До перекладів уривків з біблійних книг І. Франко не раз звертав­ся у різні роки, причому ця його праця переважно йшла у річищі шир­ших, комплексних студій із ветхозавітної словесності. Ще 1873 р. він переклав створене у VІІІ ст. до н. е. “Пророцтво Ісайї”, розд. І—ІV; переклад був опублікований лише посмертно, 1930 р. У 1904 р. побачила світ згадана вище розвідка Франка “Поема про сотворения сві­ту”, в якій було надруковано його переклад двох перших розділів біб­лійної “Книги Буття” (І, 1-31; 2, 1-25). Перекладач, зіставляючи власне тлумачення з давньоєврейським і грецьким текстами, з’ясовує деякі загадкові місця першотвору, вказує на слабкі місця і супереч­ності пізніших коментарів, обстоює необхідність вдумливого наукового аналізу Біблії. Один із Франкових висновків — те, що автори та укла­дачі біблійних книг запозичали фабули “від вавилонян і інших сусід­ніх народів”^24. 1912 р. у львівському часописі “Неділя” (№ 39) і тоді ж окремим виданням побачив світ Франків переклад найдавнішої пам’ятки давньоєврейської поезії “Пісня Дебори” (XII ст. до н. е.), яка входить до складу біблійної “Книги Суддів” (VІІ — початок VІ ст. до н. е.). Із переліченими перекладами біблійних фраґментів та їх аналізом виразно циклізуються й перекладені І. Франком дві розвідки французького теолога та історика релігії Моріса Верна: “Основи кри­тики біблійної” (переклад у співавторстві з Іваном Белеєм: Львів, 1891) та “Життя Ісуса Христа” Патера Дідона і Моріса Верна (Львів, 1897). Крім того, І. Франко надрукував низку розвідок Моріса Верна в перекладах Лесі Українки: “Біблія, або Книги Старого Заповіта” (“Народ”, 1894, № 1—18; окреме видання — Львів, 1903); Євангеліє (“Житє і слово”, 1895, т. 3, кн. 1, 2; окреме видання — Львів, 1905); “Історія і релігія жидів” (“Житє і слово”, 1895, т. 4, кн. 1, 5). Слід зауважити, що ці переклади Лесі Українки, як і Франка, на жаль, не перевидавалися у зібраннях їхніх творів.

——

²⁴ Франко І. Сотворення світу. — К.: Обереги, 2004. — С. 128.

 

Набагато помітніше місце, порівняно з месопотамськими та біб­лійними текстами, у Франковому творчому світі належить перекладам з античних літератур.

До праці над творами давньогрецьких авторів Іван Франко ба­гаторазово повертався протягом понад чотирьох десятиліть. Перші відомі його переклади з античного письменства, зроблені ще на гім­назійній лаві, датуються 1873—1874 роками: це уривок з Гомерової “Одіссеї”, пісня перша — ще невпевнена учнівська спроба пера, до того ж без намагання відтворити ритміку ориґіналу (згодом І. Франко переклав і уривок з 18-ї пісні “Іліади” — “Щит Ахілла”, і цей переклад був набагато майстерніший, з гекзаметричною ритмічною схе­мою) та трагедія Софокла “Електра”: перекладаючи її, 18-річний Франко прагнув віддати віршований розмір першотвору, зокрема й характерні для давньогрецької драми дактилічні закінчення. Це йому великою мірою вдалося; проте насичена діалектизмами та русизмами лексика перекладу — показовий приклад того, з чим Франко мусив ба­гато років боротися, наближаючи свою мову до літературної норми.

Наприкінці 1870-х років І. Франко переклав уривок із комедії Арістофана “Хмари”, у 1883 р. — два гімни з Софоклової “Антігони”. 1893 роком датуються його переклади двох од Піндара, наступним — трагедія Софокла “Едіп-цар” (Львів, 1894); приблизно в той самий час Франко переклав і трагедію Софокла “Едіп в Колоні”, але збе­рігся лише уривок, 1908 р. в “Літературно-науковому вістнику” (ЛНВ, т. 41, кн. 1) було надруковано у Франковому перекладі “Право дити­ни” — новознайдену сцену з комедії Менандра (окреме видання — Львів, 1911); у тому ж часописі (1908, т. 42, кн. 5) І. Франко опуб­лікував 24 свої переклади віршів Сапфо. Останні роки Франкового жит­тя, роки боротьби з тяжкою хворобою, були і часом граничного напру­ження його творчих сил. Про це свідчать, зокрема, його переклади з античних літератур, зроблені в цей період. 1912 р. в часописі “Діло” (№ 103—107) побачили світ “Скити і Скитія. Історичні оповідання” Ге­родота. Окремою книжкою вийшов “Симпозіон” (“Бенкет”) Платона (Львів, 1912). У 1913 році І. Франко переклав цикл із семи драматичних тво­рів Геронда (надруковані посмертно); тоді ж вийшла в світ Франкова розвідка “Алкей і Сапфо” (Львів, 1913), де було вміщено більше ста перекладів віршів та фрагментів творів цих поетів. Того ж, 1913 року поет розпочав працю над книжкою перекладів з Гесіода — “Теогонія”, “Діла й дні” та ін. (закінчена 1915 р., опублікована посмертно). 1914 роком датуються цикл із п’яти ідилій Теокріта та уривок із комедії Арістофана “Жаби”; крім того, у грудні 1914 р. було розпочато перек­лад великого циклу “Гомерівські гімни” (закінчений 1915 р., опубліко­ваний посмертно). Нарешті, у 1915 р. були перекладені (але надруко­вані також посмертно) “Орфеєва поема про аргонавтів”, пародійна пое­ма “Війна жаб із мишами”, поетичні цикли “Грецькі пародисти” та “Гомерові епіграми”, поема Мусея Граматика “Геро й Леандер”, а також ве­ликий за обсягом (понад 60 імен) “Вибір із старогрецьких поетів”.

Переклади Івана Франка з літератури Стародавнього Риму, порів­няно з давньогрецькими авторами, далеко не такі численні. Якщо не бра­ти до уваги двох ранніх спроб (уривок із поеми Лукреція “Про природу речей” та одна з ідилій Верґілія, 1883 р., які мають ознаки учнівст­ва), то до них належать опубліковані 1894 р. шість віршів Горація (гри оди, дві сатири та одне послання) та два переклади з Овідія (еле­гія “Прощання” та послання “Невірному другові”). Це вже твори зрілого періоду Франка-перекладача: тут помітна його увага до віршованих форм ориґіналу, зокрема, як пише сучасний дослідник, “поет відтворює деякі елементи строфічної будови Горацієвої лірики, іноді намагається хоча б графічно — розташуванням рядків — наблизитись до першотвору”²⁵. 1909 р. у Львові вийшла друком книжка “Амор і Психе” — розділ із роману Апулея “Метаморфози, або Золотий осел” у Франковому перекла­ді. 1915 р. І. Франко підготував розвідку “Публій Овідій Назон у Томіді”, до складу якої ввійшли вибрані переклади з Овідієвих “Сумних елегій” та “Послань з Понту”, а також поема “Ібіс”, із ґрунтовними коментарями (опублікована посмертно). Нарешті, з серпня 1915 до бе­резня 1916 року він написав великий цикл поетичних творів за моти­вами історії Стародавнього Риму. Це, звичайно, не переклади, а пере­співи історичних джерел, тобто твори, що лежать на жанровому пограниччі між перекладною і ориґінальною літературою. Разом з тим без цих переспівів панорама перекладацьких інтересів і творчих зусиль І. Франка в античній царині була б неповною.

——

²⁵ Содомора А. Горацій і його поетична творчість // Квінт Горацій Флакк. Твори. — К.: Дніпро, 1982. — С. 12.

 

У Франковому творчому світі помітне місце належить перекладам, у яких реалізувалися його фундаментальні сходознавчі зацікавлення. Для Франка-вченого, як історика літератури, автора, зокрема, низки компаративістських студій, переклади з літератур стародавнього Сходу були закономірним продовженням його досліджень таких явищ давньоук­раїнського письменства, як переклад-переробка духовного роману “Варлаам і Йоасаф”, в основі якого лежить давньоіндійська леґендарна біографія Будди, або переклад із грецької мови арабської переро­бки книги давньоіндійських леґенд, повістей, апологів, казок і притч “Панчатантра” (ІІІ—ІV ст.), що стала відома в Давній Русі під назвою “Стефаніт і Іхнілат”. Давньоіндійські та інші східні сюжети, мотиви та їх трансформації, які І. Франко ґрунтовно аналізував, від­значаючи їхню роль у генезисі української літератури на різних ета­пах її розвитку, створювали природний контекст для його власних пе­рекладів із літератур Сходу.

Якщо з літератури Стародавнього Єгипту І. Франко наприкінці 1890-х рр. переклав віршами повість “Сатні і Табубу” (опублікова­на 1899 р. у книзі: Франко І. Поеми; переклад зроблено з французь­кої версії відомого єгиптолога Ґ. Масперо), і це було чи не єдине франківське тлумачення із староєгипетського письменства, то праця перекладача над літературами Давньої Індії була триваліша і масш­табніша.

1875 р. І. Франко переклав (не з санскриту, а за текстом ні­мецького індолога Ф. Боппа) “Смерть Гідімба” — епізод із першої книги давньоіндійського епосу “Магабгарата” (V ст. до н. е. — V ст. н. е.). Ще три фраґменти з “Магабгарати” (“Ману і потопа світу”, “Сунд і Упасунд”, “Сакунтала”) І. Франко переклав, також за німець­кими версіями, у середині 1890-х років і надрукував у часописі “Житє і слово” у 1896—1897 рр. Крім того, він працював над фрагментами з “Маркандеї-пурани” (близько VІІІ ст.): у 1892 р. він створив за німецьким віршованим перекладом Ф. Рюккерта вільну переробку одного з її епізодів “Цар і аскет” (вперше опублікована у книжці “З вершин і низин”: Львів, 1893; вдруге — окремим виданням: Франко І. Цар і аскет. Індійська леґенда: Львів, 1910), а 1896 р. — переклад іншого епізоду, “Цар Випащит у пеклі” (“Житє і слово”, т. 6); говорячи про головного героя, І. Франко відзначав, що його “побут у пеклі можна вважати прототипом старохристиянського апокрифа “Хожденіє Богороди­ці по мукам”²⁶, тобто вказав на ще одну можливу ланку зв’язку між давньоіндійською та давньоруською літературами. З буддійської кни­ги “Сутта-ніпата” (створена у V—ІІ ст. до н. е. мовою палі) І. Франко переклав, користуючись німецькими текстами, “Притчу про життя” (“Зоря”, 1892, № 22; ввійшла до книги “Мій Ізмарагд” разом із “Прит­чею про смерть” аналогічного походження), притчі “Мара і Будда” та “Багач і мудрець” (ЛНВ, 1901, кн. 2), а також “Пісню про високе змагання” (опублікована 1906 р. у складі розвідки “Пісня про Правду і Неправду”), зіставивши її з низкою східнослов’янських та ін­ших варіантів цього сюжету. Нарешті, в “Ділі” (1910, № 114, 115) І. Франко надрукував свої переклади чотирьох творів із “Рігведи” (кінець ІІ — початок І тис. до н.е.) та одного , — з “Атгарваведи” (початок І тис. до н. е.), що належать до найархаїчніших за поход­женням і найуславленіших творінь давньої індійської літератури. У згаданому вище виданні поеми “Цар і аскет” поет вмістив “Короткий нарис історії староіндійського (санскритського) письменства” (1910): цим нарисом, як і своїми перекладами І. Франко закладав основи ук­раїнської індології: адже, за його словами, “староіндійське письмен­ство... належить до найдавніших і найбагатших скарбівень людського духу і людської цивілізації”.

——

²⁶ Франко І. Зібрання творів у 50 томах. — Т. 38. — К.: Наукова думка, 1983. — С. 477.

 

Інші сходознавчі зацікавлення Франка-перекладача сягають ще трьох культурних реґіонів світу. Якщо не говорити про дві віршовані переробки давньоарабських сюжетів, “Абу-Касимові капці” та “Коваль Бассім”, створені Франком у 1890-х роках, які не є власне перекла­дами, хоч і лежать у близькій до них жанровій царині, то переклада­цький набуток Франка як тлумача арабської поезії — це 195 віршів зі збірки арабських казок “Тисяча й одна ніч” (Львів, 1912; 1913), перекладених з німецьких текстів, У 1914 р. І. Франко переклав давню китайську народну пісню “Дівчина-воячка” (опублікована посме­ртно): найімовірніше, цей твір зацікавив його передусім як приклад мандрівного або всесвітньо поширеного сюжету, якому перекладач при­святив і однойменне (але на слов’янському матеріалі) дослідження, що ввійшло до його “Студій над українськими піснями”. Нарешті, у складі своєї статті “Кримський хан Газі-Гірей (1588—1607) і дещо з його віршів” (1915) І. Франко навів кілька своїх перекладів із цьо­го кримськотатарського поета і державного діяча (за німецькою вер­сією Гаммера-Пургшталя), Статтю було надруковано лише посмертно²⁷, за три роки до злочинної сталінської депортації кримськотатарського народу з Криму.

——

²⁷ Україна. — 1941. — № 2.

 

Переклади І. Франка зі східних літератур були, як правило, працями першопрохідця, який прагнув максимально розширити куль­турний діапазон українського слова. Подібно до Й.-В. Ґете і слі­дом за ним І. Франко на практиці реалізував як перекладач фунда­ментальне поняття “світової літератури”, для якої нема великих і малих народів і культур, а далеке і локальне стає близьким та уні­версальним, при цьому парадоксальним чином не втрачаючи своєї від­даленості та локальної специфіки.

Органічною частиною Франкового перекладацького контексту, безпосередньо пов’язаною з найглибшими підвалинами світової куль­тури, були його переклади фольклору різних народів. Частину цих перекладів було зроблено безпосередньо з мов ориґіналу (слов’янсь­ких та найпоширеніших європейських), у випадку ж інших, менш відо­мих мов Франко перекладав за допомогою проміжних текстів, найчас­тіше німецьких.

Як перекладач народних пісень, балад, романсів, леґенд І. Франко працював у різні роки з різною інтенсивністю: 1873 р, датують­ся його переклади чеських народних пісень із “Краледворського ру­копису” (підробної пам’ятки, до складу якої В. Ганка, втім, ввів низку реальних фольклорних текстів), 1888 р. — переклади кількох болгарських народних пісень, а також однієї єврейської, 1893-1895 рр. — десяток сербських та хорватських творів фольклору зі збір­ника Вука Караджича. 1912 р. вийшла друком румунська народна леґенда “Майстер Маноле”. 1914 рік ознаменував собою безпрецедент­ний вибух творчої активності Франка-перекладача: цього року з-під його пера вийшли численні англійські, шотландські, норвезькі, іс­ландські, німецькі, іспанські, португальські, італійські, албансь­кі, угорські, а 1915 р. — і циганські твори народної поезії, зо­крема чимало епічних. Кількість Франкових перекладів із фольклору різних народів загалом перевищує півтори сотні. Відомо, що поет збирався видати свої переклади з фольклору народів світу окремою книжкою і готував такий рукопис, але на заваді стали Перша світо­ва війна, хвороба і смерть. Величезна більшість цих перекладів (вла­сне, всі переклади 1914—1915 рр.) побачили світ лише посмертно, у систематизованих виданнях Франкової спадщини.

Перекладаючи народну поезію південних слов’ян, І. Франко був продовжувачем справи, започаткованої Михайлом Старицьким, і, зви­чайно, користався з багатющого досвіду перекладача “Сербських на­родних дум і пісень”. Разом з тим, відтворюючи українською англій­ські та шотландські балади, іспанські романси або німецькі народні пісні, Франко, як і в незліченних інших випадках, був новатором і першовідкривачем. Засобами української мови вибудовуючи широку пано­раму європейського фольклору, органічним складником якого був і ли­шається фольклор український, автор “Мойсея” та “Мого Ізмарагда” здійснював фундаментальну працю з утвердження модерної української свідомості, яка б увібрала в себе духовний і культурний досвід ін­ших народів.

Цьому ж сприяло і небувале за обсягом, монументальне відтворен­ня Франком-перекладачем доробку багатьох європейських авторів різ­них віків, — письменників, що належали до різних літератур і куль­турних епох світової історії.

Як згадувалося вище, у І. Франка на жанровому пограниччі між ориґінальними і перекладними творами не раз поставали вільні пое­тичні переробки та переспіви: так було з літературами стародавньо­го світу, це саме можна сказати і про середні віки, і про добу Від­родження, і про наступні століття. До таких творів належать, зокре­ма, поема “Святий Валентій” (1885, надрукована посмертно) — перероб­ка старохристиянської легенди; віршована казка “Лис Микита” (1890) — переробка поеми Ґете “Райнеке-Лис”, яка, в свою чергу, мала склад­ну генеалогію, від вавилонських та єгипетських сюжетів і “звірино­го епосу” різних народів світу до старофранцузького “Роману про Лиса” та його пізніших німецьких трансформацій; “Пригоди Дон-Кіхота” (1891) — віршований переспів фрагментів славетного роману Сер­вантеса; поема “Бідний Гайнріх” (1891) — вільна переробка (за вер­сією А. Шаміссо) поеми німецького поета ХІІ ст. Гартмана фон Ауе; варіація фольклорної версії старохристиянського апокрифа “Леґенда про святого Маріна” (1897-1914); переспіви двох пов’язаних із по­ловцями сюжетів із Київського літопису — “Ор і Сирчан” та “Кончакова слава” (обидва 1915 р.). Вільні переробки і переспіви І. Фран­ка, прямого спадкоємця багатовікових традицій засвоєння і транс­формацій “чужих” сюжетів і мотивів на українському ґрунті, можна разом з тим вважати своєрідним прообразом таких ориґінальних тво­рінь нової української літератури, написаних на “світові”, запози­чені теми, як франківський “Мойсей” або поетична драматургія Лесі Українки, геніального майстра розробки біблійних та античних сюже­тів. Втім, ще більше енергії І. Франко віддавав праці над власне перекладами, про що свідчать і всеосяжність його перекладацьких планів і зацікавлень, і увага до найрізнорідніших за своєю приро­дою явищ світового письменства.

Переклади І. Франка з літератур європейського середньовіччя починалися з юнацької, досить ще невправної спроби — тлумачення “Слова про похід Ігоря” (1873). 1896 р. був надрукований переклад старофранцузького фабліо Леґрана “Коли бісурмани забрали Анкону...” Пізніше, в рамках своїх дантознавчих студій, Франко 1907 р. пере­клав одну з найдавніших пам’яток італійської мови — “Гімн” Франци­ска Ассізького (1181—1226), а також твори провансальських трубадурів ХІІ ст. — пісню Бертрана де Борна та канцону Бернара де Вентадура. Того ж, 1907 р. був опублікований (ЛНВ, т. 37, кн. 2) Франків переклад “Пісні про дівчину з Руської країни” відомого вікінґа, а згодом норвезького короля Гаральда Суворого (Гаральда Гардраді), присвяченої Єлизаветі, дочці Ярослава Мудрого. В тому ж часописі у 1908—1910 рр. Франко надрукував цикл своїх перекладів (за проміжними німецькими текстами) староісландських новел ХІІ—ХІІІ ст.: “Ду­хи — сторожі Ісландії”, “Як король Олаф пробував своїх пасинків”, “Погана нога”, “Історія скальдової вірші”, “Повість про Сіґріду Гор­дячку і короля Олафа Трігвасона” та “Страхополох”. З 1912 р. і до кінця життя І. Франко працював над двома великими циклами перекла­дів із середньовічного письменства: старонімецького і давньорусько­го, причому вказував на системні взаємозв’язки між цими література­ми. 1912 р. у львівському часописі “Житє” (№ 1) було надруковано йо­го статтю “Найстарша церковнослов’янська вірша”, у складі якої по­дано переклад “Азбучної молитви” першовчителя слов’ян Константина Солунського — визначної пам’ятки давнього словенського письменства. Але це була тільки невелика частина Франкових задумів.

У 1900—1910-х рр. він, використовуючи й деякі свої давніші праці, здійсню­вав наукову реконструкцію, переклади та переспіви великого циклу епізодів із Київського літопису (за Іпатіївським списком), які в своєму остаточному (на превеликий жаль, далеко не завершеному)вигля­ді мають назву “Студії над найдавнішим київським літописом” (праця урвалася 1914 р., опублікована посмертно). Понад чотири десятки тво­рів давньоруського письменства — літописних сюжетів книжного, а ін­коли й фольклорного походження, зі старослов’янськими, візантійсь­кими та скандинавськими мотивами й паралелями (приклад останніх — смерть князя Олега, у зв’язку із староісландською сагою про Ґрафнкеля Фрайсґоті, причому 1912 р. Франко переклав фраґменти з неї, як і 42-й розділ із “Сноррі-Едди” — сагу про походження коня бога Одіна) — були відтворені (перекладені або переспівані) І. Франком, який спи­рався на своє відкриття віршованої форми нашого найдавнішого літопи­су: “Проходячи епізод за епізодом нашого найстаршого літопису, я пе­реконався, що вони майже всі... зложені віршами, не силабічними, але тонічними, з нерівним числом складів, т. зв. музикальним розмі­ром, у якому чергуються вірші з 3, 4 і 5 наголосами”²⁸. Щоправда, перекладаючи ці тексти, І. Франко вдавався до версифікаційних схем і розмірів, звичних у ХІХ—ХХ століттях, найчастіше — до римованого силабо-тонічного вірша (в давньоруських першотворах рим, звичайно, нема, як і розбиття тексту на строфи); проте поруч із кожним пере­кладом він подавав і давньоруський ориґінал у його реконструйова­ній формі. У прямому зв’язку із цією працею перебуває книжка Фран­кових перекладів “Найдавніші пам’ятки німецької поезії ІХ—ХІ вв.” (Львів, 1913), до складу якої увійшли “Вессобрунська молитва”, два уривки з поеми “Спаситель”, два заклинання, “Муспіллі” (“Пожежа сві­ту”), “Пісня про Гільдебранда й Гадубранда”, а також уривок із “Едди”.

——

²⁸ Франко І. Зібрання творів у 50 томах. — Т. 6. — К.: Наукова думка, 1976. — С. 10.

 

У своїй статті, що супроводжує ці тексти, І. Франко наз­вав відкриті Якобом Ґріммом особливості вірша, яким писані пам’ятки старонімецької та давньої скандинавської поезії: 1) тонічний ритм, “який полягає в тім, що кожда віршова стопа має в собі один склад із наголосом і два або більше складів без наголосу. Дві або три такі стопи творять короткий вірш (Kurzzeile), а два такі короткі вірші дають довгий вірш (Langzeile)”; 2) алітерацію — повторення “тих самих букв або тих самих складів на початках двох по собі йду­чих слів”. І. Франко відзначав, що аналогічну, хоч і менш виразну будову мають і деякі пам’ятки давньоруської поезії, — вона поміт­на, зокрема, у “Слові о полку Ігоревім”, а також “у епічних частях нашого найстаршого літопису, і, без сумніву, також у інших пам’ят­ках нашого старого письменства, особливо в церковній та релігій­ній поезії”. На думку І. Франка, старонімецькі вірші можуть ста­новити інтерес як взірці того віршування і того “поетичного скла­ду”, що існували і в нашій книжній літературі, а частково і в наро­дній творчості²⁹; Продовженням “Найдавніших пам’яток...” були ще кілька поетичних перекладів І. Франка 1910-х років із давньої ні­мецької поезії: поема Конрада із Вюрцбурґа (XIII ст.) “Цісар Оттон з бородою”, збірка байок “Скарбничка” німецького поета XIII ст. Бонерія та кілька уривків із “Пісні про Нібелунґів” (переклада­лися в різні роки, опубліковані посмертно). “Пісню про Нібелунґів” І. Франко збирався перекласти повністю, але цього свого задуму не здійснив.

——

²⁹ Франко І. Найдавніші пам’ятки німецької поезії ІХ—ХІ вв. — Львів, 1913. — С. 61—63.

 

До передренесансних явищ, які цікавили І. Франка як перекла­дача (знов-таки у зв’язку з деякими творами давньої української літератури, зокрема “Словом о збуренню пекла”), належить “Зішестя” (“Descendus”), що входило до складу “Містерії Страстей Господніх” (1450 р.) французького поета-драматурга Арнуля Ґребана: переклад опубліковано 1908 р. У 1914 р. І. Франко переклав старонімецьку леґенду ХV—ХVІ. ст. “Одна просьба”, яка виникла в часи майстерзінґерів і, можливо, входила до їхнього репертуару (опублікована по­смертно).

Література Відродження у Франкових перекладах репрезентова­на іменами двох найуславленіших європейських поетів цієї культур­ної епохи, а також кількох інших авторів, чиє значення в історико-літературному контексті доби також незаперечне. І. Франко — автор двох дантознавчих розвідок: “Данте Аліґієрі. Характеристика Серед­ніх віків. Життя поета і вибір із його поезії” (друкувалася під назвою “Середні віки і їх поет” у ЛНВ в 1906—1907 рр,; окреме ви­дання — Львів, 1913) і “Дантова друга любов” (“Неділя”, 1912, № 1,8; окреме видання — Львів, 19І2; на обкладинці — 1913). В рамках цих студій у перекладах Франка були опубліковані, по-перше, кілька тек­стів сучасників Данте — Чекко Анґольєрі та поетів “солодкого ново­го стилю” Ґвідо Кавальканті та Ґвідо Ґвініцеллі, а також пісня не­відомого автора — “Жалощі коханки хрестоносця” (і адресований Дан­те латиномовний вірш болонського вченого Джованні дель Вірджіліо). По-друге, тут надруковано чимало ліричних віршів Данте з книг “Vita nova” та “Бенкет”, а також із циклу “Вірші про камінну пані”. На­решті, в першій із названих розвідок подано широкий вибір найважливіших і найпоказовіших уривків з усіх трьох частин “Божественної комедії”, — це своєрідна дантівська антологія, що супроводжується належним коментарем. І. Франко був, судячи з усього, першим перекла­дачем Данте українською мовою: його ранні спроби датуються 1878 і 1880 роками (уривки з І і XXXIII пісень “Пекла”), а в наступні деся­тиріччя він не раз до цієї праці повертався; крім перекладів, комен­тарів і великої статті про життя і творчість автора “Божественної комедії”, виступав з лекціями про Данте у Перемишлі та Самборі³⁰, а для “Літературно-наукового вістника” (1900, т. 10) переклав есе ві­домого французького історика літератури Альфреда Жанруа “Данте Аліґієрі”.

——

³⁰ Кочур Г. Данте в украинской литературе // Дантовские чтения 1971. — М.: Наука, 1971. — С. 190.

 

Поезію Данте І. Франко перекладав по-різному на різних ета­пах своєї творчої діяльності. У ранніх перекладах із “Пекла” він на­магався по можливості точно відтворювати не лише смислові складники першотвору, а й формальні його риси, зокрема схему римування в терци­нах, хоч при цьому зловживав місцевою діалектною лексикою. Навпаки, переклади, вміщені в розвідках 1912—1913 років, лексично набагато прозоріші, ближчі до літературної норми, але зроблено їх білим вір­шем (канцони та баллати він перекладав різностоповим ямбом, без до­тримання принципу еквілінеарності; сонети і терцини, навпаки, відтво­рено з додержанням цього принципу, — тут перекладач вдавався до п’я­тистопного ямбу). Все це, з одного боку, давало можливість якнайбли­жче підходити до ориґіналу, з другого — охопити якомога більше текс­тів, щоб “дати українському читачеві рідною мовою книгу, яка познайо­мила б його з епохою Данте, з життям і творчим шляхом поета, ввела б у коло ідей і образів його поезії. Це своє завдання книга виконала з честю³¹.

——

³¹ Там само. — С. 191—192.

 

Велике місце у Франковому творчому світі належить поетичному і драматичному доробкові Вільяма Шекспіра. Крім згаданої вище праці з редагування і коментування Шекспірових творів, перекладених П. Кулішем, І. Франко чимало зробив і сам, як перекладач. Наприкінці 1870-х років він переклав невеликий уривок із першого акта “Коро­ля Ліра”, у 1884 р. — уривок із “Бурі”. В різний час, починаючи з 1882 р., він відтворив українською 12 Шекспірових сонетів³², чо­тири з яких були надруковані за його життя, решта — посмертно, як і названі уривки 1870—1880-х років та перекладений 1912 р. “Венецький купець”. “Пісня юнака” з комедії “Міра за міру” в перекла­ді І. Франка була опублікована у примітках до Кулішевого перекладу цього твору. Тлумачення І. Франка з В. Шекспіра, як і його відповід­ні наукові студії, закладали підвалини українського шекспірознавства; подібно до П. Куліша і М. Старицького, він торував шляхи для наступних поколінь перекладачів творів Шекспіра: досвід поперед­ників, як правило, довго зберігав для них свою актуальність.

І. Франко перекладав також твори пізньоренесансних та бароко­вих авторів. 1900 р. було надруковано (ЛНВ, 1900, т. 10) в його пе­рекладі філософський діалог Джордано Бруно “Дев’ять сліпих”. Латиномовна поезія польських гуманістів представлена у Франковому до­робку перекладами з Себастьяна Фабіана Кльоновича (1545—1602): “Старинний Львів” — уривок із поеми “Роксоланія” (опублікований 1896 р.) та Яна Брожека (1585—1652) — вірш “Даром” (опублікований 1906 р.). У розвідці “Студії над українськими піснями” (1913) у розділі “Хме­льниччина” І. Франко навів у своєму перекладі з латинської два вір­ші італійського вченого Антоніо Перо: на смерть венеційського історика та поета ХVІІ ст. Альберто Віміни та надгробний напис на його могилі. Крім того, І. Франко переклав з європейських літератур ХVІІ ст., якщо не рахувати вільної сценічної переробки драми Педро Кальдерона “Війт заламейський” (1894, опублікована посмертно), дра­матичну поему Джона Мільтона “Самсон-борець”, додавши до неї науко­ву студію про автора (Львів, 1913); в цьому ж виданні надрукований у Франковому перекладі сонет Д. Мільтона, присвячений пам’яті В. Шекспіра.

——

³² Вірш “Очей твоїх небесна перекона...”, дванадцятий переклад I. Франка з сонетів Шекспіра, у примітках до 12-го тому 50-томного “Зібрання творів” I. Франка (С. 713) названо “можливо, віддаленим пе­респівом”, адже “назву в ориґіналі, а також номер сонета не встанов­лено, оскільки переклад текстуально не відповідає жодному з сонетів В. Шекспіра”. Насправді це не так. “Очей твоїх небесна перекона... (“Did not the heavenly rhetoric of thine eye...”) — не віддалений пе­респів, а переклад сонета Лонґвіля з 3-ї сцени ІV дії комедії В. Шек­спіра “Марні зусилля кохання” (див.: Shakespeare. Complete works. — Oxford-New York: Oxford University Press, s. a. — P. 156—157).

 

Письменство доби Просвітництва — література Європи ХVІІІ столі­ття — було предметом особливого інтересу Франка-перекладача, Ще у 1880 р. він переклав один вірш раннього Гельдерліна. 1896 р. в часо­писі “Житє і слово” (№ 2—4) були опубліковані шість перекладів І. Франка з Роберта Бернса, як ілюстрації до перекладеної ним же стат­ті австрійського історика літератури Карла Федерна “Роберт Бернс”. Окремим виданням побачила світ у його перекладі новела Гайнріха Кляйста “Маркіза О...” (Львів, 1903). “Притчу про три перстені” (із драми “Натан Мудрий”) Готгольда-Ефраїма Лессінґа І. Франко переклав ще 1884 р., але вперше вона побачила світ лише 1906 р. в ЛНВ (т. 33, кн. 3). У збірці Фрідріха Шіллера “Поезії” (Львів, 1914) було надру­ковано два переклади Франка: вірші “Прогулка. 1795” та “Помпея й Гер­куланум. 1796”. Також існує великий за обсягом масив Франкових пере­кладів із творів великого німецького поета Йоганна-Вольфґанґа Ґете (1749—1832), чия понадшістдесятирічна творча діяльність майже рівною мірою належить ХVІІІ і XIX століттям. З середини 1870-х до по­чатку 1880-х років перекладач працював над фраґментами “Фауста”; окреме видання першої частини цього твору (із Франковою розвідкою) побачило світ у Львові 1882 р. “Гелена і Фауст”, третій акт другої частини “Фауста”  був опублікований 1899 р. (ЛНВ, т. 8, кн. 10) і того ж року вийшов у Львові окремою книжкою. У 1870—1880-х ро­ках були надруковані в перекладах І. Франка такі вірші Ґете, як “Про­метей”, “Бог і баядера”, “Переміна рослин”. Поезія Ґете “Рибак” з’я­вилася в часописі “Неділя” (1912, № 47); “Наречена з Корінфа”, перекладена у 1881—1882 рр., побачила світ посмертно. Останній з тво­рів Ґете, перекладених І. Франком, — поема з німецького народного життя кінця ХVІІІ століття “Герман і Доротея” (1797). Перекладач працював над нею в 1912—1913 рр.; поема (із Франковою передмовою) вийшла окремим виданням у Львові посмертно, 1917 р.

Письменників Європи ХІХ століття І. Франко, природно, сприймав як своїх сучасників — або як митців, досить близьких у часі. Справ­ді, якщо згадати тільки авторів, що їх він перекладав, його старшими сучасниками були В. Гюґо, П. Верлен, Е. Золя, Я. Неруда, А. Франс... ХІХ століття було для Франка живою теперішністю, і це істотно позна­чилося на його численних перекладах творів, породжених цією великою літературною добою, з усім розмаїттям її літературних і мистець­ких явищ, течій і напрямків — романтизму, реалізму, психологізму, натуралізму, імпресіонізму, декадентства “кінця століття” тощо. Франко-перекладач вибудував велику авторську антологію світового письмен­ства ХІХ століття (передусім європейського, але також і певних явищ літератур США та Австралії), досі ще належним чином не оцінену і не проаналізовану. Більше того, чимало Франкових перекладних текстів не перевидавалися, а їх першопублікації давно стали бібліографічними раритетами.

Серед двох десятків літератур XIX ст., з яких І. Франко пере­кладав, мабуть, найближчими йому (принаймні серед західноєвропейсь­ких) були літератури німецька та німецькомовні. Так, у різні роки він переклав окремі вірші Фердинанда Фрайліґрата (1879), Ґеорґа Гервеґа (1879), Ніколауса Ленау (1881), Йоганна Петера Гебеля (1891), Луїзи Кароліни Брахман (1896), Ґергарта Гауптмана (1898), Авґуста Бюрґера (1904), Вільгельма фон Мюллера (1914), понад півсотні пое­зій та поему “Німеччина” Гайнріха Гайне (“Вибір поезій” — Львів, 1892) і його “Флорентійські ночі” (Львів, 1906). Перекладав він і іншу німецьку прозу, друкуючи ці твори в “Літературно-науковому вістнику”: чотири оповідання Детлева фон Лілієнкрона (1898, т. 2, кн. 5), два — Марії Янічек (у співавторстві з Антоном Крушельницьким — 1900, т. 10, кн. 6), нарис Ф. Йодля “Джордано Бруно” (1900, т. 10, кн. 4) цикл прозових етюдів Лінкея (проф. Й. Поппера — 1901, т. 13; 1906, т. 35). 1895 р. був надрукований Франків переклад вірша “Наш час” австрійського поета Анастазіуса Ґрюна; ще один вірш цього автора по­бачив світ посмертно.

Із швейцарських німецькомовних письменників І. Франко перекладав, по-перше, вірші і прозу Ґотфріда Келлера (дру­кувались у ЛНВ) — три прозові твори із циклу “Сім леґенд” (1900;1906) та три поезії (1907); по-друге, перекладача протягом багатьох років цікавила творчість Конрада Фердинанда Майєра: 1895 р. в часописі “Житє і слово” поет надрукував свої тлумачення трьох віршів Майєра, а крім того в читанці для 2-го класу середніх шкіл (Львів, 1895) та в ЛНВ (1898; 1899; 1902) побачили світ ще кілька віршованих тлума­чень І. Франка з цього поета. Окремим виданням і з передмовою Фран­ка вийшла новела К. Ф. Майєра “Амулет” (Львів, 1913). Лише посмертно були надруковані по три переклади віршів швейцарських німецькомовних поетів Дранмора (Фердинанда фон Шмідта) і Гайнріха Лайтгольда.

З мови ідиш (розвинулася на основі верхньонімецьких діалектів німець­кої мови) І. Франко переклав сім віршів єврейського поета Вольфа Еренкранца і разом зі своєю статтею надрукував їх у ЛНВ (1905, т. 32, кн. 10); також у часописі “Неділя” (1911, № 24, 29/30) з’явилися два його переклади з книжки єврейського поета Моріса Розенфельда “Пісні ґетто”.

Література Нідерландів у перекладацькому доробку І. Франка репрезентована циклом оповідань Мультатулі (справжнє ім’я — Едуард Дауес Деккер: ЛНВ, 1901, т. 16, кн. 10).

З норвезького письменства І. Франко переклав драматичні картини Мартініуса Б’єрнстьєрне Б’єрнсона “Понад наші сили” (у співавторстві з Михайлом Яцківом — ЛНВ, 1900, т. 12, кн. 10) та чотири вірші Генріка Ібсена: один із них, “Школа поета” — це, власне, вільний переспів поезії Ібсена “Сила спогаду”, вперше опублікований 1900 р. у книжці І. Фра­нка “Із днів журби”, інші три — в ЛНВ (1906, т. 34, кн. 6). Свій переклад вірша норвезького письменника Арне Ґарборґа “Тут я спочи­ну від бурі й борні...” І. Франко надрукував у тексті оповідання цього письменника “Загублений батько”, перекладеного В. Стефаником (ЛНВ, 1902, т. 17, кн. 3).

Шведське письменство в перекладах І. Франка — це присвячені українській тематиці два оповідання Карла Ґустава Вернера фон Гейденстама із циклу “Шведи на Україні” (ЛНВ, 1898, т. 1, кн. 2), леґенда Сельми Лаґерлеф “Скарбничка цісаревої” (ЛНВ, 1903 т. 23, кн. 7), а також оповідання Авґуста Стріндберґа “Гей же до сонця” (ЛНВ, 1906, т. 36, кн. 12).

Присвятивши данському літературознавцеві Ґеорґу Брандесу свою статтю “Юрій Брандес”, у якій зробив короткий огляд данської літератури, І. Франко пере­клав його студію “Шекспірів “Юлій Цезар” (ЛНВ, 1899, т. 5, кн. 1).

З англійської літератури ХІХ століття І. Франко, окрім “Оповідання мандруючого актора” і “Рукопису божевільного” Чарлза Діккенса, пе­реклав окремі вірші Томаса Мура, Томаса Гуда, сонет “Озимандіас” та уривки зі “Звільненого Прометея” і “Цариці Меб” Персі Біші Шеллі, “Новогрецьку пісню” та містерію “Каїн” Джорджа Ґордона Байрона (Львів, 1879), поему Альфреда Теннісона “Святий Симеон Стовпник” (Житє і слово, 1894, т. 2, кн. 6).

До провідних і найбагатших західноєвропейських літератур ХІХ ст., певна річ, належить письменство Франції. Серед французьких ав­торів цієї доби найбільшу увагу Франка-перекладача привертали Вік­тор Гюґо та Еміль Золя. У 1880—1890-х роках він переклав два десятки віршів Гюґо: деякі з них друкувалися у галицькій періоди­ці того часу, інші побачили світ лише після смерті перекладача. У ЛНВ (1901 і т. 14, кн. 5) були надруковані перекладені Франком урив­ки з першого акта драми Гюґо “Торквемада”; другий акт він опубліку­вав у тому ж часописі (1905, т. 28, кн. 2). Окремою книжкою вийшов “Ватерльо” (Львів, 1912) — перекладений ним уривок із роману В. Гюґо “Знедолені”. Праця перекладача над прозою Е. Золя була масштабнішою: до творів цього письменника він не раз повертався протягом чверті століття. До них належать: оповідання “Повінь” (1876; друге видання — 1902); “Природа і церков” — уривок із пові­сті “Провина абата Муре” (1878); оповідання “Напад на млин” (1885; перевидання 1901); уривки з повістей “Рим” (1897); “Париж” (1898); “Правда” (1902); нариси “Жаба” (1898) та “Міщанин і селянин” (1900). Перекладав І. Франко і прозу Ґюстава Флобера — уривок із повісті “Саламбо” (1876), і три оповідання Альфонса Доде (1898), і “міфо­логічне оповідання” П’єра Луїса “Бібліс” (1899), і два нариси” Анатоля Франса — “Новорічна казка” і “Кренкебіль” (1903). Втім, у перекладацькому контексті І. Франка було місце не лише для тирано­борчих віршів Гюґо, натуралізму Золя чи сатиричної прози А. Доде, а й для поетів французького “fin de siècle” (“кінця століття”): у 1898-1899 рр. він переклав і тоді ж надрукував у “Літературно-нау­ковому вістнику” два вірші Поля Верлена, один — Жана Рішпена і п’ять — Жана Мореаса. До цього ж циклу Франкових перекладів “занепадної” поезії належать і два вірші бельґійського франкомовного поета-символіста Жоржа Роденбаха (опубліковані 1899 і 1902 рр.).

З італійських письменників ХІХ ст. Іван Франко близько 1885 р. пере­клав вірш “Десь то винайдено в Хині...” (“Парова ґільйотина”) Джузеппе Джусті, 1904 р. — три поезії з циклу “Римські сатири” Джузеппе Джоакіно Беллі (надруковані посмертно); у ЛНВ (1899, т. 8, кн. 12; 1900, т. 11, кн. 9) побачили світ оповідання “Святий Панталеон”, “Герой” та “Скриня” Ґабріеле д’Аннунціо.

Слов’янські літератури, що в XIX столітті переважно являли со­бою духовний вираз волелюбних прагнень цих пригноблених націй, при­родно, були найближчі І. Франкові культурно і типологічно. Його ува­гу як перекладача передусім привертали літературні явища, так чи інакше пов’язані з визвольною боротьбою та національно-культурним відродженням цих народів.

Переклади Франка з російської літератури ХІХ ст., зроблені у 1890 —1910-х рр., були закономірним продовженням його праці двох попередніх десятиліть, коли він перекладав і друкував свої тлумаче­ння окремих творів М. Помяловського (1877), М. Салтикова-Щедріна (1877; 1886), Г. Успенського (1878), М. Лермонтова (1879), М. Не­красова (1881), “Мертві душі” М. Гоголя (1882), В. Гаршина (1885), Ф. Достоєвського (1885) та ін. Поема М. Чернишевського “Гімн Діві неба” (Житє і слово, 1895, т. 4, кн. 6) по-своєму доповнює пере­кладені Франком у 1870-х рр. уривки з роману “Що діяти?”. 1901 р. І. Франко надрукував (ЛНВ, т. 13, кн. 1) півтора десятка своїх пе­рекладів віршів Володимира Соловйова, які, можливо, певним чином перегукуються з віршами Верлена і Роденбаха. В тому ж часописі 1903 р. (т. 21, кн. 2) були надруковані п’ять поезій М. Некрасова — продовження Франкової праці над перекладами віршів автора “Зеле­ного шуму”, розпочатої ще наприкінці 1870-х рр. У 1910-х роках вийшли друком дві книжки Франкових перекладів з російської: “Спо­мини з еміґрації” О. Герцена (Львів, 1911) та “Драматичні твори” О. Пушкіна (Львів, 1914): до складу останньої він включив низку віршів російського поета, що їх був переклав у попередні десятиліт­тя. Свої ранні переклади пушкінських віршів “Шотландська пісня” (“Проти крука крук летить...”) і “Русалочка” Франко, заново від­редагувавши, включив до своєї поетичної книжки “Із літ моєї молодості” (Львів, 1914). Перекладав він і російськомовні вірші укра­їнських авторів: так, у книжці “Українські поезії” О. Афа­насьєва-Чуж­бин­сько­го (Львів, 1912) Франкові належать тлумачення восьми творів цього поета; крім того, 1915 р. він переклав з російської поему М. Костомарова “На руїнах Пантикапеї” (опублікована посмерт­но).

У центрі уваги І. Франка — перекладача польської літератури XIX ст., безперечно, перебувала творчість Адама Міцкевича: над нею він працював протягом 1895—1913 рр. У 1895 р. були надру­ковані “Господарський вечір” та “Буря” — два уривки з “Пана Тадеуша”. 1899 р. в ЛНВ (т. 6, кн. 5) з’явився вірш А. Міцкевича “Геть із очей моїх!”. Дві балади А. Міцкевича, “Чати” і “Втека”, що їх І. Франко переклав 1907 р., побачили світ у цьому ж часописі (ЛНВ, 1908, т. 43, кн. 7). У газеті “Діло” (1907, № 255) був надрукова­ний переклад вірша “Ордонова редута”. Нарешті, підсумковим виданням Франкових перекладів із великого польського поета стала книжка: Адам Міцкевич. Wielka utrata (Львів, 1914). До неї ввійшли Франко­ві переклади “Петербурґа” (Вступ до ІІІ частини “Дзядів”, І-VІ) і кільканадцяти інших віршів та поетичних фрагментів. Крім автора “Пана Тадеуша”, І. Франко перекладав і твори інших польських пое­тів: 1897 р. у читанці “Школа народна” він надрукував свій переклад вірша Ігнаци Головінського “Горнець з попелом”. Через два роки бу­ли опубліковані Франкові переклади двох віршів Адама Асника, трьох — Віктора Гомуліцького та семи поезій Анджея Немоєвського.

Хорватська література представлена у Франкових перекладах об­разком “Гайдуки” Луки Йововича (ЛНВ, 1898, т. 1, кн. 1), сербська — оповіданням Лази Лазаровича “Біля криниці” (там само, 1905, т. 32, кн. 12), Зі словацької поезії І. Франко 1883 р. переклав один вірш Само Халупки — “Козацьку пісню” (опублікована посмертно).

Зацікав­лення ж його чеською літературою і праця над перекладами з неї три­вали кілька десятиліть. Ще 1886 р. І. Франко надрукував у львівсь­кій “Зорі” два свої переклади з чеського письменства: вірш Сватоплука Чеха “Скрипач” (№ 1) та уривок із “Записок” Юліуса Зеєра (№ 17), згодом переклав окремі вірші Яна Неруди (1890) та Елішки Красногорської (1891), 3 поезії Ярослава Врхліцького, крім дип­тиха “Питання. Одповідь” (перекладений у 1884—1885 рр., опубліко­ваний посмертно) та вірша “Дрімаючий монах” (1885), Франко пере­клав фраґменти з поеми “Бар-Кохба” (ЛНВ, 1899, т. 7, кн. 9; т. 8, кн. 11). Також поет переклав уривки з поеми Йозефа Сватоплука Махара “Магдалена” (Житє і слово, 1895, т. 4, кн. 5) і вірші цього ж автора “Гусова мати”, “Ореанда” і “Літом через Галичину”. З-поміж чеських поетів найбільше уваги І. Франко приділив творчості Карела Гавлічека-Боровського. Так, у часописі “Товариш” (1888, № 1), 1894 і 1895 рр. у “Житі і слові” побачили світ перекладені Фран­ком “Тирольські елегії” та поема “Цар Лаврін”, яка тоді ж вий­шла окремою книжкою (Львів, 1895). Збірник перекладів І. Фран­ка — “Вибір поезій” Карела Гавлічека-Боровського був опублікова­ний у Львові 1901 р.: до нього, крім Франкової передмови, увійшли поема “Хрещення святого Володимира”, “Тирольські елегії” (І—ІХ), поема “Цар Лаврін”, цикл “Із дрібних поезій” (І—Х) та вибір епі­грам (І—ХХ).

З угорської літератури І. Франко переклав небагато: гуморес­ку Віктора Ракоші “Історія осла” (ЛНВ, 1898, т. 1, кн. 2) та оповідання Кальмана Міксата “Як Юрко купував косу” (Неділя, 1911, № 7), найімовірніше, за проміжними німецькими текстами.

Географія Франкових перекладів, що їй за широтою нема анало­гії в українському письменстві, не обмежувалась Європою, Азією — і навіть Африкою (згадана вище давньоєгипетська повість): його зацікавлення сягали ще двох континентів, Америки та Австралії, хоч у цьому випадку й не мали такого системного характеру. З літе­ратури США він перекладав окремі, невеликі за обсягом твори Френсіса Брет Гарта (“Меліса”, 1885) та Марка Твена (“Як то я видавав рільничу газету”, 1885; “Як то я був секретарем міністра”, 1886; “Страховища німецької мови”, “Том Кворц”, “Синя сойка”, всі три — ЛНВ, 1900, т. 12, кн. 10); “Із книги ескізів” (там само, 1905, т. 30, кн. 5). Проза “п’ятого континенту” в перекладах І. Франка — це опубліковані в “Літературно-науковому вістнику” (1910, т. 50, кн. 5; т. 51, кн. 7, 8) дев’ять творів австралійських новелістів Е. Б. Годжа, Века, Д. Г. Ґріна, А. Г. Девіса, Е. Дісона, А. Дорінґтона, Кодака, П. Купіда і Д. Пойнтона.

Місце Івана Франка в історії українського перекладу унікаль­не. Мабуть, ніхто не вклав більше від нього енергії та праці у справу художнього відтворення українською мовою багатьох скарбів літератури і фольклору різних епох та народів. Величезна антоло­гія Франкових поетичних і прозових перекладів охоплює близько п’яти тисячоліть світової культурної історії, що таким чином вперше постала перед українською громадськістю як велика множина духовних надбань та осягнень людства, без прилучення до яких марно було б сподіватися скільки-небудь повноцінного національно-культурного і державного відродження України, Звичайно, можна погодитися з дум­кою Г. Кочура, висловленою з приводу Франкової шекспіріани, проте справедливою і для багатьох інших перекладацьких праць І. Франка: “Перекладам Франка з Шекспіра притаманні ті самі риси, що ними від­значається вся ґрандіозна за обсягом перекладацька спадщина Франка: він як перекладач часто ставив перед собою інформаційно-просвітниць­кі цілі, прагнучи якнайширше охопити якомога більшу кількість па­м’яток світової літератури, дбаючи про відтворення змісту і не над­то ретельно працюючи над формальними компонентами”³³. З єдиним, однак, істотним уточненням: інформаційно-просвітницька мета у І. Франка була нерозривно пов’язана з метою культуротворчою, що й ви­значало потужну будівничу енергію його перекладацьких зусиль як майстра, подвижника-першовідкривача. Вибудовуючи, слідом за М. Старицьким і П. Кулішем, широкий спектр якісно нових для українського слова культурних орієнтирів, Іван Франко закладав тривкі підвалини для культурної праці наступних поколінь, що й дало в XX столітті свої плоди, незважаючи на катастрофічні для української культури іс­торичні обставини. Микола Зеров так писав про Франка-поета: “Останні розділи “Мойсея” повні тупотом копит і звуками сурем — музикою пере­моги... В цім героїчнім напруженні, в цій перемозі над скорбним і маловірним духом, над життьовими обставинами і добою і полягає та величність Франка, в якій тепер не сумнівається, здається, ніхто, і яка не дозволить, хоч як би змінились умови нашого життя, забути його як поета”³⁴. Не дозволить, додаймо від себе, і забути його як перекладача.

——

³³ Кочур Г. Шекспир на Украине. — С. 43.

³⁴ Зеров М. Франко-поет // Зеров М. Твори в двох томах. — Т. 2. — К.: Дніпро, 1990. — С.  91.

(Далі буде)

{mos_sb_discuss:5}