ЛІТОПИСЕЦЬ КАРЛА ВЕЛИКОГО

З глибин західноєвропейського Cередньовіччя — з ІХ ст. — дійшла до наших днів історична латиномовна пам’ятка неабиякої ваги. Йдеться про “Життя Карла Великого”(http://www.thelatinlibrary.com/ein.html), твір стислий, але насичений фактами про життя і діяльність одного з найвидатніших правителів середньовічної Європи. Автором цього твору є Айнгард, ґерманець з племені східних франків. Народився він 770-го року, виховувався у славнозвісному монастирі міста Фульда, де відзначився незвичайними здібностями й ґрунтовним знанням класичних мов — греки і латини, а також античної літератури. Завдяки цьому й став секретарем монастиря. У 792 р. він подався до Аквізґрана1 (сьогодні Аахен), столиці держави Карла Великого, з рекомендаційним листом абата до короля. Ласкаво прийнятий, залишився при дворі, увійшов до найближчого оточення Карла, ставши довіреною особою і помічником короля, зокрема йому було доручено керівництво і нагляд за будовою державних споруд. Обізнаність з твором римського архітектора Вітрувія знадобилась Айнгардові при плануванні й побудові королівського палацу і базиліки в Аквізґрані.

Перебуваючи при дворі Карла Великого, Айнгард був учасником і свідком важливих політичних подій, що розгорталися в Західній Європі наприкінці VIII та на початку ІХ століття, що віддзеркалено в написаній ним біографії короля. У той час в Аквізґрані зібрався гурт видатних учених і письменників, шанувальників греко-римської культури. Найславетнішим з них був англосакс Алкуїн, вчений широкого діапазону, автор цілої низки латиномовних творів на педагогічні, богословські й філологічні теми2. Він також уклав підручники для вивчення латинської мови у формі запитань і відповідей. Його лекції з різних галузей знань — мови, літератури, риторики й астрономії — слухали сам Карл Великий і Айнгард. Інший видатний учений — Павло Диякон, ланґобард за походженням, описав історію свого народу і вивчав лексикографію стародавніх римлян. Як тут не згадати й дослідника латинської мови і літератури Петра з Пізи, який протягом кількох років навчав короля. До цього гурту належали також поети Анґільберт і Теодульф, які у своїх творах оспівували подвиги Карла Великого.

Усі вони відзначалися шанобливим ставленням до літератури, науки і мистецтва стародавніх греків і римлян, а також прагненням засвоїти й трансформувати елементи високої античної культури відповідно до потреб свого часу. Утворилось об’єднання, схоже на академію під опікою Карла Великого, де плекалися гуманітарні науки і красне письменство.

А в монастирях ченці розшукували і наполегливо переписували книги римських письменників, зокрема Цицерона, Цезаря, Овідія, Верґілія, Лівія та інших. Розуміючи значення освіти, Карл Великий гаряче підтримував заснування при монастирях і соборах шкіл, де предметом вивчення були сім вільних мистецтв, а саме: граматика, риторика, діялектика, арифметика, геометрія, астрономія і музика. Ці дисципліни упродовж багатьох віків були основою вищої освіти в Західній Європі. Їх вивчали, за свідченням Айнгарда, і Карл Великий та його діти.

Такий культурно-просвітницький рух з орієнтацією на античність одержав в історичній науці назву Каролінґського відродження. Він був короткочасним, бо, по суті, припадав лише на часи панування Карла Великого (768—814). Цей період став передвісником пізнішого на п’ять століть і могутнішого Відродження, що виникло в Італії і було сприйняте всією Європою. Айнгард як активний учасник Каролінґського відродження був провідником його ідей і всіляко допомагав королеві втілювати їх у життя. Він віддано служив Карлові Великому аж до його смерті 814 р., а потім став радником і секретарем його сина і наступника Людовика Благочестивого. Розчарований династичними чварами, що виникли в королівській родині, 830 р. покинув Аквізґран і доживав віку в побудованому ним монастирі в Зеліґенштаті, де й помер 840 р.

З літературної спадщини Айнгарда найбільшу славу йому принесла біографія його покровителя під назвою “Життя Карла Великого”, написана невдовзі після смерті короля. У вступі він пояснює, чому взявся за написання цього твору — через бажання віддячити своєму благодійникові за добре ставлення і задля увіковічнення в пам’яті прийдешніх поколінь слави про цю велику людину. В описі життя Карла Великого Айнгард узяв собі за зразок схему розповіді римського історика Ґая Светонія Транквілла в його творі “Життя дванадцяти цезарів”, зокрема в біографії імператора Авґуста. Базуючись на хронологічному принципі, Айнгард, подібно, як і Светоній, веде розповідь за тематичними рубриками, як-от родовід, час і місце народження короля, мирні й воєнні діяння, приватне життя, вигляд, обставини й опис скону, лихі знамення, що віщували смерть.

Твір пронизаний симпатією до Карла Великого, але не є панегіриком йому чи тенденційним політичним твором, адже Айнгард, похвально описуючи військові походи короля і його стосунки з тогочасними володарями, зберігає такт і міру. Життєпис Карла Великого викладено латиною, якою на той час користувалися на заході Європи в наукових, літературних і релігійних колах. Мова твору Айнгарда добірна і водночас дохідлива, лексично багата, насичена зворотами і фразеологізмами, запозиченими автором у римських істориків Саллюстія, Лівія, Тацита і, особливо, Светонія, а також висловами і термінами, які з’явились у середні віки.

Значне місце в біографії Карла Великого займає опис військових походів короля і це не дивно, бо франки під проводом Карла або його полководців здійснили п’ятдесят походів, як правило, успішних (проти ланґобардів, саксів, маврів, аварів, гунів, західних слов’ян, норманів, бретонців та інших. Внаслідок цих воєн держава франків за правління Карла Великого збільшилась удвічі. До її складу входили території сьогоднішньої Німеччини, Франції, Австрії, Бельґії, Голландії, Швайцарії, Італії (за винятком південної її частини) та Іспанії по річку Ебро. Карл Великий прагнув централізованого управління імперією. Опорою королівської влади він вважав церкву.

Схвалюючи завоювання імператора, Айнгард не замовчував його жорстокості у деяких війнах, що свідчить про об’єктивність у зображенні вчинків його кумира. Так, під час запеклої війни з саксами король переселяв тисячі їхніх сімей подалі від рідних осель, велів спалювати язичницькі храми і нещадно розправлявся з вождями своїх ворогів.

Айнгард також змальовує Карла Великого талановитим правителем франкської держави і видатним політиком, про що свідчать його стосунки з римськими папами, константинопольськими монархами і баґдадським халіфом Гарун-аль-Рашидом. Намагаючись всебічно охарактеризувати свого володаря, Айнгард подає докладні відомості про його зовнішній вигляд, одяг, щоденний розпорядок, поведінку в побуті, улюблені страви, називає його дружин і дітей, згадує наложниць, описує звички та інші цікавинки. Автор зобразив Карла Великого мудрим володарем, обачним політиком, талановитим полководцем, побожним християнином, добрим сином і батьком. Завдяки цьому творові, власне таким король і закарбувався у пам’яті наступних поколінь. Бажання Айнгарда сповнилося — Карл Великий не поринув у забуття, його слава не згасла і він увійшов до історії як великий державець і полководець, один з найвизначніших монархів Європи.

Праця Айнгарда “Життя Карла Великого” була широко відома впродовж віків; вона спопуляризувала ім’я цієї видатної постаті. Слово король, яке сприймається у деяких народів як символ найвищої влади, походить саме від імені Карла Великого.

Для зручності читача тематичні розділи названі перекладачем відповідно до їхнього змісту.

Цей переклад є першим україномовним варіантом твору Айнгарда.

Йосип Кобів

 

АЙНГАРД

ЖИТТЯ КАРЛА ВЕЛИКОГО

 З латини переклав Йосип Кобів

 

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

 

Приступаючи до опису життя, діяльності й значною мірою подвигів мого пана і вихователя Карла, найвидатнішого і, безперечно, найславетнішого короля, я намагався дотримуватись якомога більшої стислості. Йдеться про те, аби не пропустити нічого з того, що стало мені відомо, і багатослівною розповіддю не відлякати неприязних до всього нового. Якби ж то мені вдалося новим твором не знеохотити, а здобути прихильність ще й тих, кому не до вподоби давні пам’ятки, створені людьми вельми вченими і красномовними!

Проте я не сумніваюся, що є чимало людей, відданих літературі й науці, хто не вважає, що слід нехтувати надбаннями сучасності та усе теперішнє замовчувати або забувати як не гідне пам’яті. Вони, зваблені прагненням увічнити себе, воліли б радше змальовувати вчинки інших, аніж, не написавши нічого, приректи власне ім’я на безславне забуття з боку нащадків. Та я вирішив, що мені не личить відмовлятися від написання цього твору, оскільки усвідомлював, що ніхто не зможе правдивіше описати те, в чому я особисто брав участь і чого став самовидцем. Зрештою, я не був певен, чи хтось інший зможе мене в цьому замінити. Мені здавалоcя, що якби завдяки моїм зусиллям і старанням інших людей вдалося донести до нащадків славетне життя і ні з чим не зрівнянні вчинки короля — найвидатнішого і найвеличнішого з усіх сучасників, то так було б краще, ніж допустити, щоб усе це зникло у пітьмі забуття.

Була ще й інша, як гадаю, непоборна причина, що її одної вистачило б, аби спонукати мене до написання цього твору, а саме: виховання, яким я йому зобов’язаний, і довготривала дружба з ним і з його дітьми від початку мого перебування при королівському дворі. Так він мене цим до себе прихилив, що я став його боржником як за життя, так і після його скону. І слід було б вважати мене невдячним, якби я, забувши стільки добродійств щодо мене, замовчав би славні й видатні діяння людини, яка мені зробила стільки добра, і не постпияв би тому, щоби хтось не описав його життя і віддав йому належну хвалу і шану, бо інакше було б так, немовби він ніколи й не жив. Але для опису й висвітлення його життя радше потрібний був би не мій скромний і незначний талант, а могутній дар Туллієвого3 слова.

Оця книжка присвячена пам’яті славної і великої людини. Крім діянь короля, у ній немає нічого гідного подиву, може окрім тієї недоречності, що я, варвар4, ледь обізнаний з мовою римлян, уявив собі, ніби влучно і привабливо зможу писати латиною і набрався такої зухвалості, що наважився знехтувати пересторогою Цицерона, яка міститься в першій книзі “Тускулянських бесід”5, де він, ведучи мову про римських письменників, висловився так: "Письмово викладати свої думки не кожний може; хто не вміє їх належно ні впорядкувати, ні прикрасити, ані дати читачеві певної насолоди, той марнує і свій час і труд." Таке твердження видатного оратора могло б відраяти мене від написання цієї книги, якби я давно не постановив: радше зазнати людського осуду і наразити свій скромний талант на сувору оцінку, аніж, ощаджуючи себе, не cпом’янути такої незвичайної людини.

 

Книга починається

І. [Династія Меровінґів] Рід Меровінґів6, з-поміж якого франки7 звикли обирати собі королів, припинився на королі Гільдерикові, якого за наказом папи римського Стефана було детронізовано, пострижено і запроторено до монастиря, де, як вважають, він і дожив свого віку.

Хоч і могло здаватися, що панування Меровінґів закінчилося саме на ньому, проте цей рід уже давно втратив силу і не міг нічим похвалитися, крім королівського титулу. Бо й багатство, і могутність у королівстві належали придворним сановникам, що звалися майордомами8 і мали найвищу владу. Натомість, королеві залишалось удовольнятися тільки своїм титулом, довгим волоссям, пишною бородою, а також засідати на престолі і грати роль володаря, вислуховуючи послів, що прибували звідусіль, і давати їм на відході відповіді немов би з власної волі, а насправді ж вивчені за чиїмсь наказом. Крім пустого титула короля і випрошених засобів на утримання, які йому відпускав придворний сановник на свій розсуд, єдиною власністю короля була маєтність із незначним прибутком, завдяки якому можна було вести домашнє господарство і утримувати невелику челядь, що постачала все необхідне і виявляла належний послух. Коли він кудись вирушав, то їхав на возі, запряженому волами, що їх за селянським звичаєм поганяв волопас. Так він їздив до палацу чи на щорічні народні збори, які скликалися задля добра держави; так само й повертався додому. А управління королівством, вирішення і виконання всіх справ у самій державі або поза її межами належало майордомові.

 

ІІ. [Династія Каролінґів] Коли Гільдерика було скинуто з престолу, обов’язки майордома виконував Піпін9, батько короля Карла Великого, вже немовби за правом спадкоємця. Бо батько Піпіна, також Карл10, який приборкав володарів, що захопили владу у всій Франкській державі, переміг сарацинів, які намагалися загарбати Ґаллію11, у двох битвах — спочатку в Аквітанії12 біля міста Піктавій13, а потім неподалік Нарбони14 на річці Біррі. Він завдав їм такої поразки, що змусив відступити в Іспанію. Карл, син Піпіна15, блискуче виконував обов’язки майордома, передані йому батьком. Це почесне звання народ звичайно надавав тільки тим, хто відзначався шляхетним походженням і великим багатством.

Успадковану від предків владу Піпін у повній згоді ділив з братом Карломаном протягом декількох років ще за панування згаданого короля Гільдерика. Його брат Карломан невідомо з яких причин, однак, здається, скорившися потягу до споглядального життя, облишив тягар скороминущого володарювання і подався до Рима, щоби зазнати спокою. Там, змінивши одяг, став монахом і на горі Соракте16 збудував монастир поблизу церкви святого Сильвестра та протягом кількох років утішався бажаним спокоєм разом з ченцями, які для цього з ним прибули. Але, коли з Франції до Рима прибувало багато шляхти для врочистого виконання обітниць, вони не хотіли обминати свого колишнього володаря і почестями порушували його спокій, яким він так насолоджувався. Це змусило його змінити місце перебування. Бо коли він побачив, що такі відвідини суперечать настановам його світогляду, то покинув гору і подався у провінцію Самніум17 до монастиря святого Бенедикта, що в замку Касино18, і там довершив тлінне життя в побожних роздумах і молитвах.

 

ІІІ. [Перші роки панування Карла Великого] А Піпін, який за волею папи римського з майордома став королем, одноосібно панував над франками понад 15 років. Закінчивши війну в Аквітанії, яку вів проти її володаря Вайфарія протягом дев’яти років, він помер у Парижі від водянки і залишив двох синів — Карла і Карломана.

Вони з волі Божої успадкували королівську владу. І ось франки на загальних зборах урочисто обирають своїми королями цих двох братів за умови, що ті порівну поділять країну поміж собою для панування. Карл має одержати ту частину, що належала його батькові Піпіну, а Карломан — ту, якою володів їхній дядько Карломан. Обидві сторони прийняли ці умови і кожному припала призначена йому частка поділеного королівства. Оцю згоду вдалося зберегти, хоча й з величезними труднощами, бо багато прибічників Карломана намагалися посіяти розбрат, а деякі з них навіть замишляли розв’язати війну. Зрештою виявилося, що недовіра була більшою від самої небезпеки, бо Карломан після дворічного спільного правління королівством помер19 від якоїсь хвороби, а Карл, утративши брата, став королем усієї країни за загальною згодою франків. Тоді дружина20 Карломана разом із синами і деякими найвельможнішими його прихильниками втекли до Італії і, безпідставно відвернувшись від брата свого чоловіка, попросила заступництва у Дезидерія, короля ланґобардів21.

 

ІV. [Від автора] Оскільки не збереглося жодних записів про народження, дитинство і юнацькі роки Карла, і немає нікого з живих, хто надав би щодо цього якісь відомості, я вважаю за недоречне писати про ці справи. Я постановив, відкинувши все недостовірне, приступити до опису й тлумачення його вчинків, звичаїв та інших особливостей життя. Буду дотримуватися такого порядку: спочатку розповім про діяння Карла в країні і поза її межами, потім про його звички, уподобання і заняття наукою, а насамкінець про правління державою і його смерть; не омину нічого необхідного і вартого пізнання.

 

V. [Аквітанська війна]З усіх воєн, що їх довелося вести Карлові, першою була аквітанська22, розпочата ще батьком, але не закінчена, хоча здавалося, ніби її можна було швидко завершити. Карл звернувся за допомогою до брата, який тоді ще був живий. Незважаючи на те, що брат не дотримав слова і не надав обіцяної допомоги, Карл відважно продовжував похід. Він не захотів відступитися від раніше задуманого і припинити вже розпочаті дії, і зрештою завдяки своїй наполегливості і твердості довів війну до переможного кінця. Гунольда, який після смерті Вайфарія намагався захопити Аквітанію і відновити вже майже закінчену війну, він змусив залишити цю країну і шукати притулку у Васконії23. Але й там Карл не дозволив йому затриматися. Переправившись через річку Ґаронну, він вислав послів до Люпа, правителя Васконії з наказом видати втікача; якщо ж він негайно не виконає цієї вимоги, то Карл піде на нього війною. І Люп, керуючись чиєюсь розумною порадою, не тільки видав Гунольда, але й сам разом з очолюваною ним провінцією здався Карлові.

 

VI. [Похід Карла Великого до Італії24] Закінчивши війну і впорядкувавши справи в Аквітанії (Карлів брат, співправитель королівства, на той час уже помер), на настійне прохання римського єпископа Адріяна25 Карл пішов війною на ланґобардів. Раніше з ними воював його батько Піпін за намовою папи Стефана26. Піпінові це було нелегко, бо дехто з франкських родовитих зверхників, з якими він звик радитися, спротивився його волі й відверто заявив, що покине короля і повернеться додому. Однак, він і далі воював з королем Гайстульфом, хоч і недовго. Незважаючи на те, що, як здавалося, Карл і його батько мали подібні, а радше ті самі причини вступити у війну, проте вона точилася з різним напруженням і закінчилася по-іншому. Так, Піпін після кількаденної облоги Тицинума27 змусив короля Гайстульфа надати заручників і повернути захоплені у римлян міста та замки, а також поклястися, що той більше не буде їх домагатися. Натомість, Карл не припинив війни, аж поки довготривалою облогою виснажив короля Дезидерія і примусив його здатися, а його сина Адальґіса, на якого ланґобарди покладали всі надії, Карл вигнав не тільки з королівства, а й взагалі з Італії28. Він також повернув римлянам усе, що у них було забрано, упокорив бунт Груодґауса29, правителя Фріюлю30, заволодів усією Італією і призначив її королем свого сина Піпіна. Можна було б описати, яким тяжким був перехід через Альпи, коли Карл вступав до Італії, та ціною яких зусиль франки здобували непрохідні гірські хребти, піднебесні вершини і неприступні скелі, але я вирішив радше увічнити в цьому творі спосіб життя тієї славної людини, аніж перебіг воєн, які вона вела. Отож, війна мала такі наслідки: Італію підкорено, короля Дезидерія відправлено у вічне вигнання, його сина Адальґіса вигнано з Італії, а захоплене королями ланґобардів майно повернено голові римської церкви Адріянові.

 

VII. [Війна з саксами] Після закінчення цієї війни знову спалахнула саксонська війна, яку перед тим начебто було призупинено. Народ франків досі не вів тривалішої, жорстокішої і виснажливішої війни, ніж ця. Бо сакси31, як майже всі племена, що населяли Ґерманію, були дикі від природи, поклонялися демонам і вороже ставилися до нашої віри. Вони не вважали ганьбою безчестити або зневажати Божі чи людські закони. Існували ще й інші причини, що призводили до порушення миру, а саме: кордони між нашими та їхніми землями майже всюди проходили рівниною, крім тих місць, де лісові пущі або гірські пасма розмежовували їхні й наші володіння, і там не припинялися взаємні вбивства, грабунки і підпали. Через те франки були настільки розгнівані, що вважали справою честі не лише помститися саксам, але й розпочати з ними війну.

Отож, розпочалася війна проти саксів, що безперервно тривала протягом тридцяти трьох років32 і велася вкрай запекло з обох сторін, але сакси зазнали більших втрат, аніж франки. Ця війна могла б закінчитися швидше, якби не віроломство саксів. Важко сказати, скільки разів їх було переможено і вони покірно здавалися королеві, обіцяючи без зволікань виконувати його веління і видати заручників, яких від них вимагали, і приймаючи намісників, яких їм призначали. Інколи сакси були вже настільки знесилені й приборкані, що навіть обіцяли облишити культ демонів і прийняти християнську віру. Але якщо вони інколи й були схильні це виконувати, то потім ще завзятіше відмовлялися від своїх намірів, тому нелегко було збагнути, як саме вони чинитимуть далі. Від початку війни майже кожного року вони раптово змінювали свої наміри.

Але стійкість короля і непохитність духу, що проявлялись як в успіхах, так і в невдачах, не дозволяли йому вагатися чи відмовитися від прийнятих рішень. Адже король ніколи не дозволяв, щоби підступність саксів залишалася безкарною, мстив за віроломство й хитрощі, вимагав належного покарання і висилав проти них військо, яке очолював або він сам, або його графи. Зрештою він розгромив і підкорив усіх, хто чинив йому опір. Із населення обох берегів Ельби король переселив і розпорошив по різних місцевостях Ґаллії й Ґерманії33 десять тисяч чоловіків разом з жінками й дітьми. Довголітня війна закінчилася тим, що сакси прийняли нав’язані їм умови: відреклися від культу демонів і, покинувши батьківські обряди, прийняли віру і таїнства християнської релігії та, об’єднавшись з франками, утворили один народ.

 

VIIІ. [Карл як видатний полководець] У тій війні, хоча вона й довго тривала, король особисто брав участь лише у двох битвах, причому вони відбулись упродовж одного місяця через кілька днів одна після одної. Перша сталася біля гори Оснеґґі в місцевості, званій Теотмеллі, а друга — над річкою Газе34. У цих двох битвах вороги зазнали настільки відчутної поразки, що більше не сміли ані зачіпати короля, ані чинити опору під час його наступу, хіба що події розгорталися в особливо придатному для оборони місці.

Однак, на цій війні загинуло чимало родовитих зверхників як з боку франків, так і саксів. Нарешті, на тридцять третьому році, війна закінчилася. А тим часом у різних краях спалахували нові запеклі війни проти франків. Під час цих воєн проявився такий великий полководчий хист короля, що, намагаючись збагнути його успіхи, невідомо, чи слід більше дивуватися Карловому везінню, чи його витривалості в труднощах. Війна з саксами почалася за два роки перед походом на Італію і, хоча велася без перерви, але жодна пильна справа не була занедбана і жоден поважний спір не залишився неполагодженим. Бо з-поміж усіх тогочасних володарів Карл вирізнявся розумом і величчю духа. Не зважаючи ні на що, він намагався вирішити всі посталі перед ним справи і домагався, щоб їх улагодити за будь-яких несприятливих обставин. Навчений досвідом, він сприймав усе таким, яким воно було насправді; звик не скорятися невдачам, а в хвилини успіху не вірити оманливим ласкам долі.

 

ІХ. [Похід до Іспанії] У той час, як тривала запекла і майже безперервна війна з саксами, Карл, розмістивши у потрібних місцях прикордонні залоги, рушив з потужною збройною силою походом на Іспанію35. Коли король перейшов Піренеї, при наближенні йому здавалися всі міста і замки. Потім військо й король поверталися додому цілими й неушкодженими, але в самих Піренейських горах вони зазнали деяких втрат через віроломство васконців. Річ у тім, що військо просувалося видовженим строєм, як на це дозволяло вузьке міжгір’я, а васконці, причаївшись на гірських вершинах, вкритих суцільними тінистими лісами (а саме такі місця зручні для засідки), напали згори на кінцеву частину обозу. Вояків, що замикали колону й захищали її від нападу ззаду, вони поскидали в ущелину і в бою повбивали всіх до одного. Пограбувавши обоз під покривом ночі, що насувалась, васконці чимдуж порозбігалися навсібіч. У цьому нападі васконцям допомогло те, що вони були легко озброєні і добре знали місцевість, а важке спорядження і несприятливе місце бою поставили франків у гірше становище. З-поміж інших у тій битві полягли: королівський стольник Еґґігард, придворний граф Анзельм і правитель Бретонської мархії36 Груодланд37. Цей наскок залишився безкарним, бо нападники зникли безслідно і невідомо було, де їх шукати.

 

Х. [Другий похід до Італії] Карл також підкорив бретонців38, які жили в західній частині Ґаллії на узбережжі океану, а коли вони виявляли непослух, то відправляв проти них військо, змушував надавати заручників і обіцяти, що будуть виконувати його веління.

Потім на чолі війська вступив до Італії39, пройшов через Рим і наблизився до Капуї, міста в Кампанії40. Там отаборився, а мешканцям князівства Беневенту41 пригрозив війною, якщо вони не піддадуться. Але Араґіс, правитель Беневенту, не допустив до цього. Він послав до короля як заручників своїх синів Румольда і Ґрімольда з великою сумою грошей, причому обіцяв, що він разом з народом буде виконувати всі веління Карла за винятком одного — особисто з’явитися до короля. Беручи до уваги радше добро народу, ніж упертість Араґіса, Карл прийняв переданих йому заручників і ласкаво погодився, щоби той не з’являвся особисто. Молодшого сина затримав за заручника, а старшого відправив до батька. Після того, як Карл через послів прийняв клятву вірності від Араґіса і беневентинців, він подався до Рима, провів там декілька днів, ушановуючи святі місця і повернувся до Ґаллії.

 

ХІ. [Баварська війна] Потім раптово спалахнула баварська війна42, яка, однак, швидко закінчилася. Її спричинила пиха і нерозважливість князя Тассилона43, який за намовою дружини, доньки короля Дезидерія (вона хотіла помститися за вигнання свого батька), вступив у союз з гунами44, східними сусідами баварців45. Він не тільки нехтував королівськими веліннями, але й шукав зачіпок для війни. Карл не міг довше терпіти його відвертої зухвалості і, стягнувши звідусіль численне військо, для походу на Баварію, сам прибув з ним до річки Лех46, яка відмежовує баварців від аламанів47. Перш, ніж увійти в цей край, він отаборився на березі і вирішив через своїх послів вивідати наміри норовистого князя. Тассилон, зваживши, що зухвала поведінка не принесе користі ані йому, ані його народові, скорився королеві і на його вимогу прислав заручників, а серед них свого сина Теодона. До того ж він присягнув, що ніколи не піддасться намовам звільнитися з-під влади короля. Таким чином було швидко покладено кінець війні, що, здавалося, буде тривалою. Проте через деякий час Тассилона викликано до короля та заборонено повернутись і правити краєм, а владу передано графам.

 

ХІІ. [Війна з велятабами] Утихомиривши баварців, Карл розпочав війну проти слов’ян48, яких ми звикли називати вільцями, а їхньою мовою вони звуться велятабами49. Серед інших народів, які за велінням короля воювали під його прапором і виявляли удаваний але ненадійний послух, у цьому поході брали участь і сакси. Причиною цієї війни було те, що велятаби постійними нападами непокоїли ободритів50, які віддавна були союзниками франків. Велятабів не вдавалося втихомирити жодними наказами. Від Західного океану51 на схід простягається затока52 недослідженої довжини. Її ширина ніде не перевершує ста тисяч кроків53, а в багатьох місцях вона ще вужча. Навколо цієї затоки живе багато народів. Данці й шведи, яких ми називаємо норманами, населяють північне узбережжя і всі прилеглі острови. Натомість, на південному березі живуть слов’яни й аїсти54, а також різні інші народи, серед яких головними є велятаби, на котрих король і пішов війною. Під час цього походу, яким він сам керував, їх було одного разу так розгромлено, що це приборкало велятабів і вони більше не насмілювалися чинити опору.

 

ХІІІ. [Війна з аварами і гунами] Найбільшою з проведених королем воєн, не враховуючи саксонської, була та, що настала після неї, а саме війна з аварами55 і гунами. Якнайретельніше приготувавшись, він приступив до війни з небувалим раніше завзяттям. Король особисто керував походом до Паннонії, бо саме там проживали авари, а інші походи доручав очолити синові Піпіну, намісникам провінцій, графам, а також полководцям. Хоч вони воювали дуже хоробро, однак ця війна закінчилася лише через вісім років. Обезлюднена Паннонія свідчить, скільки відбулося боїв і скільки пролито крові, а те місце, де стояв королівський палац кагана56, так спустошено, що там не залишилось і сліду людського житла. На цій війні загинула вся родовита верхівка гунів, цілковито занепала їхня слава, а всі нагромаджені скарби і багатство відібрано. Народ не пам’ятає іншої війни, яка принесла б франкам таку могутність і багатство, бо на той час вони вважалися радше бідними. У королівському палаці гунів вони знайшли силу-силенну золота й срібла, а в битвах захопили безліч дорогоцінної здобичі. Отож, слід вважати, що франки справедливо відібрали у гунів безправно загарбане в інших народів.

Тільки двоє франкських можновладців полягло у цій війні. Це Ерик, князь Фріюлю, який загинув у Лібурнії під морським портом Терзато57, потрапивши в засідку, влаштовану мешканцями цього міста, а також Герольд58, намісник Баварії, коли в Паннонії шикував військо до бою з гунами. Він був убитий невідомо ким, коли разом з двома супутниками об’їжджав ряди вояків, підбадьорюючи їх. Зрештою ця війна була майже безкровна для франків і завершилась успішно, хоча й затяглася через своє велике значення.

 

ХІV. [Останні війни Карла Великого] Після неї завершилась і саксонська війна, яка так довго тривала. Потім спалахнули нові війни — з богемцями59 і лінонами60, але вони не були затяжними61 і швидко закінчилися під проводом Карла Молодшого62.

Останння війна велася проти норманів, званих данцями, які спочатку займалися піратством, а згодом наскоками свого флоту спустошували узбережжя Ґаллії й Ґерманії. Їхній король Ґодофрид спокусився примарною надією, що заволодіє всією Ґерманією, і не уявляв собі Фризії63 і Саксонії інакше, ніж власними провінціями. Він вже підкорив своїх сусідів ободритів і обклав їх даниною. Вихвалявся, що невдовзі з великим військом піде на Карлову столицю Аквізґран. Хоча це й були марнослівні погрози, проте можна було б повірити, що він здатний затіяти щось подібне, якби здійсненню цих намірів не перешкодила його передчасна смерть. Його вбив власний охоронець. На цьому обірвалося життя Ґодофрида і покладено край задуманій ним війні64.

 

XV. [Держава Карла Великого] Такими були війни, які у різних країнах з великою розважливістю і успіхом вів наймогутніший з королів протягом сорока семи років, а саме стільки він був на премтолі65. Королівство франків, успадковане від батька Піпіна великим і могутнім, завдяки цим війнам збільшилося майже вдвічі. Раніше до держави франків належала частина Ґаллії, що простягається між Рейном і Луарою та між Океаном і Балеарським морем66, а також частина Ґерманії, розташована між Саксонією, Дунаєм, Рейном і річкою Саалою67, котра відділяє тюринґів68 від сорабів69. Усі ці землі були заселені так званими східними франками. Крім того, до складу королівстава франків входили також землі аламанів і баварців. Натомість, у ході згаданих війн Карл завоював Аквітанію і Васконію, все пасмо Піренеїв аж до річки Ебро (яка випливає з країни наварців, перетинає дуже родючі поля Іспанії і впадає до Балеарського моря біля стін міста Дертози), згодом усю Італію від міста Авґуста Преторія70 аж до нижньої Калабрії71 (де, як відомо, проходив кордон між греками72 і беневентинцями, що простягається понад мільйон кроків з півночі на південь), потім Саксонію (яка становить значну частину Ґерманії і вважається удвічі ширшою за ту частину, яку населяють франки, а довжиною мабуть їй дорівнює); крім того, обидві Паннонії і Дакію73 (розташовану на другому березі Дунаю), а також Істрію74, Лібурнію і Далмацію75 (за винятком приморських міст, що ними на основі дружби і укладеного союзу надалі було дозволено володіти константинопольському імператорові). Король також примусив, щоби данину платили всі варварські і дикі племена, розселені в Ґерманії між Рейном і Віслою та між Океаном і Дунаєм. А розмовляли вони подібною мовою, хоча відрізнялися звичаями і одягом. Карл воював проти найвідоміших з них — велятабів, сорабів, ободритів, богемців, а багато інших народів змусив прийняти його підданство.

 

XVI. [Закордонна політика Карла Великого] Карл примножив славу свого королівства, через дружні союзи прихиливши до себе деяких королів і народи.

Він домігся такої відданості короля Ґалісії й Астурії76 Гадефонса77, що той, відправляючи листи або послів до Карла, називав себе не інакше, як його васалом. Своєю щедрістю Карл також здобув приязнь королів Шотландії і вони іменували його своїм володарем, а себе — його підлеглими і слугами. Збереглися їхні листи до короля, де висловлюються саме такі почуття.

З перським царем Аароном78, який володів майже цілим Сходом, за винятком Індії, підтримував таку сердечну дружбу, що той більше цінував прихильність Карла, ніж дружні взаємини з будь-якими іншими володарями з усього світу, і вважав, що лише його треба вшановувати почестями і щедрістю. Так, коли Карлові посли, відправлені з дарами до Найсвятішого Гробу і місця Воскресіння Господа нашого і Спасителя, прибули до Аарона і доповіли йому про волю свого пана, той не тільки задовольнив усі їхні прохання, але й передав під владу короля оте святе і чудотворне місце79. А коли посли поверталися додому, Аарон наказав своїм людям супроводжувати їх і відправив Карлові дорогоцінні шати, пахощі та інші дари східних країн, а декілька років тому на прохання короля подарував йому свого єдиного слона.

Також константинопольські імператори Никифор, Михайло і Лев, прагнучи дружби і союзу з ним, з власної волі неодноразово висилали до нього послів. Але, коли Карл отримав титул імператора, вони запідозрили його у зазіханні на їхню імперію80. Тоді Карл уклав з ними такий міцний договір, що з жодного боку вже не могло бути причин до чвар. Могутність франків завжди здавалася небезпечною римлянам і грекам, тому виникло таке грецьке прислів’я: “Франка краще мати за друга, аніж за сусіда”.

 

XVII. [Будівнича діяльність Карла Великого] Хоча король постійно був вельми зайнятий поширенням своєї держави і підкоренням чужоземних народів, проте він у різних місцях розпочав численні будівельні роботи, а деякі з них завершив. Усіх їх спрямовано на користь і примноження краси королівства. Найвизначнішими з них слушно можна вважати чудову базиліку Пресвятої Богородиці Марії в Аквізґрані і міст через Рейн біля Майнцу довжиною в 500 кроків (такою там є ширина річки). Цей міст згорів за рік до скону короля, чия раптова смерть перешкодила його відбудові, хоча існував задум спорудити кам’яний міст замість дерев’яного. Карл розпочав будову прекрасних палаців: один з них неподалік від Майнца, поблизу маєтку, званого Інґельгайм81, а другий в Новіомаґумі82 над річкою Вааль, що з півдня омиває острів батавів83. Однак, найбільше король турбувався про святі храми в усьому королівстві, які були під опікою єпископів та абатів і з часом приходили в занепад. Король наказував відновлювати ці будівлі і призначав наглядачів, щоби ті стежили за виконанням його розпоряджень.

Спорядив флот на війну з норманами, побудувавши з цією метою кораблі поблизу річок, що витікають з Ґаллії і Ґерманії і впадають до Північного океану84. З огляду на те, що нормани постійно нападали і спустошували ґалльське і ґерманське узбережжя, він розставив укріплені пости і сторожі в усіх портах і при гирлах річок, де могли б зупинятися ворожі кораблі. Те саме зробив на півдні вздовж узбережжя Нарбонської провінції85 і Септиманії86, а також супроти маврів87, які вдавалися до піратських нападів. Завдяки цьому ані Італія не зазнала великої шкоди від маврів, ані Ґаллія і Ґерманія — від норманів88. Лише Центумцелле89, місто в Етрурії90, через зраду було захоплене і спустошене маврами, а у Фризії нормани сплюндрували декілька островів поблизу ґерманського узбережжя.

 

XVIII. [Родинне життя Карла Великого] Отак Карл захищав, поширював і прикрашав своє королівство. Тепер почну розповідати про особливості його характеру і непохитну стійкість, яку він виявляв при будь-якій щасливій або несприятливій події, а також про інші справи, що стосуються його особистого і родинного життя.

Коли після смерті батька Карлові довелося спільно з братом правити королівством91, він настільки терпляче витримував братову недоброзичливість і заздрість, що всі дивувалися, чому він на того не сердиться.

Потім за намовою матері він одружився з донькою короля ланґобардів Дезидерія92, невідомо з якої причини через рік з нею розлучився і взяв шлюб з Гільдеґардою93, дівчиною шляхетського роду із швабського племені. З нею мав трьох синів: Карла, Піпіна і Людовика та стільки ж дочок, а саме Груотруду, Берту і Ґізлю. Мав ще й інших трьох дочок: Теодераду, Гільтруду і Груотгайду — дві від дружини Фастради94, яка походила з ґерманського роду зі Східної Франконії, а третя донька була від наложниці, ім’я якої не збереглося. Після смерті Фастради взяв собі за жінку Лютґарду, алеманку, від якої не було дітей. По її смерті95 мав чотири наложниці: Мадельґарду, що вродила йому сина Руотгільда; Ґерсуїнду з Саксонії і з нею мав доньку Адальтруду; і Реґіну, котра народила йому синів Дроґона і Гуґо; а також Адаллінду, від якої мав сина Теодорика.

Його мати Бертрада дожила до глибокої старості у його домі, втішаючися всілякими почестями. Вона ставилася до нього з великою пошаною, так що між ними не бувало жодних непорозумінь, окрім того випадку, коли він розлучився з донькою короля Дезидерія, яку взяв собі за дружину за порадою матері. Бертрада померла після смерті Гільдеґарди, коли в домі сина вже з’явилися три внуки і стільки ж онучок96. Карл поховав свою матір з великими почестями в базиліці святого Діонісія, де спочивав його батько97.

Була у Бертради одна єдина сестра на ім’я Ґізля, яка від дівочих років присвятила себе чернечому покликанню, а Карл шанував її, як свою матір. Вона померла на декілька років раніше від сестри і похована в монастирі.

 

ХІХ. [Виховання дітей] Карл вважав, що своїх дітей — синів і доньок — треба спочатку навчати вільним мистецтвам98, якими він займався. Потім, як тільки дозволяв вік, наказував за звичаєм франків вчити синів їздити верхи на коні, володіти зброєю і полювати; а доньки повинні були звикати до кросен, куделі і веретена, щоби від неробства не зледачіли, а працювали й опановували різні чесноти.

З усіх своїх дітей він пережив двох синів і одну доньку, а саме: Карла, найстаршого сина, і Піпіна, якого призначив королем Італії, а також Груотруду, найстаршу з дочок, яка була заручена з грецьким імператором Константином. Піпін залишив одного сина Бернгарда і п’ятеро дочок: Адальгайду, Атулю, Ґундраду, Бертгайду і Теодераду. Король виявляв велику любов до них усіх; внука він призначив спадкоємцем Піпіна, а внучки виховувалися з його власними доньками.

Карл глибоко перейнявся смертю синів і доньки. Від людини з таким гартом духа навряд чи можна було сподіватися, що батьківська любов примусить його ридати. Коли його повідомили про смерть папи римського Адріяна, дружбу з яким він особливо цінував, то плакав так, немовби втратив брата або найдорожчого сина. Річ у тім, що Карл був дуже схильний до приязні, легко встановлював дружні стосунки і постійно їх підтримував, а кого вважав своїм другом, того й обдаровував якнайглибшими і найсвятішими почуттями.

Настільки турбувався про виховання синів і доньок, що, перебуваючи вдома, ніколи без них не сідав до трапези і не вирушав у дорогу. Сини супроводжували його на конях, доньки ж їхали слідом під наглядом охоронців.

Хоч його доньки були дуже вродливі і він їх сильно любив, але, дивна річ, не хотів видавати жодної з них заміж ані за співвітчизника, ані за чужоземця, а всіх їх тримав при собі вдома аж до своєї смерті, пояснюючи, що не може обійтися без їхнього товариства. Йому в усьому щастило, натомість з доньками не поталанило. Але він старанно приховував свій біль і поводив себе так, немовби не було жодних підозр або чуток про їх недостойну поведінку.

 

ХХ. [Змови проти Карла Великого] Був у короля нешлюбний син Піпін (про якого я не згадав серед інших дітей), гарний на вроду, але горбатий. Коли Карл зимував у Баварії під час війни з гунами, Піпін, удаючи хворого, вступив проти батька у змову99 з деякими вельможами з-поміж франків, що спокусили його примарними обіцянками королівської влади. Змову було викрито, а зрадників покарано. Король дозволив Піпінові доживати віку в молитвах у монастирі в Прюмі, згідно з його бажанням.

Перед тим у Ґерманії сталася ще інша грізна змова100. Деяких її учасників осліплено, інших, хоч і не скалічено, але всіх без винятку приречено на вигнання. Жодного з них не було вбито, окрім тих трьох, які не схотіли здатися і, вихопивши мечі, захищались і навіть повбивали декількох своїх супротивників. Цих змовників знищено, бо інакше не можна було б їх приборкати.

Вважають, що причиною і поштовхом до згаданих змов була жорстокість королеви Фастради. В обидвох випадках заколотники виступили проти короля, тому що він, очевидно, потураючи нелюдяності своєї дружини, жахливим чином відступив від властивої йому доброти і лагідності. Зрештою, протягом всього свого життя він так ласкаво і доброзичливо ставився до людей як у своїй країні, так і поза її межами, що ніхто не міг закинути йому і крихти невиправданої суворості.

 

ХХІ. [Ставлення Карла Великого до чужоземців] Король любив чужоземців і належно їх приймав. Вони заполонили й палац, і королівство настільки, що небезпідставно склалася думка, нібито їх перебування є обтяжливим для країни. Однак сам він через свою великодушність так не вважав і ладен був навіть зносити великі невигоди заради підтримання доброї слави про королівську щедрість.

 

ХХІІ. [Вигляд Карла Великого] Карл був міцної і кремезної статури, високого, але не надмірного зросту, що дорівнював розмірові семи його власних стіп101; круглоголовий, з великими й жвавими очима і носом дещо більшим від середнього. Мав красиву сивину, веселе й привітне обличчя та гідну й величну поставу, коли стояв чи сидів. Якщо й здавалося, що його шия надто опасиста й коротка, а живіт випинається, то пропорційність інших частин тіла приховувала цей недолік. Його хода була впевнена, постава мужня, голос дзвінкий, хоча за гучністю не цілком відповідав міцній будові тіла. Король відзначався квітучим здоров’ям і лише під кінець життя протягом останніх чотирьох років часто страждав від пропасниці, а наостанку зашкутильгав на одну ногу. І навіть тоді він частіше поводився на власний розсуд, аніж згідно з порадами лікарів, до яких ставився неприязно за те, що вони радили йому споживати варене м’ясо замість печеного, яке він дуже полюбляв.

Ревно вправлявся у їзді верхи й охоче полював і це було його вродженою національною рисою, адже навряд чи знайдеться в світі ще якийсь інший народ, що дорівнював би франкам у цьому мистецтві. Охоче приймав парні купелі при гарячих природних джерелах, часто вправлявся в плаванні, у чому став настільки вмілим, що ніхто не міг його перевершити. З цією метою побудував у Аквізґрані палац, в якому постійно проживав і провів останні роки життя. Запрошував туди купатися не лише своїх синів, але й вельможних осіб і друзів, а іноді й челядь і охоронців. Бувало, що сто або й більше людей купалися там одночасно.

 

ХХІІІ. [Одяг Карла Великого] Одяг носив традиційний, тобто франкський. На тіло вдягав льняну сорочку і льняні підштанці, а поверх цього облямований шовковою торочкою жупан і штани; на ногах мав онучі й черевики; взимку накидав на плечі й груди соболине або видрове хутро і все це прикривав блакитним плащем. Завжди носив меч з золотими чи срібними руків’ям і перев’язом. Інколи припоясував меч, прикрашений дорогоцінним камінням, але тільки з нагоди особливих урочистостей або зустрічі з закордонними послами. Чужоземним одягом нехтував, навіть найкрасивішим, і не бажав його носити. Лише в двох випадках зодягнувся за римським звичаєм: першого разу на прохання папи римського Адріяна, а вдруге — на побажання його наступника папи Лева, коли Карл накинув на себе довгу туніку і хламиду, а також узув черевики, пошиті на зразок римських. Під час урочистих подій з’являвся в гаптованих золотом шатах, оздоблених коштовним камінням черевиках і зашпиленому золотою пряжкою плащі, а на голові мав діядему з золота і дорогоцінних каменів. В інші дні його одяг мало чим відрізнявся від того, що носив простий люд.

 

XXIV. [Щоденний розпорядок Карла Великого] Карл був поміркований у їжі, особливо ж у напоях; до пияцтва у будь-кого, тим паче щодо себе і рідних, ставився з неприхованою огидою. В їжі не виявляв такої стриманості, що більше, часто нарікав, ніби піст йому шкодить. Бенкети влаштовував дуже рідко і лише з нагоди особливих урочистостей, але тоді вже для великого гурту людей. Щоденний обід складався з чотирьох страв, не враховуючи печені, яку мисливці приносили йому на рожнах і якій віддавав перевагу перед іншими стравами. За трапезою слухав музику або читця. Йому читали різні оповідання або історії про діяння людей стародавніх часів. Захоплювався книгами святого Авґустина102, особливо його твором “Про місто Боже”. Вина й інших напоїв вживав так мало, що під час обіду прикладав келих до уст не частіше, ніж три рази.

Влітку, поївши в полудне, куштував ще й фруктів або якогось напою, а потім, відпочивав дві-три години, як уночі, знявши одяг і взуття. Серед ночі будився чотири-п’ять разів і не тільки прокидався, але й вставав.

Вранці під час одягання король дозволяв заходити не лише друзям, але, якщо палатин103 доповідав йому про якусь судову справу, що її не міг вирішити сам без короля, то наказував привести сперечальників. Сидячи немовби на суді, розглядав спір і оголошував вирок. Тоді займався не лише такими справами, але й давав міністрам доручення про все, що треба було виконати того дня.

 

XXV. [Освіта Карла Великого] Карл відзначався вишуканим і багатослівним красномовством, уміючи якнайдоступніше висловити все, що хотів. Не обмежуючись знанням лише рідної мови, старався вивчити також мови іноземні; з-поміж них так опанував латину, що говорив нею нарівні з рідною мовою; по-грецьки краще розумів, аніж розмовляв. Був таким велемовним, що навіть здавався балакучим. Дуже ретельно вивчав вільні мистецтва, їх знавців високо цінував і наділяв усякими почестями. При вивченні граматики104 слухав лекції Петра з Пізи — диякона, людини похилого віку. В інших науках його вчителем був Альбін на прізвисько Алкуїн, також диякон, за походженням саксонець з Британії, людина всебічно розвинена; під його керівництвом Карл дуже багато часу і праці присвятив вивченню риторики і діялектики, особливо ж астрономії. Навчався мистецтву числення та з великим зацікавленням і наполегливістю досліджував рух зірок. Пробував і писати; задля цього звик тримати під подушкою таблички і записники, щоб у вільний час привчати руку до накреслення літер. Але несвоєчасна і пізно розпочата праця мала незначний успіх.

 

XXVІ. [Побожність і відданість Карла Великого Церкві] Християнську релігію, в якій був вихований з дитинства, беріг свято і з глибокою побожністю. Це спонукало його до побудови в Аквізґрані базиліки небаченої краси. Оздобив її золотом і сріблом, свічниками, решітками й дверима з масивної бронзи. Коли для цієї будови ніяк не вдавалося роздобути мармуру і колон, то подбав про їх доставу з Рима і Равенни105.

Ходив до церкви вранці і ввечері, в нічні години і в час жертвоприношення, поки дозволяло йому здоров’я. Дуже слідкував, аби все, що відбувалося в церкві, проходило якнайурочистіше і часто нагадував паламарям не допускати в храмі бруду і неподобства. Нагромадив у базиліці так багато священного посуду з золота й срібла, а також стільки священичих риз, що під час богослужіння навіть воротарі, які займають останній щабель у церковній ієрархії, були гідно зодягнені. Уважно стежив, щоби псалми правильно читались і проспівувались, бо був вельми тямущий як у тому, так і в тому мистецтві, хоча сам не читав псалми привселюдно, а якщо й співав, то тільки тихенько і в хорі.

 

XXVІІ. [Благочинна діяльність Карла Великого] Багато уваги Карл приділяв допомозі бідним (така допомога у греків називається елемосине106), виявляючи при цьому безкорисливу щедрість. Так чинив не тільки на своїй батьківщині, а й в усьому королівстві, співчуваючи християнам у їхній нужді. Посилав гроші навіть у заморські країни — Сирію, Єгипет і Африку, зокрема в Єрусалим, Александрію і Карфаген — будь-куди, де, як дізнавався, християни бідують. Заради цього клопотався про дружбу з заморськими царями, щоб якось полегшити долю і підтримати на дусі християн, які жили під їхньою владою.

З усіх святих і найдостойніших місць особливо шанував собор святого апостола Петра в Римі; до його скарбниці король поклав багато грошей золотом і сріблом, а також численні дорогоцінні камені. Посилав безліч подарунків римським папам. За весь час свого панування вважав своїм найважливішим завданням піднести Рим до давньої могутності і значення і намагався, щоби церква святого Петра стала не тільки безпечною і захищеною, але найвеличнішою і найбагатшою. Хоча він дуже про це дбав, однак протягом свого сорокасемилітнього правління лише чотири рази побував у Римі заради виконання врочистих обітниць і молитов.

 

XXVІІІ. [Отримання імператорського титула] Але не тільки заради цього король останній раз відвідав Рим, а тому, що римляни заподіяли велику кривду папі Левові, виколовши йому очі й відрізавши язика, що примусило того просити захисту у Карла. Тому король прибув до Рима107 і провів там усю зиму, щоби навести лад у церковних справах, які були в жалюгідному стані. Саме в цей час він отримав титул імператора й авґуста108. Спочатку поставився до цього призначення з нехіттю і заявив, що якби раніше знав про такий задум папи109, то не пішов би до храму у цей день, хоча тоді й було велике свято110. Дуже терпляче зносив заздрість з приводу надання йому цього титула, зокрема обурення римських імператорів111. Їхню пиху він подолав своєю великодушністю, якою, безперечно, їх значно перевищував; часто відправляючи до них посольства, в листах називав їх своїми братами.

 

X²X. [Діяльність Карла Великого щодо законодавства та іменування] Після отримання імператорського титула Карл приступив до поліпшення законів свого народу, помітивши в них чимало хиб, бо у франків було двоїсте законодавство, до того ж у різних місцевостях воно мало істотні відмінності. Король задумав заповнити прогалини у ньому, усунути суперечності, виправити помилки і неточності. Однак, небагато з цього зумів виконати, хіба що додав до законів кілька параграфів, але й вони були недосконалі. Проте, наказав вивчити і записати досі не занотовані закони всіх народів, які були під його владою.

Також зібрав і зберіг для нащадків різноплемінні стародавні пісні, які оспівували війни і діяння прадавніх королів. Започаткував дослідження граматики рідної мови.

Крім того, надав місяцям назви рідною мовою замість попередніх латинських або іншомовних назв, якими користувалися франки. Таким самим чином встановив дванадцять найменувань вітрів, а раніше вживалося лише чотири їх назви.

Місяці він назвав так: січень — вінтарманотх, лютий — горнунґ, березень — лентцінманотх, квітень — остарманотх, травень — віннеманотх, червень — брахманотх, липень — гоїманотх, серпень — аранманотх, вересень — вітуманотх, жовтень — віндумеманотх, листопад — гербістманотх, грудень — гайляґманотх. А вітрам надав такі назви: східний вітер — остронівінт, східно-південний — остзундроні, південно-східний — зундостроні, південний — зундроні, південно-західний — зундвестроні, західно-південний — вестзундроні, західний — вестроні, західно-пінічний — вестнордроні, північно-західний — нордвестроні, північний — нордроні, північно-східний — нордостроні, східно-пінічний — остнордроні.

 

ХХХ. [Смерть Карла Великого] Під кінець життя, коли Карлові дошкуляли хвороби і старість, він викликав до себе сина Людовика, короля Аквітанії, який єдиний із синів Гільдеґарди ще був живий. Скликавши на врочистий схід112 найдостойніших вельмож з усього королівства франків, за порадою присутніх призначив Людовика співправителем своєї держави і спадкоємцем імператорського титула113. Поклав йому на голову діядему, велів називати його імператором і авґустом. Всі присутні вельми прихильно сприйняли таке рішення, бо здавалося, що Карл виніс його з Божого натхнення для добра королівства. Цей вчинок ще більше підніс його велич, а чужоземним народам нагнав чимало страху.

Відправивши сина до Аквітанії, сам, за своїм звичаєм, незважаючи на похилий вік, вирушив на полювання неподалік від аквізґранського палацу і провів там решту осені; повернувся ж до Аквізґрана десь біля першого листопада. Взимку занедужав і в січні зліг до ліжка, страждаючи від сильної пропасниці. Зразу ж, як звик робити під час хвороби, став стриманий у їжі, бо вважав, що таким чином можна буде подолати недугу або принаймні послабити її. Але, коли до пропасниці долучився ще й біль у боці, який греки називають плеврезис, він продовжував голодувати, підтримуючи свої сили лише невеличкою кількістю рідини. На сьомий день хвороби, прийнявши Святе Причастя, король пішов з життя. Він помер 28 січня о третій годині дня на сімдесят другому році життя114 і сорок сьомому році царювання.

 

ХХХІ. [Поховання Карла Великого] Його тіло врочисто вмито, зодягнено і при глибокому смуткові усього народу внесено до церкви, де й поховано. Спочатку вагалися, де його хоронити, оскільки сам він вказівок про це не залишив. Нарешті переважила думка, що ніде його не можна поховати гідніше, ніж у базиліці, яку він сам побудував у цьому місті з любові до Бога і Господа нашого Ісуса Христа і на честь Богородиці, Пресвятої і Пречистої Діви Марії. Там його поховано того самого дня, як помер. Над гробівцем поставлено позолочене склепіння з його зображенням і написом.

А в тому написі мовиться: Під цією спорудою спочиває тіло Карла, великого і правовірного імператора, який преславно розширив королівство франків і щасливо правив ним сорок сім років. Помер сімдесятилітнім року Божого 814, в сьому індикцію115, 28 січня.

 

ХХХІІ. [Провіщення смерті Карла Великого] Численні знамення віщували близький кінець короля, тому не тільки інші люди, але й він сам відчував, щу йому загрожує. Протягом трьох останніх років його життя дуже часто траплялися затемнення сонця й місяця, а на сонці сім днів було видно якісь чорні плями. У день Вознесіння Господнього раптово до самого фундаменту завалилася крита галерея, яку він з величезними зусиллями збудував між базилікою і королівським палацом. Крім того, дерев’яний міст на Рейні поблизу Майнца, який під його наглядом з неймовірним трудом і дивовижною майстерністю будовано протягом десяти років, згорів за три години від випадкової пожежі аж до останньої тріски, не враховуючи того, що було під водою. А здавалося, що цей міст простоїть вічно. Одного дня під час останнього походу до Саксонії проти данського короля Ґодофрида116, вдосвіта вийшовши з табору, Карл раптово побачив смолоскип, який опускався, пересуваючись справа наліво та яскраво освітлюючи безхмарне небо. Коли всі зачудовано дивувались і не знали, що означає це знамення, раптом кінь, на якому сидів король, упав сторч головою і так сильно гепнув ним об землю, що пряжка від плаща тріснула і розірвався ремінь, до якого чіплявся меч. Підбігли слуги і підняли короля, який лежав без зброї і без плаща, а спис вилетів з його руки з такою силою, що впав на відстані двадцяти або й більше стіп. Крім того, ще й часто відчувалося двигтіння аквізґранського палацу, а в кімнатах, у яких перебував Карл, постійно потріскувала стеля. До того ж грім ударив у базиліку, де його згодом поховано. А золоте яблуко, що прикрашало верхівку її даху, зірвалося і впало аж поза прилеглим до базиліки будинком єпископа. У цій же базиліці вздовж вінця, що між верхніми і нижніми арками облямовував храм зсередини, виднів червоний напис, який вказував, хто є творцем цього храму. Напис закінчувався словами: Karolus Princeps117. І ось того року, якого Карл помер, за кілька місяців до його смерті дехто помітив, що літери слова Princeps зовсім стерлись і стали непомітні. Всіма цими лиховісними прикметами король або нехтував, або вдавав, що їх не помічає, немовби вони зовсім його не стосувалися.

 

ХХХІІІ. [Заповіт Карла Великого] Король задумав скласти заповіт, згідно з яким доньки і частково нешлюбні діти мали стати його спадкоємцями, але не довів до кінця надто пізно розпочатої справи. Все ж за три роки до смерті він розподілив скарби, гроші, шати і різні пожитки в присутності друзів і челяді, щоби вони після його скону засвідчили повноправність здійсненого ним розподілу. Свою останню волю виклав у короткому посланні такого змісту: “Во ім’я Господа Бога Всемогутнього Отця і Сина і Духа Святого. Опис і поділ зробив найславніший і найблагочестивіший пан, Карл, імператор, авґуст, вісімсот одинадцятого року від втілення Господа нашого Ісуса Христа, сорок третього року його панування у Франції, а тридцять шостого в Італії, на одинадцятому році імператорства, в четверту індикцію. Такий розподіл скарбів і грошей, які цього дня містяться в його коморі, постановив зробити з побожною і мудрою розсудливістю і виконав це згідно з волею Божою. Його особливим бажанням було застерегти, щоби роздавання милостині, яке у християн звичайно здійснюється з їхнього майна, не тільки проводилося від його імені і з його грошей у відповідному порядку і належним чином, але й щоби його спадкоємці без усякого сумніву докладно знали, щу кому має належати, і без чварів або суду змогли розподілити все між собою у визначеній кількості.”

“Отже, з цією метою і з таким наміром все своє майно і предмети, що були з золота, срібла і дорогоцінних каменів, королівські регалії та клейноди, які згаданого дня містились у його коморах, спершу поділив на три частини, потім дві з них поділив на двадцять один пай, а ще одну третину залишив цілою.”

“Поділ двох третин на двадцять один пай базувався на тій засаді, що як відомо, в його королівстві було двадцять одне головне місто, отже кожен із цих паїв повинен дістатись як пожертва одному з головних міст через друзів і спадкоємців короля; а архієпископ, який на той час керує даною церквою, отримавши належний церкві пай, повинен разом з суфраґанами118 розділити його таким чином, щоб одну третину отримала його церква, а дві третини — суфраґани.”

“Кожен з двадцяти одного паїв, утворених внаслідок розподілу двох перших частин, призначено відповідно до кількості головних міст і заховано окремо від інших до скрині з написом назви міста, якому його треба передати. Ось назви головних міст, що їм належить роздати згадані пожертви: Рим, Равенна, Мілан, Фріюль, Ґрадо, Кельн, Майнц, Ювавум, тобто Зальцбурґ, Тревір, Санс, Безансон, Ліон, Руан, Реймс, Арль, Відень, Дарантазія, Ембрун, Бордо, Тур, Бурж.”

“У той час, як дві вищезгадані частини розподілено і запечатано, останню частину, тобто третину, король залишив неподіленою, щоби нею можна було повсякденно користуватись як річчю, володар котрої не втратить на неї права власності через якісь обітниці. Це триватиме, аж доки король житиме або ж вважатиме за потрібне використовувати її самому. Але після його смерті або внаслідок добровільного зречення ним світської влади цю частину слід поділити начетверо. Одну чверть слід додати до паю, призначеного для вказаних міст; другу мають справедливо і розсудливо розподілити між собою сини і доньки короля, а також сини і доньки його синів; третю чверть за християнським звичаєм слід роздати бідним; а четверту — подібним чином треба подарувати як пожертву слугам і служницям палацу.”

“До цієї останньої третини, вилученої з усього майна, до складу якої, як і до двох перших третин, входило золото і срібло, король велів додати весь посуд і предмети, виготовлені з бронзи й заліза та інших металів разом зі зброєю й одягом та різноманітними дорогоцінними або повсякденними пожитками, як-от: заслони, покривала, гобелени, шкіряні й фетрові вироби, сідла та все, що до цього дня містилося в його коморах і гардеробі. Усе це додано до тієї третини, щоби воно могло послужити пожертвою для якомога більшої кількості людей.”

“Каплиця, тобто церковний храм, як і все, що король сам спорудив і нагромадив, а також і те, що перейшло до нього в спадку від батька, за його наказом повинно було залишатись у недоторканому стані і не підлягало поділові.”

“Якби, однак, виявилося щось із посуду, книжок або інших творів, про які було б достеменно відомо, що він не подарував їх каплиці, то це міг би придбати будь-хто з охочих, купивши за належну платню після відповідної оцінки. Подібно постановив і щодо книжок, які він зібрав у великій кількості для своєї бібліотеки: ці книжки за визначену ціну може купити кожен, хто захоче, а гроші з продажу треба роздати вбогим.”

“Серед інших скарбів і коштовних речей містились, як відомо, три срібних столи і один золотий — величезний і дуже важкий. Щодо них він постановив так: один з них, квадратний, з краєвидом Константинополя, треба разом з іншими дарами відправити до Рима до базиліки святого апостола Петра; другий, круглий, з зображенням Рима, передається єпископській церкві в Равенні. Ще два столи — третій, який перевершує попередні красою виконання і вагою, складається з трьох кругів і містить картину всього світу, виконану з витонченою і вишуканою майстерністю, а також згаданий вже четвертий, золотий — слід долучити до тієї третини, що її належить розподілити між спадкоємцями короля і призначити на пожертви. ”

“Таку постанову і розпорядження король уклав при єпископах, абатах і графах, які тоді могли бути присутніми і яких імена тут записані.

Єпископи: Гільдібальд, Ріхольф, Арно, Вольфар, Берноїн, Ляйдрад, Йоган, Теодульф, Єссе, Гейто, Вальтґауд.

Абати: Фредуґіс, Адалюнґ, Енґільберт, Ірміно.

Графи: Валяхо, Майнгер, Окульф, Стефан, Унруох, Бурхард, Майнгард, Гатто, Рігвін, Едо, Ерканґар, Ґерольд, Беро, Гільдіґерн, Гроккольф.”

Після смерті короля його син Людовик, який з волі Божої став наступником Карла, ознайомившись з цим заповітом, виконав усе якнайшвидше і вельми сумлінно.

 

ПРИМІТКИ

1Аквізґран — місто, відоме вже в ІІІ ст. н. е. за часів римського імператора Александра Севера як оселя Aque Grani, що розташована біля цілющих гарячих сірководневих і соляних джерел.

2Àëêó¿í (бл. 735—804) був також дорадником Карла Великого в справах освіти і шкільництва.

3 Йдеться про Марка Туллія Цицерона (106—43 до н.е.) — видатного римського оратора, письменника і політичного діяча.

4Варвар — це слово тут і далі, де йдеться про варварські пісні, не має негативного, зневажливого відбитку, до якого ми звикли; воно стосується всього, не пов’язаного з греко-римською культурою, що мала вплив на Західну Європу, натомість властивого національній, племінній культурі, до якої зараховує себе Айнгард як ґерманець.

5“Тускулянські бесіди” — філософський твір Цицерона, названий від місцевості Тускулюм, де він мав свій маєток.

6Меровінґи — королівська династія у Франкській державі, яка правила декілька століть до 751 р., коли останнього короля Гільдерика ІІІ скинув з престолу майордом Піпін Короткий, батько Карла Великого.

7Франки — група племен західних ґерманців, що в ІІІ ст. жили у нижній і середній течії Рейну. Потім вони почали наступати на землі Римської імперії і в IV—V ст. розселилися на захопленій ними території Східної Ґаллії. На початку VI ст. завоювали майже всю Ґаллію і утворили Франкську державу. З часом частину франків було асимільовано населенням Ґаллії і вона стала одним з елементів формування французької нації, а на основі іншої їхньої частини утворилася німецька і голландська нації.

8Майордоми - керівники придворної служби, які відали господарством палацу. Згодом стали великими землевласниками і мали таку владу, що могли ставити на престол або усувати королів з династії Меровінґів.

9Піпін, якого нарекли Коротким за його низький зріст, 741 р. став майордомом, а 751 р. — королем. На заклик папи римського Стефана ІІ двічі влаштовував воєнні походи до Італії проти ланґобардів. Помер 768 р.

10Карл Мартель (або Молот) був майордомом з 715 по 741 рр.

11Ґаллія — історична область Європи, що включала територію сучасної Франції, Північної Італії, Люксембурґу, Бельґії, частини Нідерландів і Швейцарії. З VI ст. до н. е. Ґаллію населяли кельти, яких римляни називали ґаллами (звідки й походить назва цього краю). У ІІІ—І ст. до н. е. Рим завоював Ґаллію, після чого ґалли зазнали романізації. У V ст., після вторгнення варварів і розпаду Римської імперії вони утворили на території Ґаллії свої держави.

12Аквітанія — південно-західна частина нинішньої Франції. Її населення перебувало під впливом латинської культури, а найзаможніша його верства мала франкське походження.

13Піктавій — римська назва міста Пуатьє. Тут 732 р. військо під проводом Карла Мартеля розгромило арабів-сарацинів, що зупинило їх наступ на Європу.

14Нарбона — місто на півдні Франції на узбережжі Середземного моря.

15 Йдеться про Карла Великого.

16 Соракте — гора неподалік Рима.

17 Самніум — гориста область в Центральній Італії.

18 Йдеться про відомий монастир бенедиктинів Монте-Касино.

19 Карломан помер 771 р.

20 Дружину Карломана звали Герберґа.

21 Ланґобарди (у перекладі з німецької — довгобороді) — ґерманський народ, який у VI ст. витіснив остґотів з Північної Італії і розселився долиною р. По. Королівство ланґобардів проіснувало декілька століть, ворогуючи з римськими папами. Від імені цього народу походить назва Ломбардії — області Північної Італії.

22 Аквітанську війну Карл Великий вів 769 р.

23 Васконія — країна васконців, тобто басків — народу, який колись заселяв територію між річкою Гаронною і Піренеями. Тепер баски проживають в Піренеях і на прилеглому узбережжі Атлантичного океану на території Іспанії і Франції. Вони зберегли своєрідну мову, яка не є індоєвропейською.

24 Похід Карла Великого до Італії проти ланґобардів припадає на 773—774 рр.

25 Папа римський (772—795) Адріян І.

26 Папа римський (752—757) Стефан ІІІ.

27 Тицинум — римське місто, пізніше захоплене ланґобардами, яке було столицею їхньої держави від 568 до 774 р.

28 Адальґіс подався до Константинополя і марно намагався повернути собі королівство ланґобардів.

29 Груодґаус підняв бунт 776 р., чим спричинив новий похід проти ланґобардів.

30 Фріюль — князівство ланґобардів на північ від Венеції. Назва походить від римського міста Forum Julii.

31 Сакси жили на північний схід від франків, між Рейном і Ельбою. За панування Меровінґів вони щорічно здавали франкам по 500 корів як данину, але не визнавали їхньої влади і залишалися вірними своїй релігії, а їх війна з франками була бунтом проти латино-християнської цивілізації.

32 Війна з саксами тривала від 772 до 804 р. Франки здійснили всім походів, поруйнували святині саксів, але це лише посилювало їхній опір.

33 Це переселення відбулося 804 р. Тоді Карл за допомогою подарунків домігся прихильності саксонської шляхти, і вона почала підтримувати завойовників. Саксонію поділено на графства, а графами стали шляхетні франки і вожді саксів.

34 Оснеґґі — нині Оснінґ; Теотмеллі — тепер Детмольд; р. Газе — у теперішній Нижній Саксонії, що в Німеччині.

35 Похід в Іспанію припадає на 778 р.

36 Бретонська мархія або Бретонія — прикордонна округа, заселена бретонцями, що жили на півостріві Бретань (у сьогоднішній Франції) і походили від кельтського племені бриттів, які у V—VІ ст. пересилилися з Британських островів, а також від місцевих зроманізованих кельтів.

37 Груодланд, або Роланд — племінник Карла Великого, герой знаменитої епічної пісні, складеної набагато пізніше.

38 Áðåòîí³ÿ áóëà îñòàòî÷íî ï³äêîðåíà 786 ð.

39 Цей похід в Італію відбувся в 787 р.

49 Кампанія — область у Центральній Італії.

41 Беневент, тепер м. Беневенто — колишня столиця князівства ланґобардів на півдні Італії.

42 Ця війна спалахнула в 787 р.

43 Тассилон — останній баварський князь, споріднений через матір з Каролінґами. Після невдалого повстання проти Карла Великого був 788 р. засуджений на смерть, але згодом помилуваний. Помер у монастирі.

44 Гуни — тюрко-монгольські кочові племена, які в IV ст. увійшли в Європу і започаткували “велике переселення народів”. За часів Карла Великого гуни та споріднені з ними авари жили на території сучасної Австрії і межували з Баварією.

45 Баварці — ґерманське населення Баварії, яка тепер є однією з південних земель Німеччини.

46 Лех — ліва притока Дунаю.

47 Аламани об’єднували декілька ґерманських племен, які проживали між Рейном і верхів’ям Дунаю. Згодом французи перенесли їх назву на всіх німців, іменуючи їх les Allemands.

48 Цей похід відбувся 789 р.

49 Вільці чи велятаби, інакше велети — західно-слов’янське плем’я, яке належало до лютицького відгалуження.

50 Ободрити — могутнє західно-слов’янське плем’я лехітської групи, яке населяло землі, що сягали аж до Любецької затоки.

51 Західний океан — Атлантичний океан.

52 Тут йдеться про Балтійське море.

53 Àéíãàðä êîðèñòóºòüñÿ ì³ðàìè äîâæèíè ñòàðîäàâí³õ ðèìëÿí, äå ñòîïà äîð³âíþº 30 ñì, à êðîê ìຠ5 ñò³ï, òîáòî 1,5 ì.

54Аїсти — ести, тобто естонці, плем’я угро-фінської групи.

55Авари — тюркське кочове плем’я, яке в VI ст. прибуло з-понад Дону і Азовського моря і поселилось в Паннонії, тобто на території теперішньої Угорщини. Війна з гунами і аварами тривала від 791 р. до 799 р. Айнгард не робить чіткої різниці між гунами і аварами.

56Каган — хан, голова аварського племінного союзу.

57Терзато — порт на Адріатичному морі.

58Герольд — брат королеви Гільдеґарди, дружини Карла Великого.

59Áîãåìö³ — ÷åõè.

60Л³íîíè — î÷åâèäíî, одне з лютицьких племен західних слов’ян.

61Ці війни почались у 805—808 рр.

62Карл Молодший — син Карла Великого, помер 811 р.

63Фризія — землі теперішньої Голландії і частини Бельґії.

64Ґодофрида вбито 810 р.

65Êàðë Âåëèêèé ïàíóâàâ â³ä 9.X.768 р. до 28.І.814 р.

66Балеарське море — частина Середземного моря біля Балеарських островів, розташованих на схід від Іспанії.

67Ñàаëà — îäíà з трьох річок з такою назвою. Ймовірно йдеться про притоку Майну.

68Òþðèíґи — ґерманське плем’я, яке населяло Тюринґію — частину теперішньої Німеччини між рр. Веррою і Саалою, а також горами Гарц.

69Йдеться про çàõ³äíî-слов’янське плем’я.

70Авґуста Преторія — місто в горах на півночі Італії, тепер Аоста.

71Калабрія — південно-східна частина Італії.

72Ãðåки — тут йдеться про мешканців Візантійської імперії.

73Äàê³ÿ — êðà¿íà у східній Європі, розташована між Дунаєм і Карпатами на території теперішньої Румунії.

74²ñòð³ÿ — ï³âîñòð³â на північному узбережжі Адріятичного моря.

75Лібурнія і Äàëìàö³ÿ — ì³ñöåâîñò³ на північно-східному березі Адріятичного моря, які тепер належать до Хорватії.

76Ґалісія й Астурія — гірські краї на півночі Іспанії.

77Гадефонс — йдеться про Альфонса Сором’язливого (792—842).

78Аарон — більше відомий як Гарун-аль-Рашид, баґдадський халіф (786—809), герой східних казок і оповідань.

79Гарун-аль-Рашид надав Карлові Великому право опіки над християнськими святинями у Палестині.

80Çãàäàí³ ³ìïåðаòîðè ïðîòåñòóâàëè проти прийняття 800 р. Карлом титула римського імператора, вважаючи, що тільки візантійські правителі мають на нього право. Натомість, Карл пояснював свою згоду прийняти цей титул тим, що в той час трон у Візантії займала жінка Ірина, повноправність влади якої можна було заперечувати на підставі чинних тоді правових обмежень щодо жінок.

81Інґельгайм — місто на Райні. Через пожежу у XVII ст. від місцевого Карлового замку збереглися лише залишки.

82Новіомаґум — давня кельтська оселя, сьогодні місто Ноймаґен у Голландії .

83Батави — ґерманське плем’я, що населяло частину теперішньої Голландії, а саме острів Батавію.

84ϳâí³÷íèé îêåàí — ϳâí³÷íå море.

85Íàðáîíñüêà ïðîâ³íö³ÿ ðîçòàøîâàíà íà ï³âäí³ Ôïàíö³¿ íà óçáåðåææ³ Ñåðåäçåìíîãî ìîðÿ. Êîëèñü òàì áóëà ðèìñüêà ïðîâ³íö³ÿ Gallia Narbonensis.

86Септиманія — прибережна смуга на півдні Франції між р. Роною і Піренеями.

87Маври — араби, що населяли Північну Африку, а в середні віки завоювали Іспанію і нападали на Італію.

88Íîðìàíè — çá³ðíà назва ґерманських племен, що населяли Скандинавський та Ютландський півострови й чинили наскоки на узбережжя Європи.

89Центумцелле (Centumcellae) — сьогодні Чивітавекк’я, місто в Італії на узбережжі Тирренського моря.

90Етрурія — сьогодні Тоскана — область у Центральній Італії.

91Спільне правління Карла Великого з братом Карломаном припадає на 768—771 рр.

92Це одруження відбулося 770 р.

93Гільдеґарда була дружиною Карла Великого від 771 р. до 783 р., коли вона померла.

94Фастрада — дружина Карла великого від 784 р. до її смерті 794 р.

95Лютґарда померла 800 р.

96Бертрада померла 783 р.

97Базиліка святого Діонісія розташована неподалік Парижа. Вона дала назву містові Сен-Дені. В цьому храмі поховані деякі королі з династії Меровінґів і засновники династії Каролінґів.

98430 р. Мартіян Капелла в книзі “Про шлюб Філології та Меркурія” окреслив сім вільних мистецтв, що перелічені у вступі.

99Змова Піпіна відбулась 792 р.

100Ця змова припадає на 785—786 рр.

101За розмірами скелету зріст Карла Великого становив 1 м 92 см.

102Авґустин Аврелій (354—430) — християнський письменник, автор творів “Сповідь” і “Про місто Боже”, що мали великий вплив на розвиток середньовічної теології на Заході.

103Палатин — верховний суддя, заступник короля в судовому трибуналі.

104Ó òîé ÷àñ ï³ä ãðàìàòèêîþ ðîçóì³ëè ³ñòîð³þ ñâ³òîâî¿ ë³òåðàòóðè.

105Ö³ êîëîíè і мармур походили з античних будівель, що в середні віки зазнавали нещадного розбирання і перетворювалися в руїни.

106Åëåìîñèíå ïî-ãðåöüêè çíà÷èòü ìèëîñòèíÿ.

107Король прибув до Рима 800 р.

108Òèòóë àâґуст, що походить від латинського слова augustus — величний, надавався римським імператорам, починаючи від Октавіяна Авґуста, першого римського імператора (27 р.д.н.е. — 14 р.н.е.).

109Карл, очевидно, розумів, що папа (Лев ІІІ) , іменуючи його імператором, підкреслив вищість папської (церковної) влади над імператорською (світською), що згодом стало причиною ворожнечі між пізнішими імператорами і римськими папами.

110гçäâî Õðèñòîâå 800 ð.

111Ðèìñüê³ імператори (тобто візантійські) зберігали цей титул і після розпаду Західно-Римської Імперії, вважаючи себе єдиними його законними носіями.

112Цей схід відбувся 813 р.

113Імператор Людовик Благочестивий панував від 814 до 840 р.

114Карл Великий народився 2 квітня 742 р., а помер 28 січня 814 р.

115²íäèêö³я — календарне обчислення часу за п’ятнадцятирічним періодом згідно з кодексом візантійського імператора Феодосія.

116Похід проти Ґодофрида відбувся 810 р.

117Karolus Princeps — Карл Володар.

118Ñóôðàґан — єпископ, підлеглий архієпископові.

 

{mos_sb_discuss:5}