Спартак реальний і альтернативний
Коли Ви, любий читачу, берете до рук примірник свіжого “Всесвіту” і розгортаєте його на першій-ліпшій сторінці, то ви навряд чи замислюєтеся над можливістю змінити цим плин світової історії. Це, мабуть, і вирізняє вас і нас від письменників та запеклих поціновувачів фантастичного жанру альтернативної історії, позаяк вони таку можливість убачають повсюди. Оскільки повість про Спартака, із якою Вам щойно довелося мати справу, належить саме до нього, то, певно, коротесенький екскурс у його історію не завадить.
Бум альтернативної історії, або ухронії (себто “неіснуючого часу”), як її називають у Франції, прийшовся на 80–90-ті роки минулого століття, хоча спроби осмислити наше життя як “сад стежинок, що перетинаються” робилися набагато раніше. Наприклад, відомий давньоримський історик Тіт Лівій ще дві тисячі років тому міркував над тим, що могло би статися, якби Сашко Македонський вирішив підкорювати не якусь там могутню Персію, а захланний Рим, яким той, безперечно, був у IV столітті до нової ери. Вдруге навколоакадемічний інтерес до подій, що так і не сталися, прокинувся у ХІХ столітті, коли всіх глитали сумніви стосовно можливого розвитку подій по перемозі Наполеона над усіма і всім.
У 1932 році британський історик сер Джон Сквайр видав антологію есеїв “Якби це сталося інакше”, в яких поважні публіцисти й науковці серйозно розмірковували над проблемами альтернативної історії. Одним із авторів антології виступив Вінстон Черчілль, що досить творчо підійшов до цього питання. Роздумуючи над наслідками битви під Ґеттісберґом (після якої південні штати США капітулювали перед північними), він очима науковця спробував уявити реальність, в якій перемогла Південна конфедерація, та шляхи розвитку США за умови гаданої перемоги.
————
© Богдан Стасюк, 2006.
Засновниками белетризованої “альтернативи” американські критики вважають своїх співвітчизників Нета Шахнера і Маррі (Мюррея) Лейнстера. Назва вже класичного оповідання останнього стала й назвою чи не єдиної профільної літературної премії “альтернативістів” “Сайдвайз”, яка щоліта з 1995 року визначає кращий роман і оповідання в своєму жанрі. Нині в канві плідно працюють уже метр напряму Гаррі Тертлдав, Ґреґорі Бенфорд, Майк Рєзник, Кім Стенлі Робінсон та інші. Залишилося згадати, що останніми роками жанр набирає стрімких обертів у колишньому СРСР; на терені власне України хотілося б згадати дві постаті: харків’янина Андрія Валентинова і буковинця Василя Кожелянка. Першого – за те, що, як викладач історії Харківського національного університету й фаховий археолог, він примудряється писати добрячу літературу, за що його неабияк люблять читачі. Другого – за те, що він чи не єдиний україномовний “альтернативіст” і за його “Дефіляду в Москві”, яку людині без прекрасного чуття гумору й нормального здорового патріотизму нізащо не зрозуміти.
Тепер же до власне Спартака...
Не знаю, як для вас, а для мене, з моєю нездоровою як на філолога любов’ю до історії, найяскравішим спогадом шкільного курсу назавжди залишиться історія стародавнього світу — Єгипту, Месопотамії, Китаю, а особливо Греції й Риму. У тому Римі була і куценька оповідка про визволителя рабів Спартака, проте нехай уже мені пробачить моя вчителька, але, крім натягнутої за вуха революційності того трирічного повстання, я більше нічого не запам’ятав. Не пояснили нам тоді, що повстання (радше війна на чолі із загадковими реліктами не менш загадкової цивілізації етрусків – ґладіаторами) входить до списку подій, які історики розуміють украй погано. А звідси вже йде природний інтерес белетристів до цих подій.
Першим на думку, звісно, спадає Рафаелло Джованьйолі, котрий, власне, і відомий головним чином завдяки своєму “Спартаку” — грубезному роману, в якому перед читачем постає романтизована постать чільника повстання. У СРСР твір видавали і перевидавали, оскільки він не йшов у розріз із ідеологічною лінією Партії, байдуже, що люди любили його геть не за це.
Потім можна ще пригадати скупеньку однойменну повість Василя Яна, відверто слабку у плані літературному і схожу на белетризований розділ шкільного підручника історії, класу для п’ятого – шостого. За “культурним бугром” ці дві книги практично невідомі, адже тамтешні і самі можуть дечим похвалитися. До теми Спартака, наприклад, зверталися Артур Кестлер у романі “Ґладіатори” і Говард Фаст у романі “Спартак”. (До речі, останній мав часточку української крові, оскільки його дід і баба по батьковій лінії походили з України.)
Цілковито окремо кортить згадати науково-публіцистично-популярну розвідку про історію Спартаківської війни пера вищезгаданого Андрія Валентинова – “Спартак” (2002). Завбільшки із добрий роман, це захопливе дослідження суті подій двохтисячолітньої давнини із найнеймовірнішими висновками, версіями і гіпотезами, підкріплене всіма можливими доказами, від археологічних до літописних. Але більше жодного слова про нього, просто візьміть і прочитайте.
Тепер же до Спартака по-тілтонівськи...
Сіль жанру альтернативної історії розсипана по кількох окремих сільничках, одна з яких інтерактивна. Мабуть, ніхто не стане сперечатися, що допитливого читача сторінки подібних творів спонукатимуть до інтелектуальної гри-забави у з’ясування достовірних історичних фактів, авторської вигадки і вірогідності пропонованих на суд реципієнта подій. Саме за таким планом доцільно і поглянути на “Діалог” Лоїс Тілтон.
Одразу зазначу, що “Війна ґладіатора” достовірна лише настільки, наскільки таким може бути витвір альтернативної історії. Все, про що у традиційному античному стилі ведуть мову Крікс і Варрон, запозичене зі сторінок стародавніх істориків Плутарха, Аппіана Александрійського, Публія Аннія Флора, Павла Орозія і Ґая Саллюстія Кріспа. Пані Тілтон непогано знайома з римською історією, що дозволяє їй вносити у неї цікаві зміни.
Читачам, не надто обізнаним з подіями початку І століття до нової ери, ми допоможемо: ключові зміни, що їх внесла у світову історію авторка, – це Крікс, який вижив після битви на горі Ґарґан, і похід Спартака в Іспанію на допомогу бунтівному командиру Серторію. (До речі, паралелі між Спартаком і Серторієм проводить і Андрій Валентинов). Згідно із традиційними законами жанру все мало б піти інакше, проте...
Згадайте фінальні репліки Крікса. Хай би що там у тілтонівському всесвіті змінилося, а результати залишилися... тими самими. Судіть самі: Спартак зазнав поразки? – Зазнав. Загинули Красс і Помпей? – Але ж те саме їх спіткало і в нашій реальності, байдуже, що кільканадцятьма роками пізніше; все одно смерть їхня була насильницька. Збереглася Римська республіка? – У словах Крікса про смертельну ворожнечу між синами Красса і Помпея так і відчувається здогад, що десятиліттям раніше, десятиліттям пізніше, але Імперія неминуча, дарма що її очолить не всіма забутий у Тілтон Цезар, а, скажімо, молодий Помпей. “Ми стільки зробили, але нічого так і не змінилося”, – виголошує Крікс формулу, за якою розвивається історія. І це, мабуть, найцікавіший висновок повісті. Навіть у паралельній реальності той самий Крікс мріє про інший розвиток подій, про подвійну (стосовно нас реальних) альтернативу. Проте міркування про незмінність нитки людської долі в руках римських парок чи то грецьких мойр і невпинність річки часу і нашого життя, якій не здатен завадити жоден кам’яний уламок, – це гімн фаталізму у виконанні авторки альтернативно-історичного жанру.
Відтак добірний зразок фантастичної прози (а “Війну ґладіатора” було номіновано на премію “Неб’юла” за 2004 рік) стає яскравим виразом ВІДСУТНОСТІ будь-якої ґлобальної альтернативи у розгортанні спіралі історії: ми можемо коригувати подробиці, але впливати на загальні події завше марно. Принаймні, в цьому нас переконує Лоїс Тілтон, і те, чи варто з нею погоджуватися, – вже справа кожного окремо взятого індивідуума – неподільного атома у Всесвіті реальностей і можливостей.
Кіровоград
{mos_sb_discuss:5}
