ВАЖКА ВОДА З ЧОРНОБИЛЯ

Розмова із британським письменником Маріо Петруччі

Сьогодні Ви, шановні читачі, — співучасники нашого діалогу з Маріо Петруччі (Mario Petrucci) (19   ), знаним британським письменником, автором книжок “Lepidoptera” та “Bosco”, лауреатом численних літературних премій: зокрема за найкращу художню книжку року (Essex Awards Best Fiction Prize) та спеціальна літературна премія від “Daily Telegraph”. Маріо Петруччі — голова Ради Королівської літературної фундації (Royal Literary Fund); автор кількох програм на BBC-2, автор книжки “Важка вода: вірші для Чорнобиля”. Наразі пан Петруччі працює над новою збіркою “Монте Кассіно” (“Monte Cassino”).

— Пане Маріо, перше запитання: крізь який лабіринт довелося пройти, щоб потрапити в літературний світ?

— Коли я був дитиною, то ніколи навіть не мріяв про письменницьку діяльність. Моя родина не була пов’язана з літературою. Я прийшов у цей світ досить пізно. Закінчив Кембридж (фізика), потім викладав. Пізніше вирішив здобути докторський ступінь в оптичній електроніці в Лондонському університеті. Отже, перша половина життя — це література із крейдою і за катедрою. Але, я думаю, в цьому є також певний сенс. Я прийшов у літературу tabula rasa. Але в мене був життєвий досвід. І я був собою. Тобто в мене не було якихось страхів перед канонами і канонотворцями, тож міг вільно творити.

Я був членом прекрасного літературного товариства в Лондоні, з часом почав писати “в ізоляції”. Тільки я і мій комп’ютер. Проте підтримував тісні творчі контакти з різними ентузіастами. Моя дебютна збірка віршів вийшла друком в 1996 році. Досить довго мене друкували в невеличких часописах та газетах. Пізніше з’явилася експериментальна книжка “Лепідоптера”, в якій я поєднав прозу та поезію.

Щойно завершив книжку “Важка вода”, що пов’язана з роковинами чорнобильської трагедії. Мене приголомшило англомовне видання Світлани Алексієвич “Голоси з Чорнобиля”* (“Voices from Chernobyl”).

———

* Авторка, українська журналістка Світлана Алексієвич, видала цю книжку.

 

— Які риси має талановитий письменник?

— Знаєте, я би не хотів давати якихось універсальних порад. Інакше це означає, що я хочу, щоб ви були таким, як я. А це вже механізм клонування в межах однієї групи. Я проти референтних груп. Кожен має бути індивідуальністю, треба шукати себе. Я хочу, щоб поезія (з лінґвістичними та іншими аспектами) була живою. Завжди має бути якийсь подарунок усередині, має бути несподіванка, те, що змушує замислитися. Написання творів — це як приготування їжі. Багато звикають до біґ-маків і забувають про домашні страви.

У моїй інтелектуальній крамничці є таке поняття, як “геометрія досвіду”. Це те, що має відбутися під час перегляду стрічки, читання книжки. Мистецтво має чомусь навчити, щось подарувати. Але воно не може змусити, зобов’язати. Література — це індивідуальність. Стережіться клонів!

— Чим дихає “літературний континент” Великобртанії сьогодні? Це світ випробувань чи ідилічної гармонії?

— Щоб вижити фінансово, я маю багато працювати: художні твори, замальовки, ескізи, дослідження, есеї. Я працюю як музеєзнавець, літературний консультант. Досить часто проводжу літературні майстер-класи з новітніми технологіями та дизайнерським оформленням. Керую студією експериментальної літератури “ШедоуВорк” (ShadoWork), у Лондоні. 10 років я видавав літературний альманах “The Bound Spiral”. На жаль, він помер, але, переконаний, — це була смерть, гідна лицаря. Я також пишу тексти для лондонських музичних гуртів. Отже, живу літературою, мистецтвом, але життя є розмаїтим. 

Люди поза поетичними колами дуже часто знають зовсім мало про літературне життя. Письменників знають за їхніми творами, а не особисто. Знають прізвища, знають стиль і стилістичні особливості. Насамперед реципієнтів цікавить твір як елемент мистецтва. А письменник із його приватним життям залишається осторонь. Говорити має текст, наповнений ідеєю, сюжетними лініями, почуттями, а не, даруйте, поет Маріо. Проте сьогодні наявна тенденція в бік популяризації літератури як британської, так і світової. Є підстави для формування потужного літературного об’єднання яскравих та індивідуальних письменників. Але, скажу відверто, у Британії у світ літератури приходять після сорока років.

Мій перший найбільший проект був у Великому музеї війни (Imperial War Museum). Музей перетворився на поетичну резиденцію: в інтер’єр увійшли літературні фраґменти, поруч із історичними предметами. Мені інколи і досі лячно бачити свої вірші на нішах поруч із артефактами. Але врешті це мало свій успіх. Поезія — річ ідіосинкратична, незважаючи на те що або скільки ти написав, усе це прийшло звідкись. І я не знаю, звідки саме. Кожен літератор має свій генеративний код, свій імпульсивний модус.

Зараз я готую колекції віршів для виставок на прохання Саусвелл Воркхауз (Southwell Workhouse) та Великого музею історії (Imperial War Museum). Це прекрасні місця для творчості. Луна будинків підсилює тишу. І коли людина тут читає, вона має можливість набагато глибше відчувати вібрації слова. Поезія — це слово під знаком мовчання. Я щойно завершив один літературний проект у програмі “Послухай!” на Бі-бі-сі 3 — це ще одна інауґуральна поетична резиденція. Тиша була складовою проекту. Важко описати. А ви спробуйте пояснити “тишу” словом? 

Такі проекти сприяють популяризації поезії. Я вважаю це потрібним і своєчасним. Без надійного підходу літературі не вижити. Що я маю на увазі? Книжки (звісно, якісні) треба навчитися якісно РЕКЛАМУВАТИ на телебаченні, поезія має лунати через найрейтинґовіші програми на радіо. Не забуваймо і про телемережу. Я також читаю лекції в Університеті Оксфорд Брукс (Oxford Brookes University).

Отже, попри ліміт часу та завантаженість моїх сірих клітин, література — це моя основа. Коли ти пишеш, то неначе здійснюєш подорож. Це величезний інтелектуально-емоційний прибуток. Але потрібні й гроші. Без  ґрантів, нагород важко прожити. Але, звісно, не це визначає літературні параметри. Письменник має бути індивідуальністю. А для цього потрібні гроші та відповідне ставлення до грошей. У зв’язку з тим, що “ціна на життя” невпинно зростає, потрібно постійно мати відмінну форму.

У глобалізованому суспільстві письменники будуть змушені шукати зовнішні літературні контакти, щоб література жила у світі. Закрита система завжди гине.

— Чи потрібна сьогодні література, якщо є інтернет як величезний інтертекст?

— Поезія має креативний вплив на людину. Вчені-педіатри Великобританії довели: якщо дитині читати вірші, то врешті така дитина виросте чуйною, інтеліґентною, розумною. Я вірю, що велика література, велика поезія — це пульс цивілізації, світова література має відчувати живчик планети. Чомусь такої літератури все менше і менше. Також є величезна проблема і потреба в перекладах літератур різних країн. Я роблю все, що можу, разом зі студентами, колегами, щоб навчити їх читати велику літературу, розуміти її. А головне — розуміти сучасну літературу: де профанаційні опуси — а де якісна книжка.

— Здається, сьогодні той час, коли світ поетичного слова посунувся на марґінальні шляхи суспільного життя?

— Це ще одне складне питання. Я знаю, що між автором та тим, про що він пише, завжди є суб’єктивний зв’язок. Відомий романіст Арундгаті Рой (Arundhati Roy) написав: “Письменники уявляють, що вони беруть сюжети зі світу... але це не зовсім так. Твори пишуть через письменників з іншого світу. Твори говорять із нами. Вони змушують нас сказати про них”. Так було й із “Важкою водою”. Є випадки, коли твори є бестселерами, але зміст — це фальш. Усе було написано заради винагороди. Через деякий час такі твори забувають. Але є твори, що самі писали себе. Я знаю: поезія ніколи не зникне, як і література. Тільки разом із людством. Але світом керують наші приховані екзальтовані підсвідомі вибрики. Тому форма літератури може бути фантасмагоричною.

— 2006 рік — це рік Чорнобиля в Європі. Я знаю про Ваш повнометражний фільм, що має назву “Важка вода: фільм для Чорнобиля”.

— У 2002 році я раптово натрапив на книжку Світлани Алексієвич “Чорнобиль: хроніки майбутнього” в перекладі Антоніни Боуїс (Antonina Bouis). Це безцінна книга. І я можу так сказати не тільки через те, що предмет книги має світове значення. Це інвективи майбутнього через призму світової катастрофи. Чорнобиль — це найстрашніше лихо, які колись знала наша Земля. Це найжахливіша пересторога людству. Алексієвич у книзі передала голоси тих, хто з повітрям увібрав у свої судини радіацію. Ця жінка передала, донесла заповіти звичайних людей, яких уже немає на цій землі. У цих листах і спогадах — пекельний жах. Через майбутнє. Розумієте, до Чорнобиля ми казали про кризи і катастрофи минулого (етосу, історії, культури). Чорнобиль увів поняття катастрофи майбутнього. У книзі ми чуємо голоси звичайного вчителя, втомленого селянина, військового, пожежника, маленьких дітей. Ці звичайні голоси незвичайно виразні. Книжка в перекладі Боуїс мала дивовижний вплив на мене: ті голоси звучали настільки потужно через ехолот англійської мови, настільки настирливо і сильно, що я був змушений сісти і написати про це. Цей голос Чорнобиля кличе нас з усього світу.

Я й дотепер відчуваю, наскільки важко було взяти ручку і почати писати про Чорнобиль. Потім я натрапив на книжку “Голоси з Чорнобиля” Людмили Полянської*.

——

*

 

“Де наші інтелектуали? Письменники? Філософи?” — із жахом у голосі запитувала жінка-інтелектуал. “Чому всі мовчать?” Мій друг і мистецтвознавець Олександр Ренанський сказав, що “крім гріховності, мистецтво, неначе плазма, має інтеґративні властивості”. Мистецтво має об’єднувати заражених людей. І я тоді зрозумів: Чорнобиль інфікував нас усіх — на клітинному рівні, на рівні культури, психології, свідомості. Ми інфіковані і дотепер. Допоки страждатиме хоч одна людина від дози радіації, — ми всі інфіковані. І я зрозумів: Чорнобиль — це найстрашніша у світі катастрофа. Алексієвич каже про те, що “Чорнобиль наче навмисно відводить нас від повного розуміння”. Адже можна збожеволіти, якщо зрозумієш ВЕСЬ трагізм катастрофи. Чорнобиль не мав прецедентів раніше в історії.

— Ви зрозуміли це після прочитання книг Алексієвич та Полянської?

— Я тоді зрозумів одне: зображення Чорнобиля, всі чорнобильські теми в моїй творчості та й взагалі у світовому літературному контексті мають бути дуже глибокими і вистражданими. В Алексієвич є мотив “Чорнобиль — частина забутої історії, втраченої історії”. Але це неприпустимо, щоб ми про це забули. Чорнобиль — біль і смерть.

У своїй першій книжці “Шрапнель і Листи” (“Shrapnel and Sheets”) я змалював період воєн у Сараєві. І головний герой книжки Сімус Хіней (Seamus Heaney) попереджає людство про те, чим небезпечна війна. Ця книжка була плацдармом для написання “Важкої води” (“Heavy Water”), де йдеться про Чорнобиль. Це моя перша спроба почути і передати біль, який лунав по всьому світові. Це спроба передати емпатію і співчуття тим, хто зараз, за кілька тисяч кілометрів звідси, — вмирає від чорнобильської радіації. Я мав тільки одну мету: письмо має бути достовірним.

Працюючи над “Важкою водою”, я сприймав це як музичну композицію, що проходить крізь мене. Це не була нарація, це були саме ті голоси, які долітали до мене зі світу: ті жінки і чоловіки, їхні діти, які відкрили свої тіла і серця Чорнобилю... Голоси з книжки Алексієвич тільки підсилювали мої сенсорні системи: я відчував дедалі сильніше.

Врешті я зрозумів: це свідчення того, що Чорнобиль і досі живе у світі. Як колишній фізик за фахом я знаю, що Чорнобиль дихає й сьогодні. Він у повітрі, через яке ми говоримо про нього, він у нашій крові, коли ми передаємо сигнали, пов’язані із Чорнобилем, через синапси. Я відчуваю себе носієм чорнобильської пошесті. І жодна статистика не подасть тої цифри, скільки людей вмерли після катастрофи. Але нам треба знати не статистику, а кожного з тих, хто пішов (або кого змусили піти) на смерть. Чорнобиль назавжди буде пов’язаний зі словами “трагедія і втрати”.

— Але яким чином Ви розпочали створення фільму?

— Коли “Важка вода” була надрукована, на мене вийшла одна незалежна телевізійна компанія у Бріґтоні (“Seventh Art”). Вони мали намір зробити фільм про Чорнобиль, взявши за основу мої вірші. Крім хорошої репутації, ця компанія була першою, хто наважився профінансувати такий фільм, адже ідея була далеко не “розважальною”. Не щодня знімають такі речі. І це все відбувалося в той час, коли провід нашої країни (разом із Джеймсом Ловлоком) хотіли збільшити кількість атомних станцій на узбережжі. Вони, як чорні мухи, літали над тим смертоносним проектом, як неандертальці, стрибали над вогнищем, в якому готувалося сире м’ясо. Тільки світова організація може опікуватися подібними процесами, щоб уберегти нашу планету від знищення. Атомна енергія — небезпечна річ. І я це розумію і як письменник, і як громадянин.

Написання книжки та зйомки фільму були частинкою відповіді: як людина, твір мистецтва можуть взаємодіяти з культурою світу і підтримувати цілісність. Але еталонним у цій роботі для мене залишалося не відійти від ідеї, яка була у книзі Алексієвич. До 2002 року цю книжку майже не знали у Великобританії. Сьогодні це знане репринтне видання, особливо напередодні 20-річчя страшної дати. Дуже цікаво, що навіть західна розважальна культура потребує того, над чим можна замислитися, що можна відчути, пропустити крізь себе. Чорнобиль — це те, що змушує схаменутися і подумати над майбутнім.

Головне, щоб роковини не були фінальним етапом. Що я маю на увазі? Чорнобиль не має згаснути після року обговорювань. Він активно діє і діятиме століттями. І про це треба пам’ятати. Потрібно завше пам’ятати про особисту відповідальність перед собою, своєю родиною, своєю країною. 

— Фільм вже знято повністю?

— Фільм буде показано в повному обсязі на британському телебаченні в середині 2006 року (www.seventh-art.com — також у інтернеті на офіційному сайті). Весь хронометраж, всі жахливі кадри, розмови, спогади супроводжує поезія, про яку я вже казав. Я думаю, це потрібно. Разом із продюсерами Девідом Бікерстаффом (David Bickerstaff) та Філом Грабським (Phil Grabsky) вдалося створити досить трагічну розповідь. Поезія тільки підсилює ефект. Я сподіваюсь, що фільм допоможе знайти перекладачів для “Важкої води”, щоб перекласти її кількома мовами світу, — і, звісно, українською. Крім того, я сподіваюсь, що фільм допоможе вийти на тих людей, котрі разом із нами допоможуть у розв’язанні деяких постчорнобильських проблем. Ми знаємо про тих “чорнобильських дітей”, котрі зараз проходять лікування за кордоном. Ми маємо допомогти Україні, її дітям.

— Багато віршів Ви присвятили війні. Чим для Вас є війна? Чи відчуваєте Ви сьогодні подібну загрозу у світі?

— Моє рідне село в Італії, неподалік від абатства Монте Кассіно, може розповісти дуже багато про війни: злиденність, малярія, бомбардування, руйнування будівель, землі. Траєкторія складна. Як і сама війна. Я пам’ятаю, як уже в туманному Лондоні я прислухався до бувальщин про війну. Багато чого про історію я виніс саме з тих дитячих розмов: історію створюють люди-індивіди, але історія війни завжди множинна. Якщо війна — це, як кажуть сьогодні соціологи, найбільша комунікаційна поразка, тоді поезія — це найбагатша комунікативна сила. Поезія викриває корені війни.

У Британії поети, які писали про події Першої світової війни, і досі вшановані і знані. Їх вивчають у школі. Це, власне, і формує історичну тяглість — пам’ять не має урватися. Сьогодні війни тривають у світі. Але немає тих великих поетів, котрі б могли сказати про це мужнім поетичним словом. Мені здається, що якби зараз в усіх країнах Західної Європи та Америки розпочати масовий художньо-поетичний проект, пов’язаний з війнами у світі, то ми могли б дещо змінити. Якби ці вірші запустити в Іран, Палестину, Корею... Слово не втратило впливу на людину. Це ми забули про дію слова.

Ви знаєте, під час Другої світової в людей була ідея-фікс: сказати щось через радіо, підтримати одне одного. Поезія — це універсальний код. Світові війни має гармонізувати творчість. Чому всі мовчать, чому не говорять про те, що відбувається у світі? Адже про такі події ми дізнаємося переважно з телебачення: у вигляді статистик, бойових дій та загиблих. Чому б не розпочати такий проект в різних куточках? Культура сьогодні набуває монологічної форми. Нас цікавить тільки те, що відбувається з нами. Ми вже не відчуваємо світової загрози. А вона дуже сильна. Тероризм не знищити — потрібно шукати комунікативні канали порозуміння. Поезія може допомогти, наскільки б абсурдно це не здавалося на перший погляд.

— Чи може мистецтво або поезія врятувати світ?

— Поезія врятує світ? Не думаю, що це буде саме так. Свідомість, яка пасивно сприймає поезію, мистецтво, є споглядально-бездіяльною. Здебільшого. Проте є винятки. Чи можна було спинити Чорнобиль, якби всі рятувальники, всі фізики були щиросердими сумирними митцями? Чи можуть поети збудувати електричну станцію або атомну станцію? Якби філософія Платона лягла в основу державної політики всіх регіонів, то чи була б створена ядерна бомба, чи був би винайдений плутоній? Чи були б наші соціально-економічні системи такими різними? Сподіваюсь, відповіді на ці запитання ще з’являться в новітніх романах. Отже, митці ні на що з переліченого не здатні. А у світі є технології і технологи, бомби і бомбардувальники, атом і атомники, енергія для знищення... Розумієте, які тенденції існують у світі? Страшно дивитися на світ. Але ж треба.

І все ж таки сила поезії потужна. Поети мають вроджену силу переконувати; хоч і не можуть змусити. Поети потребують тиші. Самотності. І Чорнобиль потребує самотності, а не суєтності. Потрібно в тій самотності глибоко проаналізувати те, що сталося. Чорнобиль може не повторитися, але він все одно говорить зі світом. Він говорить через фраґменти нашої пам’яті, через катастрофи, до яких він призвів. Це можуть зрозуміти тільки митці. Ми не маємо спекулювати на трагедії, інакше ми ризикуємо скомпрометувати історію; не треба робити сенсацій, але митці мають оголювати нерв проблеми, бо ми сприймаємо це дуже тонко. І ми маємо живити пам’ять у людей через свої дії. Процеси пам’яті, коли ми збираємо різні часові і просторові фраґменти в єдину матерію, надзвичайно складні. Ми мусимо формувати цю оболонку, повертати людство до історичної пам’яті. 

— Які задуми на майбутнє?

—  Наразі я працюю над проектом Англійської ради мистецтв (Arts Council of England) “Наука в поезії” (“Science in Poetry”), працюю над творами, що змушують читача замислитися над глобальними проблемами нашого суспільства, екологією, технологіями. Наука й поезія мають співіснувати, але не як жертва — експлуататор, тобто наукові технології мають не приглушувати силу поезії, а навпаки — підсилювати відновлювальний ефект. Має відбуватися тісне співіснування між наукою та поезією.

Я також працюю над новою книжкою “Сіркові квіти” (“Flowers of Sulphur”), що має вийти в 2007 році. Також маю завершити книжку про події Другої світової війни в Монте Кассіно. Сподіваюсь, книжка вийде до 2044 року! Тоді ми відзначатимемо 100 років після найжорстокішої війни... Але я не хочу так далеко забігати в часі. Хіба можна знати, що буде з тобою та зі світом за хвилину?

 

Розмову провів Дмитро Дроздовський,

Національний університет “Києво-Могилянська академія”

{mos_sb_discuss:5}