Лоїс ТІЛТОН

Війна ґладіатора. Діалог* 

ПОВІСТЬ

З англійської переклав Богдан Стасюк

 
 

Крікс¹: Звісно, мені відомо, хто ви такий. Я читав вашу книжку про Спартака. Та, по-моєму, вам не йметься віри, що неписьменний варвар вміє читати латиною.

Марк Теренцій Варрон²: Якщо ти читав мою книжку, то мусиш знати, що в ній присутній і ти – ґалл Крікс, леґат³ Спартака і його найближчий товариш.

Крікс: Це тільки доводить, наскільки мало вам відомо про події, котрі, на вашу думку, ви знаєте досить добре.

Варрон: Саме тому я і хотів поговорити з тобою. Тридцять років минуло, як Спартак спалив Рим. За всю історію міста навіть не Ганнібал, а він виявився його найнебезпечнішим ворогом.

Крікс: Забуваєте про сплюндрування Рима Бренном⁴. Варвару-ґаллу вдалося те, що було не під силу Ганнібалу.

Варрон: Це сталося сотні років до того, а про війну з ним не написав жоден історик. Бренна майже забуто. Залишилося саме ім’я. Спартак же бився у наш час, а ми про нього майже нічого не знаємо. Він – загадка, еніґма. Я вже старий, ти – теж, але Спартака ти супроводжував від самого початку. Можливо, ти останній, хто може розповісти, ким насправді він був і що зробив.

Крікс: Еніґма, це грецькою, еге ж? Авжеж, я бився за Спартака, ви – проти. Якщо вам кортить дізнатися, ким він був, то чому не спитали його, коли він ще жив і дихав? Нащо мені це розповідати вам зараз?

Варрон: Щоб і через двісті років люди знали про нього правду, а не побрехеньки. Хіба не такої пам’яті про Спартака тобі хочеться? Чи, по-твоєму, ліпше дозволити піти його подвигам у забуття, геть із історії, подібно Бренновим?

———

* Перекладено за виданням: Tilton, Lois. The Gladiator's War: A Dialog//Asimov’s Science Fiction, June 2004. – <http://www.asimovs.com/_issue_0501/gladiatorswar.shtml>.

© Богдан Стасюк, 2006, переклад, примітки.

 

Крікс: Іронія, здається, це так називається? Після всього, що ми тут учинили, залишилося тільки переповісти римлянам, як усе сталося. Я вважав, складання історії і написання книжок ви мали б полишити на греків.

Варрон: А по-моєму, латина нічим не гірша від грецької для опису війни.

Крікс: Ну, я просто неписьменний варвар. Та мені відомо, що сталося, а чого ніколи не було. Як от того, що у вашій книзі Спартак, коли розбив ґладіаторські казарми в Капуї, одразу вирішив воювати з Римом. Нас утекло кілька десятків ґладіаторів – в чиїй, скажіть тільки, уяві ми могли сплюндрувати Рим? Все, про що ми тільки мріяли, — це уникнути арени. Мені здавалося, ми будемо переховуватися у горах і жити як розбійники. Можливо, все повернуло б на інше, якби Рим просто дав нам піти.

Варрон: Невже ви думали, що Римові байдуже до збройного повстання рабів?

Крікс: Спартак нам казав те саме. Він розповідав, що Рим пошле за нами солдатів, а за ними – інших, якщо в цьому з’явиться потреба. Ми стали до бою, лише коли нас почав переслідувати Рим. Весь шлях до Везувія за нами гнався римський претор Клодій Ґлабр. Бачте, Спартак розумівся на тому, як б’ються римляни. Він роками служив у римському війську як фракійський найманець. Він був людиною, що зрозуміла помилку Клодія, котрий вважав, що загнав нас на гору у пастку. Ви ж знаєте, вниз із Везувія веде тільки одна дорога. Так от її він перегородив, але не потурбувався взяти в облогу всю гору, збираючись отак сидіти собі в таборі, чекати і заморити нас голодом.

Спартак мав на думці геть інше. Він вигадав, як зненацька зайти до них у тил. З лози ми сплели мотуззя, аби спуститися із крутого уступу туди, де Клодій навіть варти не поставив. Спартак вів нас у долину, в тил римського табору. Я б, наприклад, кинувся стрімголов уперед і зрештою поклав би всіх наших. У ґладіаторській школі навчали битися, проте більшість жодного уявлення не мала про тактику. Ось що означало бути зі Спартаком.

І от ми вже стоїмо посеред римського табору, повного мертвих леґіонерів. Мертвих леґіонерів! Всі, кого ми не вбили, втекли. І тоді Спартак наказав нам скинути своє шмаття, зняти весь одяг та спорядження з леґіонерів і перевдягтися солдатами.

Того дня ми заприсяглися померти разом, у бою, як вільні люди. Не ґладіатори і не раби!

Звісно, як Спартак і казав раніше, Рим послав нових людей по наші душі. Два претори⁵ на чолі двох повних леґіонів. Та вони виявилися не обачнішими від Клодія і вважали, що вмить розвіють по вітру зграю рабів-утікачів. Цієї помилки римляни припускалися й далі – вони вважали, що ми раби і тільки.

Варрон: Тобі ж відомо, що то були недосвідчені війська. Раніше ми не тримали в Римі на постої реґулярної армії. Всі наші леґіони вели кампанії в далеких провінціях, у Іспанії та Азії. Пам’ятаю, я служив у Помпея⁶ в Іспанії і воював проти Серторія⁷ та його повстанців. Єдиними, кого сенат міг послати схопити Спартака, залишалися новобранці, не вишколені до пуття.

Крікс: Про це і говорив Спартак. Він попереджав, щоб ми не зазнавалися, казав, що одного дня натрапимо на леґіон справжніх ветеранів і тоді пізнаємо всю різницю. Та знаєте, тоді ми мали чисельну перевагу. Щодня до нас приходило все більше і більше людей, справжніх відчайдухів. Може, ми і не були справжньою армією, та за місяць після втечі з Капуї нас нараховувалося понад десять тисяч чоловік. Поміж них виявилося чимало пастухів, переважно ґаллів і ґерманців, великих і дужих, які чудово знали гори, знали найкращі сховки та найкращі місця для засідок. Ось так ми і билися: з гір, із засідок. Римлянам здавалося, що вони полюють на нас, а насправді ми полювали на них. Наші люди робили списи із загострених гілок і плели щити з лози. Поножі ми перекували на клинки. Все, що тільки можна, ми використовували як зброю. Ми – ґладіатори – навчали їх, як тримати меч, як орудувати ним, як убивати римлян. Ви ж знаєте, немає кращого вчителя бою на мечах, аніж ґладіатор.

Варрон: Скажи, це правда, що Спартак убив претора Луція Коссінія, поставивши його у ґладіаторський двобій?

Крікс: Ні, Коссінія порішив я. І сталося це не на арені. Коссіній був легковажний. Наші розвідники натрапили на нього, коли він купався у лазні, а його вартували лишень кілька охоронців. Він спробував утекти, та я стягнув його з коня і зітнув голову. Вона певний час залишалася у мене як трофей.

Варрон: Так чинять ґалли.

Крікс: А я і є ґалл, варвар. І в очах римлянина зостануся ним до самого кінця.

Варрон: То це неправда, що Спартак примушував полонених римлян битися на арені, подібно до ґладіаторів?

Крікс: Чому ж? Правда. Нашим страшенно подобалося дивитися, як римляни-ґладіатори рубають один одного. Але у своїй книзі ви переплутали преторів. На ігрищах загинув інший – по-моєму, Варіній.

Варрон: Публій Варіній. Це його Спартак убив у двобої?

Крікс: Не зовсім. Я вам розповім, що тоді сталося. Було це потому, як ми добили рештки леґіону Коссінія — тих, хто не втік після його загибелі. Тоді нас уже рахувалося майже тридцять тисяч душ — рабів і вільних людей, що приєдналися до Спартака. Ми діяли у Самніумі і Луканії⁸, ганяючи римлян по горах і горбах. Варіній утратив майже половину своїх, когось ми повбивали, хтось дезертирував. Все йшло до зими, погода псувалася.

Він повернувся у свій штаб, очікуючи на підмогу з Рима. Його табір був на одному пагорбі, наш – на сусідньому, та так близько, що вартові могли чути один одного. Укріплення римлян були досить серйозні, та й харчів їм не бракувало, чого не скажеш про нас. Ми щоночі мусили відправляти здобичників за провіантом.

Е-е, одного разу Варіній спробував штурмувати насипані нами вали, ми відбили його, після чого на новий наступ римляни вже не зважувалися. Чим довше він тягнув, тим більше людей залишало його стан. Можна було дочекатися, поки вони самі порозбігаються, але нас ятрив голод, а підкріплення до Варінія могли підійти будь-якої хвилини.

Спартак наважився прискорити хід подій. Він сказав, що нарешті настав час покуштувати, як смакує відкрита битва справжньої армії, а не зграї рабів-утікачів. Ми удали, що покинули табір. Варіній послав людей наздоганяти нас, ось тут ми на них і напали.

Перемога була за нами. Ми здолали римський леґіон у відкритому бою, воїн до воїна, меч до меча.

О, як чудово ми почувалися! Я перемагав на арені, але від тих удач відгонило гіркотою, а того дня було так солодко, ніби я випив цілий глек доброго фалернського вина. Мені здавалося, що ми в змозі підкорити весь світ. Чи принаймні Рим, що одне й те саме. Тоді ми вперше замислилися про похід на Рим, якщо вам цікаво.

По-моєму, греки називають це hybris^9–хіба ні? – ну, що відбувається з людиною перед тим, як боги завдають по ній удару.

Жінки вже поралися з ножами, перерізаючи горлянки важкопоранених римлян, а чоловіки роздягали бранців і ладнали символічну арку зі списів, щоби провести під нею полонених.

У римському таборі ми натрапили на кілька возів із ланцюгами — десятифунтові кайдани й ошийники, у які вони намірялися нас закути. Нам здалося, непогано було б надіти їх на римлян. Саме тоді знайшовся претор Варіній, котрий переховувався поміж решти полонених у панцирі рядового леґіонера.

Вашому другу Варінію не пощастило, бо він одержав кайдани на пару з ошийником. Це образило його status. Його ображало й те, що я своєю варварською спиною розлігся на його курульному¹⁰ стільці, оздобленому слоновою кісткою. Його ображало й те, що ми захопили орла — бойовий знак його леґіону. Його ображав вид Коссінієвої голови на списі – мого особистого бойового стяга. Варіній прокляв нас. Він обізвав нас зграєю нахабних рабів і волів бачити нас розіпнутих, покараних по заслузі.

Гадаю, маючи руки, закуті в кайдани, варто обачніше поводитися зі словами. Існують речі, які раб знає ліпше від римського претора.

Тут варто дещо зазначити про Спартака – на відміну від римлян він ніколи особливо не полюбляв кровопролиття. Він завжди казав, що з нього вистачило арени. Та наставали такі моменти, коли по ньому цього не було помітно. На жаль, для Варінія, він висловив свою думку саме у такий момент. Спартак саме лічив загиблих, і поміж них виявився Еномай.

Ви, певно, не пам’ятаєте цього імені, проте свого часу він був знаменитий. Вісімдесят два поєдинки на арені, вісімдесят дві перемоги. Коли ми втекли з Капуї, він уже мав дерев’яний меч, мав свободу, і все ж тільки разом із нами присягнув стояти разом і битися до смерті.

Що ж, зрештою смерть його і знайшла. Звичайно, нікому з нас її не минути. Та щойно Спартак почув просторікування Варінія про розп’яття, то окинув оком римських бранців і сказав мені: “У нас тут щонайменше двісті пар. На поховальних іграх Еномая проллється римська кров”.

Похорон був для всіх наших, не лише для Еномая. У бою ми втратили більше тисячі. Люди зносили тіла полеглих і дрова на поховальні багаття. Вперше ми зазнали таких великих утрат. Звісно, не більших від римських. Але від споглядання мертвяків, складених у купи і готових до спалення, в душу закрадалася туга. Загиблих римлян ми полишили на самих римлян. Чи на вороння і вовків, нам було байдуже. Всі чудово розуміли, що це не одна з тих воєн, про які з таким задоволенням розповідають греки, коли обидві сторони, уклавши перемир’я, ганяють туди-сюди послів, щоби віддати мертвим останню шану. Римляни не укладають перемир’я з рабами.

Наступного ранку Спартак приніс жертву богам і виголосив промову перед тим, як підпалити багаття. Я пам’ятаю, про що він вів мову. “Morituri, – це ми так називали себе на ґладіаторській арені, що означає “ті, хто йде на смерть”, – всім людям судилося померти. Але наші брати полягли в бою як вільні люди, а не раби. За це я віддаю їм шану”.

Він сказав щось подібне.

Потім настав час ігрищ. Всім страшенно не терпілося їх побачити.

Римляни розважити нас не хотіли, та нам відомо, як змусити людей битися на арені, – батіг із вплетеним залізяччям, розпечене металеве пруття. У Капуї та свиня, Лентул Батіат, мав звичку розпинати вряди-годи котрогось із ґладіаторів на пам’ятку решті. Те саме ми зробили і з римлянами, аби показати, що чекатиме на них, якщо вони не розважать нас добряче. Загроза зависнути на хресті ображала їхній status ще більше, ніж участь у ґладіаторському бої. Розп’яття вважається смертю, гідною рабів, а не преторів.

Варрон: Ви розіпнули його? Публія Варінія?

Крікс: Наші ніколи не відмовлялися поглянути на розіпнутого римлянина, і чим вищого ранґу, тим краще.

Тож поки ми влаштовували ігри, Варіній спостерігав за нами згори, з хреста (ми сказали йому, коли піднімали, що начальнику припала особлива честь – одержати найкраще місце в колі глядачів). Римлян ми посилали до бою голими, навіть без пов’язки на стегнах. Єдиним, чим вони могли прикритися, був меч. Спершу ми виставляли по десять пар одночасно, потім зводили переможців.

Для тих із нас, хто не вилазив з арени, це виявилося поганенькою розвагою. Із Варінієвих леґіонерів ґладіатори вийшли такі ж кепські, як і солдати. Свиня Батіат спродав би їх усіх до копалень. Вони поняття не мали, що робити. Щитів у них не було, а як відбити удари самим мечем, вони просто не знали. Ось у чому полягає різниця між леґіонером і ґладіатором, а, за вашими словами, люди Варінія навіть солдатського вишколу не пройшли. Проте більшість наших не надто добре розумілася на тонкощах фехтування, а тому вподобала розвагу. Вид римлянської крові допоміг їм відволіктися від інших думок.

Як тільки скінчилося попереднє коло і ми почали зводити битися переможців, бої стали серйознішими. Ніхто не розбирається в бійцях краще від самих ґладіаторів. Та рабами ми ніколи не билися об заклад, хто стане переможцем у двобої. Тепер же ми були глядачами і дозволяли вмирати римлянам.

Спартак обрав сивочолого чоловіка. “Схоже, він центуріон, – проказав він. – Ставлю на нього”.

Ми стали заперечувати, що він надто старий, але Спартак лише похитав головою: “Ви подивіться, як він рухається”. І мав рацію. Центуріон просто стояв у центрі арени, поки інший, виснажуючись, намотував навколо нього круги і не наважувався зблизитися. Було видно, що центуріон чекає, коли той розкриється. Глядачі підбадьорювали обох, але вихідці з арени вже не сумнівалися, чим усе скінчиться. Центуріон порішив суперника одним ударом.

Ідея спала на думку Ґанніку: “А що, як ми кожен виберемо по бійцю, і якщо той залишиться останнім із живих, то хтось із нас прийме з ним бій?”

Спартак погодився. Він обрав сивочолого центуріона.

В останньому колі зійшовся той самий центуріон і один із військових трибунів, – ще хлопчак – якого орудувати мечем, певно, навчав непоганий наставник. Адже своїм клинком він володів непогано. На той час юрба вже була заведена, бо всі вболівали за одного з двох бійців. На бій поставили не одну ставку.

Я вам скажу так. Інколи на арені натовп може запалити у вас вогник. І ви не просто намагаєтеся залишитися у живих, а хочете перемогти, здобути оплески і вінок переможця. Не знаю, чим той бій був для двох римлян. Може, вони просто хотіли жити у сподіванні, що ми подаруємо життя останньому переможцю. Що б не було, а двобій вийшов на славу. За мірками Капуї, він ще залишався таким собі, проте обоє римлян знали, що робити з мечем. І ніхто нікому не піддавався – вже можете мені повірити на слово.

Нарешті центуріон залишився стояти сам, останній. Боєць Спартака.

Фракієць підвівся і проказав: “Тепер моя черга”.

Люди побачили його, стали радіти і вигукувати його ім’я. Та Спартак не квапився. Йому кортіло дати римлянину трохи відпочити. Він наказав подати центуріону води чи posca¹² (залежно від того, що солдат захоче випити), а сам тим часом роздягся і взяв римський меч, аби зустрітися із воїном на рівних. Звісно, він в усьому мав перевагу. Молодший на двадцять років, вищий від римлянина, високий навіть як на фракійця, з довжелезними руками. Пам’ятаю, свого часу він був популярний на арені. Особливо душі в ньому не чули жінки.

Ми всі кпили: “Ставлю он на того”. Та ніхто не приймав закладу.

Коли він вийшов назустріч римлянину, натовп став вигукувати: “Спартак! Спартак!”

Тієї миті до мене нахилився Ґаннік і спитав: “Думаєш, вони так само раділи б за Крікса, якби на його місці стояв ти?”

Тоді я просто здвигнув плечима, але через зауваження в душу закралася туга.

Розпорядникам довелося підштовхувати римлянина, щоб той підвівся, і я бачив, що йому все затерпло і боліло. Він знав, що помре, але йшов у центр арени з високо піднятою головою. Хоробрий чолов’яга.

Повірте, так трапляється часто. Ви вболіваєте за бійця і починаєте потроху прибирати його сторону, навіть якщо він римлянин. Безперечно, у центуріона не було жодного шансу проти Спартака, та мені кортіло, щоби для нього все скінчилося добре. Хтозна, може, я підняв би вгору палець, аби порятувати йому життя.

Здавалося, Спартак думає про те саме. Він вийшов до суперника голим, з одним мечем, даруючи тому всі можливі шанси. Він став у центрі арени, обличчям до центуріона, і привітав старого по-ґладіаторськи. Не знаю, що він промовив, – натовп сильно галасував. Та я побачив, як римлянин відповів йому. Він просто плюнув у Спартака.

А потім – о боги, як приємно було спостерігати за Спартаком, що просто грався з клятим римлянином, ведучи бій, немов танець. Поріз, поріз, ще поріз. З кожним ударом він усе більше і більше контролював поєдинок. Римлянин чудово знав, що Спартак, якби хотів, то міг добити його будь-якої хвилини, з кожним із попередніх порізів.

Повірте, дехто в Капуї і маму рідну спродав би, аби подивитися на той бій!

Уся річ у тому, що не в Спартаковій звичці було так поводитися з людиною. Я знав багатьох, кому припала б до вподоби подібна розвага, хто поводився так на арені заради задоволення юрби, але Спартак так ніколи не чинив. Наші веселилися до нестями, але я бачив його обличчя, і воно здавалося кам’яним чи дерев’яним, немов у тій грецькій казці про ґорґон.

Звісно, центуріонові нічого не світило. Він жодного разу не завдав удару Спартакові, жодної тобі подряпини, проте знаєте, навіть з очима, залитими кров’ю з ран, він не розслабився, не випустив меча із рук. Я продовжував милуватися ним, байдуже, що він утнув перед цим.

Варрон: Як звали того центуріона? Знаєш?

Крікс: Може, Спартак і спитав його перед боєм, але нам нічого про це не сказав.

Згодом він напився на бенкеті, і це теж на нього не було схоже. Хоча тієї ночі пили всі, пили, щоб ушанувати мертвих, щоби відсвяткувати нашу перемогу, і коли люди вихвалялися своїми останніми ратними подвигами, поміж ґаллами спалахнула не одна бійка. Ви ж знаєте, у нас, варварів, таке часто трапляється. Ми не такі виховані, як римляни.

Але Спартак не прохопився тоді жодним словом, навіть до своєї жінки.

Лише раз, майже насамкінець учти, я випадково побачив, як він дивиться на Варінія, що й досі висів на хресті. Решта тим часом їла, пила, билася чи тискала жінок. У той час мені спало на думку, чому римляни вважають розп’яття найліпшим покаранням для рабів. Щойно людина потрапляє на хрест, вона вже нічого не значить. Ти, доки не сконаєш, страждаєш день за днем, і все одно ніхто тебе не помічає. Якщо ти раб, тебе просто прибивають цвяхами і забувають.

Тож я підвівся пішов і висцявся на хрест Варінія, а йдучи назад, зауважив до Спартака: “Коли ми вирвалися з казарм у Капуї, чи ти думав-гадав, що зграя ґладіаторів і рабів закінчить тим, що розіб’є три римські армії й розіпне їхнього полководця? Одного дня ми поруч із його хрестом розвішаємо весь римський сенат!”

Він повернувся до мене і сказав: “Кріксе, ти йолоп, невже ти й справді думаєш, що вчора ми здолали справжню римську армію?”

Він торочив це кілька разів, але мені не хотілося слухати це, принаймні не посеред переможного бенкету і не після вина. Я зірвав голову Коссінія зі списа і жбурнув її на стіл Спартака. “Це був римський претор! І ще один там, на хресті. Озирнися! У нас уже вистачає людей на три леґіони, поповнення прибуває щодня. Ми розіб’ємо їх, тому що рабів завжди більше, ніж римлян. І після кожного вбитого римлянина до нас приходитимуть нові і нові люди!”

“Ти не знаєш, – промовив він, – ти не знаєш римлян. Вони ніколи не здадуться. Скільки б ми їх не перемагали, вони щоразу посилатимуть на нас нову армію. Завжди залишатиметься ще якась римська армія! Завжди!”

Варрон: І він, звичайно, мав рацію.

Крікс: Звісно, мав. Я знав це тоді, хоч і не вірив.

Факт залишається фактом: це я ледве не розірвав наше військо навпіл. Hybris, як я і казав раніше. Мене сп’яняла перемога. Слова Спартака вражали мою гордість. Від них туга закрадалася в душу. Та він мав слушність – я був йолопом. І через мене ми ледве не програли війну.

Варрон: Тобто?

Крікс: Спартак твердо вирішив зробити з нас справжню армію, потугу, що могла б на рівних мірятися силами з римлянами. У нас була добра римська зброя. Навіть коли ми спалювали мертвих, наші ковалі робили все можливе, щоб залатати панцирі, насаджували нові вістря на списи, готуючи їх до битви.

Через місяць по перемозі над Варінієм людей у нас було вже вдвічі більше: не тридцять тисяч, а шістдесят. Наплив людей не вгавав – принаймні щодо цього я не помилився. Ми завше переважали римлян чисельно. Але все це залишалося армією Спартака. Він їх вишколював, брав рабів — підпасичів та пастухів — і формував із них когорти, із когорт – леґіони. В основному тренування відбувалося як у ґладіаторській школі, проте Спартак пішов далі. Він тренував їх у строю, навчав тримати бойовий порядок і строєм виконувати накази – все, як у римлян. Хоч би де ми зупинялися на нічліг, він наполягав, щоб розбивали справжній римський табір, з ровом, частоколом і сторожовими вежами.

“Дисципліна, – повторював він. – Дисципліна відрізняє нас від зграї рабів і перетворює на військо”.

Клопіт полягав у тому, що не всі так переймалися дисципліною, як він. Люди нарікали, мовляв, вони тікали з рабства не для того, щоб обміняти наглядача на центуріона і копати нужники після довгого денного переходу. Грекам і сирійцям така дисципліна давалася краще, з ґерманцями і ґаллами було гірше – нам, варварам, звичніше воювати не так. Інколи, здавалося, Спартак сотні разів за день міг повидирати собі волосся, доводячи їм, що треба ходити і битися строєм, а не бігти стрімголов уперед, вимахуючи мечем і горлаючи на шляху до швидкої смерті. Він говорив: “Чому ж, на вашу думку, вийшло так, що ви були рабами, а вони – господарями? Бо ви програли, а вони – виграли”.

Знаєте, люди не люблять вислуховувати подібне, навіть якщо це свята правда. Це ображало їхню гордість.

Річ у тому, що, як на мене, все свідчить про те, що сам на сам ґалли кращі вояки, ніж римляни. Різниця у вишколі. У дисципліні когорти. Якби ж я розумів це тоді!

А після перемоги над Варінієм певний час взагалі здавалося, що римських воїнів більше не залишилося. Ми блукали півднем Італії, грабували, і нас ніхто не збирався зупиняти. Нас охопила самовпевненість.

“Будуть нові леґіони, – попереджав Спартак. – Вони призовуть нових людей, або оголосять набір добровольців, або повернуть ветеранів із провінцій. Ми маємо готуватися до зустрічі з ними”.

Варрон: Зрештою, він знав, про що говорив. Я бачив листи з Рима. Щойно сенат дізнався про поразку Варінія, він негайно відправив обох обраних на той рік консулів збирати нове військо. Землевласники пам’ятали заворушення рабів у Сицилії¹³ і кинулися в Рим, лементуючи, що їх повбивають прямо у ліжках. Клопіт полягав у тому, що на нову армію був потрібен час. Взагалі сенатори обговорювали питання про повернення леґіонів із провінцій, де точилися війни з Мітрідатом¹⁴ і Серторієм. Але тоді нічого не вийшло. А коли вони зрештою на це спромоглися, було вже запізно.

Крікс: І весь цей час нам ніхто не опирався. Багатьом виявилося не під силу думати про дисципліну і вишкіл, коли в кожному новому видолинку ховалася ще більша здобич. Ми залишалися весь час у русі. Стояла зима – запізно для битв. А з такою кількістю людей, як у нас, залишалося або грабувати, або голодувати. Ми заполоняли велетенські плантації Луканії, розбивали бараки і кайдани на руках та ногах рабів. Потім смажили кілька сотень корів та овець, витягали з погребів вино і бенкетували собі на здоров’я. За день чи два ми забиралися геть, взявши із собою все, що можна було забрати, і рабів, які хотіли приєднатися до нас. Решту – спалювали.

Те саме відбувалося і з містами, на які ми натрапляли. Багато наших тільки й думали про те, як би його вбити римлянина, зґвалтувати жінку і забрати, що можна. Інколи Спартак намагався зупиняти їх, але як? Люди хотіли одного – грабувати і помщатися. Скажу чесно: це стосується і мене. Нарешті дійшло до того, що Спартак став мріяти про час, коли на нас натрапить римське військо, оскільки лише в такому разі можна було протверезіти. Мушу визнати, найгіршими в цьому відношенні здавалися ґалли. Ґалли і ґерманці – варвари.

Крім того, у нас з’явилося багато нерабів. Приходили вільні люди, переважно безземельні самніти і лукани, що ненавиділи Рим. З ними припленталися і розбійники з гір, які сподівалися спільно грабувати римлян і воювати з ними. Для більшості з них помста виявилася важливішою від грабунків.

Варрон: Самніти завжди воювали з Римом. Після громадянської війни, коли вони прийняли сторону Марія¹⁵ і воювали проти Сулли¹⁶, тисячі з них опинилися поза законом. Події не настільки віддалені, щоб про них можна було забути.

Крікс: З них і почалися всі клопоти. Певніше, клопоти почалися між нами і самнітами. Вони знали, як воюють римляни, знали про дисципліну і вишкіл. У більшості з них була власна зброя – у горах, де вони промишляли розбоєм. Схоже, вони просто чекали кого-небудь на кшталт Спартака, хто міг би знову очолити їх у боротьбі проти римлян.

Нам же, ґаллам і ґерманцям, здавалося, що і без римлян у нас усе прекрасно. Ще залишалося багато непограбованих міст, багато всяких статків.

Почалися суперечки, спалахували бійки – за речі, за жінок, за те, що хтось ненавмисно наступав на чиюсь тінь. Я чудово знаю: якщо сила-силенна чоловіків живе в одному таборі, то неодмінно хтось десь та погиркається. Сварилися в основному варвари і самніти, поширювалась неприязнь. Люди поодинці вже не ходили на протилежний край табору. Спартак од відчаю рвав на собі волосся. Він намагався зупинити це божевілля, шмагав за бійки канчуками, але настрої у війську погіршувалися з дня на день.

Мені і ще декому видавалося, що тепер Спартак прихильніше ставився до самнітів, він призначав їх командирами над людьми, котрі тікали разом з ним ще з Капуї. А найгіршим був чолов’яга на ім’я Требацій, один із головних над розбійниками. Він виставляв себе ледве не за якогось там самнітського царя.

Варрон: Під час Союзницької війни¹⁷ був такий собі командир на ім’я Требацій. Це часом не одна й та сама людина?

Крікс: По-моєму, він казав, що то його батько, Понтій Требацій.

Природно, що мені не подобався ні він, ні вся ця ситуація. По смерті Еномая я завжди залишався другим після Спартака. Тепер на моє місце висувався цей самніт. Ґаннік, Каст і багато інших торочили мені: “Хто такі ці самніти? Хто такий цей Требацій? Чому Спартак слухає не нас, не тебе, а їх?”

Ґаннік навіть сказав якось: “Чому ми слухаємося Спартака? Чому військо веде вперед фракієць, а не ґалл? Це ти носив голову римського претора на списі. Ти не гірше від нього, а, може, навіть краще”.

І я слухав його. Ось що робить з вами hybris. Я навіть почав був вірити цим словам.

Ми остаточно погризлися, коли віддали на плюндрування маленький хутірець у горах біля Луцерії. Розумієте, Требацію кортіло відновити давні війни самнітів із Римом, і він переконав Спартака у тому, що ці міста ладні приєднатися до нас. Та для решти будь-яке місто у першу чергу означало — грабунок, жінки, золото. І зрештою з’ясувалося, що жоден із луцерійців не хотів приєднуватися до чергового заколоту проти Рима, принаймні не до заколоту з рабами на чолі.

Варрон: Певно, їм згадалася громадянська війна. Лиш десять років минуло з того часу, коли Сулла зробив спробу винищити самнітів за те, що ті підтримали Марія. Вони втратили ціле покоління чоловіків.

Крікс: О, коли Требацій заходжувався вести мову про самнітські війни з Римом, особливо з Римом Сулли, його неможливо було спинити. Проте на той час населення цих міст уже наполовину складали римляни, і Требацій значив для них не більше, ніж будь-який інший розбійник.

Ми оточили село і (поки решта вела перемови у передніх воротах, ганяючи посланців туди і сюди) підпалили дерев’яний палісад, який його оточував. Тільки-но решта збагнула, що діється, то поквапилася приєднатись до грабунку.

Спартак нетямився з люті. Він наказав припинити грабіж, але армія (разом із більшістю самнітів, котрі зрозуміли, що можуть утратити найліпшу частку здобичі) це проіґнорувала. Обличчя у нього стало кам’яним, а з каменем не посперечаєшся. Адже він говорив: “Я віддав наказ” і “Якщо дисципліни не буде, то це не військо, а натовп!”

Можливо, це звучало надто часто. І що гірше, з ним погоджувався Требацій, торочив, що людей треба шмагати, людей треба страчувати, аби решта армії, тобто варвари, мали приклад, що таке дисципліна.

Саме на таку мить чекали боги hybris. Я витягнув меча і гаркнув на Требація: “Хочеш страти, то чому не почати б із мене, тут і зараз?”

Що ж, Требацій виявився чи то тупим, чи то хоробрим, оскільки і сам потягнувся за зброєю. Спартак відтягнув його від мене, перш ніж я насадив його на меч, як порося – на рожен. Ми зі Спартаком стояли обличчям до обличчя, з клинками у руках, і Спартак проказав: “Може, мені варто почати з тебе, Кріксе. Твої люди першими заходилися грабувати. Може, твоя смерть навчить їх коритися наказам”.

І я відповів: “Може, і варто спробувати. Може, ми побачимо, за ким повинна йти армія”.

Не знаю, що сталося б потім, якби Каст не втрутився поміж нами і не розтягнув у різні боки. Тільки інший ґладіатор міг зробити таке і залишитися опісля живим.

Варрон: То ви не побилися?

Крікс: Ні, і я дякую за це богам.

Варрон: І по-твоєму, ти міг вбити його?

Крікс: Хтозна. Він добре орудував фракійським мечем, я – теж. На арені ми зустрічалися лишень один раз, і перемога тоді була за мною. Але важко судити про це зараз. У мені грала кров. Здається навіть, я того дня розумів, що Спартак має рацію, але не міг погодитися з цим, ні перед ним, ні перед рештою.

Варрон: Інколи в житті людей настають моменти, коли все балансує на межі. Так, ніби ви кидаєте кам’яну брилу в струмок і змінюєте його напрям. З тієї миті все йтиме інакше, й історія, яку ми знаємо, ніколи б не відбулася.

Крікс: Хочете сказати, якби я вбив тоді Спартака, то ви не писали б своїх книжок? Можливо. Але кому дано знати, як воно могло би статися? Хіба що богам.

Він, натомість, міг би убити мене.

Проте цього не сталося. Нас розтягнули, зрештою ми прохололи настільки, щоби поговорити, і я вирішив забрати своїх людей – свою армію. Спартак погодився.

Тоді мені видавалося це найкращим з того, що можна зробити. Йому – також. Ми порушили присягу, дану на Везувії, – битися разом до самої смерті. Але боги так просто не пробачають подібних речей.

Бачте тепер, де ви помилилися у своїй книзі? Ми аж ніяк не планували розділити війська, щоб заманити римлян у пастку. Ми розділили війська, бо я був йолопом, як Спартак і сказав.

Варрон: Ти про битву на горі Ґарґан¹⁸?

Крікс: Правильно. Насправді, я загубив на Ґарґані половину людей, ледве не поклав край нашому війську. Ніхто з нас тоді не знав, що для полювання на нас Рим зібрав нові леґіони, які вже вийшли в дорогу. Не впевнений, чи зважив би я на це, навіть якби знав тоді. Мене переповнював hybris, і я уявляв себе новим Бренном. У мене під командою було тридцять тисяч війська, самі ґалли і ґерманці. Ми били римлян перед цим, і чом би не побити їх ще раз, питав я себе.

Ми грабували і спустошували Апулію, а по диму на згарищах вілл рухалися римляни. Нас вони заскочили абсолютно зненацька. Ми ж бо ніколи не переймалися будуванням табору зі стінами, як навчав нас Спартак, – то надто великий клопіт. Ми не поставили й вартових, адже всім кортіло взяти участь у грабунках.

Першою удар завдала римська кіннота, щонайменше п’ять сотень пронеслося крізь наші лави, вбиваючи всіх навсебіч. Мої люди розбіглися по зброю і щити, але ніхто і не подумав вишикуватися в бойовий порядок.

Звісно, п’ятсот вершників проти тридцяти тисяч – не надто велика загроза. Та я все-таки не останній дурень і розумів, що це не більш ніж розвідники. А десь поруч мусило бути ціле римське військо. Кіннота вела їх прямо на нас. Я не знав, чи далеко вони і скільки часу у нас залишилося. Нарешті я зробив те, що мав уже зробити давно, – подав сигнал шикуватися і спробував якнайшвидше організувати людей.

Ми стояли на відкритій місцевості, сприятливій для римської армії. Вілла і господарські споруди, котрі можна було використати в оборонних цілях, давно вже перетворилися на попіл. Копання ровів могло забрати чимало часу, а римляни здатні були підійти першої ліпшої хвилини. На сході ж, милях у двадцятьох, виднілася гора Ґарґан – менш, ніж у денному переході від нас. До битв у горах ми звичні, тож я вирішив відступати.

От тільки вишикувати людей виявилося не так легко. Надто багато клумаків. Усіх обтяжувала здобич – вози, лантухи, раби – ніхто не збирався їх кидати, навіть після того, як римляни відігнали в’ючних тварин. Ніхто не слухався наказів, принаймні поки не повернулася римська кіннота і не розворушила всіх навколо.

Кляті вершники завдавали нам клопоту на кожному кроці, намагаючись затримати, відрізати до підходу своїх леґіонів. Вони нападали знов і знов. Зав’яжуть сутичку, декого підстрілять і знову відступають. Нам бракувало кіннотників, аби протистояти їм. Ми нічим не могли їх зупинити, адже не залишалося часу, щоб прийняти бій. А вони саме цього і домагалися. Ще більше нас гальмував вантаж: вози, запряжені волами, і віслюки з мішками ледве чвалали. Зігнуті під клумаками воїни весь час відставали і перетворювалися на прекрасні цілі для кіннотників.

Коли я щоразу озирався назад, мене проймав піт від страху, що побачу всю римську армію, яка крокує по наших слідах. Нарешті я наказав покинути всю здобич, весь вантаж, до останньої намистинки, за винятком харчів. Я носився туди-сюди, змушуючи людей кидати награбовані статки і не відставати від решти. Тим, хто сперечався, довелося зітнути голови. На балачки просто не вистачало часу. Розкидані клумаки, полишена худоба і трупи відсталих воїнів позначали наш двадцятимильний слід.

Більшість тих, хто вижив, засвоїли ту науку. Навчилися триматися строю, тримати темп. Раз по раз мені спадали на думку слова Спартака про те, що дисциплінована когорта зі списами здатна відбити будь-яку атаку кінноти. Римляни теж це пам’ятали. Вони нападали на тих, хто відставав і виходив зі строю, намагаючись зберегти свою здобич всупереч усім наказам. Поки ми дісталися Ґарґана, ми втратили сотні таких, але ж завдяки цьому у мене тепер було краще військо.

Добравшись до вигідних оборонних позицій ще до приходу римлян, ми заходились окопуватися. Не маючи доброї перепони між нами і ворогом, я не міг почуватися у безпеці. Цього разу навіть після цілоденного переходу, вже поночі, від людей не чулося жодних нарікань стосовно копання ровів, насипання валів і спорудження огорожі з колод і каміння.

Наступного ранку строєм підійшли римляни і зайнялися спорудженням власного табору в узгір’ї. Навіть тоді я залишався досить спокійним. Нас було удвічі більше, крім того ми займали висоту.

Мабуть, я виявився надто самовпевненим. Якби командував Спартак, а не я, все сталося б інакше. Споглядаючи будівництво римського табору, я подумав, що кращої нагоди вдарити на них не буде. Заскочити їх по можливості зненацька! Все повинно було статися швидко, раптово. Мої люди втомилися, але після отих нападів римських вершників під час переходу вони все одно пнулися до бою.

Через характер місцевості і ущелину праворуч, нам довелося скупчитися на неширокому фронті. Нашим когортам аж ніяк не вдавалося тримати порядок, то була просто маса із сотень людей. Спустившись зі схилу, я наказав розгорнутися і вишикуватися, проте навкруги вже творився повний безлад.

Римські вартові засікли нас і вдарили на сполох. Леґіонери покидали свої лопати, взялися за зброю та щити і вишикувалися у бойові порядки, перш ніж ми встигли дістатися до їхнього табору. Крім того, у деяких місцях, особливо на нашому лівому фланзі, схил був надто крутий, і моїм людям не щастило тримати стрій. По центру і праворуч творилося казна-що – ґалли і ґерманці навалювалися один на одного, прагнучи вибратися у передні лави і першими завдати удару по супротивнику. Про бойові порядки ніхто і не думав.

Коли ми зіткнулися з римлянами, їхній центр позадкував, відступаючи перед нашими, але прорватися нам не вдалося. Перш ніж ми змогли зробити це, звідкілясь узялася клята римська кіннота і вдарила по лівому флангу. Позаду юрмилося багато наших, ще не задіяних у битві, і я намагався наказати їм укріпити ліве крило. Та складалося враження, ніби за вершниками іде цілий римський леґіон. Я докладав усіх зусиль, щоб мої люди розвернулися і зустріли їх лицем до лиця, та вони виявилися надто забарними або не розчули команди. Римляни ж натомість піднеслися духом у той час, як дехто з наших його втратив.

Я вирішив відступати, поки не стало пізно. Ми з боєм продиралися назад до свого табору і боронили його від римлян. Тоді ще я не надто хвилювався. У нас були добрі позиції, і людей ми втратили не менше від римлян.

Проте ті заходилися працювати: копати рови, зводити свої стіни нижче наших, біля підніжжя гори. Я спробував був послати одну когорту до них у тил через ущелину, але вона виявилася завузькою, вкрай порослою чагарями, крізь які можна було пройти лишень поодинці. Більше того, римляни перегородили і цей прохід. Я ще не розумів, що відбувається, а нас уже взяли в облогу. Вони нас оточили і стали будувати свої стіни, аби не дати вирватися бунтівникам. Як це там зветься латиною?

Варрон: Контраваляція.

Крікс: Правильно. Римське слівце. Ще не скінчивши зводити стіни, вони привезли катапульти. Каміння розбивало наші стіни або ж перелітало через них і вбивало людей. Одна каменюка поцілила у Ґанніка. Ми потім збирали те каміння, щоб зробити свій мур вищим. Метати його у римлян не було чим, жодних вам катапульт чи інструменту, аби змайструвати їх.

Я розумів, що облоги ми не переживемо. У горах не знайти прихистку від холоду такої пори року. І що важливіше, нам бракувало харчів. Забагато клумаків залишилося лежати в долині, і я вам не скажу, скільки торбин були напхано золотом замість їжі. З нічних вилазок здобичників майже ніхто не повертався – хтозна, їх могли взяти в полон, а може, вони і самі втекли. З кожним новим днем рів у римлян ставав глибшим, а мури – вищими.

Залишалася єдина перевага: з висоти можна було завжди помітити, коли римляни намагалися проникнути у наш табір. Відбивати напади довелося не один раз. А потім якось підходить до мене вартовий і каже, що з північного заходу наближається нове військо. Спершу я подумав, що то прийшли нові римляни, аби покінчити з нами. Я наказав людям приготуватися до бою, стати на стінах і чекати на новий штурм, цього разу, певно, останній, гадав я.

А потім стало зрозуміло, що то не римляни, а Спартак! Якимось чином він дізнався про облогу і перетнув усю Апулію, щоби визволити нас. В тій битві ми вперше вбили римського консула. Ґеллій, по-моєму, так його звали?

Варрон: Луцій Ґеллій Публікола.

Крікс: Коли все скінчилося, я проковтнув свою hybris, став перед Спартаком навколішки і дав нову клятву: йти за ним, куди б він не вів і які б накази не віддавав. Хоч я і хотів сам командувати власною армією, проте я засвоїв урок, втративши при цьому тридцять тисяч чоловік. З того дня все управління я полишив на нього.

Варрон: А що він сказав тобі?

Крікс: Він проказав: “А що ти думаєш, я мав робити, коли почув, що римляни взяли вас в облогу? Відвернутися від вас і дати вам загинути? Ти забувся про клятву, яку ми принесли всі разом?”

О боги, як я любив цього чоловіка! Він мав рацію, я йолоп. Та більше я його ніколи не покидав. Принаймні поки він залишався живим. Богам відомо, я поклав би за нього власне життя, проте нагода зробити це так і не випала.

Після Ґарґана зникли будь-які нарікання на дисципліну. І вже ні в кого язик не повертався обізвати нас натовпом. Ми зробилися справжньою армією — озброєні, оснащені і вишколені сто тисяч душ. Ми знову перейшли Апенніни й повернулись у країну самнітів. Там, перегородивши перевали, що вели на Рим, нас чекало ще одне консульське військо. Але тепер ми їх заманили в пастку, а не вони – нас. Тоді загинуло так багато римлян, що ми навіть не ловили тих, хто вцілів. Хоча з ними втік і консул, і його голови мені роздобути не довелося.

Варрон: Це був Лентул. Йому пощастило дістатися Рима, проте сенат позбавив його командування. Тоді вперше серйозно заговорили про повернення армій із провінцій. Між Римом і Спартаком не залишилося жодного римського війська. Місто стояло беззахисне.

І тоді, як відомо, на сцені з’явився Красс¹⁹.

Крікс: Красс, я його пам’ятаю. Людина, що збиралася врятувати Рим від Спартака. Вже перший бій із ним відрізнявся від усіх попередніх. Про це весь час твердив Спартак, про те, що одного дня ми натрапимо на справжній леґіон ветеранів.

Варрон: Красс зібрав власне військо. Він був найбагатшим римлянином, тож міг дозволити собі заплатити добровольцям, відставним леґіонерам, аби ті билися під його командою.

Крікс: Я би посоромився називатися римлянином, якби вимагав платні за оборону рідного міста.

Варрон: Красса переповнювали політичні амбіції. Він волів зібрати армію, яка залишилась би вірною йому і після війни. Людина, яка розбила Спартака і порятувала Рим, могла впевнено розраховувати на посаду консула наступного року. У сенаті навіть поговорювали про оголошення його диктатором, але зупинилися на призначенні консулом до кінця терміну, що його мав відбути Ґеллій.

Крікс: Що ж, Красс дав добрячий бій. Не думаю, що в нього залишався якийсь вибір стратегії. Йому просто треба було стати поміж нами і Римом. Але для початку виявилося – поміж нами і Капуєю, з котрої все й розпочалося. Менш ніж за рік по тому, як ми втекли зі школи Батіата.

Варрон: У Капуї ви розіпнули чимало римлян.

Крікс: Капуя...

Я вам розповім про Капую. За кілька днів перед тим як увійти в неї, ми взяли Помпеї. Знаєте, ґладіаторів часто посилають у тур по великих виставах: Капуя, Помпеї, Рим. Дехто серед нас знав планування вулиць у Помпеї, як-от Каст і Фелікс. З кількома десятками людей вони поночі перебралися через мури і рушили прямо до найбільшої ґладіаторської школи, ввірвалися до неї й випустили на волю сотні кращих бійців світу при зброї. Брами вони взяли зсередини і відкрили їх для решти. У Помпеї ми не втратили жодного чоловіка.

Уперед по Аппієвому шляху, і до Капуї залишиться один денний перехід. Красс зібрав свою армію перед ворітьми міста. Із ним прийшло шість чи сім леґіонів, не рахуючи капуанців, які вийшли на допомогу. Але у нас було втричі більше людей, до того часу вже загартованих битвами і дисциплінованих Ґарґаном.

Природно, що загал – тобто ґладіатори – добре знали Капую. Цього разу я вів ударний загін, що мав прорватися в місто, не надто добре захищене мурами, подібно до Помпеї. Та коли ми дісталися школи ґладіаторів, то побачили, що всі вже мертві. Усі ґладіатори міста. Капуанці повбивали їх, аби вони не втекли і не приєдналися до нас. Порішили всіх державних рабів і навіть деяких у своїх оселях — усіх дужих і здорових чоловіків. Не знаю, скільки їх там було. Тисячі. Тисячі вбитих.

Варрон: Природно, що вони боялися залишати так багато небезпечних людей за мурами міста.

Крікс: І все одно, я називаю це вбивством, різнею беззахисних і скутих кайданами. Вбивством тих, хто ще нічого не скоїв, але міг би.

У нас заграла кров. Ми зняли солдатське спорядження і вдяглися як ґладіатори. Основна битва і досі тривала під містом, перед головною брамою. Красс вишикував своїх вояків, забезпечивши тили мурами. Він відбивав напади Спартака, проте коли римляни побачили, як позад них розчинилася брама і з неї вилетів натовп ґладіаторів, то запанікували і зламалися.

Сам Красс утік, та ми захопили його скриню з грошима, яка виявилася заважкою навіть для двох сильних чоловіків. Плюс здобич у Капуї — місті, що збагатіло на крові ґладіаторів, за яку ми помстилися з лишком. Нам здавалося, ми це заслужили.

Капую спалили вщент, але перед цим ми розграбували її і розіпнули всіх, хто потрапив попід руку. На капуанській арені, на тому самому місці, де багато хто з нас бився, коли був рабом, ми організували ще одні ігри. Тепер помирали тільки леґіонери Красса.

Згадую, як ви назвали це у своїй книжці, – звірство, свавілля. Але нам усе здавалося справедливим. Така собі справедлива помста.

Варрон: Декілька солдатів вижили і дісталися до Рима. Вони розповіли сенату про все, що трапилося. Дехто в місті теж почав убивати своїх рабів.

Городян охопила паніка, і Рим став схожий на гніздо мурах, розворушене під трухлою колодою. Сенат приносив жертви і шукав у сивілиних книгах²⁰ пророцтво, що могло б урятувати місто.

Крікс: Це мені нагадує одну дивну річ, яка сталася у Капуї. Ви знаєте, що жінка Спартака була віщункою?

Варрон: Про це розповідали люди.

Крікс: Вона називала себе Олімпією і стверджувала, що служить Бахусу, одному з грецьких богів, хоча народилася у Фракії і виросла у такій самій варварській країні, як і ми. На руках у неї були витатуйовані змії. І на персах – теж. Вона залюбки їх оголювала, коли проводила всілякі там обряди. Коли ми ще всі жили у ґладіаторській школі, їй привидівся Спартак, увінчаний змією. Тоді вона сказала, що це віщує перемогу на арені. А пізніше стала стверджувати, це знак того, що Спартаку судилося завоювати Рим.

У Капуї до нас у полон потрапив один із леґатів Красса, якийсь патрицій. Ну, цей виявився зухвалим навіть як на римлянина. Він відмовився битися на арені, хотів, щоби проти нього вийшов сам Спартак. Він викликав на двобій Спартака!

Усіляко нам погрожував, казився і торочив, що розіпне нас усіх. Розповідав, що колись його вже захоплювали пірати, а після того, як за нього внесли викуп, він повернувся і розіпнув їх усіх до одного. З нами він мав намір зробити те саме.

Варрон: По-моєму, я знаю, хто то був. Юний Цезар. Це на нього схоже. Боги, от вам ще один амбітний не по літах! Знаєте, ця історія про піратів абсолютна правда. То що, Спартак вийшов проти нього?

Крікс: Ні, в Капуї цього Цезаря ми теж розіпнули. Ніколи не чув, щоб людина на хресті так кляла всіх і все на світі. По-моєму, він закликав усіх лихих богів Тартару! Від його слів у мене волосся дибки ставало.

Тієї ночі, поки він усе ще висів на хресті, Олімпії наснився сон про Цезаря (якщо його і справді так звали). Вона бачила, як змії виповзали з очниць його черепа. Це її так стурбувало, що вона не хотіла йти з Капуї, доки ми не переконалися в його смерті, встромивши йому в живіт списа. Здається, на додачу, вона ще й наклала якесь закляття, аби він ніколи не повернувся з того світу.

Варрон: Ти знав, що він був одним із верховних жерців Рима?

Крікс: Справді? І це в його віці? То хіба прокляття робиться від цього сильнішим? Що ж, Спартака він прокляв, і Спартак нині мертвий. Але Цезар і сам мертвий, ні прокляття, ні амбіції йому не допомогли.

Варрон: А ти сам повірив у пророцтва віщунки? Спартаку справді судилося завоювати Рим?

Крікс: Тоді багато хто з нас вірив у це. Завжди приємніше жити з думками, що на твоєму боці сама Доля. Хоча Спартак у це, по-моєму, якраз і не вірив. А решта... тоді ми всі ладні були крокувати разом із ним на Рим.

Варрон: Я пам’ятаю листи, які тоді приходили з сенату. Вони щодня очікували побачити Спартака під мурами міста.

Крікс: Ну, просто так підійти до мурів ми не могли. Не забувайте, ще залишався Красс із рештками своєї армії. Він відступав перед нами і робив усе можливе, аби затримати нас. Так, Красс був наполегливим, і йому вдалося затримати нас. Доки він не загинув під Пренесте, нам доводилося битися за кожну милю. Та все ж він не порятував Рима.

Варрон: Знаєш, навіть за таких обставин його проголосили героєм Республіки, і його статуя сусідить зі статуєю Фабія²¹, який порятував місто від Ганнібала. Щороку на його честь справляють свято.

Та я тобі дещо скажу. Тридцять років тому, коли я писав свою книгу, про це важко було судити. Але тепер мені здається, що смерть Красса перешкодила його претензіям на консульство тільки на краще. Він був надто амбітний. Грошей своїх він не лічив, проте цього замало – йому потрібна була влада. Боюся, купивши собі ті леґіони, Красс міг стати новим Марієм, новим Суллою. Римська республіка пережила Ганнібала і Спартака, та хтозна, чи пережила б вона чергову громадянську війну.

Розумієш, я прекрасно пам’ятаю мить, коли Великий одержав із сенату наказ припинити всі дії проти Серторія і повертатися на захист Рима. Той лист полетів прямо у вогонь.

Крікс: Заждіть-но хвилинку. Який такий Великий?

Варрон: Помпей. Це ми його так називали – Помпей Великий. Я служив у нього в Іспанії під час кампанії проти Серторія з його повстанцями. Минуло п’ять років війни, він нарешті почав здобувати перевагу і вже планував тріумф. Спершу (я вже про це говорив) він, одержавши наказ із Рима, відмовився повертатись. Йому здавалося, що вороги в сенаті вирішили позбавити його тріумфу і наказали придушити якесь там повстання рабів. Наказа Помпей спалив, кажучи, що скарає на горло кожного, хто згадає про нього. Він проклинав сенат, а найбільше від усіх – Красса за спробу позбавити його слави.

Я веду до того, що Помпей був не тією людиною, яка б дозволила Крассу перейти їй дорогу. А його леґіони корилися своєму командиру не згірш від Крассових. І здається мені, нас би чекала в такому разі нова громадянська війна між цими двома, Помпеєм і Крассом, межи новими марієм і суллою, котрі гризлися б за Рим, як собаки за кістку.

Крікс: Тобто, хочете сказати, якби Красс порятував Рим. Якби його не вбили під час оборони міста.

Варрон: Звісно, тоді Помпей ще не знав про смерть Красса. Все змінилося докорінно, коли він почув про спалення Рима Спартаком. Тепер він ні за що не хотів баритися, щоб покласти кінець загрозі Спартака. І все ж таки Помпей заприсягся, що після того, як стратить усіх ґладіаторів, він повернеться до Іспанії і знову візьметься за Серторія.

Крікс: Схоже, і його не обминув hybris.

Варрон: Боюся, для Рима це типова ситуація.

Але повернімося до Спартака. Чого прагнув він? Над цим питанням я б’юся вже тридцять років, і все одно для мене воно залишається загадкою. Він стояв перед брамою Рима. Красс лежав мертвим, а його військо було розбите. Місто впало до ніг ґладіатора, але він спалив його і пішов геть. Чому?

Крікс: Можу вам сказати одне: на такий крок важко зважитися. Багато хто хотів би володіти Римом. Але що потім, коли ми захопимо Рим? Ми не могли б його втримати. Тоді ми вже знали, що сенат повертає леґіони з провінцій. Ми були б спіймані у міських мурах, немов у пастці. До такої війни ми не були готові.

Варрон: Навіть Ганнібал ніколи не замишляв захопити Рим.

Крікс: Ганнібал, утомившись від війни, міг узяти його, а потім забратися зі своєю армією додому, у Карфаґен. Нам же не було куди тікати, от у чому полягала проблема. Все починалося з кільканадцятьох ґладіаторів, які намагалися втекти з Капуї. Під Римом наша армія нараховувала сто тисяч чоловік, у чистому полі ми могли розбити будь-який леґіон, але нам не було куди вертатися після битви.

Не дивно, що декому – в основному варварам і розбійникам – кортіло пограбувати місто, вони весь час базікали про римських жінок і золото. Проте я вам скажу так: завжди існує межа того, скільки ви можете забрати з собою. Після Помпеї і Капуї нам доводилося залишати за собою половину здобичі, оскільки на неї бракувало підвід і в’ючних тварин. Я вже мовчу про харчі.

Ви повинні розуміти, що я маю на увазі. Вам доводилося ходити походами по ворожій території, ви знаєте, що означає мати рухливу армію. Вам просто необхідно мати місце, де б ви могли зберігати здобич, інакше користі від неї малувато. От цього у нас якраз і не було.

У найгіршому разі ви завжди могли відступити у Рим, ну, а куди було подітися нам?

Дехто волів повернутися у гори, на самнітську територію, але ми вже знали, що міста нас не підтримають. Дехто – головним чином, ґалли і ґерманці – хотіли вирушити на північ, в Альпи, геть із Італії, геть із римських володінь, до себе у рідні краї. От тільки меж немає римським володінням. Римські армії у Ґаллії, римляни у Фракії, римляни у Сирії, Африці, Греції. Крім того, майже половину наших складали самніти, італійці, – їм-то куди накажете йти?

Найгіршим було те, що розбіжності й чвари могли розколоти військо. Якщо Ґарґан мене чомусь і навчив, так тому, що найголовніше – це зберегти армію єдиною. Доки ми залишалися разом, жодній римській армії нас не здолати.

Варрон: Але, зрештою, вас таки здолали.

Крікс: Так, тільки не римська армія, а зрада.

Варрон: Гаразд, от ми і дійшли до цього. Ви спалили Рим і вирушили походом на Іспанію, щоб приєднатися до Серторія. Навіщо?

Крікс: Ну, як я уже казав, нам потрібно було піти кудись, де Риму нас не дістати. Нам потрібно було утримати армію разом. А це означало – приєднатися до ворогів римлян. Залишався вибір: на схід, в Азію до Мітрідата, чи на захід, в Іспанію до Серторія.

Требацій виступав за Серторія. Самніти билися разом із Марієм проти Сулли в останній громадянській війні, а всім відомо, що Серторій – людина Марія. Всі самніти бажали йти в Іспанію до Серторія.

Варрон: Звинувачуєш Требація?

Крікс: Звідки ж йому було знати, що Серторій зрадить нас усіх? Самніти гинули пліч-о-пліч із нами. Він зрадив і їх також.

Але ви маєте знати про Серторія все, адже, за вашими ж словами, ви билися проти нього на службі у Помпея. Він зрадив Рим. І часто таке відбувалося в його житті?

Варрон: Хай би там що, але навіть вороги завжди вважали Серторія людиною честі. Іронія полягає в іншому: в першу чергу, Серторій завжди був римлянином, зрадником Рима його зробила тільки та сторона, на бік якої він став у громадянській війні. Ти сам сказав, що він був людиною Марія. Останньою людиною Марія. Коли згинув Марій, Сулла всіх їх повбивав або оголосив поза законом. З тих, хто вцілів, одні вдалися до розбою, як от ваш Требацій, решті залишалися тільки Іспанія та Африка.

От тільки не думаю, що Спартак і ви всі знали, що з того моменту, як ви втекли з Капуї, Серторій переживав скрутні часи. Роками він правив Іспанією, зробив із неї щось на зразок свого маленького царства, він відбивав одну римську армію за іншою, доки не одержав у особі Помпея гідного суперника. Люди Серторія втомилися від війни. Серед його командирів навіть назрів бунт, про що я дізнався набагато років пізніше. І якщо це правда, то, дізнавшись про повстання рабів у Італії, він просто не пішов на бенкет, де вони планували вбити його. Це йому врятувало життя.

Крікс: Ми знали, що він відступає перед Помпеєм. І це стало однією з причин, чому ми вирішили приєднатися до нього – нам здавалося, наше військо настільки ж потрібне Серторію, наскільки його – нам. Він обіцяв нам землі у дарунок. Гарні землі, на яких селилися римляни. Іспанія – гарна країна. Я міг би прожити там до кінця свої днів. У мирі, якби дозволили римляни.

Проте Серторій збрехав. Він продав нас римлянам.

Варрон: Думаю, вам слід було дещо знати про Серторія, перш ніж вірити йому.

Під час громадянської війни, коли Сулла серйозно напосів на Марія, той випустив на волю щось із чотири тисячі рабів, які стали на його бік. Вони допомогли взяти Рим і вважалися його особистою армією. Їх називали бардіями. Це були його особисті кати. На схилі літ Марій став одержимий помстою своїм ворогам. Він карав на горло будь-кого, запідозреного у змові проти нього. Такою роботою займалися бардії. Згодом вони вибилися з-під контролю і вбивали всіх підряд, кого заманеться, без будь-якого дозволу. Вони різали чоловіків у їхніх домах, ґвалтували їхніх дружин і шматували дітей. Жоден римлянин не був захищений від них, жоден не наважувався опиратися їм або принаймні скаржитися. Так усі боялися Марія. Аж поки Серторій зі своїми людьми не оточив їхній табір уночі і не перебив усіх до одного. Боячись Марія, ніхто інший на таке не наважився б.

Цю історію мало хто знав. Серторій замовчував її певний час, бо Марій залишався живим... Невдовзі Марій помер, владу у Римі прибрав до свої рук Сулла і заходився вбивати своїх ворогів. Серторій, рятуючись, утік до Іспанії, але з того часу терпіти не міг жодної думки про озброєних рабів або рабів, звільнених під приводом війни. Такого кроку він ніколи собі не дозволяв, як би кепсько йому не доводилося.

Не думаю, що Спартак міг про це знати. Інакше навряд чи став би він довіряти Серторію.

Крікс: Ніхто з нас про це не знав. Ваша правда, тоді все було б інакше. Ми могли піти і на схід, на допомогу царю Мітрідату і його арміям. Мабуть, слід було так і зробити. Тоді все повернуло б на інакше.

Варрон: Річ ось у чому: перебуваючи роками у вигнанні, воюючи з Римом, Серторій ніколи насправді не хотів обзаводитися власним царством. Все, чого йому кортіло, це повернутися додому і посісти своє законне місце у Римі. Він старів. Мати його померла. І нарешті помер його ворог Сулла.

Мало хто про це відає, але поки ми воювали з ним, Серторій неодноразово надсилав листи Помпею, у яких писав, що здасться, якщо йому пробачать і дозволять повернутися у Рим. Задовго до того, як він став програвати все поспіль. Навіть після своїх перемог. Я це знаю, бо читав його листи. “Я радше належатиму найнижчій верстві мешканців Рима, ніж залишатимусь у вигнанні, хоч би й повелителем світу”. Все, чого він потребував, це спокутувати зраду і очистити своє ім’я.

Крікс: Зраджуючи нас. І зраджуючи народ Іспанії, який так довго бився за нього, віддаючи їх назад у руки Рима. Та, мабуть, для римлянина це не зрада, якщо жертвами стають варвари і раби.

Варрон: Звісно, спершу Помпей незмінно відкидав усі його прохання. Сенат нізащо не погодився б пробачити Серторія. Та коли він запропонував у обмін Спартака з усією його армією, ціна зрештою сягнула належної висоти.

Помпею ж здавалося, ніби самі боги спустилися з Олімпу, аби забезпечити його тріумф і допомогти знищити Серторія і Спартака одним ударом.

Крікс: Ви ж були там, хіба ні? У тій битві?

Варрон: Так, був. У найстрашнішій битві, що мені доводилося коли-небудь бачити. Мені там скалічили ногу, я ледве не втратив її і з того часу дістав право залишатися вдома й писати книги.

Крікс: Це зрозуміло. З вашої книжки видно, що ви билися там. Вижили тільки ті, на кого в той день зглянулися боги. Вороння, мабуть, бенкетувало не один місяць на бойовищі!

Варрон: Принаймні у цій частині я все правильно передав?

Крікс: Я читав ті сторінки і ніби знову опинився на полі бою, тільки з іншого боку, коли ви все чекали на наступний хід Серторія.

На жаль, ми не знали, щу ви встигли приготувати. Ми довіряли Серторію. Хоча і одержали попередження. Від богів. За ніч до битви жінці Спартака Олімпії наснився сон. І вона йому заявила: якщо він битиметься наступного дня, то це стане його останнім боєм, бо його вб’ють.

На це він тільки і відповів: “Якщо я взавтра загину, якщо це справді наша остання битва і нам більше не доведеться воювати, то мені байдуже”. Так усе і сталося: це була його остання битва, хоча він і не зрозумів, чому саме.

Він просто довіряв Серторію.

Варрон: А Помпей не довіряв Серторію. Ось чому він тримав шість когорт у резерві і не вводив їх у битву. Він надто добре знав старого лиса. Якщо той зрадив одних, то чому б йому було не зрадити й інших.

Все пройшло за планом, проте ми не просто чекали. Вже повір мені! Пам’ятаєш, ми стояли, дозволяючи атакувати себе всій армії Спартака! Мені ніколи не доводилося битися проти таких великих армій! Ми всі дуже добре пам’ятали звіти про перемоги Спартака в Італії, про страти полонених та інші звірства. Поки ви наближалися, у мене всередині все похолонуло. От тільки історики про таке не пишуть.

Ви все наближалися і наближалися із армією Серторія на вашому правому фланзі. Потім ваші побігли й зіткнулися з нашими передніми лавами. Перш ніж Серторій зробив свій хід, навіть Помпей почав був хвилюватися.

Крікс: Ваші добряче трималися. Скажу так: армія Помпея стала для нас найважчим суперником. З вами нам довелося гірше, ніж із Крассом. Проте навіть так ми могли перемогти того дня. Ми могли побити Помпея.

Варрон: Не буду заперечувати. Нам теж виявилося непереливки. Ви нас затисли між річкою праворуч і Серторієм ліворуч у той час, як самі трощили передні ряди по центру.

Крікс: Проте насправді у пастку втрапили ми, чекаючи, коли ж Серторій ударить по вашому лівому флангу. Це мало стати ключовим моментом усієї битви.

Пам’ятаю, я стояв і гадав, ну чого він ще чекає, чому затримується? Я бачив, як він подав сигнал і як його військо приготувалося. Ото ми зараз уріжемо їм, подумалося мені!

А потім я ніяк не міг уторопати, що ж сталося. Серторій раптом ударив не по римлянах, а по нас. Спершу кіннота – у нього була добра кіннота. Поки ми перешикували війська і розвернулися, щоби зустріти його, було вже надто пізно. Римляни прорвалися по центру... та ви й так усе знаєте. самі там билися.

Але Серторія ми таки дістали. І хотів би вам сказати, що власноруч порішив його, та я лише бачив його голову, коли її ще можна було впізнати.

Варрон: А Спартак? Що сталося з ним?

Крікс: У своїй книзі ви пишете, що його вбили під час бою.

Варрон: Ми так вважали, хоч тіла і не знайшли. Шукали повсюди, навіть унизу за течією річки. Дехто казав, що бачив, як його здолали у двобої, та переконатися у цьому не пощастило.

Крікс: Він хотів померти у битві. Так ми присягалися один перед одним. І ще те пророцтво. Наскільки я знаю, він загинув того дня. І мені хотілось би вірити, що саме він убив Помпея.

Варрон: Гадаю, так могло і бути. Не знаю, сам не бачив. Після загибелі Помпея вчинилася страшна веремія, я валявся на землі з майже стятою ногою, намагаючись не зійти кров’ю до смерті.

Помпей принаймні одержав свій тріумф, але посмертно. Його кістки провезли у золотій колісниці по Священній Дорозі, а навколо веселилася юрба. Цього він прагнув понад усе, і це останнє, що його люди могли зробити для нього. Але надто мало бранців крокувало того дня вулицями. І Спартака серед них не було.

Крікс: Ліпше загинути у бою, ніж здатися, щоб опинитися на хресті. Він постійно це нам повторював.

Варрон: Нам майже нічого не коштувало переконати сенат дозволити проведення тріумфу, та здається мені, більшість сенаторів полегшено сприйняли смерть Помпея. Дехто – по-моєму, Цицерон – сказав, що тріумф – невелика ціна за те, щоби вберегти Рим і Республіку від нового імператора.

Гадаю, до цього все і йшло б у разі, якби він повернувся з тріумфом і Спартаком, закутим у кайдани вкупі із Серторієм. Не думаю, що тоді кому-небудь пощастило б його зупинити. Новий цар Рима за мого життя.

Проте цього не сталося. Рим уберігся від чергової громадянської, а Республіка досі живе завдяки Спартаку.

Крікс: А якби Спартак і досі жив? Це змінило б що-небудь?

Я все згадую ті двадцять тисяч, які пережили битву і перебралися в Азію.

Ми завербувалися до царя Мітрідата, щоб воювати з римлянами, чим я і займався дотепер. Як і Спартак, у разі, якби він вижив. Як і мої сини зараз.

Можливо, все пішло б інакше, якби ми ніколи не довірилися Серторію, якби ми вирушили на схід, а не на захід, до Азії, а не в Іспанію. Диви, Мітрідат зробив би Спартака своїм головнокомандувачем і ми підкорили б Рим. Можливо, я взяв би шлюб із царицею Клеопатрою Єгипетською і сидів сьогодні на престолі поруч із нею.

Та, по-моєму, боги тчуть нитку людської долі від початку, і нікому не суджено її змінити. Я не вірю, що кам’яна брила здатна перекрити ріку подій.

Боги не дозволяють такому статися. Ріка просто обминає такий камінь і тим самим річищем потрапляє в море.

Ми спалили Рим, ми вбили чимало римлян, але що це змінило? Все, що нам пощастило, всі битви від Капуї і до Іспанії, не перешкодили тріумфу Помпея, хоч би й мертвого.

Минуло тридцять років, Рим відбудували, і тепер він ще багатший, ніж був. Так само, як і Капуя. Вистави з ґладіаторами стали ще численнішими, ніж раніше. Красс і Помпей мертві, але обидва їхні сини досі намагаються правити Римською республікою і ще й досі воюють із синами Мітрідата в Азії.

Завтра я повертаюся на арену, так що римський натовп зможе побачити, як останній спартаківець, дарма що він уже старий, битиметься до смерті.

Ми стільки зробили, але нічого так і не змінилося.

 

Від перекладача

 

Примітки

 

1.    Слід мати на увазі, що ця повість представляє жанр альтернативної історії, в якому події та персонажі, реальні та вигадані, переплітаються до непізнаваності. Відділити зерна істини від нібито плевелів фантазії – одна з інтелектуальних ігор, в які автор-“альтернативіст” завше намагається втягнути допитливого читача.

2.    Марк Теренцій Варрон (116–27 рр. до н. е.) – давньоримський науковець і письменник, більшість творів якого до нашого часу не дожили. Особистий бібліотекар Юлія Цезаря. Поряд із Плінієм Старшим вважався найбільшим ерудитом свого часу.

3.    Леґат (з лат. “посланець”) – тут заступник командувача війська.

4.    Бренн – ватажок ґаллів, які 387 р. до н. е. спалили Рим, котрому всупереч приказці і гуси не допомогли (так звана “Ґалльська катастрофа”). З тих часів дійшов вислів vae victis! – “горе переможеним!”.

5.    Претор (з лат. “той, хто йде попереду”) – у Римській республіці того часу друга після консула виборна посада.

6.    Ґней Помпей Великий (106–48 рр. до н. е.) – давньоримський військовий і політичний діяч, популярний у народі; цей друг Цицерона і шанувальник таланту Александра Македонського прожив бурхливе життя. Уже виявив неабиякий військовий хист, був переможцем Квінта Серторія, Спартака, середземноморських піратів, Мітрідата VI, вірменського царя Тиґрана і сирійського Антіоха ХІІІ. Входив до Першого Тріумвірату разом із Юлієм Цезарем і Марком Ліцинієм Крассом, загинув під час громадянської війни 40-х років.

7.    Квінт Серторій (? – 72 р. до н. е.) – одноокий давньоримський військовий діяч, “лицар” античності і прихильник демократичного ладу із табору Ґая Марія. Воював із диктатором Суллою і протягом шести років до своєї смерті контролював Іспанію, очолюючи місцеве населення у статусі харизматичного лідера. Загинув від рук заколотників.

8.    Самніум і Луканія – історичні області на півдні Стародавнього Риму. Нині це територія італійських областей Лаціо, Молізе, Кампанія і Базіліката.

9.    Hybris – свавілля, насильство (д.-гр.).

10.    Курульний стілець – розкладний стілець із слонової кістки, що був символом влади високого давньоримського посадовця, як-от диктатора, консула, претора, курульного едила та верховного жерця бога Юпітера.

11.    Трибун (з лат. “голова триби”) – назва деяких виборних посад у Стародавньому Римі.

12.    Posca – суміш оцту, води і збитих яєць, яку часто вживали римські солдати (лат.).

13.    Перед повстанням Спартака у Стародавньому Римі відбулося два інших заколоти; обидва прокотилися по житниці Вічного міста – Сицилії: перший, очолений сирійцем Евном (Евіопом), – у 135–132 рр. до н. е., другий, очолений греками Атеніоном і Тріфоном, – у 104–103 рр. до н. е.

14.    Мітрідат VI Евпатор Діонісій (132–63 рр. до н. е.) – цар Понту (південно-східне Причорномор’я). На шляху до влади вбив усіх своїх братів і взяв шлюб із рідною сестрою. Тричі воював із Римом, розподіляючи сфери впливу у Малій Азії, і зрештою зазнав поразки. В античні часи став джерелом численних леґенд: 1) він нібито був улюбленцем піратів, які йому порятували життя у бурхливому морі; 2) він нібито мав феноменальну пам’ять, знав кожного вояка свого війська по імені і міг говорити з кожним із них його рідною мовою; 3) щоб уникнути отруєння, він нібито приймав отрути малими дозами, а відтак став нечутливим до них, так що коли вирішив накласти на себе руки, то мусив заколотися мечем, оскільки отрута просто не подіяла.

15.    Ґай Марій (157–86 рр. до н. е.) – давньоримський військовий і політичний діяч сумнівної репутації (особливо наприкінці життя). Став першим знаменитим вихідцем з низів – homo novus, якому вдалося здобутися на високі державні посади. Реформатор римської армії, переможець нумідійського царя Юґурти, ґерманських племен кімврів і тевтонів. Кінець життя провів безславно: “відзначився” у Союзницькій війні і разом із Суллою кинув Рим чи не в перший збройний громадянський конфлікт.

16.    Луцій Корнелій Сулла Щасливий (бл. 138–78 рр. до н. е.) – давньоримський консервативний політичний і військовий діяч; “найкращий друг і найгірший ворог” (як свідчила складена ним власноруч епітафія) став першим диктатором Рима, обраним на невизначений термін, чому передував збройний конфлікт із не менш властолюбним Ґаєм Марієм і кривавий терор в Італії і самому Римі.

17.    Союзницька війна (91–88 рр. до н. е.) – фактично громадянська війна між Римом і його італійськими містами-союзниками. Спалахнула через те, що Рим відмовляв мешканцям більшості італійських міст у громадянстві, а відтак – виборах і участі у зовнішній політиці. Скінчилася наданням громадянських прав усім містам південніше р. По і жорстким придушенням центрів збройного опору Суллою.

18.    Ґарґан – гірський масив (1056 метрів заввишки) у східній Італії (Апулії), на самій “острозі” “італійського чобітка”.

19.    Марк Ліциній Красс Найбагатший (115–53 рр. до н. е.) – давньоримський політичний і військовий діяч, найбагатша людина свого часу і реґіону. Мав лиху славу серед простого люду через те, що збагатився під час проскрипцій (політичного, фінансового і правового знищення політичних суперників). Здобув вирішальну перемогу над Спартаком, брав участь у Першому Тріумвіраті. Загинув під час війни з Парфією на Сході. Його переможець, знаючи жадобу Красса до грошей, наказав улити йому в рот розплавлене золото.

20.    Сивілині книги – записи куманської (“кумської” за Іваном Котляревським) сивіли, віщунки і пророчиці, з міста Куми, в яких містилися туманні вказівки щодо майбутнього Рима. За леґендою, куманська сивіла продала їх царю Тарквінію Давньому; коли той відмовлявся купувати їх, вона спалювала по три книги і водночас підвищувала ціну на решту. Так що з дев’ятьох книг у храм Юпітера Капітолійського потрапило лише три.

21.    Квінт Фабій Максім Кунктатор (Забарний) (бл. 275–203 рр. до н. е.) – давньоримський політичний і військовий діяч, який, головним чином, відомий завдяки своїй тактиці уникання вирішальної битви під час Другої Пунічної війни з Ганнібалом, яка допомогла завершити цю війну на користь Рима.

 

Про автора

Лоїс Енн Тілтон (н. 1946 р.) – маловідома американська письменниця, яка в наш час шаленого розвитку комп’ютерних мереж та інформаційного вибуху навіть не має власного веб-сайту чи бодай фан-сайту прихильників. Важко виділити щось із її попередніх творів. Вона писала белетристичні версії деяких епізодів для відомих фантастичних телесеріалів (як-от “Зоряний шлях” і “Вавилон-5”), у її доробку декілька не відзначених критиками романів (зокрема, художньо маловартісних “вампірських”) і значно більше зразків короткої прози. Якщо вірити редакції профільного американського фантастичного часопису імені свого засновника Айзека Азімова (у якому, до речі, і була вперше надрукована коротка повість, представлена на суд читача), зараз пані Тілтон, що останнім часом захопилася темами історії, в тому числі альтернативної, працює над романом “Перші герої” (The First Heroes), у якому вустами шпигуна Великого царя хетів оповідатиме про Троянську війну.