Штефан Сімонек
професор Інституту славістики Віденського університету
ЗВАБНИЙ ФРАГМЕНТ ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ*
[Rychlo, Peter (Hg. ): Czernowitz [Europa erlesen] – Klagenfurt: Wieser Verlag, 2004. – 303 S. ]
Появу цієї симпатично оформленої книги можна було б назвати логічним наслідком перетину трьох координат, які зійшлися тут на відрадно високому рівні: по-перше, тут варто згадати особливий інтерес, який виявляє серія Europa erlesen, що виходить у клаґенфуртському видавництві Wieser, до тих розташованих у Центральній та Східній Європі міст і регіонів континенту, приналежність яких до Європи саме тому не в останню чергу час від часу імпліцитно піддається сумніву під знаком імажинарної географії. Численні інші антології даної серії, скажімо, про Бухарест, Пловдив, Закарпаття, Бєлґрад чи Москву (а відтепер і Чернівці), переконливо доводять, що кордони ЄС загалом не ідентичні з кордонами Європи. До цього специфічного акценту видавництва долучається як другий момент притаманне всій серії прагнення репрезентувати певні регіони й міста як мультинаціональний простір, який набуває обрисів лише поза національними атрибутаціями з частково напластованої одна на одну перспективи різних літератур. В цьому відношенні культурний мікроклімат міста Чернівці (особливо евокований як ретроспективний погляд у краще, мультинаціонально контуроване минуле доданих текстів) видається загалом парадигматичним для інтенцій серії Europa erlesen, адже у жвавому культурному й публічному житті столиці Буковини єврейський, німецький, румунський та український елементи навіть у масштабах центральноєвропейського простору перехрещувались із неабиякою інтенсивністю. Нарешті, третій момент зумовлений тим, що упорядник книги Петро Рихло, відомий своїми численними публікаціями як глибокий знавець німецькомовної та української літератури Буковини, спроможний, як ніхто інший, вибрати сутнісно важливі тексти й пов’язати їх між собою.
——
© Штефан Сімонек, 2006.
Цей задум удається П. Рихлові не в останню чергу завдяки в цілому високій літературній якості включених до антології текстуальних проб, насамперед (скористаємося тут образним поняттям поета) таємному меридіанові книги, що ним слугує лірична творчість Пауля Целана, до якої упорядник неодноразово звертається. П. Рихло комбінує тексти, які скрупульозно й пластично зображують повсякденне життя у Чернівцях, з текстами, що присвячені культурним і науковим інституціям міста. Так, наприклад, університет (на час свого заснування в 1875 р. наймолодший у Дунайській монархії) дає йому змогу включити до книги спогади Германа Бара, котрого, як адепта французької культури та натхненника літературного угруповання Молодий Відень, аж ніяк не можна було уявити собі в Чернівцях, який, одначе, внаслідок бурхливих німецько-національних студентських витівок, був відправлений з метою покарання на східну околицю монархії. Знову ж таки заголовний текст, у якому Карл Еміль Францоз подорожує залізницею з Відня через Краків і Львів до Чернівців, ілюструє придумане ним для позначення східних регіонів поняття “напів-Азія”, даючи нам переконливий приклад процесу “mental mapping”, що окреслює кордони передусім крізь призму свого власного й приборкання сприйнятого як загрозливо чужого. Завдяки композиційній вправності упорядника у спогадах, листах та есеях, особливо в німецькомовних єврейських споминах, постійно провоковане, ба навіть ґлорифіковане мультинаціональне минуле, яке, незважаючи на румунські уніфікаторські тенденції після розпаду Дунайської монархії, по суті, продовжувало існувати аж до Другої світової війни, повсякчас контрастує з тверезим зображенням радянських Чернівців – непримітного й позбавленого своєї культурної пам’яті провінційного радянського міста у глухому куті імперії. З цієї панорами постає картина рівнозначності й рівноцінності літератур, що творили міський метатекст Чернівців, які, здається, могли обходитися без внутрішніх ієрархій і в цьому відношенні утворювали відчутний антипод до культурної констеляції Львова, столиці сусіднього коронного краю Галичини і Володимерії, де українська культура завжди мусила утверджувати себе у протистоянні з соціально домінуючим польським елементом.
У той час як із вражаючого арсеналу німецькомовних текстів про Чернівці упорядник вводить в антологію велику кількість проб, власне українська частка залишається на диво скромною. Характерним прикладом тут може слугувати специфічна непритомність обох найвизначніших українських авторів у буковинській літературі ХІХ—ХХ ст. Із текстів Осипа Юрія Федьковича, українського офіцера на австрійській військовій службі, який брав участь в італійській кампанії і тематизував її у своїх творах, одного з найвідоміших українських письменників на перехідному етапі від романтизму до реалізму, в книзі наявний лише один-єдиний вірш, написаний німецькою мовою, що присвячений ріці Черемош, центральному елементові фантастичного світу гуцулів, який, однак, не має відношення до урбаністичного простору Чернівців. Те ж саме стосується й Ольги Кобилянської, центральної жіночої постаті, яка, поряд з уродженкою Східної України Лесею Українкою, ввела у своїх написаних на зламі 1900-х років оповіданнях і повістях в українську літературу елементи модернізму. Про неї йдеться лише у післямові упорядника, сама ж письменниця не представлена в антології жодним текстом. Невже – і це я формулюю аж ніяк не полемічно – українська література цих періодів і справді не зробила жодного важливого внеску до суто чернівецького культурного простору? А як же бути з поетом і оповідачем Осипом Маковеєм, який своєю літературною діяльністю і своєю біографією був тісно пов’язаний з містом? Іншим недоглядом у цьому зв’язку можна вважати відсутність творів західноєвропейських літератур, скажімо, англійської та французької (якщо вони взагалі наявні), які зовсім інакше, ніж зібрані упорядником тексти, могли б продемонструвати зовнішню позицію й окинути місто цілком вільним від специфічних чернівецьких ампліфікацій поглядом. Дещо ширший горизонт давніших описів подорожей на “дикий Схід” також міг би, очевидно, принести цікаві знахідки.
З іменами Федьковича й Кобилянської пов’язана, зрештою, й лінія багатомовності, яку П. Рихло органічно продовжує в упорядкованому ним томі. Як відомо, Федькович і Кобилянська публікували свої твори як німецькою, так і українською мовою, а їхня перекладацька спадщина містить як переклади з німецької на українську, так і навпаки – з української на німецьку. Пізніше Пауль Целан продовжив цю практику в багатьох мовних системах, перекладаючи як румунську поезію німецькою, так і російську літературу румунською мовою. Петро Рихло, який завдяки своїм українським інтерпретаціям німецькомовної літератури Буковини (насамперед лірики Целана) здобув собі неабиякий авторитет як посередник між культурами, присутній у цьому томі також як перекладач з української та російської і виступає тут інтерпретатором текстів Василя Кожелянка, Софії Майданської та Ігоря Померанцева.
З формального боку в загалом сумлінно підготовленій книзі можна вказати, крім деяких друкарських помилок, на два недоліки: по-перше, це непослідовність німецького та українського написання імені укладача, яке на титульній сторінці антології транскрибовано як “Peter”, тоді як у післямові й примітках у кінці книги воно значиться як “Petro”. У далеких від славістики читачів це може часом викликати враження, мовби йдеться тут про дві різні особи. Так само впадає у вічі непослідовна й хибна транслітерація українських прізвищ. Хоча загальну тенденцію транслітерувати українські імена замість транскрибувати їх слід всіляко вітати, проте в цьому відношенні хотілось би все-таки більшої скрупульозності. Попри деякі друкарські недогляди, це стосується в першу чергу невідтворення м’якого знака: Vasyl (recte Vasyl', p. 11, 179, 300), Lviv (recte L'viv, p. 300), Majdanska (recte Majdans'ka, p. 245), Fedkovyč (recte Fed'kovyč, p. 290), а також варіацій імені Olga (recte Ol'ha, p. 290). Звичайно, що це дрібниці в порівнянні з загальним досягненням: Петро Рихло уклав із здебільшого естетично вагомих текстів щільну й інструктивну добірку, яка сплітає “нитки, протягнуті в ніщо” (назва впорядкованої Клаусом Вернером антології німецькомовної поезії Буковини, що з’явилася 1991 р. в німецькому видавництві “Інзель”) у вельми звабний фрагмент чернівецької літератури.
{mos_sb_discuss:5}
