До 150-річчя з дня народження Івана Франка
Творче полум’я Івана Франка спалахнуло від вогню світової культури... Писати про таких, як Іван Франко, неймовірно важко. Написано армади наукових досліджень, перекладацьких студій, монографій та дисертацій, — але все одно щось у його світі лишається недоказаним. Мегаматерія творчості Франка не має земних обмежень та просторових кордонів. Кожна епоха у творчості таких людей відкриває завше нове; змінюються акценти, смаки, погляди, свідомість, історія. Але творчість таких, як Іван Франко, — це настільки глибоке дерево, вкорінене у світову культуру з паростками самобутнього українського голосу, що кожна епоха черпає з цього джерела нові й нові знання... Свідомість Івана Франка увібрала зерна світової думки, інтелектуальної снаги історії людства від давніх часів Вавилонії до тогочасної Європи: серед його перекладів — вавилонські гімни й молитви, Гомер, Гесіод, Піндар, Софокл, Арістофан, Теокріт; Лукрецій Кар, Верґілій, Горацій, Овідій; М. Лермонтов, М. Некрасов, В. Соловйов, О. Пушкін; А. Міцкевич, С. Кльонович, І. Головінський; Я. Врхліцький, С. Чех, Я. Неруда, С. Халупка; Данте, Дж. Бруно, Дж. Джусті, Дж. Беллі; В. Гюґо, Ж. Мореас, П. Верлен, Ж. Роденбах, Ж. Рішпен; Шекспір, Дж. Мілтон, Р. Бернс, Байрон, Шеллі, Т. Гуд; Г. Гардраді, Г. Ібсен; Г. Лессінг, Й.-В. Ґете, Шиллер, Гельдерлін, Мюллер, Брахман, Штраус, Гайне, Г. Гервег, Ф. Фрейліграт, А. Грюн, Г. Лейтгольд, Г. Келлер, К. Ф. Мейєр... І це тільки неповний перелік. “Франко як перекладач не має в нашому письменстві рівних ані за потужністю і широтою охоплення явищ світової літератури, ані за глибиною мистецької ерудиції, ані за напругою творчої волі, спрямованої на граничне розширення духовних обріїв української культури”1.
——
1 Москаленко М. Нариси з історії українського перекладу // Всесвіт. — 2006. — № 5—6. — С. 181.
До 150-річчя з дня народження Івана Франка пропонуємо читачам “Всесвіту” лише малу краплинку з його бездонного джерела перекладів світової літератури.
Переклади Івана ФРАНКА
Сапфо
***
Афродіто, безсмертна Зевесова доню,
Баламутко на ясному троні, тебе я благаю,
Не гніти мою душу, о пані велична,
Горем, журбою.
О, зійди, як не раз на мої ти благання
Відмикала, стурбована, брами палати,
З золотого батьківського дому до мене
Ти приходжала
На підмогу. Тягли тебе голуби шпарко,
Бистрі крила їх тінню лягали на землю,
Поки з неба неслися шляхом промінястим
В воздушнім морі.
Ти їх слала назад, а сама, преблаженна,
Усміхаючись своїм обличчям безсмертним,
Ти питалася, що мене мучить, чого так
Тужно я кличу?
І чого тобі треба, душе ти шалена?
І кого тобі маю в солодкі обійми
Привести? Або, може, тебе хто укривдив,
Доню Сапфоно?
Як тіка він від тебе, шукатиме швидко;
Не бере подарунків — сам буде давати;
Цілувати не хтів — цілуватиме швидко,
Хоч ти й не схочеш.
О, прийди ж і сьогодні, влегши моє горе
І розвій мою тугу, сповни те бажання,
Що так душу гнітить, будь моя ти підмога
В бою любовнім.
Вільям Шекспір
Сонет LXVI
Не раз я кличу смерть, бо нудно бачить
в світі,
Як ходить працівник в жебрацькому лахмітті,
А капосне ніщо блищить у пишнім строю,
А вірність щирая знай б’ється з клеветою.
Як славу має й честь огида і облуда,
А чистоту он там сквернить насилля дике,
Як чесноту ганьбить ось стовпище велике,
А власть над всіма зла, як на очах полуда.
Перед надсилою художество німіє,
А дурень мудрому відмірює права,
І правда спугана, безпомічна дуріє,
А добрий в найми йде, а ледар ужива —
Умер би! Ні, держусь тривогою одною:
Як я умру, й любов моя умре зі мною.
Персі-Біші Шеллі
ОЗІМАНДІАС
(Cонет)З країв далеких путник повертає
І каже: “Велет кам’яний стоїть
В пустині; ніг вже ані рук немає,
І збоку голова в піску лежить.
Та на лиці гордий безмірно вид,
Залізна воля і погорда злая,
Що топче скутий невільницький світ, —
Усе те в рисах кам’яних триває.
А всподі напис вкований в граніт:
“Я Озімандіас, цар всіх царів, —
Глядіть, раби, на мене і тремтіть!”
Нічого більш. Мертвб, суха, німая
Пустиня грає хвилями пісків
І звільна, стиха камінь заливає”.
Гайнріх Гайне
Вічне питання
Плюнь на всяку таємницю,
Всякі “але”, всякі “може”, -
Розкажи нам чесно, ясно
Щиру правду, мій небоже.
Чом у нужді, чом у крові
Чесний гине, пропадає?
Чом підлець жиє, панує,
Спишна, згорда походжає?
Хто тут винен? Чи бог стратив
Власть, чи йому все обридло?
Чи він сам ті збитки робить?
Ах, та се було би підло!
Вічно, вічно так питаєм,
Поки глиною сирою
Всім нам рота не заткають, -
Тільки й відповіді всьої!
Готфрід Келлер
В морозні зимовії дні,
У темний безнадійний час,
О, злудні про безсмертність сни,
Собі я з думки вибив вас.
Тепер же теплим ясним літом
Я бачу, що зробив під лад:
Вінчаю серце повним цвітом,
Примари ж тихо в гробі сплять.
Купаюся в пречистій річці,
З холодних хвиль я свіжість п’ю,
Любують склепом тим блакитним
І кращих батьківщин не жду.
Тепер я зрозумів, ліліє
Ти пишноцвітна, твій привіт
Як цвіт твій, що ось тут ясніє,
Так само мушу й я зотліть.
***
Минаюче літо в пахучих завоях
Понад озерами півсонними в хвоях
Несеться в далекі міста;
А я тут над озером стою затінним,
Край берега ж шляхом високим, осінним
Без голосу лебідь літа.
І тихо й самітно він крила складає
В сріблястую хвилю ураз поринає,
Ось шию над воду простяг
І ще раз поринув і в хвилі ховаєсь,
І виринув просто і знов прислухавсь,
Що шепче там в очеретах.
І тихо він шлях по хвилях торує,
Мене ж наче сон який дивний чарує,
Неначе моя се душа,
Здивована сього життя тайниками,
Що б’ється й хвилює віками, віками,
Все бачить, відчуть поспіша.
І я одинокий на тихій болоні
Ті радощі мирні й проміння червоні
Вдихаю у груди тоді.
І як увесь вникну в їх ясні глибини,
Хай зникнуть мої ті недовгі години,
Як слід лебединий в воді.
