка.
Він підійшов до телефону, слухавка якого лежала на столі біля кави та іскристого трунку “пер’є”.
— Oui, — сказав він.
Вираз його обличчя ставав усе стурбованішим, мірою того як він слухав свого телефонного співрозмовника.
— Oui… oui… d’accord*.
——————
* Так... так... Гаразд (фр.).
Він поклав слухавку й подарував їм розгублену посмішку.
— Вибачте, але я мушу покинути вас тепер. Почувайтесь тут як дома.
І швидко рушив до дверей.
— Даруйте мені, — покликала його Софі. — Проясніть для нас дещо, перш ніж підете. Ви, здається, сказали, що ми повинні набрати код доступу?
Службовець зупинився у дверях. Обличчя в нього було бліде.
— Аякже, звичайно. Як і в більшості швейцарських банків, наші депозитарні сейфи прив’язані до номера, а не до прізвища клієнта. Ви маєте ключ і персональний номер рахунку, відомий тільки вам. Ваш ключ — лише половина вашої ідентифікації. Друга половина — ваш персональний номер рахунку. Інакше, якби ви загубили ключ, то хто завгодно міг би скористатися ним.
Софі завагалася.
— А якщо мій благодійник не передав мені номер?
Серце в банківського службовця тривожно закалатало. Тоді вам вочевидь нема чого тут робити! Але він спромігся видушити з себе спокійну усмішку.
— Тоді я викличу на допомогу ще одного нашого працівника. Він скоро прийде.
Виходячи, банківський службовець повернув ключ у важкому замку й замкнув їх усередині кімнати.
На протилежному кінці міста Колле стояв на одній із платформ Північного вокзалу, коли його телефон задзвенів.
То був Фаш.
— Інтерпол вийшов на слід, — сказав він. — Забудь про поїзд. Ленґдон і Неве щойно увійшли до паризької філії Депозитарного банку Цюриха. Я хочу, щоб усі твої люди негайно виїхали туди.
— Чи є якісь здогади щодо того, що саме Соньєр хотів переказати агентові Неве та Роберту Ленґдонові?
— Коли заарештуєте їх, лейтенанте Колле, я запитаю про це в них особисто, — холодно відповів Фаш.
Колле зрозумів натяк.
— Номер двадцять чотири на вулиці Аксо. Зрозуміло, капітане, негайно вирушаю.
Він урвав розмову з Фашем і зв’язався по рації зі своїми людьми.
Будь ласка, читайте продовження у паперовій версії "Всесвіту". Закінчення в наступному числі журналу.
{mos_sb_discuss:5}