Корал Аткінсон: “Письменник у майбутньому – трохи хакер, трохи бард...”

Культура Нової Зеландії багата і різноманітна. В ній відбито елементи європейських, полінезійських і азіатських культурних традицій. Багато новозеландських діячів культури здобули всесвітнє визнання. Зірки опери Кирі ті Канауа і Мальвіна Мейджор, письменники Катерина Менсфілд, Аллен Карноу, Джанет Фрейм, Джеймс Бакстер. Кожні два роки у Веллінґтоні відбувається Міжнародний фестиваль мистецтв, що збирає мільйони глядачів із усього світу.

Сьогодні наша розмова з Корал Аткінсон (Coral Atkinson) — однією з найвідоміших письменниць сучасної новозеландської літератури. Її новела “Cheerio!” торік здобула премію “Press Summer Fiction Award”. У 1990  році Аткінсон здобула нагороду “New Zealand Media Peасе Prize” (за внесок у збереження миру у світі). Пані Аткінсон має свій сайт www.dancingTuatara.co.nz/atkinson/. Творчість цієї людини – це сторінка, яка ще потребує свого аналізу. Матимемо надію, що переклади її творів колись з’являться і в Україні.

— Пані Аткінсон, що зумовило ваш письменницький хист? Чому ви обрали долю письменниці?

— Я не знаю, хто робить свій вибір: Доля чи ми. Я вірю: ми народжені, щоб здійснити у світі кілька речей. Як казав Платон, в нас живе демон, дуже потужна сила, яка наближає нас до нашої Долі. Я знала про своє покликання з дитинства. Пам’ятаю спробу написати перший роман, коли мені було 11 років. Але я не була письменницею свідомо. Це не мій вибір. Це те, що я знала від народження, а тому тільки на середині свого життєвого шляху я почала приділяти серйозну увагу  літературі.  Письменство – це творчість і відповідальність. А тому потрібно завжди мати хоч трохи вільного часу і дозвілля, щоб удосконалювати свій хист, підсилювати чуття Слова.

————

© Дмитро Дроздовський, 2006.

— На вашу думку, чого потребує справжній письменник?

— Письменство – це самотність. І на перших стадіях ти чиниш цьому страшний опір. Треба пристосовуватися. Автор потребує впізнавання, а винагороди дають додаткову можливість відчути підтримку та любов читацької аудиторії. Ґранти і винагороди купують для справжнього митця Час, щоб Майстер міг не відволікатися на буденні речі, а натомість розмовляти з кимось Вищим. Саме так розмовляє поезія. Митці не живуть заради грошей, вони живуть заради вічного мистецтва. Заради прекрасного. І якщо за життя хвилина прекрасного спіткала хоч одну людину – життя її відбулося, завдання виконано.

— Які є ґранти та премії для письменників у Новій Зеландії? Бути письменником престижно у вашій країні?

— У нас є чимало ґрантів для письменників. Але це не означає, що письменники тут можуть тільки писати і відмежовано споглядати за світом. На жаль, Нова Зеландія – країна досить маленька (4 мільйони жителів), і це означає, що лише небагато авторів можуть отримувати значний прибуток від продажу своїх книжок. Наші письменники співпрацюють із іноземними компаніями, передають права на видання найуспішніших книг і, таким чином, мають помітний прибуток. Літературний світ ХХІ століття має бути відкритим. Інакше література загине.

Місцеві книжки конкурують із британськими та американськими виданнями. Це, звичайно, добре. Я вже казала, література – це відкритий світ, і треба шукати зовнішні шляхи інтеграції. Має відбуватися обмін ідей, і тільки це може породити щось нове і незбагненне. 

— Чи потребує наше інформаційне суспільство літератури?

— Так, звісно, навіть більше, ніж будь-коли. Сьогодні ми гіперінформатизовані. Але не можна забувати і про душу, що її розкриває література. Я поділяю думку англійського поета Персі Біші Шеллі, котрий сказав, що “Поети – приховані королі світу”. Література була завжди поруч із Людиною – від Македонського до Горбачова. В усі імперії, в усі часи. Без літератури  можна випити ціанистий калій або йти клонуватися. Душі ж усе одно немає.

— Пані Корал, свого часу Джордж Сантаяна сказав: “Ті, хто не можуть згадати історії, не наповнять майбутнє”. Ви авторка багатьох історичних романів та кіносценаріїв. Що таке “історична пам’ять”, “минуле”? Це слова-абстракції?

— О ні, історія дає нам дуже повчальні уроки. Ми всі – учні історії, але кожен має навчитися проводити паралелі у своїй свідомості, щоб побачити закономірності та закони.  Я вже мала можливість бачити, як людство стає на одні й ті самі граблі і припускається однакових помилок. Афганістан і Чечня, Придністров’я і Нагірний Карабах, СССР та Корея... Ми не бачимо паралелей історії. А в інтернеті відповіді на це немає. Вона – в минулому. 

— Яке ваше ставлення щодо воєн у світі? Вся наша планета – наче у величезних ранах сьогодні. Чи можна спинити ці війни?

— Війна – це жорстокість і дисгармонія. Мені важко пояснити, як ми, маючи такий рівень інтелекту, розуміння трагедії смерті, настільки часто потопаємо у крові та насильстві. Висновок один: припинення війни потребує зміни світосприйняття. Ви может уявити війну інтелектуалів-інтелігентів? А інтелігентності треба набиратися саме з літератури. Інтернет може наповнити інформацією, але книжка – добротою. І не варто казати, що в наш час ці слова втрачено. Це омана і облуда. Це вигідно тим, хто хоче створити мегамонополії на бездуховному капіталі.

— Є думка, що поети – це ті, хто контролює майбутнє. Чи може література змінити світ?

— Це надзвичайно складне запитання. У мене всередині є стрижень оптимізму, який переконує мене, що в людях є добро і що гуманітаризація та розвинена демократія мають зробити свою справу. В той же час жорстокість і тиранія, яки ми бачимо з екранів, просто жахає. Але колись має прийти розуміння, що задля збереження нам потрібна віра і гідність. Може, тоді ми й зупинимо війни та катастрофи. Але для цього має бути створено всесвітній центр координації таких проектів. ЮНЕСКО чи будь-яка інша існуюча організація з цим не впораються. Треба залучити письменників, справжніх науковців, демократів зі світовим іменем. Видайте Ремарка чи Оуена трильйонним накладом тисячею мов світу! Треба повертатися до літератури. Справжня література сьогодні у світі є. Але інформація без душі руйнує естетику. Я не думаю, що інформсуспільство, краса й істина несумісні. Хоча є люди, яким вигідно так стверджувати. Цікаво, чи Microsoft профінансує такий проект?

— Чи могли б ви сказати кілька слів про типове життя новозеландського письменника?

— Досить важко узагальнити і сказати про життя типового митця. У Новій Зеландії є невеличка група письменників, котрі мають можливість заробляти своїми творами. І вони повністю присвячують себе мистецтву: подорожують, шукають нові ідеї, багато спілкуються. Це дуже тонкі й високоосвічені люди. Є автори, які одержують державні або приватні ґранти, і живуть у такий спосіб. Але письменник у Новій Зеландії – це завжди повага і гідність. Ці люди мають зазвичай кілька освіт, вони чемні від народження і дуже галантні та відверті. Письменницька діяльність – це завжди чесність і відповідальність. Правда, багато з них (майже всі) мали щось дуже трагічне в житті. Трагедія дає нам зрозуміти щось дуже важливе. Це завжди знак. І митець має його відчути. Якщо письменник обирає шлях наркотиків і починає пиячити, — він має залишити літературу. Якщо він шукає образи в алкоголі та наркотиках, він втрачає зв’язок із мистецтвом. Убрази треба шукати в нашому несвідомому, підсвідомому, але не в алкоголі. Трансперсональна практика через алкоголь – це ілюзія.

— Я думаю, що найперша порада – ніколи не переставати писати. Я переконана, що кожний автор має загострювати своє перо. А тому треба вчитися і дуже багато працювати. Багато хто не хоче цього приймати. На жаль, мистецький інстинкт потребує самопожертви. Не треба сприймати повчання як образу, адже редактори та літературні тренери вчать писати.

Важливо навчитися чути себе і за короткий час створювати якісні речі. Сьогодні доводиться писати досить багато. А головне – якісно. Багато і ні про що – це літературне шахрайство. Це механізм формування кланів та літературних сект. Самозабуття за браком таланту.

Бути письменником – це вроджений талант. Мені свого часу припала до душі думка американської письменниці Анни Ламотт в її книзі “Птах за птахом: кілька порад для письменства та життя” (1995 р.). На її думку, “процес написання та прочитання зменшує відчуття нашої ізоляції. І це наповнює нашу душу”. Звісно, подібний ефект має й інтернет, але він не звернений до людської душі. Це лише інформація. Якісних творів мистецтва ми ще не перенесли в інтернет.

— Які зміни матиме література найближчим часом? Які нові ідеї та концепції бачите ви сьогодні в літературі?

— Інтернет ще змінить наше уявлення про літературу так, що нам і здогадатися поки що важко. Карколомна світова аудиторія читачів матиме серйозний вплив на письменницькі стандарти у світі, враховуючи інтерактивні можливості між письменником та читачем. Вже є певні схеми.

Також потрібно переглянути системи захисту авторських прав у світі. Один знайомий телеведучий сказав мені: в майбутньому письменник – це “трошки хакер, трошки бард”. Нові технології змінять наше уявлення про фізичну реальність, це стосується і книгодрукування. Гуттенберг та його винахід – це як рахівниця в той час, як ми працюємо з комп’ютерами. Потрібні нові технології. І я знаю, що вони вже є. Через 10 років світовий книжковий ринок буде повністю реанімовано.

Але залишиться і звичайна книжка. Вже тисячі років існують життя і смерть, любов і ненависть, добро і зло. І це вже як портрет у кабінеті батьків і фото на вашому мобільнику. Книжка не зникне. Ми ж не спалюватимемо тисячі тонн бібліотек та книгарень? Треба робити висновки: без маркетингу й технології книжкам не вижити. Інтернет може просто зруйнувати інтерес до книг. І це вже призведе до кризи.

— Яке ваше ставлення до постмодерної літератури? Сьогодні у світі багато галасу довкола постмодерної проблематики.

— Я не теоретик літератури, тому можу дати відповідь лише як письменник, який бачить деякі тенденції, наявні в літературі, принаймні в Новій Зеландії. На мою думку, всі літературні течії виникають в історії людства, щоб наповнити сенсом конкретний історичний час. Якщо подивитися на політичну картину світу сьогодні, то стає моторошно. Це якесь величезне болото, трясовина, сповнена гнилої людської свідомості. Постмодернізм, здавалось, мав розкрити в літературі ці явища, розкрити абсурд життя. Але він тількі зруйнував межі між високою та низькою літературою. Комусь це дуже сподобалось. Написати поему із двох літер можна, але це не поема, так само як і “естетика” крові – це не естетика.

До постмодернізму в нас були пекло і рай, а постмодернізм винайшов пургаторіум — мішанину жанрів, стилів, ідей. Але це не може тривати безконечно. Зрозумівши катастрофізм життя, ми маємо оговтатися від того, що самі створили. І, відповідно, потрібна нова література: свідома, ідейна, художня. А не компендіуми і саморепліковані безідейні сублімації. Традиція в літературі нікуди не зникл, і зараз вона повертається на історичну арену. Марк Твен якось зазначив: “Мої книжки – це вода. Книжки геніїв – це вино. Але більшість людей п’ють саме воду”. Постмодерністи, які вважають себе геніями, чомусь забули, що алкоголь у великих дозах руйнує наш мозок, і така література не зображує абсурд життя, а продукує його. Художній твір мусить мати сюжет, персонажів, пейзажі, інтер’єр, колізії, історію... І все — на високому рівні.

Дивно думати, що постмодернізм – остання стадія розвитку літературного процесу. Процес є вічним. Думаєте, не було в історії подібних стадій, таких ситуацій? Треба просто якісно і відповідально працювати. Світова постмодерна література має справу зі свободою й демократією. І це я вважаю позитивним моментом. Але ж демократія – це не хаос, не анархія. А хтось навмисне в постмодерній агонії хоче “продати” одне поняття за інше. Я не проти постмодерної літератури, багато тенденцій мені до вподоби. Але сьогодні у світі ми маємо повернення до “традиційної літератури” — синтезу екзистенційної проблематики, історії та потужної ідеї, величних  сюжетів. Саме це ми маємо сьогодні в Новій Зеландії. Постмодерний етап ми вже пережили.

— Ви відомі у світі після виходу вашого роману “Яблуко кохання”. Що спонукало вас написати цей твір?

— Я – ірландка від народження (емігрувала до Нової Зеландії, коли була ще зовсім дитиною).  Мені хотілося написати про ірландських емігрантів у Новій Зеландії, про ті часи, про історичну пам’ять. Я дуже захоплююсь впливами історії на наше сьогодення і хотіла показати, як події минулого й надалі впливають на людей в іншому часопросторі. Нова Зеландія – це нова країна в розумінні британців, європейці приїхали сюди тільки в 1830 році. До того часу це була земля  тубільців маорі, які мешкали на цій землі тисячі років. Ця тема дуже актуальна в художній літературі. Найперші європейські емігранти до Нової Зеландії були саме ірландцями.

— Ви також щойно завершили роботу над книгою “Вторинні люди: формування нових стосунків у життєвому середовищі”. Яка її головна ідея?

— У нашій країні величезна кількість розлучень у віці 40 років. Люди живуть у шлюбі досить довго, потім розлучаються і знову планують створити родину. Саме в 40. Це проблема Нової Зеландії. Я не можу пояснити, чому відбувається саме так. Я знаю багатьох друзів, які пройшли через розлучення і знову одружилися. Я списала сюжет із життя Паули Ваджмайкер. Ми опитали тисячі людей, провели анкетування і врешті зробили аналіз подібних ситуацій. Я спробувала дати кілька порад тим, хто планує розлучитися. Це важка психологічна проблема. Навчитися правильно створювати контакти — нелегко. Шлюб – річ відповідальна.  Книжка стала у нас  бестселером.

— Історія – це код пам’яті. Кожен письменник має розуміти цей зв’язок. Література – це відповідальність. І насамперед перед своєю країною. 

— 2006 рік – це рік Чорнобиля в Європі. Чорнобиль – це світова пересторога?

— Я не політик, а письменниця. Але особисто завжди виступала проти ядерної енергії та побудови атомних станцій. Я вірю в те, що настане час, коли людство зможе існувати без атомної енергії. Я повністю підтримую ідеї Новозеландської асамблеї проти атомної енергії, створеної у середині 80-х років. Сподіваюсь, що інші країни також підтримають Нову Зеландію в цьому. Я співчуваю  тим, хто побачив пекельну силу ядерної зброї. Це жахливо. Ми робимо все можливе, щоб припинити конфлікти, пов’язані з атомною зброєю у світі. Співтовариство має винести багато уроків із таких трагедій, як Чорнобиль. Якщо ми не хочемо зруйнувати світ і себе...

— Що ви б могли сказати про політичні  зміни в Україні?

— У Новій Зеландії телевізійні новини подавали інформацію про Україну, і ми були з тими, хто пішов за демократичним вибором, адже розуміємо, що означає “демократія”.