Ольга Медвідь

доцент ДДПУ імені Івана Франка

НОВИЙ ПІДРУЧНИК З АСПЕКТНОГО ПЕРЕКЛАДУ

 

Щораз ширші рамки сучасного міжнародного спілкування потребують якнайпильнішої уваги до етнічних, соціальних і психічних чинників мовного функціонування, до особливостей міжмовних кореляцій не тільки кодифікованих літературних мовних форм, а й передусім до некодифікованих. Це особливо гостро відчувають усі перекладачі не тільки художнього, а й усіх інших типів дискурсу, яким не обійтися без глибокого перекладознавчого й бінарного контрастивного аналізу часто уже на рівні слів та словосполучень, зокрема на рівні різних предикативних структур і способів їх адекватного відтворення мовою перекладу.

Довгий час в Україні не було солідних систематизованих посібників чи підручників, які б давали правила достовірного відтворення мовних одиниць та явищ іноземної мови відповідними їм одиницями/явищами цільової мови. Нарешті такий підручник з’явився. Ним став “Теорія та практика перекладу” (аспектний переклад) проф. Ілька Корунця, що базується на ґрунтовних засадах і ретельному власному аналізі солідного матеріалу в підручнику “Порівняльна типологія англійської та української мов”. Доповнені й виправлені видання його підручників побачили світ у вінницькому видавництві “Нова книга” (2003 р.). Ґрунтуються вони на фундаментальному лінгвістичному принципі зіставлення мовних одиниць різних рівнів стратифікації – фонетичного/фонологічного, лексичного, морфологічного та синтаксичного двох мов – англійської та української. Мета цього англомовного підручника – дати перекладачеві та викладачеві з предмета теорія та практика перекладу найголовніші способи відтворення англійських та українських онімів різних класів і значень, одиниць лексичного, морфологічного й синтаксичного рівнів як на власне мовному (виокремлено), так і на мовленнєвому/текстовому рівнях. Отже, мета цього популярного підручника – надати науково обґрунтовану допомогу перекладачеві при відтворенні англійських мовних одиниць різних рівнів українською мовою та навпаки. Треба зазначити, що поставлена автором складна й нелегка мета, з нашого погляду, успішно досягнена.

Належну увагу в підручнику приділено обґрунтуванню лінгвістичної природи зазначених типів мовних одиниць, встановленню їхнього семантичного навантаження, а залежно від цього й визначенню способів їх достовірного перекладу на рівні слова, словосполучення, речення чи тексту. Найперше обґрунтувано правила відтворення різних онімів, інтернаціоналізмів, реалій суспільно-політичного життя, усталених та ідіоматичних виразів англійської й української мов, означеного й неозначеного артиклів, які мають контекстуальне значення , об’єктивної та суб’єктивної модальності, англійських асидентичних іменникових словосполучень і конструкцій з віддієслівними формами, а також різних видів модальності, трансформації мовних одиниць при їх перекладі тощо.

Семантичні й почасти стильові аспекти перекладу висвітлюються безпосередньо в процесі глибокого лінгвістичного аналізу тексту і перекладознавчого аналізу відтворення денотативної, конотативної і прагматичної семантики специфічних особливостей художнього дискурсу, зокрема моно- і полісемії, структурних і семантичних композитів на відповідно підібраних зразках і текстових вправах. Широка система різноманітних вправ успішно слугує вивченню й інтенсивному закріпленню логічно сформульованих доступною англійською мовою та достатньо проілюстрованих теоретичних тверджень до кожної окремо теми. Для самостійного опрацювання і підсумкового контролю знань та вмінь студентів із правил перекладу українських реалій, власних назв, специфічних лексико-граматичних, стилістичних і прагматичних особливостей підібрано цікаві інформативні тексти: “Козацькому роду нема переводу”, “Острог”, “Літопис Граб’янки”, “Поліґлоти”, “Кобзар О.М. Вересай”, “Мандрики”, “Обряд з кашею”, “Хто що вигадав”, “Вік обчислювальної машини”, “Слова американських індіанців в українській мові”, “Новий британський словник англійської мови”, “Історія виникнення інтерполу”, “Нові окуляри”, “Деякі питання державотворчої діяльності української інтеліґенції (1917-1918)”, “33 нескорені українці”, “Пилип Орлик – творець першої української конституції”, “Галицькі будителі (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький)”, “За право жити”, “На плащаниці кров Ісуса?”, “Нова нафтова магістраль”, “Вільнюський міжнародний суд над КПРС”.

Всебічному висвітленню найважливіших загальнотеоретичних, лексико-семантичних, морфолого-синтаксичних, лінгвостилістичних, прагматичних і методичних аспектів перекладу сприяє власний перекладознавчий досвід, творчо втілений і перевірений на практиці. Адже той, хто сам освоїв нелегке перекладацьке ремесло, прекрасно знає, як складно, іноді практично неможливо, відтворити всі нюанси оригінального тексту/твору.

З автором підручника літературно-наукову громадськість познайомив ще в 1959 році журнал “Всесвіт”, а пересічного українського читача –  видавництво “Веселка” з його перекладами з італійської та англійської: повістей Дж. Родарі “Подорож блакитної стріли”, “Джельсоміно в країні брехунів”, Дж. Тріза “Маленькі втікачі”, казок Оскара Вайлда та роману “Слідопит, або Суходільне море” Ф. Купера. На останньому перекладі, що вийшов у світ 1972 р., уже позначилася редакторська коректура, й Ількові Вакуловичу довелося змиритися з цим русизмом, хоча назву цього твору “Слідогляд” Л. Лебединець упровадив у літературний обіг ще 1928 року. Та переклади 20-х, на початку 70-х років зазнали гострої критики у зв’язку зі здійсненням концепції “злиття націй і мов”, тобто русифікації шляхом нав’язування російських кальок у перекладі та перших відповідників у двомовній лексикографії. Переклади якнайприскіпливіше рецензувалися, вишукувалися суто національні форми. Звинувачували й автора чудового перекладу роману Ф. Купера в тому, що він, мовляв: “іде по лінії найменшого опору, прикрашаючи мову персонажів словами з південно-західного наріччя (тамтім, штири, дотепера)”. Іронізуючи над таким оригінальним способом передачі шотландського акценту персонажів, анонімні критики в статті “Культура мови сучасних художніх перекладів” усе ж не помітили, що полягав він головно у вдалому використанні розмовної мови і просторіччя. Щоправда, і вони не могли не визнати, що “просторічні звороти вседно, мо не псують перекладу” (Мовознавство. – 1974. - № 1. – С. 6-7.).

Усім відомо, якого нищівного удару перекладові, як і українській літературі й культурі взагалі, було завдано у 30—40-х роках, про що в посібнику “Теорія і практика перекладу” (1986) не могло бути й мови, і лише тепер автор додав розділ з історії західноєвропейського та українського перекладу. Сьогодні з великим болем доводиться константувати нечуваний в історії людства етнолінгвогеноцид, що, як засвідчує історія українського перекладу, сягає своїми витоками запровадження в Україні Петром І нестерпного терору жорстокою наругою над нашими національними святинями, над Батурином, будівництвом запорозькими козаками на своїх же кістках Петербурга, куди забирали українських учених і талановитих людей, які або служили цареві (Ф. Прокопович), або гинули (М. Березовський), забороною всього українського, зокрема й друкувати книги українською мовою, нищенням і спаленням українських перекладів, навіть священних книг.

Боротьбу проти самобутності української мови, її національної своєрідності було спрямовано насамперед на переклад, якому завдали найболючіших травм, вдвоє більших, ніж оригінальній літературі. Саме на нього, як влучно відзначає відомий перекладач Ростислав Доценко, “незмірно тяжким обухом” спадали нагінки на мову, на письменство, бо той таки Лукаш “справив далеко більший позитивний вплив на розбудову української літературної мови, на піднесення її авторитету прикрої пори нацнігілізму, ніж добра сотня оригінальних письменників”. Саме цим є дуже важливим короткий розділ про історію європейського й українського перекладу, з якого яскраво постає тернистий шлях не тільки українського перекладу, а й письменства, зокрема “розстріляного відродження”, ролі в свій час і сьогодні журналу “Всесвіт”, якому належить почесне місце у становленні принципів і способів художнього перекладу та критики в Україні перекладів із світової літератури. Проте оскільки курс Історія перекладу на перекладацьких відділеннях університетів передбачає також ознайомлення студентів із англомовною перекладацькою традицією, бажано було б авторові більше уваги приділити перекладам української літератури у Великій Британії, США, Канаді, а також розглянути особливості рецепції української літератури, передусім української народної творчості, проаналізувати критичну англомовну шевченкіану, франкіану, лесіану, наголосивши на почесному місці Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стуса в пантеоні вселюдської культури, серед справжніх її велетів, геніїв непроминальної слави.

Сподіваємося, це буде враховано в перевиданні підручника, який уже став рідкістю, але конче потрібний не тільки для студентів перекладацьких відділень університетів та інститутів, бо поаспектний виклад навчального матеріалу та система різноманітних вправ для його вивчення й інтенсивного закріплення дозволяє ефективно використовувати цей підручник в усіх гуманітарних і технічних вищих навчальних закладах, де викладається переклад, а також у коледжах і гімназіях та в старших класах загальноосвітніх шкіл. У великій пригоді стане він і всім бажаючим самостійно опанувати лінгвістичні основи письмового та усного перекладу з англійської мови українською та навпаки. Цьому сприятиме і запроваджений автором розподіл та виклад навчального матеріалу, а також запропоновані способи подолання багатьох фонетичних, лексикологічних, лексико-граматичних, семантичних і синтаксичних/структурних труднощів перекладу різних мовних одиниць.

{mos_sb_discuss:5}