Готуючи Антологію болгарської поезії у своїх перекладах, я включив до неї твори Дімчо Дебелянова, якого раніше не перекладав. Його перекладали інші поети, зокрема Василь Моруга, але я не можу допустити, щоб у моїй Антології не було Дімчо Дебелянова, поета, що пролетів над світом, як метеор, але слід його польоту не зник досі. Для пізнання болгарської літератури початку ХХ ст. творчість Дімчо Дебелянова надзвичайно важлива. Поет прожив усього двадцять дев’ять років, але встиг реалізувати свій великий талант. Він загинув у боях часів Першої світової війни, в його поезіях відображено складні настрої людей, що ждали нового повоєнного життя, морально-психічні проблеми, екзистенціальні мотиви, настрої передчуття кращої майбутності.
Дмитро Павличко
З БОЛГАРСЬКОЇ ПОЕЗІЇ ПОЧАТКУ І КІНЦЯ ХХ СТОРІЧЧЯ
Я знаю, як раптом, неначе дитина...
Я знаю, як раптом, неначе дитина,
душа моя збудиться, спляча від змори,
помре, не прокинувшись, радість єдина,
настане для мене великеє горе.
Душа затремкоче, і страх помирання
в зіницях її спалахне, як тривога;
вона в кришталевому світлі світання
побачить румовище свого чертога.
Там прах покриватимуть квіти зів’ялі,
там будуть рости бур’яни, а не ружі;
даремно тоді лити сльози печалі,
ніхто не озветься в німім надовкружжі.
Я знаю, душа не втішалась громами,
а тишу любила й самотні околи,
тепер, заколисана тихими снами,
дріматиме вічно, не встане ніколи!
***
Через поле кінь вогневоук
вранці мчить в пориві молодому —
то юнак вертається додому.
Ах, а де є рідний мій куток?
——
© Дмитро Павличко, 2006, переклад.
Ніч. Багаття. Стужа до кісток.
Плачучи від радості й одчаю,
люди гріються та йдуть до свого краю.
Ах, а де є рідний мій куток?
Три дні дощ іде. Летить листок
пожовтілий понад море й сушу —
мука й тьма тривожать мою душу —
Ах, а де є рідний мій куток?
***
Зі спомину сумно
летиш, моя пташко,
в бездонному лісі
зникаєш, як мла.
Біжу за тобою,
задиханий тяжко, —
чарують і манять
два чорних крила.
А після прощання
ходив я по світу,
страждав я і падав
на лоно земне;
мій день проминає
без втіхи й привіту,
а ніч розлюбила
навіки мене.
І вже поховав я,
пойнятий тужбою,
надію і юність
в гробниці німій;
я гасну, я гасну
в плачах за тобою,
утіхо остання
і спомине мій!
Ятриться у грудях невигойна рана
Ятриться у грудях невигойна рана,
у немочі серце сумне.
Моя найдорожча, єдина, кохана,
прийди й порятуй же мене.
Прийди й заспокій мене люба, єдина,
бо щастя для мене нема.
Ім’я твоє рідне, мов сяюча днина,
моє — наче півночі тьма.
Думки мої стоптані, встати не годні,
на серці я чую сльозу.
З клятьбою і зойком між ями безодні
я голову гордо несу.
Колись я любив сяйва сонця блискучі,
і снив про звитяжні бої.
Всотався в безумство, як блискавка в тучі,
на кличі помчав бойові.
Та скоро скорбота мене оповила,
погасли мої світачі;
прийди, порятуй і втіши мене, мила,
дай днину уздріти вночі.
Ятриться у грудях невигойна рана,
у немочі серце сумне.
Моя найдорожча, єдина, кохана,
прийди, порятуй же мене!
СТАНСИ
І
Нечутним кроком день за пруг відходить,
спада жаги спекотна ненасить,
і світла ніч у небі сльози родить,
і над притихлим містом дощ шумить.
Печаль та, як вода рокоче й грає,
і темрявою смуток мій просяк,
та в тому смутку спомин просяває
про твоє перше, ледве чутне Так.
Молитва
Торкнися уст моїх рукою,
як стомлена вона блукає,
як гнівно в мить несупокою
моя сумна душа волає;
торкнись до мене, добра доле,
не дай в скорботі смертній жити,
вчини, щоб я не зміг ніколи
твоє наймення очорнити!
Невпізнана
Летить над висотами ніч льодяна,
в далінь мене кличе вона;
за нею і сам я пускаюся в лет.
— Вперед, моя люба, вперед!
Гудуть біля мене бездомні вітри,
я шляху не бачу згори,
не вигляне щастя минуле й на мить,
долиною крига лежить.
Вперед, моя мріє, вождем будь мені,
веди мене в радісні дні,
про віру й бадьорість мені заспівай,
розвій ти мій страх і відчай!
З тобою піду я, нескорений дух,
за обрій незнаний, за пруг,
за море, за гори, за наш небосхил
шукати могутніх світил.
Над скелями там злетимо, як орли,
нам сонце засяє із мли,
промінням проб’є темноти непроглядь.
Невпізнана мріє, провадь!
Нічний час
Чи не розбудить буря днину сонну,
коли вогнями небо заятриться
і грім нещадний землю сколихне?
Чи здатне вогнище на оборону
мандрівника, як вдарить блискавиця
в його багаття й поломінь здмухне?
Чи скеля в прірву не впаде бездонну,
і на безхресний гріб не сяде птиця,
згори уздрівши видиво жахне?
О ноче проклятьби корони й трону,
самотня, безнадійна, як темниця,
стій наді мною й бережи мене!
Мить
Вже як там було воно — не пригадаю,
та знаю — ревіла юрба голосиста,
я виплив із неї на площу безкраю
якогось ганебного, грішного міста.
Німотного неба похмуре склепіння,
мов крига замерзлої думки, звисало,
а долі шуміло юрми говоріння,
і сплетене слово, як музика, грало.
Мужі там ходили, як воїни кволі,
Жінки — як печальні, знімілі сирени...
Але до моєї смиренної долі
ніхто не звернувся, не глянув на мене...
В ту мить пронеслися, неначе лавина,
над містом громи, наче крики господні...
І страх я відчув, і, моливсь, як дитина,
і світ я уздрів у темнотах безодні.
І води незримі, над світом навислі,
на твердь суходолу упали раптово,
і вже не було там надії, ні мислі,
ні часу, ні простору, згинуло слово...
І я похилився, і став на коліна,
і думав, що ось на гучнім карнавалі
озветься душа божественна, нетлінна,
звелить прочитати нам нові скрижалі,
що Бог невідомий одкриє нам очі
і скаже, чому він — і світло, і сила,
а ми — безнадія, і неспані ночі,
і горе, і слабкість, і вічна могила.
Даремно чекав я! Не сталося дива!
Мить гасла, як зірка на тлі небозводу,
і знову втягнула юрба галаслива
мене до свого безтурботного ходу.
“Він — п’яний! Безумний!” — шептали побожні.
Образливе слово втиналося в тіло.
Я став. Небеса були тихі й порожні.
Я плакав. А юрмище йшло й реготіло.
Кирил Кадійський належить до того покоління болгарських поетів, яке наприкінці ХХ ст. виявило непослух соціалістичному реалізмові, заперечило офіційні засади партійної комуністичної літератури, прийняло як свою філософську основу засади екзистенціалізму. Голос Кирила Кадійського од початку його з’яви серед болгарських поетів і до сьогодні виділяється мужністю й суворістю, наче бас у молодіжному хорі. Поет сприймає кожне явище життя як частину більшого образу, окресленого началом і закінченням у часі і в просторі. Кирил Кадійський може бути названий продовжувачем традицій того модернізму, що започаткував Дімчо Дебелянов.
У травні 1989 р. Кирил Кадійський брав участь у вшануванні Тараса Шевченка, перебував у Києві, був учасником мітингу біля Київського університету, коли несподівано для влади були піднесені студентами синьо-жовті прапори. Я домовився із студентами, щоб вони підняли прапори саме в ту хвилину, коли Кирил Кадійський у промові своїй скаже: “Мене хвилює українська далечінь, де золоті поля пшениці на обрії поєднуються з голубизною небес”. Так і сталося. Синьо-жовті знамена піднялися. Представники уряду і ЦККПУ, що були на мітингу, поблідли... Я пам’ятаю, як хвилювався тоді болгарський поет, але він на злякався, хоч знав, що для нього участь у тому революційному акті може зле закінчитись. Тепер Кирил Кадійський працює у посольстві Болгарії в Парижі. Саме його віршами закривається Антологія болгарської поезії, підготована мною до видання.
Дмитро
ПАВЛИЧКО
Кирил КАДІЙСЬКИЙ
(1947)Переклади Дмитра ПАВЛИЧКА
ВОДА
Тут, на суші, викинуте водами небес,
місто під лускою черепиць тремтить,
може, помирає... Все затвердло, вітер щез,
спека все мертвішає, неначе спить.
Древніх міст скелети з-під юги
кажуть нам, що ми не перші й не останні на землі,
наші душі проти течії, немов пструги,
рвуться, а кому несуть свої вістки й жалі?
Захлинаємось — і вже останній дих
нам дає спізнати істину життя,
і несправедливість, що вбиває всіх живих...
А земля, чи не таке її вмертя? —
наче крапля на листочку всесвіту тремтить,
і вмирає, і розпадається за мить.
СОЗОПОЛЬ
І тут — так само, як повсюдно на землі —
одна і та ж картина: море грає,
часописи свої старі перегортає,
і рве їх з лютості на клаптики малі.
А на порогах — стбрці. Де поділося життя?
світ розростається ув їхніх стародавніх окулярах,
ось-ось він вибухне! В душі пожарах
що наростає — жах чи задоволення, чи забуття?
Вони на справжньому порозі. Чути їм
у синім просторі сирени довгі кличі,
чи то тепло збирається, чи буде буря й грім?
Сидять, вдивляються у далі таємничі...
не відають, що сонце — то лиш лінза на скалі стрімкій,
що нею хоче підпалити світ якийсь палій.
ПОЕТИЧНЕ МИСТЕЦТВО
Самотнє слово — то ще не поезія… Потрібно
двох кременів, щоб вибухнула іскра. І двох тіл
потрібно, щоб у присмерку й теплі в утробі
зійшла вечірня зірка, наче злотний плід.
Два слова — навіть найпростіші — створити можуть
поезію. Ось приклад вам — піщаний час.
ПРИТЧА
Вночі, коли вертався з якоїсь тайної вечері,
я чую — півень кукурікає в сусідському дворі. Я бачу —
там, за хатою, стоїть покльований вже соняшник —
о Юда! — з його чола спадають чорні краплі поту,
надовкола голови, як ореол, поблискують монети-срібняки.
І кожен раз питаюся: невже я досі ще не проданий?
ПОМИНКИ
Дмитрові ПавличкуНа палі — голова. А ніч в гірському зворі
пере з болгарськими жінками сорочки
поетів, воєвод, а як засяють зорі
надранком — видно кров у течії ріки.
Повстанську кров несуть сумні болгарські ріки,
та сонце, що зійшло, вертається на пруг…
Не може згинути й повиснути навіки
на вбивчому хресті свободи вічний дух.
І, може, ще відкриється для нас
під рідним небом недобитим,
як воля відправляє парастас,
там кулі — поруч із священним житом,
і видно там, де слава й похвала,
немов хліби, лежать мужів тіла.
РОЗІП’ЯТА П’ЯТНИЦЯ
Трамвай натомлений пішов, а ніч за ним услід…
Було так нині, вчора й ще до того.
Навпроти — в кухні, в самоті вечеряє сусід
Христос, невидимі апостоли круг нього.
Сьогодні безліч безневинних взято до в’язниць!
Чи ж показалися святі в правдивій мові?
Немов покинуті, порожні гнізда птиць,
висять на деревах вінки тернові.
Блискочуть в небі зорі, мов кривавий піт,
між ними чаша місяця зелена
із оцтом. А вгорі, в студених просторах, стримить антена,
все ще живий судомиться під нею світ…
СЬОГОДНІ — 1
Муж — сильний, жінка — тепла.
Лежать вони в траві душній і дивляться,
як сонце світить потом чоловічим,
тому що сонце — то пахва натомленого Бога,
який відпочиває у неділю.
А хто ще здатний сотворити щось таке,
що в гордості сліпій, уставши рано,
свого творця жадає замінити…
Солона спека плаває в очах,
і жінка знову стежить,
як жилавий, могутній берест
своє земнеє сім’я викидає.
Висить на павутині пломінь сірника,
і спалахнути може все над ранком,
але сьогодні все не так, сьогодні
все трудиться до змори. Та не знає
ніхто сьогодні, що то значить неміч, —
ти ждеш, коли погасне, прикований до голови твоєї
кривавими гвіздками вічності окурок…
І ніч тремтить.
Навіть силена любить молодих. Вона
щомісяця своє рожеве лоно
повільно відкриває,
як та мулатка гола і спітніла,
щоб народити щось нове…
Щось, чим є ми усі на цьому світі.
СЬОГОДНІ — 2
Безглузде, жалюгідне, і слабке, та непоступливе життя земне.
Якийсь качан капусти —
зелено-синя птиця на зігнутій нозі
постійно мучиться, жадаючи злетіти…
А на порозі — садівник старий. Щоб робить? Помирає,
та на городі в плетиві густому
жил склеротичних
один забутий помідор червоний
висить, як серце.
Його дідусь побачив і збагнув, чому він ще не вмер.
Ах, десь іще живуть голодні люди!..
Сніг починає падати. Все швидше й швидше
сніжинки сипляться в темнути;
останній шанс для цього світу з нечистот
піднятись вгору… Але ж небо
від нас нічого брати не бажає. Чому ж тоді
обдурюватися не перестане
поривами життя?
Що то за ворожда, що розділяє небо
з землею? Подивись, як ненаситно, вперто
дерева прагнуть дельтами
оголених корон своїх вливати
соки земні
у незбагненне небо…
МОНМАРТР
Над жаром черепиць Парижа,
як тріснутий каштан, стрибає сонце.
Теплінь остання осені. Напевно —
також для багатьох… Підуть дощі вже скоро,
ротами жаб’ячими ситроени
почнуть розбризкувать калюжі. Люди
почнуть протягувати руки і ласкаво
погладжувати довгу, теплу вовну барана,
що заховався у камін…
Чому весь час ми тягнемося до вогню, як там лише зола,
хоч і незрима, залишається від нас? І хто
в безплотне світло, тільки в світло обернутись може?
Перед таверною стоять
два почорнілі кипариси, мов крила янгола
згорілі до кінця. Ах, неземне воно, та все ж згоряє,
як тільки доторкнеться до людини…
І цієї ночі
Гриміло місто — тріщина глибока впала —
то блискавиця Сени. Скільки
пропало в ній? А рано всі сміються
тривоги і питання — видима надія…
Згори, з Монмартру, місто вранці
подібне до великої долоні. І ти не вулиці і закавулки,
а лінії життя, любові й розуму побачив. Сонце
свою підроблену монетку підкидає
художникові… О, він міг би заплатити
за свою старість… Пропонують
одні талант, а інші — душу. Він, напевно,
якоїсь тайни в долі просить.
Ти зрозумів одне: скріпляється угода
страшна печаткою. А Доля жде і на чолі твоїм
кривавий піт Парижа відбивається.
ПОПІЛ
Полудне запилюжене. Дрімає місто. Спека.
В тремтячі крівлі смолоскип здалека
жбурляє сонце. Хай горять будинки, храми і монастирі.
Пожежа. Все одно, чи провід язиком гадюки
зашелестів, чи від печалі та розпуки
зайнявся мозок, наче хмарка на зорі.
Мурашник вибігає. Клекотить вода. Кричать герої.
Та інколи людині треба лиш сльози одної,
а ми її не проллємо. Ми сховані в броню.
Пожежні авта мчать по закавулках, як по венах,
і кров несуть до серця, що горить в натхненнях;
і жаль тобі вогню.
Хай все горить, що мусить погоріти. Все — дощенту.
Ми горимо також від першого життя моменту,
палають пристрасть, а потім сумніви згасають. Попіл. Прах.
Ми горимо. А молода тополя ледь хитається,
і струменем зеленим намагається
згасити сонце в небесах. {mos_sb_discuss:5}
